Формування державотворчих традицій

 

Початок раннього залізного віку на території України був пов’язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою писемних відомостей про південну частину українських земель.

Кіммерійці

Першим народом Східної Європи, ім’я якого зафіксоване в писаних джерелах і дійшло до теперішніх часів, були кіммерійці. На рубежі ІІ–І тис. до Н. Х. вони населяли все степове Причорномор’я від Дону до Дністра. Їх етнічність остаточно не з’ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед конярство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Значну роль в житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними мечами, луками, бойовими сокирами вони не мали собі рівних у битвах, наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої Азії (Урарту, Ассірію, Фрігію, Лідію) відкривали перед ними широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла. Постійного тиску з боку північнопричорноморських кочовиків зазнавало й осіле населення українського лісостепу.

Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. Їхнє суспільство складалося з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панівне становище тут посідали кінні воїни.

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до VІІ ст. до Н. Х. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були краще військово вишколені та зорганізовані, адже їх очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських розрізнених племен з багатьма вождями.

Є леґенда, що кіммерійців, які вирішили покинути свою землю, їхні царі переконували в необхідності боротися з ворогом. Проте, не знайшовши підтримки більшості народу та не бажаючи залишати батьківщину, царі, поділившись на дві рівні частини, загинули у битві між собою і були поховані в кургані поблизу річки Тірас (Дністер).

Внаслідок аґресії частина кіммерійців покинула свою країну і, відійшовши через Кавказ уздовж Чорноморського узбережжя, оселилася в Південному Причорномор’ї, продовжуючи воєнні походи. Основна ж маса кіммерійського суспільства поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

Скіфи

Скіфи проживали на наших землях у VІІ ст. до Н. Х. – ІІІ ст. після Н. Х., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VІ ст. до Н. Х. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення Скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власне державності на українських землях.

Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. У V ст. до Н. Х. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. Її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі.

Значна частина вчених, спираючись на історичні джерела, допускає, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Назва племені свідчить про поширення на його землях плужного рільництва. Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому Подніпров’ї, також була автохтонним населенням. Скіфи-землероби жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони продавали.

Скіфи-кочівники «нічого не сіють і не орють». Вони випасали незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини, розводили коней, корів, овець тощо. Жили кочові скіфи в чотири- або шестиколісних критих возах, пересуваючись із чередами худоби степом. У вози запрягали дві чи три пари волів. Зверху вози накривали шкірами так, що всередину не міг проникнути ні вітер, ні дощ, ні сніг.

Царські скіфи – панівна верхівка державного об’єднання – жили на берегах Азовського моря і в степовому Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен. Все це, а також зиск із контролю за торговельними шляхами, що пролягали через північнопричорноморські степи, не тільки забезпечувало їх необхідними для нормального життя продуктами землеробства й ремесла, а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку.

Суспільний устрій царських і кочових скіфів був ідеально пристосованим до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

Хоча скіфів Геродот вважав одним народом, але, як бачимо, спосіб життя, господарство засвідчують протилежне. Це ще раз підтверджує, що скіфи-землероби були не зайшлим, а корінним населенням, на основі якого, можливо, формувався український народ.

У скіфів швидко виникло ремесло, про рівень розвитку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд. Значного поширення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль.

Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу, що місцеві жителі ловили в Борисфені (Дніпрі) і «солили велику рибу без хребта, що зветься осетром». У гирлі ріки добували сіль, якою засолювали виловлену рибу.

Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, ввозили вина, золото, срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

Невичерпним джерелом збагачення для скіфського суспільства були воєнні походи. Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор’ї скіфи вели активну войовничу політику супроти своїх сусідів. Їхні воїни виділялися хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю. Віровідступництво, нехтування законами і звичаями каралося смертю. Згідно зі звичаями, під час війни скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, з ворожих черепів робили чаші, а зі шкіри правих рук убитих ворогів – чохли для сагайдаків. Скальпами ворогів прикрашали кінську збрую. Багато з них носили плащі зі шкіри вбитих ворогів, робили з неї рушники. Скіф, у якого було найбільше таких рушників, уважався за найвідважнішого воїна. Того ж, хто на полі бою власноруч не вбив жодного ворога і цим, на думку скіфів, зганьбив себе, не допускали до святкового столу і не дозволяли брати трофеїв.

Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Зокрема, скіфський лук, невеликий за розмірами, але складної конструкції, характеризувався великою дальнобійністю. Згідно зі свідченням, вибитим на плиті в Ольвії, стріла, випущена з нього, пролетіла понад 521 м.

Войовничі скіфи не любили довгих облог і оборон, а тому використовували тактику раптових блискавичних нападів. Ще в VІІ ст. до Н. Х., переслідуючи кіммерійців, скіфи вдерлися в Передню Азію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь Стародавнього Єгипту й змусили фараона Псамметиха дати їм великий викуп, розгромили Мідію, встановивши там своє понад чвертьвікове володарювання. Лише після того, як за наказом мідійського царя Кіаксара скіфських царів на одному з бенкетів було споєно і перебито, їхнє військо змушене було залишити азійські терени.

Повернувшись у Північне Причорномор’я, яке вважали своєю батьківщиною, скіфи отримали лиху звістку. Їхні дружини, не витерпівши довгої розлуки, взяли собі за чоловіків рабів. Народжені від них діти виросли і тепер, не бажаючи потрапляти в рабство, виступили проти прибульців з Азії. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи, як оповідає Геродот, не можуть подолати супротивника, один із них сказав: «Що це ми робимо, скіфи? Ми б’ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір». Почувши це, скіфи так і зробили, а здивовані подібним перебігом юнаки припинили битву і повтікали.

З-поміж військових успіхів скіфів слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який в 514–513 рр. до Н. Х. намагався їх завоювати. Ця перемога над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу значно піднесла військово-політичний престиж скіфів і справила великий вплив на процес консолідації Північнопричорноморської Скіфії.

Після розквіту Скіфської держави, який тривав протягом VІ–ІV ст. до Н. Х., на межі ІV–ІІІ ст. до Н. Х. почався раптовий спад. Серед його причин називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витолочування трав’яного покриву численними стадами худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу тощо. Окрім цього, у ІІІ ст. до Н. Х. на землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму й утворила нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Чимало скіфів поступово переходили до осілого способу життя, займалися землеробством, садівництвом, торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у ІІ ст. до Н. Х. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський (в межах сучасної Туреччини) цар Мітрідат, який у 110 р. до Н. Х. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв, у замкненому просторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася нежиттєздатною. До цього додалася аґресія сарматів, а згодом й інших загарбників, що остаточно доконало Скіфську державу. У ІІІ ст. після Н. Х. Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.

Скiфи створили високу матерiальну культуру. Вона увiбрала в себе досягнення мiсцевих племен, передових цивiлiзацiй Сходу, Кавказу i, особливо, Грецiї, а пiзнiше – i Риму. У свою чергу Скiфiя справляла iстотний вплив на економiку, суспiльний устрiй, матерiальну культуру, iдеологiю землеробського населення лiсостепової України. Скіфські цілителі винайшли такий простий і приємний метод лі-кування багатьох хвороб, як парова лазня; навчили нас користуватися саме березовими та дубовими віниками, які чудово зміцнюють людський організм, загартовують його і очищують.

Найважливішим джерелом пізнання скіфської культури були і є скіфські поховальні пам’ятки. Дослідження в Україні таких ґрандіозних царських курганів, як Чортомлик (поблизу м. Нікополя), Куль-Оба (поблизу м. Керч), Гайманова Могила та Солоха (Запоріжжя), Товста Могила (Дніпропетровщина), відкрили всьому світові чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва (у царських могилах містилися сотні золотих предметів).

Скіфи дуже шанобливо відносилися до могил пращурів. На багатьох курганах ставили статуї, присвячені культу предків, відомі у нас як «кам’яні баби». Віра в потойбічне життя і безсмертя душі породила пишний, урочистий і водночас жорстокий поховальний обряд, який ніби відзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь.

Особливо вражають похорони скіфських вельмож. Як оповідає Геродот, бальзамоване тіло померлого возили по всіх підвладних краях; піддані на знак своєї скорботи мали обрізати собі волосся, розрізати вухо, порізати або подряпати руки, лоб, ніс, проткнути стріли крізь ліву руку. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії одну з дружин, слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали зверху величезний курган (навіть тепер, через багато століть, вони досягають до кількох десятків метрів), який оточували кам’яними брилами. Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих вояків та 50 коней і розставляли їх довкола кургану. Перших скіфських царів ховали в таємниці від чужинців на окраїні Скіфії, в загадковій місцевості Геррів.

Сармати

Отже, у ІІІ ст. до Н. Х. могутня колись Скіфія занепадає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі Сходу – войовничим сарматам (савроматам). До складу сарматського об’єднання входили військово-політичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів.

Масове переселення кочових сарматських племен iз заволзьких степiв на територiю Північного Причорномор’я починається наприкiнці II ст. до Н. Х. На рубежi нашої ери вони повнiстю освоюють степи мiж Доном i Днiпром, iнодi проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. З І ст. до Н. Х. античні автори називали ці території вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава, являючи собою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на міжнародній арені. Її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Постійні походи здійснювались і на римські провінції. Давньоримський історик Тацит писав про сарматів, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». Тому для захисту від них Рим змушений був побудувати вздовж Дунаю укріплення.

З наявних даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом, способом господарювання та приналежністю до іраномовної групи вони нагадували скіфів. Майже завжди сарматів характеризують як сильних, жорстоких і невблаганних ворогів. Один сучасник їх описував так: «Вони високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах».

Основу господарства переважної бiльшостi сарматських племен становило кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. У перші століття нової ери частина населення перейшла до осілості й займалася землеробством та ремеслом. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи леґенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися як чоловіки. Жодна сарматська дівчина не виходила заміж, «поки вона не вб’є якогось ворога». Дані археології свідчать, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Майже 600 рокiв сармати наводили жах на античний свiт, але у III ст. після Н. Х. їхньому володарюванню в українських степах настав кiнець. Спершу нищiвного удару їм завдали ґоти – германськi племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другiй половині IV ст. після Н. Х. їх добили гуни – новi кочівники, що з’явилися у степовiй Українi з Центральної Азії. Частина сарматів відійшла в гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів черняхівської культурної спільності.

Античні міста Північного Причорномор’я

Починаючи з VII ст. до Н. Х., водночас зі скіфською експансiєю в Північному Причорномор’ї відбувається також грецька колонiзацiя. Її причинами були: перенаселення міст-полісів, нестача придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична боротьба, посилення торгового обміну. На вiдмiну вiд скiфiв, еллiни-колонiсти приходили невеликими загонами, вiдтворюючи на мiсцях свого розселення звичну для них систему поселень i господарювання. Такою господарчою i водночас полiтичною системою був полiс – своєрiдна форма соцiально-економiчної та полiтичної органiзацiї суспiльства у виглядi мiста-держави.

Греки заснували мiста Ольвiю (поблизу теперішнього с.Парутино на Очаківщині), Пантікапей (на мiсцi сучасної Керчi), Феодосію, Тіру (Білгород-Дністровський), Керкінітід (Євпаторія), Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя) та iн., перетворивши їх на центри торгiвлi та ремесел. З V ст. до Н. Х. з об’єднаних грецьких мiст на Таманському i Керчинському пiвостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї.

Грецька колонія складалася із центру – поліса – та сільськогосподарських округів – хорів – розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі міста знаходилася головна площа – агора. Навколо неї розташовувалися адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори примикала культова ділянка – теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар – некрополь. Міста оточувалися міцними оборонними стінами з баштами, були розбиті на квартали і мали досить упорядкований вигляд, зокрема, тут існували спеціальні гідросистеми, якими вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча – колеґіям і маґістратам, обраним відкритим голосуванням. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права. Молодь, перед тим, як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Одним з найважливіших обов’язків громадянина поліса була оборона його від ворогів.

У VІ–ІІІ ст. до Н. Х. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. Греки-колоністи займалися землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла: металургія і ковальство, гутництво, ткацтво, гончарство, ювелірне виробництво тощо. Досить розвинутим було суднобудування. Тільки в Пантікапеї діяли доки, де одночасно могли будувати або ремонтувати до 30 суден. Чи не перше місце в житті колоній посідала торгівля з метрополією та місцевими племенами – скіфами, сарматами, праслов’янами, фракійцями, з якими колоністи мали тісні зв’язки. Основним предметом грецького експорту з теренів України була пшениця. Очевидно, що значну частину зерна колоністи закуповували у місцевих хліборобів – праслов’ян. Вивозили також рибу, сіль, шкіри, хутра, мед, віск, будівельний ліс, а також рабів. У Причорномор’я з метрополії ввозили вино, керамічні вироби, прикраси, скульптури тощо. Всі основні міста Північного Причорномор’я мали досить розвинуті монетні системи, що обслуговували насамперед потреби міської торгівлі.

Починаючи з ІІІ ст. до Н. Х. грецькі колонії поступово занепадають. Грецію і сусідні країни охоплює загальна криза, викликана розкладом рабовласницького господарства, війнами, неврожайними роками. Аґресія скіфів у Західному Криму, пересування варварських племен у Нижньому Побужжі та Подніпров’ї призводять до занепаду сільські округи античних міст – їхню основну економічну базу, спричиняють значні воєнні сутички. Підноситься Македонська держава, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор’я. Усі ці події вкрай неґативно позначилися на економіці грецьких колоній. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт хліба. До того ж, дешева єгипетська пшениця витісняла із середземноморських ринків північнопричорноморських конкурентів. Населення міст розбігалося. Постійні напади варварів розладнали фінансовий стан міст-полісів – їх золоті та срібні гроші замінили мідними.

З І ст. до Н. Х., після того як причорноморські колонії стали васалами Римської імперії, їхнє господарство дещо стабілізувалося. Пожвавилося будівництво, відновлювалися інші галузі. Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами. Однак загальна криза рабовласницького господарства у ІІ–ІІІ ст. після Н. Х. остаточно підірвала сили Римської імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор’я, економічний занепад яких розпочався в першій половині ІІІ ст. після Н. Х. Скоротилися торгові зв’язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і, відповідно, скоротилися прибутки міст. Відбувалася поступова натуралізація всього господарства. У той же час на південних землях України з’являються нові войовничі племена ґотів з Прибалтики та гунів з Центральної Азії. У III–IV ст. після Н. Х. майже всi античнi держави Північного Причорномор’я припинили своє iснування. У 270 р. вони зазнали поразки вiд ґотiв, а через століття їх остаточно знищила навала гунiв.

Закінчився античний період в історії України. Протягом тисячоліття тут співіснували прийшле давньогрецьке і місцеве населення (скіфи, сармати, фракійці, праслов’яни та ін.). Підтримуючи міцні економічні й культурні зв’язки з місцевими племенами, центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справили значний вплив на соцiально-економiчний, полiтичний, культурний розвиток місцевого населення. Греки принесли на причорноморські землі найрозвинутішу на той час культуру. Під її впливом тут поширюється грамотність, розвивається освіта. Діти вільних громадян училися читати, писати й рахувати, розуміли риторику, філософію, музику. Випускники шкіл добре знали літературу, багато хто читав Гомера, знав напам’ять «Іліаду». Велика увага приділялася фізичній підготовці громадян. Високорозвинутими були мистецтво й наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених. Будувалися храми й театри, які прикрашали високохудожніми розписами, фресками, мозаїкою.

Отже, на українських землях протягом тривалого часу формувалися державотворчі традиції, носіями яких були кіммерійці, скіфи, греки, сармати та деякі інші народи. Перебуваючи в тісному контакті з праслов’янами лісостепової смуги, де відбувався слов’янський, зокрема, український етногенез, вони певним чином впливали на економічний, політичний та культурний розвиток наших пращурів. Тому закономірно, що нинішня Україна як держава успадкувала історію й тих народів, які свого часу проживали на її теренах і створювали тут свої державні об’єднання.