Національна політика Польщі на окупованих територіях

Західноукраїнське населення виявилося єдиною великою спiльнотою колишньої Австро-Угорської імперії, що пiсля Першої свiтової вiйни не зберегла незалежностi. Зазнавши поразки у нацiонально-визвольних змаганнях, бiльшiсть його опинилося в складi Польщi, де до Східної Галичини додалися й Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя, які раніше перебували в складі Російської імперії. Всього тут проживало до 6 млн чоловік.

Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно із Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії й України. Що ж до Східної Галичини, то з червня 1919 р. визначенням її статусу займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що «без Львова і Галичини не може існувати польська республіка». Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. Рада послів визнала Східну Галичину частиною Польщі. Польський уряд зобов’язався забезпечити національним меншинам умови для вільного розвитку та надати Галичині автономію, але цю обіцянку так і не було виконано.

Українцi з самого початку виявили опозиційне ставлення до окупацiйного режиму, не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Вони саботували перепис 1921 р. та парламентські вибори 1922 р. як такі, що порушують спеціальний статус Галичини. До 1923 р. у Відні існував еміґраційний уряд ЗУНР, який настійливо добивався від Антанти відновлення незалежності західноукраїнських земель та надсилав їй численні ноти протесту проти польської окупації краю. Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.

Міжвоєнна Польща була відсталою аграрною країною зі слабо розвинутою промисловістю. Зокрема, на початку 1920-х років 75% її населення займалися сільським господарством, третина з них були безробітними. Відсталістю Польщі значною мірою зумовлювалася ситуація на окупованих нею українських землях, які залишалися аграрно-сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й дешевої робочої сили. У 1921 р., за даними Я.Грицака, 94% українського населення у Східній Галичині й 95% на Волині мешкали в селі, в містах переважно домінували поляки. Скрутне економічне становище поглиблювалося ще й національним чинником. Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої у 1920 і 1925 рр. сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам та солдатам, а також селянам за рахунок поділу поміщицьких маєтків. Окрім того, примусовому поділу підлягала власність осіб непольського походження та державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. У результаті, незважаючи на перенаселеність західноукраїнського реґіону, полякам було роздано 800 тис. га найкращих земель. Сюди внаслідок цієї акції пересилилося трохи не 200 тис. польських осадників. Ще 100 тис. було спрямовано в міста на посади поліцаїв, поштових та залізничних працівників, дрібних чиновників.

Польський уряд поділив територію країни на дві частини – Польщу «А» і Польщу «Б». До першої входили корінні польські землі, до другої – переважно західноукраїнські та західнобілоруські. У Польщі «А» зосереджувалось 80% металообробної, електротехнічної, текстильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цегли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво у Польщі «Б». У пошуках кращої долі тисячі українців змушені були еміґрувати за кордон.

Метою польської політики на захiдноукраїнських землях було придушення нацiональних прагнень українцiв. Але оскільки вони складали не менше 15–16% всього населення Польщi, то влада змушена була робити це обережно, діючи за принципом «поділяй і володарюй». Насамперед вона прагнула скористатися тим, що у Польській державі українцi творили ніби двi громади. До першої належали понад 3 млн мешканців Східної Галичини (Львівське, Тернопільське й Станіславське воєводства), які були в основному греко-католиками і демонстрували високий рівень національної свідомості, політичної активності та організованості. Другу громаду становили понад 2 млн колишніх підданих Російської імперії, що проживали на Захiднiй Волинi, Західному Полiссi, Холмщинi та Підляшші. Вони належали до православної церкви, їх нацiональний та полiтичний розвиток був фактично у зародковому стані. Зокрема, перепис 1931 р. засвідчив існування на Поліссі численної групи населення – близько 700 тис. осіб, що не могла визначити, яка її рідна мова – українська, білоруська чи польська. Себе вони називали «тутешніми», а мову свою – «тутейшою», «звичайною», «місцевою», «хлопською». Виходячи з цього, польський уряд докладав чимало зусиль, щоб не допустити контактів між двома українськими громадами. Так, він навідріз відмовлявся зносити «сокальський кордон», який вiдповiдав колишньому державному мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Таке адмiнiстративне роз’єднання мало перешкодити поширенню українського національного руху з Галичини на решту українських етнічних територій.

Розкольницьку політику, спрямовану на розмежування української громади та територiї її проживання, власті намагалися здійснювати й у самій Галичині. Вони вдавалися до сумнiвних етнонаукових манiпуляцiй, переконуючи лемків, гуцулів і бойків, що вони є окремими народами, а не частиною української нації (в школах Лемківщини навіть українську літературну мову пробували замінити на її лемківський діалект), роздмухували русофільський рух, намагалися внести розбрат у церковне життя, мiжконфесiйнi стосунки тощо.

Наступ на нацiональнi права українцiв був тотальним. Вже восени 1919 р. польська влада розв’язала жорстокий терор, запроторивши до концтаборів і тюрем до 100 000 українців, з них близько 1 000 греко-католицьких священиків. Мав місце розстріл без суду 10 українських священиків, у т. ч. й о. Остапа Нижанківського – відомого галицького композитора. Було ліквідовано органи самоврядування. У березні 1920 р. окупанти запровадили офіційну назву для Західної України – «Малопольська Всходня». Терміни «Західна Україна», «українець», «український» було заборонено, натомість поширювалися назви «русін», «рускі», «русінскі». Польсько-українська двомовність у краєвій адміністрації була ліквідована. Українська мова вважалася «винаходом більшовиків».

Значну увагу було спрямовано на обмеження впливу української iнтелiґенцiї у суспільстві. Вiд неї вичищали державні установи, включаючи повiтовi, дискримінували при працевлаштуванні. Щоб не допустити зростання нових її кадрiв, було лiквiдовано всi українськi кафедри Львiвського унiверситету, українцям всіляко утруднювався вступ до нього, як і до інших навчальних закладів. Було заявлено, що студентами можуть бути лише тi, хто присягнув на вiрнiсть Польщi, що фактично позбавляло українську молодь надій на здобуття вищої освіти (у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10%). Одночасно із встановленням польської окупації розгорнулося масове переселення вчителiв зі Схiдної Галичини до Захiдної і навіть у центральнi райони Польщi. Для посилення полонізації в українські школи відряджали польських вчителів. Як наслідок, за 20 років польського панування в Західній Україні кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144. Якщо у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, то одна українська – аж на 230 тис. українців. У Волинському воєводстві з 1185 українських шкіл, що діяли після війни, у 1931 р. залишилося лише 5.

У загрозливій ситуації перебувала й українська церква – як православна, так і греко-католицька. Оскільки вона являлася основою національної самобутності українців, то у повній мірі відчула на собі асиміляційний тиск Варшави. Найбільше постраждала православна конфесія на північно-західних землях. У ході примусового навернення до католицької віри тут було зруйновано приблизько 190 православних церков, а близько 150 передано римо-католикам. У результаті з 389 православних церков, які діяли у 1914 р., до 1939 р. уціліла лише 51. Складним було становище й греко-католицької конфесії, незважаючи, що її права захищалися особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом. Так, греко-католицьких священиків карали, в т. ч. й ув’язненням, за вживання української мови або українських форм прізвищ своїх парафіян (наприклад «Левицький» замість «Лєвіцкі») при заповненні метрик. Навіть главу Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького поляки в середині 1923 р. майже місяць не допускали до Львова, ізолювавши його в Познані та піддаючи жорстокому моральному тиску. Це було свідченням стурбованості польської влади зростаючим авторитетом владики, який під час своєї зарубіжної поїздки виступав за справедливе розв’язання західноукраїнської проблеми, зустрічався з діаспорою та керівниками держав Європи й Америки.

Для послаблення українського руху польська влада не гребувала використовувати й брутальну фізичну силу. Так, восени 1930 р. у відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, які нападали на польські маєтки й спалювали їх, уряд вдався до масових і жорстоких репресій проти всієї української спільноти, що набрали характеру державних антиукраїнських погромів і отримали офіційну назву «пацифікація» (умиротворення). Тобто щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідаль­ності, коли за дії окремих представників відповідала вся громада. Для проведення каральної акції в Галичині уряд використав 17 рот спеціальних відділів поліції, 10 ескадронів військової кавалерії та місцеві поліційні підрозділи. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення «Просвіти», закривали школи та гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно, продукти. Звичайним явищем стали фізичні розправи, в результаті яких сім українців загинули, а тисячі отримали поранення. Побої часто супроводжувалися моральним приниженням жертв, глумлінням над їхньою національною гідністю тощо. Понад дві тис. осіб, насамперед активістів українських організацій та установ, учителів, студентів, школярів, молодих селян було заарештовано; близько третини з них засуджено на тривалі терміни ув’язнення. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати передплата українських газет, посилання дітей в українські школи, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки.

Ще одною функцією пацифікації стало перетворення її правлячим режимом на засіб боротьби з політичною опозицією. Звинувачуючи найактивніших українських громадських діячів у співучасті в саботажах, влада отримувала формальний привід для їх ізоляції на період виборчої кампанії, яка проводилася саме в той час. Паралельно українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів.

Перебіг пацифікації в одному з сіл на Тернопільщині письменник Богдан Бастюк описує так: «...почали з читальні. Повибивали вікна, зі стін поскидали портрети Франка і Шевченка, топталися по них, важко дихаючи і сопучи од люті. Далі настала черга бібліотеки. Книжки шматували, розкидали і топтали по всій читальні...

З читальні поліцаї, розділившись на групи, пішли по садибах. Та не хата в хату, а вибірково. Згідно із складеними в «кулуарах» списками... Перекидали і товкли все, що на очі потрапляло. Відчиняли скрині, виймали вишивані обруси, пошивки, сорочки чоловічі й жіночі... Шматували. Кидали під ноги, топтали... Мов скажені пси, накидалися поліцаї на книжечки та календарі, надруковані українською мовою. Нищили їх на місці, хіба що не підпалювали... Потім вдиралися до комори. З мішків на одну купу висипали зерно, крупи та борошно. Перемішували оте все. Коли ж під руки потрапляла пляшка з нафтою (гасом), то рясно кропили нею оті хлопські припаси. Мовляв, ми вас нагодуємо!.. А на кількох садибах то й снопи зі стіжків порозкидали. Покінчивши зі снопами, скринею й коморою, кликали надвір господаря. Не вдаючись до розмов, тручали його на землю ниць і лупцювали отими грабовими палицями. Били так, що й шкіра тріскалася, і кров скроплювала землю. На лемент жінки і дітей не зважали анітрішки.

Останнім, куди завітали поліцаї, стало подвір’я Павла Бута...

– Кто єстесь?! – гаркнув один із них, люто вирячившись на Павла.

Переляканий господар, цокочучи зубами, вирішив не дратувати поліцаїв, які терпіти не могли слова «українець».

– П-поляк!..

Але це його не врятувало. Кинули Бута на землю, б’ють!.. Після десятка ударів знову питаються.

– Кто єстесь?!

– Русін! – верескнув Павло.

Та й це не допомогло. Далі б’ють. Тоді втретє.

– Кто єстесь?!

– Мішанець!..

Тобто гібрид, як по-теперішньому.

Дали Павлові ще кілька буків та й пішли з подвір’я...»

У відповідь на протести українців щодо порушення їхніх прав, Ліґа Націй висловила осуд польського уряду за проведення пацифікації. Проте репресивна політика не припинялася і в наступні роки. Режим Пілсудського дедалі відвертіше виявляв свою авторитарність. Він скасував самоврядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників, у 1934 р. організував концтабір у Березі Картузькій (нині в Білорусі), де більшість становили українські політв’язні, офіційно відмовився від забезпечення прав національних меншин. Це вело до зростання серед українців національної свідомості, посилення ворожості до Польської держави і поляків, загострення українсько-польських відносин.