Радикалізація національної боротьби на західноукраїнських землях.

В Австро-Угорській монархії проживало понад 4,6 млн українців, у т. ч. Східній Галичині – 3 850 тис., на Буковині – 305,1 тис., в Закарпатті – 505,3 тис. Східна Галичина, де проживало українське населення, як і раніше була об’єднана із Західною (польською) в одну адміністративну одиницю – «Королівство Галіції і Лодомерії». Цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною територією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з чотирьох українських жуп або комітатів.

Уся адміністративна влада в Галичині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісника, якого австро-угорський імператор призначав з верхівки польської знаті. Повітовими старостами призначали польських графів, князів та поміщиків. Роль органів місцевого самоврядування відігравали Галицький та Буковинський сейми. Вони проіснували до початку Першої світової війни.

Діяльність Галицького та Буковинського сеймів було підпорядковано центральній владі. Їх постанови обов’язково мав затверджувати імператор, який нерідко зволікав із цим. Йому належало право розпускати сейм у будь-який час і призначати нові вибори. Цим правом імператор часто користувався. Головними у законодавчій діяльності Галицького та Буковинського сеймів були господарські справи. Їхні бюджетні права були обмежені.

Виборчий закон відповідав інтересам панівних верств. Вибори не були загальними і рівними. Усі виборці ділилися на чотири курії, з яких кожна окремо обирала депутатів у сейм терміном на 6 років. Курія земельних власників обирала 44 депутати з розрахунку один депутат від 52 виборців-поміщиків, які сплачували податок понад 200 крон. Друга курія – «торговельно-промислових палат» – захищала інтереси великих підприємців і мала три депутатських мандати. Третя, міська курія, представляла середніх та дрібних підприємців. Одного депутата обирали 2 264 виборці. Четверта, сільська курія, була найнерівноправніша. Тут одного депутата обирали від 8 764 виборців. Вибори в цій курії були не прямими, а двоступеневими: спочатку від кожних 500 селян обирали по одному виборцеві, котрі потім обирали депутатів до сейму. Однак і це обмежене право виборців було надане не всім селянам, а тільки тим, хто платив податок не менше 8 крон. «Сільське населення» (до цієі категорії зараховували всіх селян) з четвертої курії представляли в сеймі головним чином забезпечені господарі й великі землевласники. Внаслідок цього в Галицькому та Буковинському сеймах переважали представники заможних верств населення, як правило, неукраїнських, зокрема в першому – польські, а в другому – румунські та німецькі.

Від виборів до австрійського парламенту, Галицького і Буковинського сеймів незаможні верстви населення фактично було усунено за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не заносили робітників і бідняцько-середняцькі маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині – 4,9% населення.

Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких зловживань. Найпоширенішими були фальсифікація списків виборців, зміна місць та часу проведення виборів за кілька годин до їх початку, викрадення виборчих урн. Щоб перешкодити передвиборній аґітації українських кандидатів, власті кидали їх до в’язниць на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів та погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл. Проти непокірних використовували жандармерію та військо. Зокрема, 1897 р. під час парламентських виборів, коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, проти них було кинуто озброєну поліцію, в результаті чого 10 осіб загинуло, близько 30 було тяжко поранено й понад 800 заарештовано. З 63 депутатів від Галичини було обрано лише трьох українців. Це були т. зв. «баденівські вибори», звістки про які схвилювали всю Україну, а їх ініціатор Казимир Бадені змушений був подати у відставку з посади прем’єр-міністра Австро-Угорщини.

Поряд із обмеженням політичних прав українці Галичини, Буковини й Закарпаття потерпали від національного гніту. Зокрема, хоча Галичину, передусім Східну, заселяли переважно українці, політична, економічна і культурна перевага цілком належала полякам. Австро-угорський уряд спирався в Галичині на польську аристократію, яка відігравала важливу роль. У її руках перебували всі місцеві адміністративні посади, суд і поліційне управління. З цього приводу один польський автор відверто заявляв, що «Галичина лише формально вважалася австрійською провінцією, з австрійською конституцією, австрійськими законами, австрійським правосуддям та адміністрацією, насправді ж все управління краєм, здійснення правосуддя і представництво краю перейшли до рук шляхтичів, які, обійшовши конституційні закони, впровадили в Галичині порядки терору, хабарництва і прямого насильства».

Шовіністична антиукраїнська аґітація знаходила сприятливий ґрунт серед польських підприємців і дрібного міщанства в Галичині. Характерною в даному випадку була передвиборна промова професора Львівського університету С.Томбінського у вересні 1904 р., в якій він закликав до боротьби з українським народом під гаслом: ніяких поступок у галузі політичній, економічній чи культурній.

З особливою рішучістю антиукраїнська політика здійснювалася в галузі освіти. Навчали у Львівському університеті, інших вузах, професійно-технічних закладах Галичини польською мовою. Великої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії. Українці, за словами О.Субтельного, були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університетах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80% становили поляки й лише 16% – українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці – лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й становили близько 30% загального числа його студентів, яке налічувало 1700 осіб. У 1911 р. із майже 80 викладачів професорів-українців було лише 8. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Зазнаючи дискримінації на всіх рівнях, українське населення на кожному кроці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції направляли, звичайно, у західну, польську, частину провінції. Українці були змушені вперто боротися за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення, по суті, за кожне українське слово.

Грабуючи українське населення Галичини, Буковини та Закарпаття, живучи за рахунок його праці, обмежуючи його політичні права, переслідуючи національну культуру, колонізатори та їх спільники знущалися над самою душею українства. Селян вони з презирством називали «бидлом», «хлопами».

Корінне населення реґіону не мирилося зі своїм важким становищем. На кривду і визиск воно відповідало все активнішим спротивом. Щораз гострішими ставали страйки галицьких робітників. Протягом 1900–1904 рр. у Галичині відбулося 143 страйки, у яких взяли участь близько 32 250 осіб. Страйки все частіше закінчувалися повною або частковою перемогою страйкарів (у 1900 р. – 16 страйків, в 1904 р. – 34 страйки увінчалися повною або частковою перемогою). Важливою подією був страйк робітників-будівельників Львова у червні 1902 р. Хоча страйкарі боролися героїчно, власті жорстоко придушили виступ, заливши вулиці міста кров’ю робітників. У 1904 р. відбувся великий страйк нафтовиків дрогобицько-бориславського нафтового басейну. Ці акції набули політичного характеру, супроводжувалися демонстраціями. У 1903 р. страйкували мебльовики Ужгорода. Наступного року закарпатські робітники виступили спільно з галицькими.

Широкого розмаху набрав аграрний рух. У страйку сільськогосподарських робітників, що відбувся в Східній Галичині влітку 1902 р., взяло участь близько 200 тис. осіб. Головною вимогою було підвищення заробітної плати. Найактивніше боролося за свої життєві інтереси селянство Гусятинського, Збаразького, Тернопільського, Золочівського повітів. У ході аграрних виступів виникли страйкові комітети, які формулювали спільні вимоги селян до поміщиків, встановлювали зв’язки між селами, розробляли заходи боротьби проти штрейкбрехерів. Іноді створювали повітові комітети, які закликали селян до єдності дій. Так, Гусятинський повітовий комітет звернувся 13 липня до всіх селян із закликом продовжити боротьбу «в згоді й єдності, рука в руку, плече в плече». У зверненні комітету зазначалося: «Брати селяни-русини, все одно, чи ви грецького, чи латинського обряду... Вже досить нашого горювання, досить наших сліз, нужди і кривди. Браття! Не в Канаді й Бразилії наш хліб. Наша Канада і Бразилія на тій землі, яку наші прадіди кров’ю поливали». Завдяки наполегливій боротьбі страйкарі змусили землевласників піти на поступки: платити за працю в полі не 12-й сніп, а 9–7-й.

Аграрні страйки, селянські мітинґи проходили на Буковині та в Закарпатті. Учасники цих акцій, як і їхні галицькі брати, вимагали заборони лихварства, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку тощо.

У 1905–1907 рр. страйковий рух на західноукраїнських землях під впливом першої російської революції досяг кульмінації. Значно частішими стали не тільки страйки, а й політичні мітинґи, демонстрації, селянські віча. За цей час у Східній Галичині відбулося понад 220 страйків, у яких взяло участь понад 40 тис. робітників. Лише протягом першої половини 1906 р. в краї відбулося 2 323 мітинґи і 171 демонстрація. Однією з найважливіших їхніх вимог була демократизація антинародної виборчої системи.

Під могутнім натиском народних мас Австро-Угорщини, в т. ч. й західноукраїнських земель, правлячі кола імперії Габсбурґів змушені були швидше провести реформу виборчої системи до парламенту (рейхсрату). Відповідно до закону від 28 січня 1907 р. було впроваджене загальне виборче право, щоправда, недосконале. Ліквідувавши в 1907 р. куріальну систему, уряд Австро-Угорщини зберіг низку цензів, що обмежували права простих трудівників. Новий виборчий закон не скасував старої системи дискримінації українського населення. Так, німці обирали одного депутата від 40 тис. осіб, а українці – від 102 тис. У рейхсраті та в місцевих сеймах продовжували домінувати австрійські, угорські, польські, румунські великі землевласники та підприємці, урядовці. Тому трударі Галичини протягом 1907–1914 рр. не припиняли боротьби за загальне виборче право до крайового сейму та органів місцевого самоврядування.

Яскравим виявом радикалізації національної боротьби українців стала справа польського графа А.Потоцького, натхненника та організатора антиукраїнської політики. Як намісник Галичини він мав широкі права, котрі давали йому змогу бути не стільки конституційним австрійським намісником, скільки самодержавцем краю. Зробивши Галичину своєю вотчиною, А.Потоцький привселюдно заявив, що тепер для українців влаштує друге Берестечко. Слово у графа не розходилося з ділом. Зокрема у 1908 р., прагнучи обмежити розвиток українського національного руху, він шахрайськими методами провів виборчу кампанію до Галицького сейму на користь польської шляхти і москвофілів. Під час виборів у селі Коропець (нині Монастириського району Тернопільської області), від якого балотувався граф К.Бадені, сталася трагедія – було вбито селянина Марка Каганця. Перед тим він звинуватив претендента на депутатський мандат у виборчих махінаціях, зокрема у викраденні бюлетенів. На очах у всього села до М.Каганця підійшло троє австро-угорських жандармів і багнетами закололи його. «Це була остання крапля, – писав у ті дні Г.Хоткевич, – котра переповнила чашу народного терпіння». Одним із виразників глибокого обурення широких верств українства нестерпною сваволею галицької адміністрації став 23-річний студент Львівського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 р. він трьома пострілами смертельно поранив мучителя українського народу А.Потоцького. Ця подія дала сильний поштовх антиукраїнським настроям. У Львові за абсолютного невтручання поліції відбулися українські погроми. Шалену антиукраїнську пропаґанду почала польська преса.

Складовою частиною національно-визвольного руху українського населення західноукраїнських земель була боротьба за народну освіту. На багатолюдних зборах усе рішучіше лунали вимоги ліквідувати дискримінацію українців у цій галузі. 5 квітня 1905 р. у Тернополі відбулося селянське віче, у якому взяли участь понад 600 осіб. З палкою промовою виступив Іван Франко. Засудивши австро-угорську систему освіти, він закликав краян взяти шкільну справу в свої руки, зробити школу й науку доступними для широких мас українства. Збори робітників та ремісників Личаківської дільниці м.Львова, що відбулися 19 листопада 1905 р., вимагали відкриття чотирикласної української школи. Подібні ухвали прийняли народні збори у Дрогобичі, інших містах і селах краю. Певним успіхом на ниві освіти стало те, що напередодні Першої світової війни в Галичині, крім 6 державних, діяло і 15 приватних українських гімназій та 3 тис. народних шкіл.

Тривалими і напруженими були змагання за український університет. Цю ідею підтримували різні прошарки галицького українства. Особливо активно за втілення її в життя виступала студентська молодь. 13 листопада 1901 р. велика група студентів Львівського університету, зібравшись у одній з найбільших аудиторій, вимагала створення українського вузу. Невдачею закінчилися спроби адміністрації зірвати збори. Після їх закінчення відбулася демонстрація. На знак протесту проти національних утисків близько 600 студентів-українців залишили навчання. Бурхливі виступи в університеті відбулися на початку 1907 р., коли 150 студентів-українців вигнали з вузу реакційних викладачів, в т. ч. й ректора.

5 березня 1910 р. в Академічному домі відбулися збори української студентської молоді, на яких було винесено рішення не визнавати Львівський університет польським доти, доки не буде офіційного рішення австрійського уряду про час і місце побудови українського університету. Газета «Діло» на першій сторінці надрукувала велику відозву «3а український університет». Опублікування цієї відозви, а також бойкот Львівського університету як польського вузу привели до того, що польська шовіністична преса почала нахабно нападати на все без винятку українське населення Галичини. Загострилися взаємини між студентами університету. Його коридорами розгулювали озброєні групи вшехпольських студентів. Тих, хто розмовляв українською мовою, збивали з ніг і лупцювали будь-чим. Напівтрупа викидали за двері під загальний регіт і задоволення присутніх, які товпилися біля університету. 10 травня 1910 р. шовіністи окупували університет і не допускали на навчання українців.

Українські студенти вирішили зібратися на своє віче і обговорити план протидії. Віче було призначене на 9 год. 1 липня 1910 р. Дозволу на проведення зборів у приміщенні університету не було. Ректорат у таких випадках українським студентам постійно відмовляв. На віче зібралося понад 300 студентів-українців. Не встиг виступити перший промовець, як дійшла чутка, що поляки перекрили вихід з університету. Почалася жорстока сутичка між українськими та польськими студентами. Пролунали постріли. Від ворожої кулі загинув українець Адам Коцко, чимало студентів отримали поранення. Поліція заарештувала 127 чоловік, серед яких не було жодного поляка, – всі українці.

4 липня 1910 р. відбувся похорон А.Коцка, в якому взяли участь близько 20 тис. осіб. Це був день національного смутку. Кожне місто і містечко Галичини прислали делеґації з вінками та квітами. На невеликому майдані між каплицею міського морґу та брамою Личаківського цвинтаря лунали сміливі промови, українські пісні-гімни, які не на жарт перелякали поліцію та польських шовіністів.

Вбивство А.Коцка і кривава розправа над українським студентством сколихнули Європу. На ім’я студентських організацій і матері А.Коцка приходили телеграми підтримки, співчуття й болю. Вперше за свою історію на події в Галичині відгукнулась Америка. Проґресивна преса Європи засудила дії польських шовіністів. У селах і містах розповсюджували листи із закликом продовжувати справу, за яку загинув А.Коцко. На ім’я галицького намісника Бобжинського надходили резолюції і вимоги зборів та віч. Офіційний Відень зрозумів, що час діяти, і в 1912 р. пообіцяв протягом наступних п’яти років відкрити окремий український університет. Проте війна не дозволила реалізувати цю давню мету галичан.

Проґресивний рух охопив і студентів Чернівецького університету. У 1908 р. вони зажадали від австро-угорського уряду відкриття кафедри історії України, а 31 жовтня 1909 р. на масових зборах ухвалили резолюцію, в якій зазначалося: «Українська академічна молодь протестує проти виключно німецького характеру Чернівецького університету і вимагає, щоб університетські власті приймали прохання і заяви, писані українською мовою, і відповідали тією ж мовою, щоб скрізь в університеті можна було користуватись українською мовою».

Iз прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку українцiв їх i без того складнi взаємини з поляками погiршилися. Інтереси двох народів розходилися мало не в кожному питанні. Як наслідок, на початку ХХ ст. польсько-український конфлiкт iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами, за словами О.Субтельного, вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв. Радикалізація національного руху – як українського, так і польського – неминуче ставила на порядок денний питання: хто стане господарем у Східній Галичині? Доки питання влади не було остаточно вирішене – поляки робили все, щоб там утриматися. З цією метою вони навіть порозумілися з росіянами. Польська адміністрація в Галичині мала підтримувати місцевих москвофілів, аби знищити український національний табір, діючи за принципом: «Пусьціць Русіна на Русіна». Така ситуація змушувала українців зміцнюватися ідейно й організаційно, щоб належним чином протистояти польським зазіханням.

Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi викликало в Росiї, яка, починаючи з 1848 р., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австрiйськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони разом з iншими русифiкацiйними заходами у Схiднiй Українi будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їхнього впливу. Дедалi очевиднiшим ставало, що Росія вбачає єдиний шлях боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України – доки розвиток нацiонального руху не набрав там таких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу аґентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi брошури i т. iн. У червнi 1914 р. росiйський посол у Вiднi заявив протест вiд iменi своєї держави австро-угорському урядовi з приводу проекту заснування українського державного унiверситету в Львові. При цьому було пiдкреслено, що подiбний крок росiйський уряд розцiнюватиме як ворожий випад у свій бік, що може призвести до вiйни.

Коли стало очевидним, що конфлікту між Австро-Угорщиною та Росією не минути, українство Галичини вирішило заманіфестувати свою позицію з цього питання. Усім було зрозуміло, щó чекає український рух у разі російської перемоги, а тому ставка робилася на Австро-Угорщину. 7 грудня 1912 р. на засіданні провідних діячів усіх галицько-українських політичних партій було вирішено, що на випадок збройного конфлікту між згаданими державами, «ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане на стороні Австрії, проти Російської імперії як найбільшого ворога України». Подібну резолюцію винесло й українське жіноцтво Львова на своїх зборах 14 грудня того ж року. Причому наголошувалося, що українці будуть підтримувати Австро-Угорщину до тієї пори, «як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національним достоїнством». В антиросійському дусі висловився і другий з’їзд українських студентів (2–4 липня 1913 р.), де цю позицію обґрунтував Д.Донцов, майбутній ідеолог українського інтеґрального націоналізму. Так само поставилися до Росії й буковинські українці.

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвiдомлювати необхiднiсть власної вiйськової сили, став спортивно-протипожежний рух у формi сокiльсько-сiчових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в с. Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив адвокат Кирило Трильовський у с. Завалля на Станіславщині в травні 1900 р. Діяльність цих організацій була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об’єднуючи здебiльшого молодь, українськi «Соколи» й, особливо, «Сiчi» захоплювали її козацьким романтизмом, а масовi гiмнастичнi вправи i муштра на зразок вiйськової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспiльного обов’язку – створювали сприятливу атмосферу для зародження вiйськового руху. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою – зв’язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська. Незважаючи на утиски та перешкоди властей, у 1914 р. в Захiднiй Українi iснувало вже 967 органiзацiй «Сокола», що нараховували 58 627 чл., та 1 056 «Сiчей» iз 66 000 чл. Це була органiзована сила, яка, вiдродивши пам’ять про українське вiйсько, дала поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.

Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово-сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку в Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi, як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мав таємний військовий гурток «Пласт», що виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами – В.Кучабський, Р.Сушко, О.Кучерішка, О.Квас, О.Степанівна. Перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi нараховувалося 34 пластових гуртки, що об’єднували 1 700 чол., які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в iсторiї новiтнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостiйнiсть.

На початку 1913 р. К.Трильовському вдалося подолати опір властей і за третім разом затвердити статут чисто військового товариства «Січові Стрільці». 18 березня 1913 р. на його основi у Львовi органiзували перше леґальне українське стрiлецьке товариство пiд однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Незабаром такi товариства виникли у Косовi, Яблуновi, Залiщиках, Тернополі, Бережанах, Яворові та інших містах краю. Їх очолили віддані ідеї національного відродження українські старшини запасу Р.Дашкевич, К.Ґутковський, Г.Коссак, Л.Лепкий та ін. Загалом, напередодні Першої світової війни в Галичині постало 96 українських стрілецьких товариств, що нараховували 8 200 чл. Значення стрiлецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропаґувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. Основним досягненням стала їхня практична справа – вiйськове виховання та навчання молодi. Така позицiя була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки.

Першi результати українського нацiонально-вiйськового руху проявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100-рiччю з дня народження Т.Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. В походi вулицями мiста та в масових вiйськово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2 166 стрiлецьких, сiчово-сокiльських та пластових органiзацiй краю; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства. На здвизi також були присутнi австрiйський намiсник у Галичинi Коритовський з великим почтом представникiв крайових і мiських властей та командувач львiвського корпусу генерал Кальошварi, що засвiдчило рiвень української вiйськової справи, яку вже змушена була визнавати й офiцiйна влада.

Отже, напередодні Першої світової війни галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності являли собою самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився сіткою культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних та парамілітарних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українства у Російській імперії. А тому певні успіхи українців в Австро-Угорщині, на тлі виразно антиукраїнського курсу Росії, привели їх до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українства у ньому мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення, створення самостiйної держави та забезпечення вiльного розвитку українців у межах Австро-Угорщини.