Становлення і розвиток людського суспільства

 

У розвитку первісного суспільства, залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці, можна виокремити декілька значних періодів, які за традицією називають віками: кам’яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам’яний, бронзовий та залізний.

Палеоліт

На території України найдавніші люди з’явилися ще в період стародавнього кам’яного віку (палеоліту) понад 1 млн років тому. На думку археологів, найбільш вірогідно, що вони прийшли сюди з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міґрація тривала протягом багатьох тисячоліть. Первісні люди жили невеликими групами, що утворювали т. зв. первісне людське стадо, постійно пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі, користувалися вогнем, вміли застосовувати каміння і дерев’яні палиці, а також виготовляли примітивні знаряддя праці (гостроконечники, рубила, скребла тощо).

Основним заняттям найдавніших людей було полювання на диких тварин та збиральництво. На території сучасної України виявлено чимало слідів їхньої діяльності: на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині, в Криму.

Близько 40–35 тис. років тому на зміну пітекантропу й неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, прийшов новий тип людини, що вже належала до сучасного фізичного типу – «Homo sapiens», або «людина розумна». В Європі його ще називають кроманьйонцем, за назвою ґрота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено кілька кістяків цього типу. Середня тривалість людського життя в той час становила лише 20–23 роки.

Порівняно з неандертальцями, у кроманьйонців вищого рівня розвитку досягли господарство і техніка виготовлення знарядь праці. Кроманьйонці виробляли різноманітні предмети з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин – мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою – з’явилися дротики, гарпуни, списокидалки.

Істотні зрушення в той час відбувалися у сфері соціальних відносин. На зміну первісному стаду прийшла родова община. Рід стає основною суспільною ланкою, об’єднуючи родичів по материнській лінії, що свідчить про виникнення матріархату. Останній не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка оберігала вогонь, житло, дітей. Виникає звичай, за яким заборонялися шлюби між членами одного роду. Це сприяло зближенню різних родових груп. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства.

Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків і шанування померлих; магія – віра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм – віра в спільного для конкретного колективу предка зі світу тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи.

Кроманьйонці продовжували споруджувати житла на зразок чуму чи яранґи, а також землянки і напівземлянки. В Україні їх залишки виявлені поблизу сіл Мезина на Чернігівщині й Межиріч на Канівщині.

Мезоліт

Нових успіхів людське суспільство досягло в епоху середнього кам’яного віку (мезоліту), який тривав з ІХ до VІ тис. до Н. Х. У результаті потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ. Відповідно змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі, – це стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Було створено інструменти для обробки дерева – долото, сокира, тесло; з’явилися нові вироби з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) з крем’яними пластинами.

Надзвичайно важливим досягненням того часу є винайдення лука і стріли – першої «механічної» зброї дистанційної дії. Давній мисливець уже міг полювати здобич на відстані й у більшій кількості.

Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. З’явилися різноманітні пристосування для ловлі риби, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла.

На цю епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім – свині.

У зв’язку з підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів. Великі родові об’єднання мисливців на мамонтів та бізонів змінилися порівняно невеликими групами мисливців на дрібнішу дичину. Відбуваються масові переселення людей з однієї місцевості до іншої. Водночас поширюється досвід виготовлення нових знарядь праці, мисливства, зачатків тваринництва й рослинництва.

У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ – біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму.

Неоліт

Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту (нового кам’яного віку), яка охоплювала VІ–ІV тис. до Н. Х. й характеризувалася великими змінами в економіці, викликаними виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюючого і зародженням відтворюючого господар­ства. Поряд з традиційними формами господарювання – мисливством, рибальством і збиральництвом – зароджуються і поширюються нові – скотарство і землеробство. Процес переходу від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих був якісно новим етапом в історії людства, який сучасні вчені називають «неолітичною революцією».

Для виготовлення знарядь праці продовжували використовувати традиційну сировину – камінь, кістка, ріг, дерево. Але крім простого оббивання з’являються нові методи її обробки – пиляння, шліфування та примітивне свердління.

Одним з важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина.

У соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті та інших рік виявлено близько 500 неолітичних поселень.

Енеоліт

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам’яний вік (енеоліт), який у межах України датується ІV–ІІІ тис. до Н. Х. У цей час з’являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак виникає колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік, тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вести по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім’я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор’я ця культура досягла найвищого розвитку впродовж ІV–ІІІ тис. до Н. Х. (відомий український дослідник М.Відейко, відповідно до даних радіовуглецевих аналізів, датує перший етап трипільської цивілізації 5400–4600 рр. до Н. Х.). Вона була вершиною розвою енеолітичних землеробських спільнот у Європі, мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу V–IV тис. до Н. Х. Назву отримала від дослідженого наприкінці ХІХ ст. українським археологом В.Хвойкою поселення поблизу села Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних (з грец. – місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського реґіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам’яток Трипільської культури, згрупованих переважно в трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев’яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували кілька десятків садиб, де мешкали від 200 до 500–600 жителів. Будівлі становили собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташовували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч іноді розмальовували.

Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2000 жител. Тут уже була квартальна забудова, багато будинків мали два і навіть три поверхи. Фактично – це давні протоміста зі значною кількістю мешканців, яка подекуди сягала 15–20 тис. осіб. У них зосереджувалося економічне життя, вони були адміністративними, військовими, ідеологічними осередками.

На думку дослідників, трипільські поселення існували лише 50–80 років, а потім спалювалися у зв’язку з утратою родючості ґрунтів та вирубкою навколишніх лісів для потреб будівництва та на дрова. Тому доводилося вишукувати іншу, ще ніким не зайняту, ділянку лісостепу й розпочинати все спочатку.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, кілька родів складали плем’я, група племен утворювала міжплемінні об’єднання, що мали свої етнографічні особливості. За різними підрахунками, чисельність населення Трипільської культури на території сучасної України впродовж ІV тис. до Н. Х. становила від 0,4 до 2 млн осіб.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували садово-городні культури. Ріллю спушували дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, пізніше – ралом. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев’яні та кістяні серпи з крем’яною вкладкою, якими жали збіжжя, та кам’яні зернотертки, на яких терли зерно на борошно.

Певного рівня досягло тваринництво. Трипільці розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней та частково коней. Як тяглову силу використовували биків, якими орали поля. Їх запрягали у візки, можливо сани.

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство (вичинка шкіри тварин), кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончарі досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовувався і культовий посуд.

Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов’язували з релігійним культом. Він прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. У селі Кошилівці на Тернопільщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими догори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор’ї.

Маючи складну систему орнаментів та знаків, трипільці були дуже близькі до створення письма.

За етнографічними ознаками Трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло Трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату ХІХ ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення Трипільської культури стало праосновою українського народу.

Досліджуючи пам’ятки Трипільської та наступних культур, В.Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров’я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів Трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців.

Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були зміна теплого і вологого клімату на значно посушливіший, яка унеможливлювала експлуатацію залишків екосистеми лісостепу в попередніх масштабах, загальна нерозвиненість матеріального виробництва та руйнівні зовнішні впливи, зокрема, посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров’ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. В середині ІІІ тис. до Н. Х. з поширенням на її територію названих племен вона припинила своє існування.

За енеоліту відтворювальне господарство набуває поширення і в інших реґіонах України, зокрема в Степу та південній смузі лівобережного Лісостепу, де проживали скотарські племена. Поряд зі скотарством, вони активно займалися і рибальством, мисливством, збиральництвом, частково землеробством.

Через свій рухливо-осілий спосіб життя скотарі майже не залишили поселень, тому основним джерелом для вивчення їх діяльності і побуту є поховальні пам’ятки – численні кургани, наприклад Маріупольський могильник, що й понині височать у Степу. Ці насипи, окремі з яких було оточено масивними кам’яними плитами чи дерев’яними колодами, поставленими впритул одна до одної по колу, на думку дослідників, символізували зв’язок з пращурами, а через них – і зв’язок з певною територією, минулого з сьогоденням, були своєрідними храмами. Яскравою рисою скотарської культури стала також кам’яна антропоморфна скульптура, зокрема, менгір – видовжений і встановлений вертикально камінь, що здалеку нагадував людську постать. З часом з’явилися стели з ледь наміченими головою і плечима, інколи вкриті викарбуваними символічними знаками, сценами, орнаментом.

Є підстави вважати, що зі скотарськими племенами українських степів пов’язане становлення індоєвропейської спільноти, а також виникнення та поширення індоєвропейського кола мов. Зокрема, як вважає відомий учений Ю.Павленко, зоною консолідації індо-арійських («арья» означає благородний) племен були південні райони від Нижнього Дніпра через Крим і Приазов’я до Північного Кавказу, а ірано-арійських – степові і лісостепові райони Донеччини, Подоння і Середнього Поволжжя.

Результатом міґрацій індоєвропейських племен в лісостепові та лісові райони Центрально-Східної Європи, а також, з одного боку, мовної асиміляції місцевих мешканців, а з іншого – сприйняття прибульцями багатьох елементів культурно-господарсько-побутового комплексу тубільців – стало формування на просторах від Південної Скандинавії та Нижнього Рейну до верхів’їв Волги й Дніпровського Лівобережжя групи споріднених германо-балто-слов’янських племен, які приблизно з початку ІІ тис. до Н. Х. репрезентовані двома гілками: західною – прагерманською та східною – балто-слов’янською. Остання впродовж цього ж тисячоліття поступово розгалужується на прибалтські та праслов’янські спільноти, що займають території відповідно північніше і південніше Прип’ятського Полісся. У формуванні праслов’янської спільності визначну роль відіграли асимільовані (у мовному відношенні) племенами індоєвропейської спільноти нащадки Трипільської культури.

Бронзовий вік

На зміну мідно-кам’яному вікові прийшов бронзовий (ІІ – початок І тис. до Н. Х.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи – першого штучно створеного людиною металевого сплаву. У межах сучасної України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоплавильного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та реґіонального характеру.

Зі зростанням продуктивності землеробства і скотарства, розвитком металургії з’являється надлишок продуктів, що зосереджується в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це спричиняє визрівання як внутрішніх, так і зовнішньоплемінних соціальних суперечностей. Швидко вдосконалюється зброя, зводяться укріплені поселення. Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен у союзи.

Помітні зрушення спостерігаються також у сфері розвитку позитивних знань, образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. Виникає монументальна кам’яна антропоморфна скульптура, ускладнюється система релігійних вірувань, з’являються зародки майбутнього письма – піктограми.

Ранній залізний вік

Освоєння виробництва заліза на початку І тис. до Н. Х. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства (третій – пов’язаний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

Ранній залізний вік в Україні пов’язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов’янською культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Широко застосовувалися залізні знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення, що проживало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти з сусідніми стародавніми цивілізаціями.

У ранній залізний період в Україні виокремлюють декілька культур, серед яких важливе значення мали Пшеворська, Зарубинецька і Черняхівська. Вони належать до І ст. до Н. Х. – VII ст. після Н. Х. Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у ІІІ–ІV ст. після Н. Х. зумовила появу одного з перших могутніх праукраїнських утворень – Антського державного об’єднання.