Встановлення влади Директорiї: відродження та занепад УНР

Після перемоги збройного повстання Директорія фактично перетворилася в уряд нововідродженої Української Народної Республіки. В той час вона переживала мить тріумфу, свого найвищого злету.

Директорія відмінила декрети гетьманського уряду, арештувала кількох гетьманських міністрів. Інші виїхали за кордон або перейшли в підпілля. Було звільнено з роботи чимало державних службовців. В державних установах заборонено вживати російську мову. Військовополонені – захисники поваленого гетьманату – опинились у в’язницях. 26 грудня 1918 р. Директорія призначила Раду Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом Володимиром Чехівським. До неї входили представники українських соціалістичних партій. Від національних меншин був тільки міністр єврейських справ. Програма діяльності нової влади була сформульована в Декларації Директорії УНР, виданій 26 грудня 1918 р. Основні положення цього документа передбачали: експропріацію державних, церковних і великих приватних землеволодінь та перерозподіл їх серед селян; організацію «державного робітничого контролю» над промисловістю; безпощадну боротьбу зі спекуляцією; встановлення міжнаціональної злагоди тощо. Зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтеліґенції, а великі промисловці та землевласники будуть позбавлені виборчих прав. Пропонувалося скликати Конґрес Трудового Народу України – вищий тимчасовий законодавчий орган, який «матиме всі верховні права і повновласть рішати всі питання соціяльного, економічного та політичного життя Республіки».

23–28 січня 1919 р. у Києві відбувся всенародний представницький форум, названий Трудовим Конґресом України, що передусім мав вирішити проблему організації влади в УНР та форму державного правління. Він був скликаний з представників селян, робітників та інтеліґенції, обраних від територій України, що не були зайняті більшовиками, та представників від Західноукраїнської Народної Республіки.

Конґрес прийняв «Закон про тимчасову владу в УНР», згідно з яким законодавчою владою мав бути парламент, а виконавчою уряд – Рада Народних Міністрів. Також було ухвалено «Універсал до українського народу», де, серед іншого, оголошувалося про вимушене тимчасове припинення діяльності Конґресу через наступ російських військ на Київ. «Вся вища власть на Україні на час перериву засідань Трудового Конґресу, – зазначалося в Універсалі, – має належити Директорії, котра доповнюється представником од Наддністрянської України... Власть виконавчу Директорія має доручити Раді Народніх Міністрів, яка відповідає за свою роботу перед Трудовим Конґресом, а на час перериву засідань перед Директорією Української Народної Республіки». Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим, які мали діяти під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно з представників селянства і робітництва.

Висловивши занепокоєння тим, що «з усіх боків цілості і незалежності Української Народної Республіки загрожують сильні держави», Трудовий Конґрес своїм Універсалом закликав «щирих синів землі української стати кріпко до зброї під стяги славного війська Директорії УНР».

Із самого початку воєнно-політичне становище Директорії було критичним. На заході стояли польські війська, на сході та півночі – радянські, на південному сході – російські білоґвардійці А.Денікіна, на півдні – в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – французькі інтервенціоналісти. В уряді Директорії не було єдності. В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал виступали за союз з Радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С.Петлюра та група, яка його підтримувала, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу в формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики.

Директорія була лише номінальною владою. Звузилась її соціальна база. Чисельність армії зі 100 тис. чол. перед наступом на Київ у середині січня 1919 р. скоротилася до 21 тис. в результаті переходу багатьох отаманів із своїми загонами до більшовиків та проголошення політичного нейтралітету іншими загонами. Директорія стала політичною ширмою для діяльності різного роду пройдисвітів, що видавали себе за отаманів, підлеглих С.Петлюрі як Головному отаманові.

Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 р. в Москві утворилася Рада ук­раїнського фронту – В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін та В.Затонський. У розпорядженні Ради були 43-й Воронезький робітничий полк, 2-га Орловська кавалерійська дивізія. Одночасно за рішенням ЦК РКП(б) (Центрального комітету Російської комуністичної партії (більшовиків)) було утворено маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим, до якого ввійшли В.Антонов-Овсієнко, Ф.Сєргєєв (Артем), Е.Квірінґ, В.Затонський. Уряд УНР 31 грудня 1918 р., 3, 4 і 9 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України – української радянської влади й Директорії. В січні 1919 р. УНР з усіх боків оточили вороги. На південному сході українська армія переслідувала невеликі загони російських добровольців – прихильників П.Скоропадського, які відступали. З півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська. Над Україною нависла смертельна небезпека. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. 24 січня на всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноармійські частини після важких боїв біля Харкова, Полтави, Катеринослава, Чернігова зайняли з допомогою отаманів Н.Махна і Д.Терпила, які перейшли на їх бік, майже всю Лівобережну Україну.

5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці. В середині лютого 1919 р. все Лівобережжя було в руках більшовицької армії. У цій ситуації В.Винниченко заявив про свій «відхід від політики» і виїхав за кордон, «щоб зайнятись далі літературною працею». Разом з В.Винниченком з уряду вийшли й інші соціал-демократи. Було створено новий уряд на чолі з безпартійним С.Остапенком. Більшість його членів належала до Української партії соціалістів-федералістів. Обов’язки голови Директорії взявся виконувати Симон Петлюра. Це з задоволенням сприйняли українські патріоти, національне вояцтво. «Серед усіх членів Директорії, – писав полковник Є.Коновалець, – найбільше вибивався Симон Петлюра, людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енерґії. Справді, й у нього не було потрібної підготовки для керми військовими й політичними справами Української Республіки, однак його віра була тим чинником, який мимо неуспіхів, що почали спадати на українську владу, спаював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно несприятливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року».

Захопивши Київ і зміцнивши свої позиції, радянські війська у лютому–березні 1919 р., щоб не допустити війська Директорії до Галичини, почали новий наступ у напрямку на Мозир і Коростень, а також на Кременчук, щоб відрізати їх від військ Антанти. Під натиском радянських військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова (нині Хмельницький). Сили її слабнули, а командування Антанти, не подаючи реальної допомоги, висувало щораз нові вимоги: виключення з Директорії С.Петлюри та П.Андрієвського, передача Антанті права контролю за внутрішньою діяльністю Директорії, об’єднання її армії з військами А.Денікіна. Під впливом військових і дипломатичних невдач в українській армії посилювалися розпад й анархія. У квітні 1919 р. українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним. Озброєні селянські маси, яким більшовики не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма давати хліб для вивезення в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання (з 1 квітня по 19 червня 1919 р. – 338 повстань), в основному селянські.

Підтримана повстанським рухом українська армія у середині 1919 р. перейшла в контрнаступ проти російської Червоної армії. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки – Українська галицька армія – 16–18 липня 1919 р. відступили за Збруч і підсилили український протибільшовицький фронт. Спільними силами, чисельність яких становила приблизно 80 тис. вояків, вдалося вибити російську Червону армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня 1919 р. об’єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу російська добровольча армія на чолі з генералом А.Денікіним.

Внаслідок конфлікту, що розгорівся між Головним отаманом С.Петлюрою та генералом А.Денікіним, почалися відхід і розвал української армії. Оточена з усіх боків ворогами, знесилена голодом і тифом, вона опинилася в жахливому становищі. Тільки в Жмеринці та її околицях від голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан. 6 листопада 1919 р. командувач УГА Мирон Тарнавський під тиском розпачливих обставин, щоб захистити хворих стрільців від неминучої загибелі, підписав пакт з генералом А.Денікіним про перехід армії під його командування за умови неучасті у воєнних операціях проти військ Петлюри та надання їй відпочинку.

Отже, наприкінці листопада 1919 р. армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. На нараді в Чорториї 4 грудня 1919 р. було вирішено припинити війну реґулярною армією і перейти на тактику партизанської боротьби. Із 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. Наддніпрянська армія здійснила перший Зимовий похід – по тилах спочатку А.Денікіна, потім більшовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з боями Правобережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобережжя. Вони завдали ряд поразок білоґвардійським військам, зруйнували їх комунікації. Наприкінці березня 1920 р. армія УНР отримала наказ рухатися до польського фронту.

Удари армії УНР, завдані білоґвардійцям, полегшили більшовикам остаточний розгром денікінців. Останні залишили Україну і вирушили до Ростова-на-Дону.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня 1919 р. вони втретє зайняли Київ і до середини лютого 1920 р., витіснивши з України війська А.Денікіна, оволоділи нею. Частини УГА знову опинившись у безвихідній ситуації – Денікіна було розбито, зворотна дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку – у лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву ЧУГА.

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві (А.Лівицький та С.Петлюра) продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було підписано т. зв. Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С.Петлюрою як верховної влади в державі; 2) встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов’язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; 4) ґарантування національно-культурних прав українського населення в Польщі й польського – в Україні.

Складовою частиною Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала початок спільних воєнних дій проти більшовиків на території України. У результаті почався польсько-український наступ на більшовиків. Поруч із польською армією діяли дві українські дивізії і армія, яка повернулася із Зимового походу. Вже 7 травня 1920 р. дивізія М.Безручка разом з польськими частинами увійшла до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ більшовицької армії С.Будьонного, яка протягом червня–серпня здобула територію до Збруча, після чого зайняла велику частину Галичини й Волині та через Замостя вирушила на Варшаву. Після розгрому більшовиків під Варшавою (15 вересня 1920 р.) почався черговий наступ польсько-українських армій, які, відтіснивши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга над Дністром–Шаргород–Бар–Літин. Ці операції були припинені після підписання 18 жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир’я. Армія УНР – 23 тис. бійців сама продовжувала боротьбу до 21 жовтня 1920 р., коли під тиском переважаючих більшовицьких військ мусила перейти за Збруч на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала існувати й УГА, яка наприкінці квітня 1920 р., скориставшись наступом українсько-польського війська проти більшовиків, покинула останніх в надії пристати до українського війська і боротися за українську самостійність.

Про мотиви дій УГА йшлося в наказі сотника Юліана Головинського й начальника його штабу майора Альфонса Ерлє, виданого 24 квітня 1920 р.: «Може, знову закинуть нам зраду? – зазначалося там, – Зраду закинено нам в минулому році наддніпрянським правительством, як ми перейшли до Денікіна. Закинув нам зраду Денікін, коли ми опинилися над прірвою безвихідного положення в його союзі і необхідністю рятунку були примушені шукати союзу з більшовиками. Закинуть нам тепер зраду більшовики, що ми їх покинули. Однак ні один щирий українець не посміє нам закинути, що ми зрадники свого народу... Як би це не було, факт є, що в історії не було другої подібної армії, яка перейшла б стільки горя, злиднів і наруг, як Ти, Українське Галицьке Стрілецтво! Але й немає другого прикладу в цілім світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення, як Ти, Український Стрільче! Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власні сили і бити всіх ворогів. Тоді тільки станемо сильними і проб’ємо собі дорогу до визволення рідної нам Галичини. Нехай живе Самостійна Українська Народна Республіка!»

На жаль, вояки УГА не змогли добитися поставленої мети. Їх оточили поляки, роззброїли й заслали до спеціальних таборів. Невдовзі було репресовано більшовиками й значну частину тих галичан, що залишилися в Червоній армії.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не припинялась. Український повстанський рух у жовтні 1920 р. нараховував близько 40 тис. чол. і завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові. Але страшна посуха 1921 р. та її наслідок – голод – підірвали спротив українського народу.

Для його підтримки з числа добровольців армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано партизанський рейд з участю 1500 вояків – відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4 листопада 1921 р. Було створено три повстанські групи: Волинська, яку очолював Ю.Тютюнник, Подільська (М.Палій) і Бессарабська (А.Гуляй-Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії в Україну. Група Палія пройшла з боями Проскурівський та Летичівський повіти, дійшла до Малина й Бородянки, згодом вирушила на схід від Радомишля, пробралася через любарські та заславські ліси і 29 листопада 1921 р., перейшовши польський кордон, повернулася назад. Група Ю.Тютюнника попрямувала на Коростень, який захопила з великими трофеями. Та 14 листопада 1921 р. повстанців оточила і розбила червона кавалерія. Частина вояків повернулася до Польщі. А 359 бійців більшовики розстріляли 21 листопада 1921 р. у м. Базар після того, як жоден не захотів «каятися».

Визвольні змагання українського народу 1917–1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України, з одного боку, та Польщею – з другого. Згідно з цим документом, що фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналоґічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов’язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена у 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, в 1918 р. Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехо-Словаччині.

Поразка українських визвольних змагань була зумовлена цілою низкою причин. Значною мірою – це низький рівень національної свідомості українства, успадкований від довготривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтеліґенція, не виробила спільного напрямку дій. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу були проти національно-визвольних змагань українства. Тим часом, як відомо, результат революції визначається в місті. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революційним шляхом державність ніби впала українцям з неба. Проте вони не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту цієї державності.

Однак, незважаючи на значні внутрішні недоліки українського нацiонального руху, вирiшальними факторами поразки стали зовнiшнi. Якщо в Західній Україні це була аґресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усвідомлювали, що без людського та економічного потенціалу України, її геополітичного розташування «Росія існувати не може». Що ж до позиції західних країн, то вони у кращому випадку дотримувалися нейтралітету, у гіршому – допомагали аґресорам загарбувати українські землі.