Нацiонально-визвольна боротьба на захiдноукраїнських землях

Революційні події 1917–1918 рр. на Наддніпрянщині мали великий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Озброєні багатими традиціями визвольних змагань західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віковічної мети сприяло і міжнародне становище.

Передумови повстання

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політичного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держава. Деякi з галицько-українських полiтикiв, побачивши, що Відень не збирається виконувати свої обiцянки щодо реалiзацiї таємних статей Брестського договору, почали задумуватися над самостiйним вирiшенням захiдноукраїнського питання. З цiєю метою у Львовi протягом вересня 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином iз офiцерiв-українцiв австрiйської армiї i згодом прибрав назву Центральний вiйськовий комiтет (ЦВК). Його члени попервах обстоювали автономiю захiдноукраїнських земель у складi Австро-Угорської iмперiї. Правда, з приходом до Комітету в першiй половині жовтня представникiв Українських січових стрiльців – поручника В.Старосольського, сотника Н.Гiрняка, пiдхорунжого Д.Палiїва, а згодом й iнших – ЦВК вирiшив «боротися пiд знаменом соборної України».

16 жовтня 1918 р. цісар Карл видав запізнілий маніфест, в якому обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. «Австрія по волі своїх народів, – зазначалося в цьому документі, – має статися союзною державою, у якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм». Тимчасове представництво інтересів окремих народів передавалося Національним Радам, створеним з парламентських послів кожної нації. Відповідно до плану австрійського уряду, на територіях колишніх коронних країв імперії (без Угорщини) мало постати чотири національні держави – німецько-австрійська, чеська, південно-слов’янська та українська. Поляки отримали право самостійно вирішувати питання своєї державності. Доля Боснії й Герцеговини та румунської частини Буковини залишалася нез’ясованою. Це була остання спроба врятувати конаючу монархію Габсбурґів. Однак народи, які вона поневолювала, не хотіли ні австрійської ласки, ні спільного з нею майбутнього.

Після попередніх нарад 10 жовтня Української парламентської репрезентації й засідання 12 жовтня у Львові Народного комітету 18 жовтня 1918 р. зібралася Українська конституанта, що мала розв’язати питання державно-правового становища українських земель Австро-Угорщини. До неї входило 33 українських посли обох палат австрійського парламенту, 50 депутатів Галицького і Буковинського крайових сеймів, а також по три представники від кожної української політичної партії та греко-католицькі ієрархи. Українська конституанта проголосила себе Українською Національною Радою (УНРадою) й під керівництвом парламентського посла Євгена Петрушевича приступила до державотворчої діяльності. Її засідання почалося о 8 годині вечора і тривало до 4-ї ранку наступної доби. 19 жовтня 1918 р. одноголосно було прийнято постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Аналоґічні рішення прийняли конституанти інших народів колишньої Австро-Угорщини – чехів і словаків, південних слов’ян і поляків. Останні проголосили приєднання до Польщі українських земель Галичини. 28 жовтня 1918 р. у Кракові відбулася нарада польських парламентаріїв. На ній було створено Польську ліквідаційну комісію, влада якої мала поширюватися на всю Галичину. Це передвіщало українсько-польський конфлікт, до якого треба було негайно готуватися.

29 жовтня до Львова прибув сотник УСС Дмитро Вiтовський, який уже наступного дня на засiданнi ЦВК перебрав на себе функцiї керiвника майбутньої акцiї. Вiдтодi, хоча дата виступу ще не була вiдома, Центральний військовий комітет почав працювати як справжнiй вiйськовий штаб пiдготовки повстання.

Не вiдставали й поляки, якi з набагато бiльшим розмахом, нiж українцi (якщо з українського боку на органiзацiю повстання було витрачено всього 9 000 крон, то з польського – 100 000 крон i 50 000 франкiв) та майже не криючись вiд австрiйських властей, також готувалися до захоплення влади. Начальник жандармерії Галичини й Буковини генерал-майор Фішер доповідав у Відень, що «леґіонери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг і т.д., навіть вербуються добровольці», що ці організації мають зв’язок з Варшавою, Краковом, Лодзем і представниками Антанти. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде «підготовка путчу з боку поляків». 28–30 жовтня відбулися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питання захоплення влади.

У таких умовах 31 жовтня близько 6 год. ранку члени ЦВК довідалися, що австрiйський намiсник у Галичинi отримав наказ iз Вiдня «передати владу тому, хто має силу i хто по неї перший зголоситься». Невдовзi вони також дiзнались iз вранiшнiх польських газет, що 1 листопада до Львова приїздить з Кракова Польська лiквiдацiйна комiсiя для перебрання влади на територiї Схiдної Галичини. Водночас польський уряд у Варшаві призначив В.Чарториського генеральним комісаром для всієї Галичини. Було очевидним, що необхiдно негайно починати рiшучi дiї. Але керівники Української Національної Ради на чолі з її головою Є.Петрушевичем у той час перебували у Відні, проводячи час за постійними переговорами з представниками конаючої Габсбурзької імперії. Наслідком цих нарад стало рішення австрійського уряду, що виглядало як глузування над українцями: за кілька годин до повстання їм обіцяли місця урядовців у деяких староствах, повітових фінансових установах, а також, за наявності відповідних спеціалістів, на залізниці та в судах.

Тим часом у Львовi галицька делеґацiя УНРади, незважаючи, що напередоднi почула вiд Д.Вiтовського про готовнiсть негайно почати воєнну акцiю, просила австрiйського намiсника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Але у вiдповiдь почула вiдмову та обiцянки (як виявилося згодом, тодi ж намiсник запевнив делеґацiю Польської вiйськової органiзацiї, що найближчим часом передасть їй владу в краї). Зiбравшись пiсля цього на чергову нараду, тепер вже з участю членiв Центрального військового комітету, галицька делеґацiя радилася, що робити далi: вичiкувати сподiваної iнформацiї з Вiдня вiд президiї УНРади, стежити, що зроблять поляки, чи негайно перебирати владу? Була думка, зокрема в К.Левицького, що краще дочекатися вказiвок з Вiдня. Проти такої позицiї рiшуче виступив Д.Вiтовський, який вiд iменi Комiтету заявив, що до виконання вiйськового перевороту все пiдготовлено i вже неможливо його вiдкласти, бо наступного дня українцi можуть бути вже безсилi супроти польської переваги. «Справа може вдатися тiльки зараз, – ще раз пiдкреслив сотник Вiтовський. – Як цiєї ночi ми не вiзьмемо Львова, то завтра вiзьмуть його напевно поляки». Така рiшучiсть i впевненiсть провiдника майбутнього виступу змусила навiть тих учасникiв наради, якi досi ще вагалися, погодитися з його арґументами.

Листопадовий зрив

Почалися останнi приготування до збройного повстання. Зокрема, було вирiшено взяти владу в Львовi та краї вночi з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення Львова, а також реорганiзовано ЦВК в Українську генеральну команду (УГК). До неї ввiйшли: сотник УСС Д.Вiтовський, отаман УСС С.Ґорук, поручники УСС Б.Гнатевич та I.Цьокан, поручник П.Бубела, четар Iванчук i пiдхорунжий УСС Д.Палiїв. Одночасно вживали заходiв для органiзацiї виступу в усьому краї. 31 жовтня до 14–16-ї год. до всiх повiтових центрiв на iм’я ранiше призначених командантiв або вiдомих українських громадян зi Львова було вiдправлено наказ за пiдписом Д.Вiтовського з вимогою вночi з 31 жовтня на 1 листопада захопити владу в українськi руки.

Того ж дня о 19-й год. в Народному домi вiдбулося останнє перед повстанням засiдання Української генеральної команди, в якому взяли участь понад 100 чол., в т. ч. близько 40 старшин. Його вiв сотник Вiтовський. У короткiй промовi вiн охарактеризував мiжнародне полiтичне становище i ситуацiю в краї, вказав на завдання, поставлене перед українським вiйськом, та повiдомив, що УГК має в розпорядженнi всього 1400 воякiв та 60 старшин. Цей виступ, особливо останнє повiдомлення, справили на присутнiх неоднозначне враження. Значна частина з них засумнiвалась, чи вдасться повстання, а деякi навiть пропонували вiдкласти його на тиждень i за цей час добре пiдготуватися. Але Д.Вiтовський нагадав, що Польська лiквiдацiйна комiсiя вже завтра прибуває до Львова, щоб негайно перебрати владу, та що на провінцію вже вислано кур’єрiв iз наказом про перебрання українцями влади. «Мусимо заняти Львiв цiєї ночi, – заявив вiн. – Наша честь вимагає, щоб ми першi взяли владу в нашiм краю, навiть хоч би прийшлося її завтра утратити». Проти такої логiки заперечень не знайшлося. Учасники засiдання взялися до остаточного з’ясування деталей виступу, початок якого було призначено на 4-ту год. ранку.

В ході повстання, згідно оперативного плану, було нейтралізовано німецькі й угорські військові частини, а також обеззброєно польських солдатів і офіцерів львівського ґарнізону. Вдалося зайняти головні адміністративні центри та інтернувати там австрійського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмаршала Пфеффера. Було захоплено пошту, телеграф, вокзали, склади, міську ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського, вивісили український прапор. Львiв опинився в руках українцiв. 1 листопада 1918 р. близько 7 год. ранку Дмитро Вiтовський доповiв Костю Левицькому, тодiшньому головi львівської делеґацiї Української Національної Ради, що українськi вiйська «заняли Львiв i обсадили всi державнi установи без проливу кровi i взагалi без жертв». Невдовзі в місті з’явилися прокламації за підписом УНРади, в яких говорилося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави...». Тодi ж Д.Вiтовський повiдомив Раду мiнiстрiв у Києвi: «Занятий українськими вiйськами Львiв складає поклiн Києву, столицi всієї України». Бiльш-менш успiшно перебирали владу й на провiнцiї.

Таким чином у листопаді 1918 р. в Східній Галичині була повалена монархічна влада, ліквідовано багатовікове іноземне поневолення. З волі широких верств українства тут була здійснена Листопадова національна революція, результатом якої стало створення української демократичної республіки. Вона займала територію 70 000 кв. км. Її населення становило 6 млн осіб – 71% українців, 14% поляків, 13% євреїв і 2% інших національностей. Для національних меншин передбачалась культурно-національна автономія.

Державне будівництво

Законодавчим органом молодої держави стала Українська Національна Рада, яку очолював Євген Петрушевич. До неї входило понад 150 послів від повітів та міст краю. Вже 5 листопада, виражаючи інтереси всього західноукраїнського населення, вона у своїй програмній декларації проголосила загальне виборче право, рівність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці й громадський спокій, проведення аграрної реформи. Виконавчим органом Української Національної Ради – урядом був тимчасовий Державний секретаріат, створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К.Левицький.

Назву й територіальнi межi новоствореної держави уточнив «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії», ухвалений 13 листопада. Згідно з ним, вона отримувала назву Захiдноукраїнська Народна Республiка і охоплювала «українську суцiльну етнографiчну область... з українською частиною бувших австрiйських коронних країв Галичини з Володимирiєю i Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комiтатiв): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош». «Гербом Західноукраїнської Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений в свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий». Закон утверджував державну самостiйнiсть ЗУНР.

Перед урядом Західноукраїнської Народної Республіки стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Адже Галичина впродовж чотирьох років Першої світової війни була ареною кровопролитних боїв армій ворогуючих держав. Край був зруйнований і пограбований. Не тільки села, а й повіти (наприклад, Зборівський) майже повністю зникли з лиця землі, люди жили в землянках. Тому найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення й армії продуктами харчування, оскільки в Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промислових товарів.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам. У край було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування, в т. ч. 500 вагонів цукру, й асиґновано гроші для купівлі харчів. Але ця допомога виявилася недостатньою. Тому Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити радикальні заходи. Всі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності він зосередив у своїх руках. Було введено два безм’ясних дні на тиждень, заборонено питлювати збіжжя, випікати тісто. До хліба треба було давати четверту частину картоплі. Завдяки цим заходам вдалося врятувати людей від голоду.

За умов постійної руїни й воєнних дій західноукраїнському урядові вдалося також налагодити адміністрацію краю, уникнути поширення епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а почасти й телефону.

Було проведено земельну реформу. Українська Національна Рада поклала в основу своєї аграрної політики принцип збереження приватної власності на землю. Конфіскації підлягали лише державні землі, землі, що належали поваленій династії Габсбурґів, землі двірські та церковні, землі, набуті з метою спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену норму площі. Наділення землею передбачали почати відразу по закінченні війни. До того часу землею мали розпоряджатися земельні комітети.

Значна увага приділялася освітній політиці, якою займався Секретаріат освіти. Під його керівництвом працювали повітові шкільні ради, створені в лютому 1919 р. В тих населених пунктах, де була більшість українців, у народних школах вчили українською мовою. На українську мову навчання була переведена частина польських шкіл у містах. Приватні українські школи націоналізувались. Уряд ЗУНР безперешкодно давав дозвіл на відкриття приватних польських шкіл. Правда, українська мова у них, як і в інших навчальних закладах, була обов’язковою. Незважаючи на великі труднощі, навчання в школах не припинялося. Середніх державних шкіл разом з учительськими семінаріями у 1918 р. було 30, в т. ч. 20 гімназій.

Отже, наприкінці 1918 р. – на початку 1919 р. на всіх ділянках державного будівництва ЗУНР кипіла напружена робота. Українці краю переконливо продемонстрували готовність до державного життя. Однак вони зіткнулися з неприхованою аґресією ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами – під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР прискорити заходи щодо об’єднання молодої галицько-української держави з Наддніпрянщиною.

Акт злуки УНР і ЗУНР

Вже через місяць після Листопадового зриву, 1 грудня 1918 р., у Фастові укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». На засіданні 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада у Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об’єднання ЗУНР та УНР. Зокрема, в ухвалі Національної Ради зазначалося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з’єднання... ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку».

Невдовзі 36 галицьких делеґатів, серед яких були Л.Бачинський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Вітик, письменник В.Стефаник, виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений першій річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибраний Софіївський майдан у Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О дванадцятій годині над колонами пролунало «Слава», прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л.Цегельський оголосив грамоту – ухвалу Української Національної Ради і передав її голові Директорії В.Винниченку. У відповідь Ф.Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...»

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під древніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під керівництвом полковника Є.Коновальця. Ввечері 22 січня 1919 р. Трудовий Конґрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії) ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став тризуб.

День 22 сiчня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерiдко трагiчної iсторiї, назавжди залишившись в пам’яті українського народу як свято Соборностi України. Але до справжнього об’єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення Злуки Директорія під тиском російських більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини. Справа боротьби з польськими аґресорами цілковито лягала на їхні плечі.

Українсько- польська війна

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких військово-політичних та міжнародних умовах. Український переворот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адміністрацію й населення Львова, а й польські військові організації, які одночасно з Українським військовим комітетом готувалися до захоплення міста й краю та передачі їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступили до контрудару – спочатку конспіративного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивільних, не думав погоджуватися із самовизначенням народу і фактом існування Української держави в Галичині. Поляки негайно почали організацію своїх військових сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур’єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.

Центрами польської контратаки у Львові стали школи ім. Сєнькевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом 1 листопада 1918 р. на вулицях Львова з’явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вокзалом. Вони почали нападати на українські стежі на вулицях Сапіги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українського війська погіршувалося і тим, що чисельність польських леґіонерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населення Львова, українці ж чекали на добровольців з навколишніх сіл та всього краю. Перевага поляків проявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Українці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жовнірів-селян. Поляки з самого початку мали багато старшин різних ступенів, а їх військові частини формувалися майже винятково з інтеліґентських та напівінтеліґентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Основою польських збройних сил стали шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці. До них приєдналося багато кваліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдушністю і відвагою.

Уже наступного після перевороту дня поляки добилися відчутних успіхів. Оволодівши головним залізничним вокзалом з великими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю контролювали українці. 13 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль і організували засилання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографічної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації реґулярної Української галицької армії (УГА), основою якої стали Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА здебільшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом – і російського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. становила близько 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та шабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року – до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отримала зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антанта вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських земель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.

Хоч у листопаді–грудні активність УГА була високою, загарбники досягли значних успіхів – захопили десять повітів ЗУНР, утримували Львів та Перемишль. 5 січня 1919 р. головне командування у Варшаві кинуло на галицький фронт більшість сил, 8 січня почався польський наступ. Він був відбитий, але безуспішними виявилися наступи українських військ на Львів (27 грудня 1918 р., 2 та 11 січня 1919 р.). Столиця Західноукраїнської Народної Республіки після втрати Львова була перенесена до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківська).

У лютому 1919 р., врахувавши досвід попередніх боїв, Начальна команда (штаб) УГА розробила план нового наступу, який передбачав оволодіння залізничною колією на відрізку Городок-Судова Вишня і таким чином здійснити повне оточення Львова. Операція розвивалась успішно: 15 лютого українські війська звільнили села Долиняни, Вовчухи, Бар, Долгомостиська, а 20 лютого повністю перервали зв’язок між Львовом і Перемишлем. Проте дальший розвиток наступу загальмувала місія Антанти, яка в ультимативній формі висунула вимогу припинити бойові дії, укласти українсько-польське перемир’я та передати суперечливі питання на розгляд Паризької мирної конференції.

Припинення вогню тривало з 25 лютого, але вже 2 березня, зважаючи на абсолютно неприйнятну позицію поляків та антантської місії на переговорах, українські війська відновили наступ. Польський ґарнізон у Львові опинився під загрозою капітуляції. Однак польське головне командування, скориставшись переговорами, організувало і перекинуло сюди нові сили, які 12 березня почали успішний контрнаступ і деблокували окупований Львів.

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Ю.Галлера, що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19–20 квітня 1919 р. польські інтервенти перейшли у наступ під Львовом, а в другій пол. травня українські війська почали загальний відступ. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.

Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин–Чортків–Товсте–Заліщики. Це дозволило на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.

8 червня 1919 р. УГА зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла у контрнаступ(т. зв. Чортківська офензива). Того ж дня вона прорвала польський фронт і звільнила Чортків. І корпус успішно наступав на Бучач, 15 червня здобув Тернопіль і повернув на Бережани. II корпус УГА дійшов до Микулинців, а III – лівим берегом Дністра просунувся до Монастириська і 16–19 червня здобув перемогу під Перемишлянами.

Успіхи УГА викликали ентузіазм українського населення, насамперед селянства, дали змогу сформувати IV корпус і почати формування V. Але відсутність надійних і стабільних джерел постачання озброєння не дозволила сповна скористатися народним піднесенням: з 90 тис. добровольців до війська змогли прийняти 15 тис., а решта була розпущена по домівках.

Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечила всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА під Перемишлянами та Янчином. Почався другий, цього разу останній, відступ українських військ у межиріччя Збруча та Дністра.

У зв’язку з неможливістю тримати фронт проти переважаючих сил польських інтервентів, 16–18 липня 1919 р., згідно з наказом диктатора ЗУНР Є.Петрушевича, корпуси УГА переправилися на лівий берег Збруча. Тоді у них було 40–45 тис. стрільців та старшин, 158 гармат, 546 кулеметів. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в’язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Головними причинами поразки були значна перевага противника у силі – боротьба фактично велася між 3,5 млн українців Східної Галичини і 18 млн поляків та підтримка останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об’єднати їх із землями Української Народної Республіки чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням. Усе це мов естафету перейняли нові покоління борців за незалежну Українську державу.