Трагедія соціалістичної модернізації

 

У середині 1920-х років, просуваючись рейками непу, економіка України завдяки величезній енерґії та працьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки Першої світової війни та революції господарства в основному завершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем аґрокультури. Основна частина її населення була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села залишалися перенаселеними. За роки непу економічно зміцнів значний відсоток українського селянства. Він вороже ставився до більшовицького режиму. Лідерам партії і держави таке становище видавалося загрозливим. У них міцніла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення «соціалістичних завоювань». Переконані в тому, що неп є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено. Адже відсутність приватної власності на засоби виробництва об’єктивно робила людей більш залежними від влади.

Індустріалізація

У ВКП(б) розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служила прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. Наприкінці 1920-х років Йосиф Сталін, який, ставши генеральним секретарем ЦК партії, передбачливо заволодів її бюрократичним апаратом, та його прибічники перемогли. З того часу будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною і антипартійною. Сталіністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політики, як такої, що, на їхню думку, вичерпала себе. Вони почали втілювати в життя ідею «побудови соціалізму в одній окремо взятій країні». Це насамперед передбачало перетворення СРСР – якнайшвидше і за будь-яку ціну – в передову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетворень розробили у 1928 р. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п’ятирічки. Перша п’ятирічка 1928–1933 рр., зі слів Й.Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п’ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний, а з окремих видів продукції, особливо легкої, харчової і хімічної промисловості, затвердженого обсягу виробництва в довоєнний час взагалі не було досягнуто.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в’язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об’єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливим лише в тоталітарній державі.

Вже перший п’ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. З 61,6 млрд крб., призначених згідно з планом першої п’ятирічки на народне господарство, Україні припадало 11,3 млрд крб., тобто 18,3%, що менше від будь-якого показника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, що набагато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд крб., з них на нове будівництво лише 1,2 млрд крб. Найгіршим було те, що з суми 1,2 млрд крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький район (6,5 млн населення), отже – для задоволення потреб Росії у вугіллі й металі. На решту території України (22,5 млн чоловік) припадало лише 22% асиґнувань на нове промислове будівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи. І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п’ятирічки не внесли суттєвих змін – у другій п’ятирічці Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки – 14,5%. Частка ж Росії зросла до 71%. Така ситуація змусила вченого-економіста М.Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змінила – Україна залишилася колонією Росії. Однак голос М.Волобуєва та інших учених-економістів на захист суверенних прав України в умовах утвердження тоталітарного режиму був голосом волаючого в пустелі. Україна у 1930-ті та наступні роки була остаточно позбавлена навіть залишків національної економіки.

Водночас слід зазначити також, що будівництво тисяч нових заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, що її промисловий потенціал у 1940 р. у сім разів перевищував показник 1913 р. У той час з’явилися такі велетенські підприємства, як «Криворіжсталь», «Азовсталь», «ДніпроГЕС», Харківський тракторний завод та ін.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг. Значних обсягів набирала примусова праця в’язнів, передусім політичних. Адже табори ҐУЛАҐу (українською ГУТАБ – головне управління таборів) давно перетворилися зі спецрезервацій для політично неблагонадійних на ґрандіозні комбінати дармової праці, куди робочу силу постачали строго за раціонально розробленими планами й графіками.

Щоб збудити ентузіазм, використовували різноманітні методи. Головним із них було впровадження масового змагання. За виконання плану почали змагатися окремі бригади, заводи, міста і навіть республіки СРСР. Це значною мірою підвищувало продуктивність праці. Багато трудівників по праву пишалося своїми здобутками. Проте невдовзі економічна ефективність змагання почала падати, зростали тільки «паперові» показники.

Колективізація сільського господарства

Одним із основних джерел фінансування індустріалізації промисловості мало стати село. Для цього потрібно було замість неконтрольованих державою індивідуальних господарств створити велике виробництво, тобто колективізувати сільське господарство. Така форма забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, ставала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927–1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати його державі за нижчими цінами. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже у 1929 р., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим (Епштейном), встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931-го або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з рядом власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло «шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С.Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, в якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1–1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Ті, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі шкіл, лікарі не приймали їх як пацієнтів тощо.

Особливо активним був наступ проти заможних селян – т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску – встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору: селяни, які активно протистояли колективізації, підлягали розстрілу або ув’язненню, заможніші – виселялися у віддалені райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення» потрапляли не лише заможні господарі, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то в дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн осіб. Близько 850 тис. з них як «спецпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків заслали на Північ і до Сибіру, де вони масово вмирали, бо жили і працювали у нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима...

«Ліквідація куркульства як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або забивали худобу, ховали чи псували реманент, інше майно, яке підлягало колективізації. У 1928–1932 рр. в Україні було винищено майже половину поголів’я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. В багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали у збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. осіб. На їх придушення були кинуті реґулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація.

Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів», де засуджувалися «перегини» у колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Сталін лицемірно перекладав на місцеве керівництво, вина якого полягала лише в тому, що воно ревно виконувало партійні вказівки. Почався масовий вихід селян з колгоспів, насамперед в Україні, де їхня кількість становила понад 50%. Але такий перебіг подій не міг влаштувати більшовицьке керівництво, тому вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібників. У результаті до кінця 1932 р. в УСРР було колективізовано майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі.

Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу влади вони не мали права залишати колгоспи. Залякавши репресивни­ми заходами, їх, по суті, пере­творили на людей «другого сорту». Всі ці дії партійно-державних органів були спрямовані на те, щоб перетворити селянство на основне джерело фінансування нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для закупівлі за кордоном про­мислового устаткування потрібна була валюта. Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, насамперед зерно, ціни на яке на міжнародному ринку різко знизились. Проте керівництво СРСР не бажало рахуватися із зовнішньоторговельною кон’юнктурою і, відповідно, уповільнювати темпи індустріалізації. Експорт зерна, незважаючи на зни­ження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то у 1931 р. зерна заготовили значно менше – 695 млн ц, а на зовнішній ринок вивезли 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно разом з насіннєвим фондом. У ряді районів України селяни голодували. Окремі колгоспи навіть розпались.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли успішно провести весняну сівбу. Врожай зернових був невисоким, але не набагато нижчим, ніж се­редні врожаї багатьох попередніх років. Проте, таке становище не влаштовувало кремлівське керівництво, яке прагнуло збільшення експорту зернових. Вважаючи, що причини низької врожайності полягають у небажанні селян без вагань підтримувати утопічну ідею «побудови соціалізму в країні», воно вирішило їм помститися.

Голодомор 1932–1933 років

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був Голодомор 1932–1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акцiя мала лiквiдувати основу української нацiї i нацiонального вiдродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянськiй владi. «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», – писав американський професор Р.Конквест.

Аналiз тодішніх подій переконливо свiдчить, що в українському селi мали мiсце всi елементи полiтики геноциду. Такого висновку дійшли i члени Мiжнародної комiсiї з розслiдування голоду в Українi (до її складу входили провiднi юристи свiту), яка працювала в 1988–1990 рр. На сьогодні це також офіційно визнали Австралія, Аргентина, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Литва, Перу, Польща, США, Угорщина. Як злочин комунiстичного режиму Голодомор визнали Організація Об’єднаних Націй (2003), Парламентська асамблея Ради Європи (2006), Генеральна конференція ЮНЕСКО (2007). Низка парламентів світу готують таке визнання. Лише через сімдесят років після української національної трагедії свій громадянський обов’язок перед пам’яттю мільйонів людей виконала й Верховна Рада України: 14 травня 2003 р. вона своєю постановою визнала Голодомор 1932–1933 рр. геноцидом українського народу, а 28 листопада 2006 р. прийняла Закон «Про визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні актом геноциду проти українського народу».

Головною причиною Голодомору 1932–1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталiн визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчiв не бракувало. Тим більше, що в 1933 р. за кордон було вивезено 18 млн центнерів зерна, яким можна було прогодувати близько 7 млн осіб. Ще 18,2 млн центнера становили т. зв. недоторканний запас. Проте держава цілеспрямовано конфiсковувала бiльшу їх частину, в т. ч. й зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, іґноруючи заклики i попередження українських представникiв з місць. Це прирекло мiльйони людей на смерть вiд голоду, який неможливо назвати iнакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генсек КП(б)У С.Косіор, голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Г.Петровський, голова Раднаркому України В.Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й.Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнiшої сили на початку 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини – 1 тис., щохвилини – 17… Залишившись без хлiба, селяни їли мишей, щурiв та горобцiв, кiсткову муку i кору дерев. Мали мiсце численнi випадки канiбалiзму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфiскацiї збiжжя продовжувалися, незважаючи, що з голоду вимирали цiлi села. За вказiвкою Молотова, московського емісара, який керував хлібозаготівлею в Україні, коли хлiба не було, забирали сухарi, картоплю, сало, солiння, тобто всi запаси їжi. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. Всеросійський центральний виконавчий комітет (ВЦВК) і Рада народних комісарів (РНК) СРСР ухвалили постанову «Про охорону соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася «вища міра соціалістичного захисту» – розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цей закон «законом про п’ять колосків».

Намагаючись врятуватися, тисячi селян, незважаючи на те, що шляхи, якi вели до мiста, були блокованi, все ж пробивалися туди в надії купити хлiба. Однак сiльським жителям продавати хлiб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих вiд голоду кожного ранку збирали i вивозили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для прохарчування, їм не дозволялося також найматися самостiйно на роботу на промисловi пiд­приємст­ва, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілю­вали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дiтей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. «Була весна 1933 року, – згадує один із очевидців, – білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»

Траплялися випадки, коли діти помирали прямо на шкільних уроках. Дослідник Іван Шульга у восьмому числі журналу «Київ» за 1993 р. наводить спогад жителя Поділля К.Терещенка про один з таких сумних випадків: «Із наближенням весни до школи приходило все менше і менше дітей. Під час переклички почали частіше чутися голоси: «Помер. Прийма Іван, Пустильник Петро, Лаврега Сашко, Слинько Меланія…» Із 30 учнів у групі в кінці травня залишилося 10–12 дітей. На парті попереду мене сиділа Марійка. На уроці української мови вона нараз стрепенулася, видушила із грудей незрозумілий звук, схилилася на парту і померла. Учителька Параска Григорівна заплакала, схопилася за голову і вибігла із класу».

Рятуючи дітей вiд голодної смертi, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до мiста i залишали в установах, лiкарнях, просто на вулицях. «Хто не мав іншого рятунку, – згадує тернополянка Раїса Дзюбіна (Ошкало), яка під час Голодомору проживала у селі Соснова Переяслав-Хмельницького району теперішньої Київської області, – виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе». Лише у Вінниці, згідно офіційних даних, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той же час в інших дев’яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці і групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, здійснювали дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні – 1340 голодних безпритульних дітей. Таке ж становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій же станції Козятин знайдено 15 померлих дітей. «Як установлено лікарем, – відзначено в акті, – їх смерть наступила від голоду».

Допомогу голодуючим намагалися надати українці Галичини. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.

Загалом же, за різними пiдрахунками, вiд Голодомору 1932–1933 рр. в Українi загинуло до 9 млн осіб. Особливо болісно лихо відбилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи – їх більше нікому було відвідувати. Цим самим пiдривалася етнiчна основа становлення української нацiї – село, знищувався той прошарок, вiд якого залежали процвiтання суспiльства, здатнiсть його до розвитку.

Трагедію українського села Й.Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників «вождя народів» Мендель Хатаєвич, обраний наприкінці 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та своїми наслідками для майбутніх поколінь він не має аналоґів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, незворотно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій).

Масові репресії

Мордуючи селянство Голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтеліґенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямована боротьба проти української національної інтеліґенції, насамперед тої, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкінці 1920-х років. Її першими наслідками стали викриття згадуваного вже «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та ін. Застосовуючи фізичний і психологічний терор, політична поліція – ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління (раніше – ЧК)), а згодом Головне управління державної безпеки НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ) – змушувала свої жертви визнавати членство у цих сфабрикованих «таємних антирадянських організаціях» на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі «Спілки визволення України» (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Всього було звинувачено 45 провiдних учених, письменникiв, діячів культури, включаючи академіків Сергія Єфремова та Михайла Слабченка, науковців Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, церковного діяча Володимира Чехiвського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхiвську. Разом з ними до судової відповідальності притягалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ – «Спілці української молоді». Згідно з документами звинувачення, СВУ–СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили собі за мету за допомогою чужоземних держав, емiгрантських сил, пiдбурювання селянства проти колективiзацiї, вбивства Сталiна та його соратникiв, вiдокремити Україну вiд СРСР i утворити Українську самостiйну державу. Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом були ліквідовані. Один із слідчих у справі СВУ Соломон Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтеліґенцію поставити на коліна, це наше завдання – і воно буде виконане; кого не поставимо – перестріляємо!».

Пiсля процесу «Спілки визволення України» погром української інтеліґенції продовжився. У зв’язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у сiчнi 1930 р. УАПЦ змушена була саморозпуститися, а митрополита М.Бо­рецького, десятки єпископiв та сотнi священикiв незабаром заслали до таборiв.

Наступного року значну частину інтеліґенції на чолі з М.Гру­шевським було звинувачено у приналежності до вже іншої «ворожої організації» – «Українського національного центру». Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили на строк вiд трьох до шести рокiв (У 1934–1941 роках 33 з них знов засудили за «антирадянську дiяльнiсть» i «шпигунство». 21 особу розстрiляли, 12 отримали новi строки. Бiльшiсть iз них померли в таборах). М.Грушевського як керівника «бойової націонал-фашистської організації» та «теоретика буржуазного націоналізму» вислали до Росiї, де вiн 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин, після чотириразового «оперативного втручання» по видаленню карбункула в міській лікарні м. Кисловодська. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдiяльнiшi секцiї, виганялися й піддавалися репресіям т. зв. «буржуазні нацiоналiсти».

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство пiсля того, як в сiчнi 1933 р. Сталiн призначив своїм особистим представником в Українi П.Постишева. Разом з ним прийшов новий голова ОДПУ В.Балицький i тисячi росiйських функцiонерiв. Постишеву було доручено завершити колективiзацiю без огляду на цiну, провести чистку в компартiї та припинити українiзацiю. По мiрi того, як набирало обертiв правлiння терору нового сталiнського опричника в Українi, страчувалися чи висилалися в табори тисячi представникiв нової української iнтелiґенцiї, що з’явилася у 1920-тi роки. За даними О.Субтельного, з 240 українських письменникiв тодi зникло 200; iз 85 вчених-мовознавцiв лiквiдували 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з’їзд, заарештували і розстріляли. Ці люди, як правило, похилого віку, незрячі, каліки, були для комуністичного режиму небезпечними, бо оспівували традиції визвольної боротьби українського народу. Оголошували шпигунами i заарештовували фiлософiв, художникiв, редакторiв. Деякi дiячi, не бажаючи зректися своїх поглядiв, накладали на себе руки, як це зробили М.Скрипник та М.Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х роках було ліквідовано майже 80% творчої інтеліґенції, що дає підстави назвати цей період «розстріляним відродженням».

Промовистим прикладом, який характеризує тодішній страшний час, є історія, що трапилася з відомим артисом А.Бучмою. Журналіст В.Жежера описав її в «Газеті по-українськи» так: «Амвросій Бучма був перший артист знаменитого харківського театру «Березіль», створеного Курбасом. 1934 року Курбаса заарештували, театр розгромили. В один із тих днів син Бучми, Ігор, прийшов додому і, не сподіваючись, що хтось є в квартирі, відчинив двері своїм ключем. І побачив таку картину: на підлозі сидить Бучма, перед ним глибока миска з горілкою, куди він накришив хліба, і тим хлібом годує собаку, бульдога Джека. Джек п’яний, Бучма п’яний, і обидва плачуть. Вочевидь, бесіда у них була довга й печальна. А про що – не знає ніхто. Така епоха: ти все розумієш, але тобі немає з ким випити, бо завтра спитають, про що говорили.

Він чекав арешту, у передпокої мав на цей випадок валізку з білизною й цигарками. Ця валізка – ще один німий жест».

Репресії проти української інтеліґенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи, але незабаром прийшла черга і до них самих. У 1932 р. ЦК ВКП(б) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського «націоналістичного ухильництва». У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації з червня 1932 р. по травень 1933 р. зменшилась майже вдвічі – з 520 до 285 тис. членів. До жовтня цього ж року зі своїх посад було усунено 80% секретарів парторганізацій і 75% всіх чиновників у місцевих радах. На листопадовому (1933) пленумі ЦК КП(б)У П.Постишев дав зрозуміти, що виключення з партії та звільнення з роботи тягне за собою арешт і розстріл, у кращому випадку – вислання й ув’язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.

Якщо репресiї кінця 1920-х – першої половини 1930-х років були насамперед спрямованi проти українцiв, то терор 1937–1938 рр. охопив весь Радянський Союз i мав на метi змести всiх реальних та уявних ворогiв Сталiна. У той час репресіям піддавалися не лише керiвнi особи, а й робiтники, колгоспники, iнтелiґенцiя, вiйськовослужбовцi і навіть діти «ворогів народу». Суспiльство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деґрадувало морально. За особистою вказiвкою Сталiна вiд iменi ЦК ВКП(б) заарештованих пiддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі «Сухановка» існувало не менше 52 видів катування. Крім страхітливих і витончених побоїв були і такі методи мордування, як підтруювання газом, занурювання ліктів у окріп, виколювання одного ока, тригодинне сидіння куприком на кутку стільця тощо. На очах в’язнів у крижаний стовп був перетворений один зі священиків за те, що відслужив у бараці Всенощну перед Різдвом 1938 р. Існував і своєрідний електричний стілець. Не видержуючи нелюдських мук, жертви давали свiдчення i на себе, i на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештiв.

Репресії в СРСР, як і все інше, здійснювалося планово. Так, НКВС України отримав із Москви наказ репресувати у 1937 р. 28 000 чол. Але плани було прийнято перевиконувати. Тому нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський двічі звертався в Москву з проханням збільшити ліміти на репресії. Як наслідок, «червонозоряна столиця» прислала в Україну нові плани: розстріляти – 26 150 чол., відправити у концтабори – 37 600.

Нерідко масові страти в’язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б) напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М.Матвєєв в урочищі Сандармох на півдні Карелії власноручно виконав смертні вироки 1111 в’язням Соловецького табору особливого призначення. Серед них були близько 300 вихідців із України: історик М.Яворський, професор філології, поет-неокласик М.Зеров, режисер Л.Курбас, драматург М.Куліш, міністр освіти УНР А.Крушельницький з двома синами, письменники М.Ірчан, О.Слісаренко, В.Поліщук, П.Филипович, Г.Епік, В.Підмогильний…

Під час терору 1937–1938 рр. Україна знову зазнала дошкульніших ударів, ніж інші республіки. А.Авторханов, аналiзуючи у книзi «Империя Кремля» нацiональний склад жертв «великого терору» 1930-х років, зазначає: «…саме серед української партійної і безпартійної iнтелiґенцiї жертв терору було в декiлька разiв бiльше, нiж у центральних областях Росiї». Навiть Л.Троцький, котрий свого часу не приховував неґативного ставлення до українського народу, визнавав, що «нiде репресiї, чистки, придушення i всi iншi види бюрократичного хулiганства в цiлому не досягли таких страшних розмiрiв, як на Українi, у боротьбi з могутнiми прихованими силами в українських масах, що прагнули бiльшої свободи й незалежностi». Таке відверто вороже ставлення московського керівництва до України пояснювалося, за словами П.Постишева, тим, що вона потребувала масовіших «чисток», оскільки постійно породжувала більше ворогів, аніж де-інде. У результаті в той час було знищено майже всіх членів ЦК КП(б)У та українського уряду, сотні тисяч українців. НКВС планував ліквідувати цiлi верстви населення, зокрема священикiв, колишнiх учасникiв антибiльшовицької боротьби, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичiв, iммiґрантiв з Галичини тощо.

Загалом, за даними iсторика А.Антонова-Овсiєнка, терор 1935–1941 рр. принiс 20 млн жертв. Що ж стосується України, то, за підрахунками М.Максудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в УРСР від репресій у 1927–1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн осіб.

Масові репресії привели не тільки до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, вони також понівечили долю багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, – т. зв. «членів сімей ворогів народу», сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам’яті людства під назвою Великого Терору.