Культура України у другій половині ХVІI–ХVІІІ ст.

 

Український народ створив і виплекав високу й розмаїту духовну культуру, яку розвивали і збагачували багато поколінь.

Освіта

Високого рівня в Українській державі досягла освіта. Зокрема, завдяки широкій мережі шкіл письменність охопила всі верстви населення. Цікаві записи про враження з цього приводу залишив арабський мандрівник архідиякон Павло Алеппський, який у середині ХVІІ ст. супроводжував антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та 1656 рр. побував в Україні. В розділі «Україна і Київ» книги його спогадів є дані про рівень освіти. «Починаючи з цього міста (Рашкова), – писав П.Алеппський, – і по всій землі руських ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків всі діти уміють читати, навіть сироти».

У другій половині XVII – середині XVIII ст. великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилянський колеґіум, який у 1701 р. указом Петра І був перетворений в Києво-Могилянську академію. Цей навчальний заклад став важливим вогнищем культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи.

Академія була не спеціальним духовним закладом для підготовки церковних кадрів, а школою, що не поступалася перед вищими навчальними закладами Західної Європи. Навчання у ній мало переважно загальноосвітній характер, тут викладали математику, медицину, астрономію, вивчали архітектуру, живопис. Вступ до академії був відкритим для представників усіх верств тогочасного суспільства. Студентів виховували в дусі патріотизму, відданості українському народові.

З учнів академії вийшло чимало видатних діячів науки і літератури. У ній навчалися вихідці з Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії та інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрархи, письменники, вчені й політичні діячі – І.Виговський, Ю.Хмельниць­кий, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, Г.Сковорода, Ф.Прокопович, С.Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, міністри Катерини II – О.Безбородько, Л.Трощинський та ін. Деякий час тут навчався М.Ло­моносов.

У першій половині XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки для України, а й Росії. Протягом цього часу вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колеґіуми у Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).

Харківський колеґіум, зокрема, став центром освіти Слобідської України. У 1765 р. при ньому було відкрито додаткові класи, де викладали інженерну й артилерійську справу, геодезію та географію.

Розквіт Київської академії тривав до 60-х років XVIII ст. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

Чимало українців у гетьманську добу навчалися в європейських університетах. Так, Юрій Немирич, відомий у середині ХVІІ ст. в Україні, Польщі, Франції, Швеції як автор політичних і теологічних трактатів, зокрема надрукованого в Парижі «Опису і викладу духовного арсеналу християн», вчився в Лейдені, Амстердамі, Оксфорді, Кембриджі та Парижі. Студіююч в Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію маґістра права, присвячену порівнянню політичних і юридичних систем Речі Посполитої та Московської держави. Семен Десницький з Ніжина у 1767 р. закінчив університет у Ґлазґо, захистивши маґістерську й докторську дисертації.

У другій половині XVIII ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалася поза школою.

Внаслідок постійних обмежень і переслідувань з боку російського самодержавства занепадали братські школи. Перестала існувати більшість українських шкіл у Лівобережній та Слобідській Україні.

У 1786 р. прийнято «Статут народних училищ», згідно з яким у повітових містах України відкривали малі народні училища з дворічним терміном навчання, а з 1788 р. у губернських центрах – головні народні училища, в яких навчалися п’ять років. Такі училища вперше були відкриті в Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі. Навчали в школах та училищах російською мовою.

Література

Крім того, існували василіанські школи, де навчалися діти дрібної шляхти, заможних міщан і духівництва. Василіанські школи уніатський орден василіан створив у Львові, Теребовлі, Овручі, Умані та інших містах. В окремих школах існували дяківки, а при церквах – школи грамоти, де дітей навчали мандрівні дяки.

Києво-Могилянська академія виховала багатьох відомих поетів. Це О.Митура, К.Сакович, К.Зіновіїв, Г.Сковорода. Тут навчався Іоаникій ґалятовський, який був одним з найталановитіших українських вчених другої половини XVII ст. Його публіцистичні твори та підручники з риторики відігравали важливу роль у навчанні й вихованні студентів Київської академії.

Колишній учень академії Інокентій ґізель, який згодом став її професором і ректором, відомий як письменник. Його перу належить велика праця «Мир с Богом человеку» (1669). Твір пройнятий гуманізмом, повагою до простої людини.

Глибокий слід в українській літературі залишили твори представників полемічної літератури Г.Смотрицького, С.Зизанія, Х.Філалета, Острозького Клірика, М.Смотрицького, З.Копистенського, анонімна «Пересторога», у який дано гідну відповідь на звинувачення католицьких та уніатських авторів, обґрунтовано право українського народу на власне релігійне і культурне національне життя.

Наприкінці XVII ст. на Закарпатті з полемічними творами виступив М.Андрелла. Релігійна полеміка з католицизмом та уніатством відображена в літературі другої половини XVII ст. (Л.Баранович, І.ґаля­товський, Ф.Сафанович, В.Ясинський). Ораторсько-проповідницьку прозу розвив К.Ставровецький (Транквіліон), автор «Євангелія учительного...» (1619) і «Перла многоценного» (1646).

В кінці XVI – на початку XVII ст. зароджується драматургія у формах декламацій і діалогів, призначених для виконання в братських школах. У віршах про події Національно-визвольної революції 1648–1676 рр. («Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому...», «Українонько, матінко моя») оспівано перемоги над польською шляхтою. Під впливом народної пісенності розвивалася лірична поезія.

Надзвичайно різноманітна літературна спадщина XVIII ст. Активно розвивається мемуарна та історична проза, що висвітлювала події недавнього минулого. Виникають козацькі літописи – своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містилися різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, леґенди тощо.

По свіжих слідах історичних подій писався літопис Самовидця, в якому йдеться про події 1648–1702 рр. Відомий козацький літописець Григорій Грабянка є автором великого історичного твору літописного характеру (1710) про визвольну боротьбу українського народу середині ХVІІ ст. Український старшинський літописець Самійло Величко – автор літопису, який датований 1702 р. і охоплює історичні події в Україні з другої половини XV до початку XVIII ст. У літописі обґрунтовується визвольна боротьба українського народу 1648–1676 рр., славиться Б.Хмельницький як політичний діяч і видатний полководець. Величко вперше в українській історії та літературі вживає поняття «Україна» і «український народ» як територіально і національно усталені категорії.

Цікавим літературним явищем культури України XVIII ст. була творчість мандрівних дяків – учнів духовних шкіл, які ходили в села «на пропитаніє». Вірші мадрівних дяків носили бурлескний характер, проте у них крізь сміх, народний гумор пробивалися соціальні мотиви.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична література, що була кроком вперед порівняно з бурлескною літературою. Значна кількість сатиричних віршів спрямована проти експлуататорів. У них викривалися несправедливість і хабарництво суддів, сваволя панів, пияцтво і зажерливість попів. З’явилися історичні вірші, в яких описували події, що хвилювали сучасників, зокрема Національно-визвольну революцію 1648–1676 рр.

Видатне явище в українській літературі другої половини XVIII ст. – творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Григорія Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва. У байках (зб. «Басни харковскія», 1769–1774), філософських трактатах і притчах, тематично різноманітній поезії (зб. «Сад божественних пісень», 1753– 1785) він показав себе співцем свободи, критиком вад сучасного йому суспільства. «Мой жребий з голяками» – це не порожня фразу, а зміст життя великого поета-гуманіста, який болісно відчував трагізм життя покріпачених народних мас і виступав з критикою феодального суспільства.

Із середини XVIII ст. прискорився перехід до нової української літератури, в якій міцніли елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. В літературу все активніше проникала розмовна українська мова. Вона наприкінці XVIII ст. здобула перемогу над старою українською літературною мовою. Підтвердженням і живим втіленням цього є мова поеми І.Котляревського «Енеїда».

Тоді в українській мові почали формуватися нові функціональні стилі, дуже вплинула на літературну мову усна народна творчість. Проте в умовах соціального і національного гноблення, що його зазнавав український народ, українська мова піддавалася різного роду обмеженням, її витісняли із важливих сфер суспільного життя.

Книгодрукування

Велике значення для розвитку й поширення культури мали друкарні, яких У другій половині XVII ст. в Україні діяло одинадцять – у Києві при КиєвоПечерській лаврі, в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Львові та ін.

Провідне місце в розвитку книгодрукування посідали Галичина і Волинь. У Львові й Острозі працював першодрукар Іван Федоров. Вже наприкінці XVI ст. Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень: Михайла Сльозки (1638–1667), Арсена Желиборського (1644–1646), Йосипа Шумлянського та монастиря св. Юра (1687–1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городецький, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 р. випустив «Ірмологіон» – перший у східних слов’ян нотний друк. Але друкарство розвивалося й поза Львовом.

Крім короткочасних балабанівських друкарень (Стратин і Крилос), відомі мандрівні друкарні. Від друкарні Луцького братства, яке користувалось обладнанням Домжива Лютковича, збереглося лише одне видання (1640), від Крем’янецької друкарні – три (1638). Перемишльське братство отримало королівський дозвіл на заснування друкарні, проте не змогло видати жодної книги.

Незважаючи на зумовлені об’єктивними причинами невдачі, чисельність спроб у галузі книгодрукування переконливо свідчить про інтенсивність культурного життя і наявність широкого кола людей, які розуміли значення друкованого слова. Львівська братська друкарня вже з перших років свого існування почала реформу кирилиці.

Книжкова продукція західноукраїнських друкарень служила посібником для навчання грамоти не тільки в Галичині, на Волині й Холмщині, а й на Закарпатті та Буковині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв’язків.

На Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст., хоча на Західній Україні (Галичина, Волинь) воно зародилося наприкінці XVI – на початку XVII ст. Така послідовність закономірна. Вона відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Оскільки тягар цієї боротьби припав насамперед на Західну Україну, саме там почалося пожвавлення національної культурної діяльності у формі братств, вчених гуртків, шкіл вищого типу, нової літератури.

У 1615 р. в Києві виникло Богоявленське братство, до якого колективно записалося все Запорізьке козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Тоді ж у Києві заснували братську школу на зразок львівської. Того ж року створили і першу в Східній Україні друкарню. Вона була організована в Києво-Печерській лаврі.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Єлисея Плетенецького. Тут побачили світ два невеликі видання – «Часослав» і віршований панегірик «Образ доброчинностей». У 1619 р. була видана монументальна книга «Анфологіон» – збірник святкових служб на весь рік. Цей збірник переклали з грецької мови і тлумачили відомі українські вчені й письменники того часу Іов Борецький, Захарія Копистенський, Памва Беринда.

«Лексикон» Памва Беринди – одне з найвизначніших видань друкарні Києво-Печерської лаври, яке містить 6962 словникові статті не тільки мовознавчого, а й енциклопедичного змісту. Це – первісток східнослов’янської лексикографії. Крім лаврської, у 20-х роках XVII ст. в Києві працювали ще дві приватні друкарні – Тимофія Вербицького і Спиридона Соболя.

Після переможного закінчення Національно-визвольної революції під проводом Б.Хмельницького почався новий період в історії українського народу, української культури, зокрема київського книгодрукування, пов’язаний з іменем Інокентія ґізеля, який керував Лаврою та її друкарнею понад чверть століття (1656–1683).

У 1659 р. лаврська друкарня видала тодішньою українською літературною мовою пам’ятку епохи – «Ключ разуменія» Іоаникія ґалятовського. Того ж року побачила світ книга «Постановленіє о вольностях войска Запорожского» – видання документів, що стосуються гетьманства Ю.Хмельницького. Згодом вийшли друком «Києво-Печерський патерик», збірник проповідей архієпископа Лазаря Барановича «Меч духовний», трактат про мораль «Мир с Богом человеку», найвизначніше видання «Синопсис» – широкодоступний, літературно опрацьований посібник з рідної історії.

Київські вчені підготували й видали багато навчальної, полемічної, а також історичної і художньої літератури – панегіриків і драм. Випускаючи книги рідною мовою в часи особливо жорстокого національного гноблення київські вчені заявили на весь світ, що народ український не скорився, що існує його мова.

У XVIII ст. в різних містах України – Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та інших виникають друкарні. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

Музичне мистецтво

У ХVІ–ХVІІ ст. у братських школах Львова, Луцька, Острога, Києва, у Києво-Могилянській колеґії викладали музично-теоретичні дисципліни. Нотну грамоту вивчали за рукописними і друкованими нотолінійними ірмологіонами (перший видано у Львові 1700 р.). У цей час в церковній музиці утвердився багатоголосий спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Зюска, Календа, Колядчин, Коньовський). Партесний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи партесного співу узагальнив український композитор М.Ділецький у «Граматиці музикальній» (1677).

Не треба забувати, що кобзарі-запорожці – це не тільки носії народної пам’яті, це ще й музична культура України. Грали не тільки на кобзі, в пошані були також ліра, сопілка, скрипка, цимбали тощо.

У 1652 р. Б.Хмельницький підписав універсал про утворення музичного цеху в Лівобережній Україні за аналоґією з подібними цехами, що вже існували у Кам’янці, Львові та деяких інших українських містах.

Помітних успіхів досягла українська музична культура у XVIII ст. Осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та були поширені хоровий спів, гра на музичних інструментах. В академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили вихованці академії композитори В.Пікулицький, І.Рачинський, М.Березовський, А.Ве­дель. Значний вплив мала також творчість композитора Д.Борт­нянського, якому належить багато творів духовної і світської музики.

Хори існували при Переяславській, Чернігівській, Харківській колеґіях. У містах та великих поміщицьких маєтках розвивалась світська музика, де багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Було відкрито Глухівську співацьку школу. Наприкінці XVIII ст. на основі народно-пісенної творчості почала зароджуватися і поширюватися пісня-романс літературного походження,

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відбивалися у кращих зразках української народно-поетичної творчості. У піснях, думах, баладах знайшли відображення життя селянства, масові народні рухи, викликані посиленням феодально-кріпосницької експлуатації у XVIII ст.

Чимало пісень виникло у зв’язку із зруйнуванням Запорізької Січі. Визначились основні теми, сюжети, образи рекрутських, наймитських, кріпацьких, бурлацьких пісень. Створювали пісні про героїв народних повстань – Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Олексу Довбуша, Харка, Швачку.

Бідність і нещастя , горе і злидні, суспільні відносини, трудове, морально-етичне виховання також зайняли чільне місце у загадках, леґендах, прислів’ях та приказках.

Театр

На 70-ті роки XVII – першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського шкільного театру, що ґрунтувався на шкільній драмі й був пов’язаний з діяльністю Києво-Могилянської колеґії. Тут написані українською книжною мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, драми на історичні теми, інтермедії, написані українською народною мовою. Етапною була драма «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора (1674).

Серед найбільш відомих та поширених шкільних драм ХVІІІ ст. слід назвати «Воскресіння мертвих» Г.Кониського, різдвяні й великодні шкільні драми М.Довталевського, а також п’єсу невідомого нам автора «Милость Божия...», поставлену вперше 1728 р., що прославляла Б.Хмельницького як визволителя України від гніту польських панів.

До XVIII ст. належать спроби драматичної обробки подій минулого. Один із таких творів – трагікомедія «Владимир» (1705) професора Київської академії Ф.Прокоповича, який згодом став церковним та політичним діячем при дворі Петра І. Прокопович у своїй п’єсі зображає прийняття Руссю християнства, висміює язичеських жерців, які чинили опір Володимиру.

До шкільних драм додавали, як правило, інтермедії – гумористичні сценки, що їх грали в антрактах. У цих сценках змальовані побутові картинки, порушені соціальні питання того часу – взаємини селян і панів, козаків і російських солдатів. Сюжетами інтермедій були жартівливі історії, народні анекдоти і т.ін. Високий ідейний та художній рівень інтермедій до драм М.Довгалевського «Комическое действие» (1736), «Властотворний образ» (1737), до драми Г.Кониського «Воскресіння мертвих» (1747).

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» та ін.), діяв народний ляльковий театр – вертеп. Авторами й акторами вертепу були люди з народу – мандрівні дяки, учні Київської академії. Вертепна драма та інтермедії готували ґрунт для розвитку комедії в українській літературі XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. в Україні починають виникати професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення, а у 1783–1784 рр. – постійне приміщення театру в м.Дубні, тепер Рівненської області. Перша професійна театральна трупа в Україні – Харківський вільний театр – виникла у 1789 р.

Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри: театр С.Голіцина в с. Козацькому на Черкащині (1798–1801), театр Г.Квітки-Основ’яненка в с. Основі, нині м. Харків (1799–1802). У 50-х роках XVIII ст. в Глухові працював придворний театр К.Розумовського, в Тульчині (Вінничина, 1784–1798) – театр С.Потоцького. У 70–90-х роках у містах Єлисаветграді, Києві, Кременчуку, Харкові влаштовували аматорські вистави.

Архітектура і будівництво

Архітектура й будівництво У другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій, самобутній народній основі. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю барокко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. Сірієць архідиякон П.Алеппсь­кий згадував, як вони з антиохійським патріархом Макарієм їхали Україною в середині XVIII ст.: «Перебуваючи перед цим у неволі та рабстві, тепер козаки живуть у радощах, веселощах та на волі, спорудили соборні церкви, створили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси та хоругви... Церкви одна від одної величніші, кращі, гарніші, вищі та більші; іконостаси, тябла й ікони одні від одних кращі й досконаліші, навіть сільські церкви одна від другої краща».

На селі й значною мірою в містах як будівельний матеріал використовували переважно дерево. Саме з дерева будувалися хати селян, міщан, козаків, часто й будинки козацької старшини, сільські церкви. У містах найчастіше споруджували будови з цегли й каменю – гетьманські палаци, будинки старшини, маґістратів, монастирі, церкви. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивалися, то міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб та інші інтенсивно розбудовувалися.

Одним з найяскравіших періодів у архітектурному будівництві було XVIII ст. Глибоко самобутня українська бароккова архітектура цього часу виразно проглядається у Покровському соборі у Переяславі–Хмельницькому (1704–1709), Покровській церкві у Києві (1766), Преображенській церкві у Великих Сорочинцях на Полтавщині (1732), а також Ковнірівському корпусі у Києво-Печерській лаврі (1744–1745) будівничого Степана Ковніра.

Велику увагу приділяють зведенню громадських будівель, ратуш з великими вежами і багатим декором (ратуша у Бучачі на Тернопільщині (1751) архітектора Б.Меретина), житлових будинків та палаців козацької старшини, вищого духівництва (Кловський палац у Києві (1752–1756) архітектора П.Неєлова, будівництво закінчив С.Ковнір). Дуже поширене будівництво церков, монастирів, дзвіниць, келій, духовних навчальних закладів.

Постав ряд ансамблів (Почаївська лавра (XVII–XVIII ст.), колеґіум у Кременці (1731–1743) архітектора П.Гжицького, собор св. Юра у Львові (1746–1762) архітектора Б.Меретина, що позначені рисами пізнього барокко. У 20–50-х роках XVIII ст. в архітектурі зріс вплив народних елементів, прийомів і стилів російського зодчества, зокрема у творчості В.Растреллі (Андріївська церква (1749–1753), Маріїнський палац (1750–1755) у Києві).

У взаємозв’язку розвивалися дерев’яна і кам’яна архітектура в культовому будівництві. У дерев’яній архітектурі, зокрема, виділяється кілька реґіональних шкіл – волинська, галицька, подільська, гуцульська, буковинська.

З кінця XVIII ст. архітектура розвивалася в стилі класицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціональність з античністю. Провідне місце тоді зайняло містобудування. За розробленими планами будували нові міста, торгові й військові порти на Чорному морі – Херсон (1778), Севастополь (1784), Миколаїв (1788), Одесу (1794).

У садибах великих землевласників у сільській місцевості виникли своєрідні типи палацової архітектури – маєтки Шидловського в Мернику на Харківщині (1776–1778) архітекторів П.Ярослівського, О.Паліцина; Рум’янцева-Задунайського в Качанівці на Чернігівщині (70-ті роки XVIII ст.) архітекторів І.Бланка, М.Мосципанова; палац К.Розумовського в Батурині на Чернігівщині (1799–1803) архітектора Ч.Камерона. У садово-парковому мистецтві відчувається перехід від реґулярного планування, т. зв. французьких парків, до ландшафтного – парків англійських («Софіївка» в Умані на Черкащині (1796–1805) інженера Л.Метцеля).

Образотворче мистецтво

В образотворчому мистецтві другої половини ХVІІ–XVIII ст. знаходили відображення патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. В художніх пам’ятках цього періоду бароккова декоративність поєднувалася з реалістичними зображеннями світу та національними традиціями. В Україні утворюються нові художні осередки – жов­ківська школа художників, чернігівська, новгород-сіверська та ін.

Визначними художниками XVII ст. були Ф.Сенькович, М.Петрах­нович, С.Корунка, І.Руткович. Одним з найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Залежно від призначення його створювали за різними композиційними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно. Загалом портрет набув ориґінальних форм, був позначений гуманістичними тенденціями, широким використанням поетики й засобів образотворчого фольклору (натурний «Портрет А. Красовської» роботи О.Ляницького, епітафіальний «Портрет С.Жо­равко» (1697) роботи І.Паєвського), високим мистецьким рівнем, використанням прийомів барокко, часто збагачених традиціями народно-декоративної творчості.

Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконописної майстерні. Значні успіхи у розвитку українського графічного мистецтва пов’язані з творчістю художників О. та Л.Тарасевичів, І.Щирського.

В одному стилістичному напрямі з малярством розвивалася й скульптура. Нею оздоблювали споруди, зокрема Успенську церкву в Львові, будинки багатьох феодалів і заможних міщан.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням у скульптурі та живопису ідей просвітительства церковно-релігійна тематика відходить на другий план. Українське мистецтво поступово звільняється від середньовічних канонів та набуває світського характеру. Великими майстрами українського живопису були Д.Левицький, А.Лосенко, В.Борови­ковський. Поряд із творами митців тоді набули поширення народні картини із зображенням леґендарного козака Мамая.

З життям і побутом українського народу нерозривно пов’язане декоративно-ужиткове мистецтво – один з важливих видів художньої культури. Досить високим був рівень народних промислів, які продовжували реалістичні традиції минулого, розвивали такі види мистецтва як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, народний розпис.

У побуті українських селян широко використовувалися художні тканини. Колір і характер малюнка у кожній місцевості були різними. Неоднаковими були й орнаментальні композиції та кольорове вирішення виробів. Досить інтенсивно розвивалося килимарство з різноманітними – рослинним (Полтавщина), геометричним (Буковина, Гуцульщина) – орнаментами.

Одним з найбільш поширених видів народного мистецтва стала вишивка, що відзначається чіткою композицією, різноманітною технікою виконання хрестиком, мережкою, низзю, гладдю. Для вишивок Галичини, Закарпаття, Буковини характерні геометричні узори, на київських, полтавських, чернігівських переважає рослинний орнамент. Різними за образним і орнаментальним рисунком, мотивами були кролевецькі, богуславські, волинські, прикарпатські рушники.

Широкого розвитку в Україні набуло мистецтво гутного скла, з якого виготовляли посуд, підсвічники, люстри. Побутову українську кераміку випалювали на Полтавщині, Київщині, Гуцульщині. Серед виробів – керамічний посуд, кахлі для облицювання печей, іграшки.

Розвиток індустріального суспільства в Україні супроводжувався складним протиборством різних суспільно-політичних течій, тенденцій, з’явою зденаціоналізованих українських підприємців та інтеліґенції, які допомагали російським колонізаторам визискувати український народ. За таких умов передова література, освіта стають засобом ідейно-політичної боротьби, важливим чинником пробудження та розвитку соціальної і національної свідомості. Свідченням цього було зростання У другій половині XVIII ст. інтересу до вивчення етнографічних особливостей українського народу. Матеріали про Україну та українців містять праці А.Чепи, М.Антоновського, І.Георгі, В.Рубана. Культура і побут українців висвітлювалися у літописах Самовидця, С.Величка, Г.Грабянки. У 1777 р. в Петербурзі надруковано першу працю з української етнографії – «Опис весільних українських простонародних обрядів» Г.Калиновського, в 1798 р. у Москві видано книгу Я.Маркевича «Записки про Малоросію, її жителів та виробництво».