Перші перемоги

Прибувши на Запоріжжя, Б.Хмельницький, зважаючи на перебування польської залоги у Січі (Микитин Ріг), зупинився на о.Томаківка, де відразу ж розпочав формування збройних сил і встановив зв’язки із запорожцями. Заручившись підтримкою останніх, в лютому 1648 р. оволодів Січчю і був обраний гетьманом Вiйська Запорізького. Саме ці події й ознаменували початок Національної революції. Її перший етап (лютий 1648 – серпень 1657) характеризувався найбільшим розмахом національно-визвольної та соціальної боротьби і проходив під безпосереднім керівництвом Б.Хмельницького.

Підготувавши основну військову базу на Запоріжжі, новообраний гетьман розпочав роботу по залученню до майбутнього виступу реєстрових козаків та широких мас народу. Кобзарі та досвідчені козаки з гетьманськими універсалами, що закликали готувати зброю й підніматися на боротьбу, розійшлися по всій Україні. Незабаром вона завирувала. За визнанням коронного гетьмана М.Потоцького, «не було жодного села, жодного міста, в яких би не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя й майно своїх панів і орендарів». Активна організаційна робота проводилася і серед реєстрового козацтва.

Водночас Б.Хмельницький розумів, що для переможної війни зі шляхтою потрібна зовнішня допомога. До середини березня йому вдалося завершити переговори з Кримським ханством (Бахчисарайський договір). Пред’явлені хану Іслам-ґірею ІІІ листи польського короля щодо приготувань Польщі до війни з Кримом зробили його зговірливим. Він зобов’язався надати допомогу проти поляків, причому, татари обіцяли не чинити шкоди українцям, зокрема не палити їхніх міст і сіл. Зі свого боку українці обіцяли платити упоминки і не допускати морських походів. На допомогу повстанцям було направлено 3–4 тис. татар під керівництвом Тугай-бея.

Заключивши військовий союз з Кримським ханством, Хмельницький посилив свою армію татарською кіннотою. Поскільки поляки не мали піхоти рівноцінної козацькій, а польська кіннота явно поступалася татарській у маневренності, союз козаків з татарами таїв для польської армії величезну небезпеку. Чисельність татарського війська, яке виступало на боці українців, становила в різний час від кількох тисяч до кількох десятків тисяч чоловік. Крім військової допомоги Україна забезпечувала себе від татарських нападів з півдня.

На початку революції Б.Хмельницький та його прихильники висували лише ідею автономії для козацького реґіону (центральна i пiвденна частина Київського воєводства) в складi Речi Посполитої. Вони тоді продовжували вважати останню своєю батькiвщиною, а короля – її єдиним законним володарем. Нацiонально-полiтична свiдомiсть старшини й козацтва в цiлому обмежувалася прагненням домогтися вiдновлення прав i вольностей Вiйська Запорізького, що ґрунтувалися на козацькому традицiоналiзмi. Тому під час переговорів з послами М.Потоцького в середині березня було поставлено вимоги щодо виведення польського війська з козацьких земель, ліквідації там «управління Речі Посполитої», надання козакам права укладати договори із зарубіжними правителями. Але коронний гетьман порахував їх неприйнятними, і, надіючись у зародку придушити народне повстання, прискорив підготовку походу, вирушивши з коронним військом на Корсунь. Водночас в універсалі до повстанців він наказав видати йому Хмельницького й розійтися. В разі непокори погрожував «усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати».

Бойові дії розпочалися у квітні. Маючи в свому розпорядженні близько 15 тис. жовнірів (разом з реєстровими козаками), М.Потоцький вирішив завдати удару по табору повстанців. З цією метою він 21 квітня направив суходолом 2 полки реєстровців і жовнірів (5 – 5,5 тис. осіб) під проводом сина Стефана, а Дніпром 26 квітня – 4 полки реєстрових козаків і частину драгунів (4,5 тис. осіб) під керівництвом генеральних осавулів Барабаша і Караїмовича. Обидва загони мали з’єднатися біля Кодацької фортеці, розгромити Запорізьку Січ і придушити повстання.

Отримавши від розвідників інформацію про час і напрямок виступу ворожих військ, Б.Хмельницький на чолі 4–5 тис. українців і 3–4 тис. татар Тугай-бея вирушив назустріч, вдало використавши їхню роз’єднаність. Оточивши 29 квітня противника біля р. Жовті Води (неподалік теперішнього м. Жовті Води Дніпропетровської області), він під час боїв, що набрали затяжного характеру, зумів заручитися підтримкою реєстрових козаків: 12 травня на його бік перейшли полки, що пливли Дніпром (при цьому Барабаша і Караїмовича було вбито), а наступного дня – ті, котрі перебували при Стефані Потоцькому. У вирішальному бою 16 травня польське військо було повністю розгромлене. Близько 3 тис. поляків, у т. ч. смертельно поранений С.Потоцький, потрапили у полон.

Дізнавшись про поразку під Жовтими Водами, гетьман М.По­тоцький почав відступати, надіючись на об’єднання з 6-тисячним військом Я.Вишневецького. Щоб не допустити цього, Б.Хмельницький, не гаючи часу, кинувся за ним. 26 травня полки Потоцького потрапили неподалік від Корсуня в заздалегідь підготовлену пастку. Значна роль у цьому належала козакові Микиті Ґалаґану(Бутові), який, попередньо домовившись з Б.Хмельницьким, під виглядом розвідника навмисно потрапив у полон до поляків, щоб їх дезінформувати, і цим добровільно себе прирік на муки та смерть. Витримавши жорстокі катування, він примусив польських керманичів повірити у вигадку, що слідом за Запорізьким Військом наступає кримський хан з усією ордою, та завів їх у завчасно приготовлену засідку.

Український письменник Адріан Кащенко в історичній повісті «Під Корсунем» так описує польські тортури над М.Ґалаґаном: «Кат приклав до спини Микити розпечену як жар залізну штабу. Почулося шкварчання, і на спині козака схопилося синеньке полум’я, а у повітрі пішов дух печеного м’яса.

Ґалаґан прикусив собі язика, щоб, боронь, Боже, не почули вороги, як козак стогне, і стояв, мов прикипів до землі, тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту.

– Розмалюй, розмалюй йому спину... – гукав Потоцький, роздра-тований терпінням козака. – Добре малюй, щоб пригадав, скільки у Хмельницького війська!

Зваживши, що вже час почати свої вигадки, Ґалаґан обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати...»

Після того, як поляки все ж повірили Микиті Ґалаґану, він запропонував їм свої послуги, заявивши, що знає безпечний шлях до відступу. Поляки поставили вимогу, щоб козак, на доказ того, що говорить правду, встромив свою руку у вогонь.

«Ґалаґан зблід як крейда, – продовжує А.Кащенко, – але вагався недовго. Яке вагання? Воля рідного краю дорожча за руку одного козака. Він рішучо наблизився до вогню і встромив у нього ліву руку. Червоне полум’я облизувало живе тіло своїми язиками, козак же стояв, мов чарівник, нерухомо... Навіть найменший стогін не вибився з його уст, немов вогонь тільки лоскотав його. Скоро по повітрю знову пішов дух печеного м’яса, а рука козака почорніла й гулко почала репатися.

– Годі! – гукнув нарешті Потоцький...

Микита витягнув руку з вогню і підступив до гетьмана, але сили його покинули, світ в очах замутився, і він впав на землю непритомний…»

Характеризуючи перебіг подій у козацькій засідці, куди М.Ґалаґан завів поляків, польський жовнір, учасник бою, писав: «Увійшов табір у цю діброву, як в якусь матню: не міг далі посуватися через закопані і стиснуті дороги. На тил табору всією силою напирали татари, спереду і з боків козаки із пристосованих шанців завдавали великої шкоди». В результаті польське військо зазнало нищівної поразки. Близько 8,5 тис. жовнірів, у т. ч. коронний і польний гетьмани – М.Потоцький і М.Калиновський – потрапили до полону. Поляки втратили також усю артилерію, обоз і прапори.

З Корсуня Б.Хмельницький вирушив до Білої Церкви. Він розсилав універсали до українського народу, в яких закликав до всенародного повстання. Цей клич рознісся по всій Україні. Народ численними гуртами потягнувся під гетьманські корогви, бо сподівався знайти правду, здобути волю і незалежність. Хвиля виступів охопила всю Україну. Ще ніколи повстання не носило такого всенародного характеру. На середину вересня були звільнені Лівобережжя, Брацлавське, Київське, Подільське воєводства, південна й центральна частина Волинського.

Тим часом польська шляхта прагнула реваншу. Але його не сталося. У битві, яка відбулася 21–23 вересня під Пилявцями (тепер с. Пилява Староконстянтинівського району Хмельницької області), 80–90-тисячна армія поляків зазнала нищівної поразки від близько 100-тисячного українського війська та 5 тис. татар. Було захоплено всю ворожу артилерію, яка налічувувала близько сотні гармат. До козаків потрапив також величезний обоз зі значними матеріальними цінностями, оскільки польські маґнати, хизуючись один перед одним, навіть у воєнних походах оточували себе надзвичайними розкошами. Нерідко навіть звичайний гусар потребував кількох возів з наметом, обставою, інколи срібним начинням, не кажучи вже про різноманітну провізію та численних слуг. Не дивно, що один із сучасників іронічно зауважував: у польському стані було більше срібла, ніж свинцю.

Блискуча перемога в битві під Пилявцями відкрила шлях до визвольного походу на західноукраїнські землі. Повстанці за допомогою місцевого населення здобули Збараж, Вишнівець, Броди і на початку жовтня підійшли до Львова, який взяли в облогу. Але, не бажаючи руйнувати чудове старовинне місто та отримавши викуп від польського ґарнізону в сумі 200 тис. злотих, гетьман зняв облогу і повів свою армію до міцної фортеці Замостя, де перебував протягом 6–21 листопада.

У той час Річ Посполита, фактично втративши своє військо та короля, який помер ще в травні, стояла на межі катастрофи. Але Б.Хмельницький, замість того щоб довершити її розгром, оголосив про перемир’я. Існують різні версії причин такої поведінки гетьмана: 1) він ще не готовий був до остаточного розриву з Річчю Посполитою і надіявся на реформування її державного устрою, тим більше, що під його тиском королем у цей час було обрано Яна Казимира, котрий начебто обіцяв бути «руським королем»; 2) брак теплого одягу, продовольства, осіннє бездоріжжя, епідемія чуми, від якої помер один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс; 3) проти продовження воєнних дій виступали союзники – кримські татари; 4) побоювання, що розгром Польщі викличе неґативну реакцію європейських монархів тощо.

Синтез усіх цих версій і вплинув на остаточне рішення Б.Хмельницького. Можна сперечатися про доцільність його прийняття; єдине ж, що не викликає сумніву, – це помилковість наступних дій гетьмана: замість того, щоб закріпитися на західних рубежах української етнічної території, він відвів армію вглиб України. Тим самим було втрачено значну територію з досить розвинутим виробництвом, а Польща отримала вигідний стратегічний плацдарм для майбутніх воєнних дій.

Наприкінці грудня 1648 р. українське військо вступило у стародавню столицю України – Київ. Хмельницького вітали як «українського Мойсея», який визволив Україну з «лядської неволі».

Завдяки перемогам 1648 р. змінився політичний та економічний лад України. На звільненій території було ліквідовано польсько-шляхетську владу і закладалися підвалини унітарної, республіканської за формою правління, національної держави на чолі з гетьманом. Кордон між нею і Річчю Посполитою, згідно з укладеним 25 лютого 1649 р. з польським посольством перемир’ям, мав проходити по річках Горинь, Прип’ять та містові Кам’янцю-Подільському, через який польським підрозділам, урядовцям і шляхті переходити заборонялося. Визволена територія поділялася на полки і сотні, де вся повнота влади зосереджувалась у руках гетьмана, а на місцях – полковників, сотників та інших старшин. Військовий штаб гетьмана виконував функції Кабінету міністрів і займався організацією держави.

Революція започаткувала нову модель соціально-економічних відносин. Вона ліквідувала, за невеликим винятком, велику й середню земельну власність, фільварково-панщинну систему господарювання й кріпацтво. Частина землі польських маґнатів і шляхти перейшла в руки нових господарів – селян, козаків, які могли її продавати, дарувати, передавати в спадщину. Революція відкрила селянам і жителям міст можливість переходу в козацький стан, який тоді мав значні права та привілеї.

Однією з найважливіших справ державного будівництва було військо. На початку Національно-визвольної революції деякі недисципліновані загони діяли на свій лад, були й ватажки, які не хотіли визнавати гетьманського керівництва. Виявивши організаційний хист, Б.Хмельницький зумів з цієї розрізненої маси створити реґулярну армію.

Воєнні дії 1648 р. змінили й психологію самого Б.Хмельницького. Переосмисливши уроки минулорічної боротьби, гетьман, за словами відомих українських істориків В.Смолія та В.Степанкова, уперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. По-перше, у розмовах з королiвськими комiсарами у лютому 1649 р. було чiтко засвiдчене право українського народу на створення власної держави в етнiчних межах його проживання. В реалiзацiї цього Б.Хмельницький вiдтепер вбачав основну мету своєї дiяльностi: «Виб’ю з лядської неволi народ весь руський... А ставши на Вiслi, скажу далi ляхам: сидiте, мовчiте, ляхи». По-друге, було висловлено iдею незалежностi утвореної держави вiд влади польського короля. Б.Хмельницький під час його квітневих 1649 р. переговорів з московським посольством Г.Унковського пiдкреслював: «А нас Бог вiд них увiльнив – короля ми не обирали i не коронували, i хреста йому не цiлували. А вони до нас про це не писали i не присилали, i ми волею Божою цим вiд них стали вiльнi». По-третє, було сформульовано положення про соборнiсть Української держави. Як свiдчив учасник польського посольства М.М’ясковський, Б.Хмельницький неодноразово наголошував на своєму намiрi «вiдiрвати вiд ляхiв всю Русь i Україну», звiльнити «з лядської неволi... народ всiєї Русi». По-четверте, утворена Українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русi. Пiд час переговорiв з московським послом Г.Унковським Б.Хмельницький вiдзначав можливiсть замирення з Рiччю Посполитою лише за умови визнання її урядом незалежностi козацької України в тих кордонах, що «володiли благочестивi великі князi».

Проте реалізація цих планів утруднювалася через зовнішні та внутрішні обставини. Польський уряд докладав усіх зусиль, щоб продовжити війну і знову заволодіти українськими землями. Татари насторожено сприймали зростання могутності козацької держави і намагалися зупинити цей процес. До того ж внутрішні сили України ще не були консолідовані: виникали суперечки між селянством, з одного боку, і козацькою старшиною та шляхтою – з другого. Все це спонукало Хмельницького до обережності й поміркованої політики.