Український національний рух у 1860–1890-ті роки

Важке економічне становище, політичне безправ’я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтеліґенція, національні почуття якої завдяки освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

У 60-ті роки ХIХ ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активностi. Повернувшись наприкiнці 50-х років iз заслання, провiдники Кирило-Мефодiївського братства – Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзi, де політичний режим був дещо м’якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили нацiонально-визвольну пропаґандистську дiяльнiсть, але вже не в полiтичному конспiративному, а в культурно-просвiтницькому леґальному руслi. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група у 1861 р. започаткувала, правда з великими труднощами, перший у Росiйськiй iмперiї український часопис «Основа», що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літератури, історичні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-мiсячне iснування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Значною мiрою пiд його впливом у Києвi, Харковi, Полтавi, Чернiговi, Одесi українська iнтелiґенцiя почала гуртуватися у громади – самодiяльнi напiв- чи цiлком нелеґальнi органiзацiї.

Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. За народницьку позицiю та орiєнтацiю на нацiональнi традицiї їх називали «українофiлами». Серед найактивнiших дiячiв громадiвського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та iнші.

Попри культурно-освiтницьку спрямованiсть громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси охранки, що громадiвцi прагнуть «здiйснення виплеканої ними думки про свободу Малоросiї» i, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії i переваги свободи». «Височайше» затверджена комiсiя у справi громадiвського руху дiйшла висновку, що його мета – «пiд виглядом поширення грамоти сiяти в народi антиурядовi iдеї». Як наслiдок, у липнi 1863 р. мiнiстр внутрiшнiх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релiгiйних i особливо педагогiчних публiкацiй. Навчання українською мовою визначалося ним як полiтична пропаґанда, а тi, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росiї». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художнi твори. Валуєв заявив, що української мови «нiколи не було, нема i бути не може». (До речі, на конкурсі, який відбувся у 1934 р. в Парижі, українська мова посіла третє місце, після французької та перської). Незабаром пiсля цього громади було розпущено, а деяких українських дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії: у 1864 р. – 12 книжок і брошур, 1865 – 5, 1866 – жодної, у наступні три роки – по 2 книжки, у 1870 р. – 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному становищі перебувала й періодична преса. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

З послабленням реакцiї на початку 70-х років український рух, очолюваний громадiвцями, знову вiдновлює дiяльнiсть. В цей час Володимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві «Стару громаду», названу так, щоб вiдрiзнити її старших i досвiдченiших членiв (їх нараховувалося близько 70) вiд нових громад, що також з’явилися i складалися переважно зі студентiв. Для координації громадівського руху з’їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) – центральний керівний орган федеративного об’єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв’язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними аґітаційно-пропаґандистську роботу. «Стара громада» також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський археологічний з’їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості й напівлеґальних громад. Інтеліґенція, яка згуртувалася навколо відділу (М.Драгоманов, О.Кістяківський, М.Ли­сенко та ін.), заснувала свій орган – газету «Кіевский Телеграф», мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край», що вийшла за редакцією Павла Чубинського. Останній приїхав в Україну в 1869 р., відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди його було вислано за участь у таємному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідомляється, що П.Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т.Шевченка.

Павло Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», який передає національне прагнення українського народу. Від твердження, що Україна, попри всілякі утиски як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісарської Австрії, не вмерла, поет приходить до заклику стати до бою всією громадою – від Сяну до Дону – за визволення українських земель від кривдників, щоб Україна зайняла гідне місце поміж іншими країнами світу. Цьому віршу, який поклав на музику композитор М.Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України, яскраво втіливши в собі завдяки авторам – наддніпрянцю Чубинському та галичанину Вербицькому – соборність українських земель, які століттями були штучно відірвані одна від одної.

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтеліґенції непокоїла царських чиновників. Їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв’язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у Петербург, що «розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з’являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамаччини». Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоренити причини подібних дій. М.Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов і П.Чубинський будуть тут, «ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи».

У відповідь на доноси платних і безплатних аґентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, «що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії». Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом діяльності названої комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територiю Росiйської iмперiї з-за кордону українськi книги, українською мовою видавати ориґiнальнi твори i робити переклади з iноземних мов, тексти для нот, театральнi вистави i публiчнi читання. Мiсцевiй адмiнiстрацiї наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бiблiотек були вилученi українські книги українською мовою. Навiть з росiйськомовних текстiв цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замiнюючи його принизливим – «Малоросiя».

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конґресу, що відбувся в Парижі 1878 р., Михайло Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію – заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою, а потім, у розширеному вигляді, й італійською, брошуру «Українська література, заборонена російським урядом», яка завдяки підтримці керівників конґресу набула широкого розголосу.

Діяльність М.Драгоманова ще раніше викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча сипалися доноси за належність до «партії українофілів-сепаратистів», за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаґанду соціалізму і т. ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили М.Драгоманова з посади доцента Київського університету. На початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету).

Надзвичайно активною була діяльність М.Драгоманова у швейцарській Женеві, де він створив осередок політичної еміґрації, який, за словами І.Франка, перетворився коли не на «центр українського руху, то української думки на протязі цілих двадцятьох літ». Там Драгоманов заснував українську друкарню і за участі С.Подолинського і М.Павлика видавав часопис «Громада» (1878–1882), а також твори української літератури, заборонені Емським указом у Російській імперії, фольклористичні студії та популярні брошури українською мовою, які нелеґально доставляли в Україну. В західних виданнях уміщував статті про Україну.

Через кілька років після чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на початку 80-х років XIX ст. у зв’язку з виходом у світ журналу «Киевская старина», який об’єднав навколо себе членів «Старої громади». 1897 р. громади почали об’єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтеліґенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Желябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 р. в Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років. Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців», яке нелеґально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були І.Липа, М.Міхновський та В.Шемет. До неї входили письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Кононенко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимченко, О.Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство Іван Липа.

Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації «Вірую молодих українців», опублікованій у львівському часописі «Правда» 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв’язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтеліґенції.

У багатьох українських студентських громадах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Полтава, Лубни та інших, діяли осередки «Братства тарасівців». Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї тарасівці поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелеґально надходила в Наддніпрянщину.

Діяльність «Братства тарасівців» тривала недовго. Викривши організацію, поліція в 1898 р. остаточно розгромила її. Частину тарасівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліційний нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропаґували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна йшла назустріч буремному XX ст. У надрах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань.