Становлення централізованої держави на чолі з Києвом

 

Проблема походження Київської Русі – одна з найактуальнiших у вiтчизнянiй iсторiографiї. Навколо неї тривалий час велася гостра полемiка мiж двома таборами науковцiв – «норманiстами» та «анти­норманiстами».

Теорії походження Русі

«Норманiсти» вважали, що як державнiсть, так i саму назву «Русь» на київськi землi принесли варяги – нормани, вихiдцi зі Скандинавiї, якi в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну вiйськову, торгову й полiтичну дiяльнiсть. «Антинорманiсти» рiшуче заперечували проти абсолютизацiї «варязького фактора» в становленнi державностi русинiв i пiдкреслювали, що слово «Русь» – слов’янського походження i жодним чином не стосується варягiв.

Творцями норманської теорії були німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер та А.Шльоцер, які працювали У другій половині ХVІІІ ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов’янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О.Єфименко, Д.Дорошенко, Є.Маланюк та інші.

Зокрема, Д.Дорошенко, полемiзуючи з «антинарманiстами», зазначав: «Розумiється, не можна заперечити, що деякi, може i всi, схiднослов’янськi племена мали свою державну органiзацiю iз своїми мiсцевими династiями на чолi. Слiди цих мiсцевих династiй задержалися подекуди аж до XII вiку. Але се була, видко, досить слабка органiзацiя i, як ми бачили, вона не могла охоронити деякi племена вiд залежностi од хазарiв. I ось появляються серед цих племен варяги, скидають мiсцевих князькiв, силою пiдбивають окремi племена пiд владу своїх конунґiв i сформовують одну велику державу, на чолi якої стоїть варяжська династiя Рурика».

Є.Маланюк вважав, що «варяги» виконали щодо осiлого хлiборобського населення місію збудника, прищепивши йому почуття «меча» й «держава».

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М.Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов’ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалася більшість українських iсторикiв, зокрема М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалiй.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ–ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов’янських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на на землях сучасної України почала формуватися задовго до ІХ ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства. Цей процес був складним та тривалим, і відбувався в рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки проявляються ще в Антському об’єднанні (ІІ – початок VІІ ст.).

Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов’язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в ІV ст. прийшло на землі полян). З VІІ ст. він перейшов на групу східнослов’янських племен Середнього Подніпров’я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VІІІ–ІХ ст.

Поняття «Русь» та «Руська земля» вживалися літописцем для порівняно невеликого реґіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював сучасні Київську, Чернігівську, Житомирську, Сумську, а також частини Вінницької, Черкаської і Полтавської областей. З кінця XII ст. Руссю починають називати ще й Західну Україну. Інші східнослов’янські і неслов’янські землі – від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя, які з розширенням Київської Русі ввійшли до її складу, стали називатися в історичній літературі «руськими», оскільки належали до держави з відповідною назвою. Проте, таких термінів, як «Московська Русь», «Смоленська Русь», «Суздальська Русь» тощо, літопис не згадує.

Занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю.Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340–1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «Великоросією» або «Великою Росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московія» (а до її населення – «московити») і лише пізніше – «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). У той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».

Впродовж ХVІІІ ст., у добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності й культури, засобом їх нещадної русифікації.

Саме той факт, що Росія, отримавши свою назву лише у XVIIІ ст., претендувала на історичний спадок Русі, створений на 700 років раніше, дав підстави К.Марксу стверджувати у своїй праці «Викриття дипломатичної історії XVIII століття», що «Московська історія пришита до історії Русі білими нитками».

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви – Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів – французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга – остаточно утвердилася як національне найменування. Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де, починаючи з другої половини ХVІ ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою «Русь» зустрічається нова назва «Україна». Таким чином, Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті, які не входили до складу Росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни «русин», «руський» вживалися аж до кінця ХІХ – початку ХХ ст.), а росіян – «московитами», «москалями».

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О.Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов’янських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Зокрема підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту (надлишку засобів для існування зверх їх необхідного життєвого мінімуму), привело до значних змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі, яка почала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать – князь, бояри (знать, пов’язана службовими стосунками з князем), дружинники (озброєні воїни, які служили князям за винагороду) – поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.

Розвиток ремесла, зародження товарного виробництва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині общин та між ними. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі – як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжреґіональних зв’язків, формуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об’єднань.

Посилення об’єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина як об’єднання професійних воїнів поступово стає органом примусу.

Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов’янські землі до консолідації та зміцнення сил. До того ж, хлібороби-общинники були зацікавлені, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали їх, позбавляючи від обтяжливих і небезпечних ратних справ.

Писемнi джерела, в т. ч. й «Повiсть временних лiт» лiтописця Нестора, засвiдчують першi кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесi було заснування Києва (припускається, що він виник наприкінці V – у першій половині VІ ст.), котрий не лише став осередком полiтичної консолiдацiї Полянського мiжплемiнного союзу, а й швидко зайняв позицiї головного полiтичного та соцiального центру схiдних слов’ян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Наприкінці VІІІ – у першій половині ІХ ст., як уже зазначалося у попередній лекції, у Середньому Подніпров’ї склалося стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

Руська земля

За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкінці VІІІ ст. руський князь Бравлин здійснив вдалий похід на Таврійський півострів, фактично підпорядкувавши його собі. Існують свідчення, що в той час він охрестився. У першій половині ІХ ст. (не пізніше 842 р.) русини вторглися в Амастриду (місто поблизу сучасного турецького м. Синопа) і поширили свій вплив на значну територію малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. Тоді ж, у 839 р., руське посольство відвідало імператора франків Людовика Благочестивого з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VІІ ст., постійним суперником Русі на південному сході стає могутня Хозарська держава, яка утворилась у пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі. Протягом VІІІ ст. хозари прагнули підкорити собі значну частину слов’янських племен, в т. ч. й тих, які проживали в Середньому Подніпров’ї. Однак зі зміцненням праукраїнської держави остання почала чинити сильний опір експансії Хозарського каганату на свої землі. Якщо східні сіверяни, радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Русини розселилися на території каганату, а в його столиці Ітилі навіть утворили колонію з власним суддею і язичницькими капищами. Руська мова та писемність поширювалася серед населення Хозарії поряд з давньоєврейською.

Важливим етапом в історії становлення Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів – Дира і Аскольда, що припадає, імовірно, на 30-ті – початок 80-х років ІХ ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину. Арабський історик Х ст. Аль-Масуді, характеризуючи князя Дира, зазначав: «Перший між слов’янськими королями – король аль-Дир; він має великі міста, великі залюднені землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різним крамом».

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці – Константинополю. У 860, 863, 866 та інших роках князь Аскольд на чолі великої дружини нападав на Константинополь і врешті-решт змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. За договором Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Важливою була стаття про прийняття християнства Аскольдом та хрещення Русі, яке, однак, торкнулося тільки верхівки суспільства.

Поряд із Візантією, Руська земля підтримувала активні відносини і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

Крім Руської землі, на середину ІХ ст. у Східній Європі сформувались ще два великі політичні утворення східнослов’янських племен. В арабських джерелах всі вони фігурують під назвами Куявії, Славії та Арсанії. Куявія (Куябія, Куяба) – це, на думку більшості істориків, Руська земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі й охоплювала землі ільменських словенів та окремих неслов’янських народів, таких як чудь, весь, меря. Її ототожнюють з пізнішою Новгородською землею. Столицею Славії було місто Ладога. Арсанія (Артанія, Арта) знаходилася в Приазов’ї та Причорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство (ряд дослідників ототожнюють її з Ростово-Суздальською землею).

Формування Київської Русі

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського (за іншою версією, прибалтійсько-слов’янського) князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором (окремі історики вважають їх вигаданими персонажами) та військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає, і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього – воєвода Олег.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а згодом, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Цілком імовірно, що північним завойовникам сприяла місцева язичницька опозиція, яку не влаштовувала здійснювана Аскольдом політика християнізації і яка сподівалася за допомогою язичника Олега зміцнити своє становище. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, утвердилася династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що об’єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» в широкому значенні. У зв’язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також назви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Давня Русь. Самі ж тодішні мешканці називали свою державу «Руссю» або «Руською землею», себе, її населення, збірним етнонімом «русь», а кожного зокрема – «русином»).

Об’єднання південного і північного державно-політичних осередків породило проблему, дискусії навколо якої тривають і сьогодні: яке з них стало основою формування Київської Русі? На думку дослідників, вони можуть бути вирiшенi лише на користь Пiвдня, оскільки пiвденно-руськi землi у VIII–IX ст. на сто–двiстi рокiв випереджували в соцiально-економiчному та культурному розвитку пiвнічнi. Цей факт, як i те, що первiсним територiальним осередком (ядром) Київської Русi була Наддніпрянщина («Руська земля» у вузькому значенні), дали пiдстави М.Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князiвською державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цiєї думки дотримуються i сучасні українські історики.

Щодо Росiйської (Московської) держави, то вона, на думку вiдомого росiйського дореволюцiйного iсторика В.Ключевського (в цьому його пiдтримує сучасний росiйський iсторик Н.Iльїна), бере свої коренi не з південного, а з північного ранньодержавного об’єднання з центром у пізнішому Новгородi (заснований в Х ст.), а також на територiї Волго-Окського межиріччя, населення якого було неоднорiдним за своїм етнiчним складом. «Великоросійське плем’я, – пише В.Ключевський, – було справою нових різноманітних впливів, притому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю й у XII столітті був більш інородницьким, ніж російським краєм. Умови, в які колонізація ставила російських переселенців в області середньої Оки й верхньої Волги, були двоякі: етнографічні, викликані до дії зустріччю російських переселенців з інородцями в межиріччі Оки-Волги, й географічні, в яких позначилася дія природи краю, де відбулася ця зустріч. Так в утворенні великоросійського племені спільно діяли два фактори: суміш племен і природа країни».

Отже, Київ, колонізуючи північно-східні і північні терени, розширюючи східнослов’янські землі у цьому реґіоні за рахунок територій, які займало угро-фінське населення, та утворюючи там удільні князівства, відігравав роль метрополії та цивілізаційного центру стосовно останніх.

Князювання Олега в Києві (882–912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. incorporatio – включення до складу) слов’янських і неслов’янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов’ян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, неслов’янські племена чудь і мерю. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з’являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші продукти), первісною формою якої було полюддя (від «ходіння по людях»). Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер, оскільки її розміри, місце і час збирання заздалегідь не визначалися. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада. Для придушення сепаратистських проявів з боку місцевої племінної верхівки там будували «городи», де розміщувалися ґарнізони під керівництвом визначних дружинників – «світлих бояр».

Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-України продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія – багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив успішний похід на Константинополь (деякі історики вважають, що опис цього походу відноситься до часів Аскольда) і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів – увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русинів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов’язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного партнера імперії.

Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909–910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 – на Закавказзя. За одною з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912–945). Київська Русь у той час усе ще залишалася недостатньо консолідованою і організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стягання данини («полюддя») й судочинства – примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Могутні племінні об’єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом міґрували у Подунав’я.

Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 911 р. Перший з них у 941 р. не вдався. Візантійці застосували для захисту «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затонули в морських хвилях. Залишки русинів з великими труднощами повернулися додому. Не змирившись з невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з’явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економічному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі набіги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була зацікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя, прив’язавши до двох нагнутих дерев і відпустивши їх, розірвали надвоє.

Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945–964), найімовірніше, слов’янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енерґійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ. Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми – «уроки», призначався час і пункти збору – «погости», в які звозилася данина), реґламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов’ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними – у 957) здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована (тобто возведена у ранґ святих) церквою). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв’язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв’язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко іґнорувала інтереси Київської держави.

У 964 р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревич (964–972), який з молодих років перебував у військових походах. Він останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за оволодіння Чорним морем і прилеглими до нього землями. У походи Святослав не брав ні возів, ні військового обозу, навіть казана, щоб варити їжу, а пік м’ясо на розжареному вугіллі. Не мав і намету, а спати лягав просто неба, поклавши під голову сідло. Не любив підступності й зради. Йдучи війною на інші країни, наперед повідомляв: «Іду на вас!».

На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову активність на Схід. Протягом 964–967 рр. він включив до складу Київської Русі в’ятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успіхи, як згодом виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь кочовим племенам, насамперед печенігам, які зуміли блокувати торговельні шляхи на схід, підпорядкувавши собі південноруські степи.

У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором Никифором Фокою, занепокоєним успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Цим Візантія надіялася послабити двох своїх могутніх суперників на Балканах, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор’ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало очевидним, що він не збирається покидати Балкани, незважаючи на тиск і натяки Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій, негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968), Святослав змушений був покинути Болгарію і рятувати Київ. Однак він не збирався відмовлятися від балканських завоювань. Маючи намір перетворити Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, князь Святослав навіть планував перенести її столицю з Києва у Переяславець на Дунаї. Багата Болгарія повинна була стати складовою частиною його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а, отже, й до процвітання держави. Сюди стікалися товари з різних країн: з Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії – срібло, Угорщини – коні, Русі – хутро, віск, мед, рабів (полонених).

Перед тим як вернутися у Подунав’я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях держави він призначив намісниками своїх синів: старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві, молодшого, Олега, – у новому центрі нещодавно приєднаної Деревлянської землі Овручі, а позашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від древлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до Новгорода Великого, схильного до сепаратизму. Цим Святослав продовжив справу своєї матері щодо консолідації держави та започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на початкові успіхи, в результаті яких руське військо не тільки повернуло собі втрачені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візантійської імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971 р. переважаючі сили нового візантійського імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов’язувалася безперешкодно пропустити русинів з Балкан, забезпечивши їх при цьому харчами.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шукаючи, своє згубиш». В історії України цей князь займає почесне місце під іменем Святослава Завойовника.

Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.