Україна в Першій світовій війні

Того дня, коли у Львові відбувся парад січово-сокільських, пластунських та стрілецьких організацій краю, у столиці Боснії Сараєві було вбито австрійського престолонаслідника ерцгерцоґа Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., писалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України...» Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря – українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у росiйськiй армiї та 250–300 тис. – в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

Від самого початку боїв влітку 1914 р. територія Західної й певною мірою Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Тут зійшлися разом зі своїми менш потужними союзниками старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина, з одного боку, та Росія, з другого. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість земель Наддніпрянської України, як прифронтова зона, перебували під юрисдикцією Київського військового округу.

Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої
Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила понад 336 тис. солдатів. Галичина й Буковина опинилися під окупацією царської Росії. У березні 1915 р. після шестимісячної облоги впала найміцніша австрійська фортеця Перемишль. Російські дивізії штурмували карпатські перевали.

За сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Митрополита А.Шептицького заарештували і депортували в Росію. Незавидною була доля й простих українців: якщо спершу їх мордували, відступаючи, австрійські й мадярські вояки, повіривши польській адміністрації краю, що причиною поразки стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам, то з приходом російської армії над ними всіляко збиткувалися вже за «мазепинство». У той час тільки через львівські розподільчі тюрми вглиб Росії було вивезено понад 12 тис. заарештованих.

Не кращим було становище в підросійській Україні. З початком війни і оголошенням на більшій частині її території воєнного стану царські власті посилили поліційні репресії проти українства. Було закрито майже всі українські організації та газети. Коли в листопаді 1914 р. загальновизнаний лідер українства М.Грушевський разом з родиною повернувся до Києва, царські власті заарештували його за «антиросійську діяльність» і відправили до Лук’янівської в’язниці. У лютому 1915 р. М.Грушевського вислали етапом до Сибіру. Незабаром він потрапив у Поволжжя під поліційний нагляд. Царський міністр закордонних справ С.Сазонов з неприхованим задоволенням відзначав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак, після катастрофічних втрат російської армії, коли у квітні 1915 р. австро-німецькі війська, прорвавши Південно-Західний фронт під Горлицею і Тарнавом, змусили її відступити з Галичини, царський уряд трохи послабив свою антиукраїнську політику.

У 1916 р. Галичина і Буковина знову стали тереном найжорстокіших боїв. Наприкінці травня розпочався т. зв. Брусіловський прорив – наступальна операція Південно-Західного фронту по лінії Луцьк–Чернівці. Російські війська під командуванням генерала А.Брусілова, прагнучи добитися перелому в Першій світовій війні на свою користь та приєднати до Російської імперії західноукраїнські землі, до кінця літа захопили Буковину, східну частину Галичини та Західну Волинь. Однак удруге захопити Львів їм не вдалося – восени того ж року австро-німецькі війська відбили наступ росіян.

Внаслідок багатомісячної битви було завдано великих жертв та руйнувань, чимало населених пунктів, особливо на Тернопільщині, було зруйновано вщент, населення евакуйовано, господарство та майно – втрачено. Не менше лиха приніс західноукраїнському населенню і червневий наступ російських військ, які кинув на австро-угорський фронт О.Керенський у 1917 р. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, закінчилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч.

Нелегкий, але героїчний бойовий шлях пройшов леґіон Українських січових стрільців (УСС), створений з початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. У серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради (міжпартійної політичної організації, яка представляла галицьких українців у Австрії в роки війни) та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру леґіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися близько 30 тис. добровольців з усієї Галичини. Австрійське командування, з недовірою ставлячись до патріотично настроєної української молоді та спонукуване польськими політичними колами, обмежило чисельність леґіону до 2,5 тисяч, а на прохання відкликати з військ 100 старшин-українців виділило лише 16. Ядро леґіону становили активісти січово-сокільського, пластунського та стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти; були також викладачі, правники, митці, представники селянства тощо. Серед них І.Балюк, Д.Вітовський, С.Горук, Г.Коссак, Л.Лепкий, О.Назарук та ін. Першим офіційним командантом (командиром) леґіону було призначено Михайла Галущинського, директора Рогатинської гімназії.

Створення леґiону Українських сiчових стрiльцiв ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Хоча його становлення вiдбувалося в структурах австрiйської армiї – то був тодi єдиноможливий шлях до органiзацiї українського вiйська – це не означало, що стрiлецтво вiдстоюватиме чужi йому iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, леґiон УСС став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально свiдомої частини галицько-українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з початку свого iснування Українські січові стрільці стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися складати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчались успiхом, зате чiтко визначили стрiлецькi прiоритети.

Розпочавши свою дiяльнiсть як гурт патрiотично налаштованих, але погано зорганiзованих та переважно далеких вiд вiйськової служби осiб, УСС, докладаючи неймовiрних зусиль для подолання рiзноманiтних перешкод на своєму шляху, зумiли до 1917 р. перетворити леґiон у добре вишколену, фактично, українську вiйськову формацiю з нацiональною символiкою, власними одностроями й вiдзнаками, а також українською офiцiйною мовою та українською термiнологiєю.

Протягом 1914 – першої половини 1915 р. леґіон брав участь у бойових діях проти російських військ у Карпатах. Особливо запеклими були бої за гору Маківку наприкінці квітня – на початку травня 1915 р., де Українські січові стрільці вкрили себе невмирущою славою, але зазнали значних втрат: 42 вбитими, 76 пораненими, 35 потрапило до полону. Згодом один з німецьких генералів казав про стрільців: «Мої баварці б’ються як леви, а українці – як чорти».

У 1915–1917 рр. леґіон УСС вів кровопролитні битви на подільській землі. Важко знайти місцевість між Золотою Липою та Збручем, де б не було стрілецьких могил, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України». Сотні молодих патріотів загинули на схилах гори Лисоні, поблизу сіл Конюхи та Куропатники на Бережанщині, в інших місцях. Своєю боротьбою стрільці здобули чимало відзначень і похвал, викликали пошану й симпатії союзників, і змусили рахуватись із собою навіть ворогів. Так, російське командування, характеризуючи УСС у секретній директиві, наголошувало, що це «відбірні війська, які називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної України».

Поставивши своєю основною метою виборення української державностi, Українські січові стрільці усвiдомлювали, що реалiзацiя цього потребує ретельної i цiлеспрямованої пiдготовки. Тому в леґiонi дiяв ряд громадсько-освітніх та мистецьких структур, покликаних ознайомлювати стрiльцiв, головним чином стрiлецьких новобранцiв, з їхніми завданнями у вiйнi, пiдвищувати освiтнiй рiвень, готувати до пiслявоєнної громадської дiяльностi. Насамперед слід виділити бібліотеку, «етапну гімназію», де готували до складання іспитів стрільців-гімназистів, а також Пресову кватиру (своєрідний центр, що організовував і спрямовував духовне, культурне та творче життя леґіону), у складі якої плідно працювали А.Баб’юк (М.Ірчан), А.Лотоцький, О.Назарук, Ю.Шкрумеляк, Л.Лепкий, М.Гайворонський, Р.Купчинський, О.Курилас та інші талановиті письменники, журналісти, композитори, актори, художники. Зусиллями митців налагоджено випуск альманаху «Червона Калина», сатиричних журналів «Самохотник», «Самопал», видано кілька книг тощо.

Нацiонально-полiтична та культурно-освiтня активнiсть Українських січових стрільців не обмежувалася лише працею в стрiлецькому леґiонi. Добре розумiючи, що запорукою успiшної реалiзацiї нацiонально-державницької iдеї можуть бути тiльки сили власного народу, вони поряд iз самоосвiтою та самовдосконаленням придiляли величезну увагу й нацiонально-освiдомлюючiй та просвiтницькiй працi серед широких кiл української громадськостi – як у Галичинi, так i в Закарпаттi, на Волинi i навiть у Надднiпрянщинi – щоб допомогти населенню швидше усвiдомити свої сили та шляхи, якими можна було б добитися людського iснування та гiдного мiсця в iсторiї.

Вже з 1914 р. передова частина стрiлецтва вела роз’яснювальну роботу серед українцiв у мiсцях свого постою, залучала їх до спiльних манiфестацiй, допомагала в створеннi рiзноманiтних нацiональних iнституцiй, зокрема, читалень, товариств «Просвiти», господарських осередків, органiзовувала курси лiквiдацiї неграмотностi тощо. Свiдченням того, що Українські січові стрільці працювали i на перспективу, була їхня участь в організації та пiдтримці українського шкільництва. Зокрема, протягом 1916 – початку 1917 рр. близько двох десятків стрільців під керівництвом сотника Д.Вітовського та четарів М.Саєвича і М.Гаврилка організували на Волині до 100 українських шкіл, працювали в них учителями і навіть видавали підручники для волинської дітвори.

Важливе значення для поширення та пропаґанди нацiонально-державницьких поглядiв мала й культурно-мистецька дiяльнiсть УСС. Нерiдко саме завдяки стрiлецьким пiсням, музицi, виставам тощо українське населення того чи iншого краю вперше ознайомлювалося з iдеєю української державностi, дiзнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнiм. Доступнiсть цих жанрiв давала змогу охопити якнайширшi кола українства, починаючи вiд Закарпаття i аж до Надднiпрянщини, а тематика та форми подачi сприяли проникненню стрiлецьких iдей у глибини української душi. Вічно співатиме український народ «Ой, у лузі червона калина», «Ой, видно село», «Човен хитається», «3ажурились галичанки», «Бо війна війною», «Не сміє бути в нас страху» і багато інших маршових, любовних, жартівливих пісень, які постали в леґіоні Українських січових стрільців протягом Першої світової війни.

Війна справила руйнівний вплив на економіку воюючих країн, які опинилися на межі виснаження. Найтяжчих втрат зазнала Російська імперія, а відповідно й українські землі, які перебували в її складі. Припинилася зовнішня торгівля, завмерли величезні чорноморські порти. Війна відірвала від продуктивної праці мільйони українських селян і робітників. На початку війни було мобілізовано 30–40% робітників кам’яновугільної промисловості Донбасу. Заводи і фабрики виконували все більше воєнних замовлень і скорочували виробництво предметів широкого вжитку.

Жорстока війна та її наслідки спричинили гостре невдоволення серед багатьох верств українського народу, зростання революційно-визвольного руху. Спад страйкової боротьби, викликаний початком війни, змінився навесні 1915 р. піднесенням. У цілому з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбулося понад 370 страйків, у яких взяли участь близько 300 тис. робітників. Вони висували економічні вимоги, все активніше виступали проти самодержавства і війни. З серпня 1914 р. до кінця 1916 р. в Україні відбулося понад 160 селянських виступів, з них на Поділлі – 50, на Київщині – 32, на Харківщині – 28. Приблизно 20% виступів супроводжувалися сутичками з поліцією та поміщицькою сторожею, близько третини – закінчувалися арештами й ув’язненнями селян.

Слідом за робітниками та селянами на революційну боротьбу піднялися солдати. Вони відмовлялися йти в бій, убивали ненависних офіцерів, здавалися у полон тощо. З часом, із зростанням політичної та національної свідомості, вони відкрито повставали, браталися із солдатами противника. Революційний рух робітників, селян та солдатських мас активізував демократичну інтеліґенцію, зокрема студентську молодь.

Усе це свідчило, що наприкінці 1916 – на початку 1917 рр. в Україні, як і в усій Російській імперії, назріла глибока економічна і політична криза. Український народ, витримавши на початку XX ст. чималі випробування, швидко наближався до нових соціальних потрясінь.