У міжвоєнний період

 

Зазнавши поразки в національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр. Україна знову втратила свою державність, а її землі на кілька десятиліть ввійшли до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Таке становище змінило, але не перервало український культурний процес, особливий сплеск якого стався у 1920-ті роки на теренах підрадянської України, де проголосили курс на українізацію. Національне відродження цього часу охопило різні аспекти життя українства, яскраво позначившись на освіті, науці, літературі, мистецтві.

Освіта

Прагнучи покінчити з «буржуазним минулим» та збудувати нове, комуністичне суспільство, більшовики за всяку ціну хотіли зберегти контроль над культурною сферою. Це давало їм можливість підпорядкувати собі духовне життя народу. Необхідною передумовою залучення широких народних мас до культури була ліквідація неписьменності. За переписом 1920 р., в Україні нараховувалося 48% неписьменних віком від 9 до 49 років. 21 травня 1921 р. Раднарком УСРР видав постанову про ліквідацію неписьменності, за якою все населення віком від 8 до 50 р., яке не вміє читати або писати, зобов’язане навчатись грамоті.

Завдяки активній діяльності органів освіти, широких кіл учительства і громадських організацій на кінець 1925 р. в Україні працювало 13 тис. шкіл, гуртків і пунктів ліквідації неписьменності (лікнепів), у яких навчалися понад 540 тис. осіб. Для координації цієї роботи було створено Республіканську комісію для боротьби з неписьменністю, а на місцях діяли губернські, повітові та волосні комісії. Як наслідок у 1927 р. чисельність письменних в УСРР становила вже 70% дорослого населення у містах і 50% у селах. До 1939 р. загальний показник письменності населення віком понад 9 років зріс до 85,3%.

Енергійні заходи у 20-ті роки робилися і для подолання дитячої безпритульності. У 1922 р. в Україні нараховувалося 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них було організовано десятки відповідних навчально-виховних закладів. Одним з найвідоміших теоретиків і організаторів цієї роботи був А.Макаренко. Очолюючи впродовж 20-х – 30-х років заклади для неповнолітніх пра­вопорушників та маючи значний досвід роботи зі специфічним континґентом, він приділяв велику увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. Стрижневою у його системі виховання була трудова діяльність.

Поряд з ліквідацією неписьменності і безпритульності одним з найважливіших завдань т. зв. культурного будівництва було формування системи освіти. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану щодо цього питання й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої систе­ми освіти, відокремлення школи від церкви, формуван­ня нового апарату управління освітою тощо. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. Видане в травні 1919 р. «Положення про єдину трудову школу УСРР» передбачало запровадження без­платного і спільного навчання дітей обох статей з вось­ми років; загальноосвітній і політехнічний характер ос­віти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та ви­пускні іспити, домашні завдання, п’ятибальна система оцінювання знань. Неґативно впливав на освітній процес і т. зв. класовий підхід, коли дітям із т. зв. експлуататорських сімей перешкоджали в доступі до освіти, директивно впроваджували в освітніх закладах вивчення марксизму, переслідували старе українське вчительство.

У 1920-х роках в Україні діяла загальноосвітня трудова школа двох ступенів: перший – 1–4 класи (учні віком від 8 до 11 років) і другий – 5–7 класи (учні віком від 12 до 15 років). Середню освіту учням віком від 15 до 18 років давали професійні школи з трирічним строком навчання. Розвивалась мережа фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) і гірничопромислових шкіл, де термін навчання становив 3–4 роки. Тут із учнів, що закінчили чотирирічну початкову школу, готували робітників масових професій нижчої кваліфікації. Також існували трирічні загальноосвітні школи сільської молоді, де загальна освіта в обсязі програми 5–7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1923 р. було 17,1 тис. початкових і семирічних шкіл, де працювало 46 тис. учителів і здобували освіту 1,4 млн учнів. У 1927/28 н. р. в УРСР налічувалося 20,4 тис. початкових, семирічних і середніх шкіл, 70,1 тис. учителів і 2,5 млн учнів. Поза освітнім процесом все ще залишалася понад третина дітей шкільного віку.

З проведенням українізації розширювалася мережа шкіл з українською мовою викладання. Так, наприкінці 1920-х років 97% українських дітей навчалися рідною мовою (у 1990/91 н. р. цей показник становив лише 47,9%). Разом з тим у школах викладання проводилося мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, єврейською, польською, німецькою та ін. Зокрема, вже в 1925/26 н. р. діяло 1214 російських шкіл, 625 – німецьких, 457 – єврейських, 337 – польських, 74 болгарських, 31 – татарська, 17 – чеських, 5 – вірменських, 3 – ассірійських, 1 – шведська.

Починаючи з 1930 р. в Україні вводилося загальне обов’язкове чотирирічне навчання для всіх дітей і підлітків віком від 8 до 15 років. У 1934 р. запроваджувалася єдина для всього СРСР система освіти, яка складалася з трьох типів шкіл: початкова – 1–4 класи, неповна середня – 1–7 класи і середня – 1–10 класи. Наступного року окремою пар­тійною постановою визначалися початок і кінець навчаль­ного року, тривалість уроку, запроваджувалися правила поведінки і єдина шкільна форма, єдині норми і п’яти­бальна система оцінювання. Розширювалась мережа шкіл та їхня матеріальна база. Станом на 1937/38 н. р. в УРСР нараховувалося 22,5 тис. загальноосвітніх шкіл, де навчалося 5,4 млн учнів та працювала 181 тис. учителів.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм та підручників з усіх предметів, що викладалися в школі, вони ставали однотипними для всіх шкіл, їх автори мусили трактувати всі проблеми тільки в руслі марксистсько-ленінської ідеології. Учителі, своєю чергою, викладаючи матеріал, мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії став сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».

Певні зрушення відбулися в галузі вищої школи, перед якою було поставлено завдання готувати нову, радянську інтеліґенцію. З цією метою на початку 1920-х років розпочинається її реорганізація і пролетаризація, перебудова на нових, соціалістичних засадах. Зокрема, для того щоб зменшити серед студентства питому вагу представників т. зв. нетрудових верств, вводився класовий принцип прийому до інститутів і технікумів, коли переважне право на зарахування мали вихідці з робітників і незаможних селян, передусім комуністи, комсомольці, червоноармійці, члени профспілок і комнезамів. Для них установлювалися відповідні квоти, не вимагалося атестату про середню освіту, не проводилися вступні іспити. З метою ж підготовки робітничої і селянської молоді до навчання у вузах створювалася мережа т. зв. робітничих факультетів (робітфаків), які з часом перетворилися на основний канал комплектування інститутів і технікумів (якщо в 1928 р. на робітфаках навчалося 7,5 тис. осіб, то в 1933 р. – вже 90 тис.).

На відміну від Росії, де техні­кум був підготовчою ланкою до інституту, в Україні – інститут вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум ви­пускав вузьких фахівців-практиків вищої кваліфікації, а інститут – висо­кокваліфікованих спеціалістів широкого профілю. Українська система також вилучила зі своєї схеми університети, перетворивши основну частину їх факультетів на інститути народ­ної освіти. Підготовку вчених здійснювали акаде­мії та різноманітні інститути теоретичного знання, а партійних і радянських працівників, пропаґандистів і викладачів суспільних наук – т. зв. комвузи і радпартшколи.

З початком 1930-х років експерименти у вищій школі продовжилися. В цей час розгорнулася уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти та реорганізація її за галузевим принципом. Інститути стали вищими спеціальними навчальними закладами, технікуми – середніми спеціальними. Замість широкопрофільних вузів створювалися галузеві, вузькопрофільні інститути. У 1930 р. при найбільших технічно оснащених підприємствах були відкриті заводи-втузи, в яких готувалися інженерно-технічні працівники без відриву від виробництва. Але дуже швидко виявилася нераціональність існування дрібних вузькопрофільних, слабо оснащених навчальних закладів, і вони знову були об’єднані у багатопрофільні.

Наступними кроками на шляху вдосконалення навчального процесу були ліквідація бригадно-лабораторного і комплексного методів навчання, що не забезпечували студентам потрібних знань, підвищення ролі лекцій, семінарських і лабораторних занять, запровадження складання іспитів і індивідуальних оцінок знань студентів, обов’язкове проходження ними виробничої практики тощо. Вводилися нові навчальні плани і програми, розширювалося видання підручників і навчальних посібників.

З вересня 1933 р. Україна повернулася до університе­тів, у результаті чого відновили свою роботу Київський, Харківський та Одеський університети, відкрився новий університе­т у Дніпропетровську. У системі педагогічної освіти було встановлено два типи навчальних закладів: чотирирічні педагогічні інститути, які готували вчителів для середньої школи, і дворічні учительські інститути, що готували вчителів для неповної середньої школи. Тоді ж для комплектування студентських колективів вузів і технікумів найбільш підготовленими абітурієнтами були введені вступні іспити з профілюючих дисциплін. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладах; близько 90% студентів одержували державну степендію. Також встановлювалися вчені ступені доктора і кандидата наук, наукові звання професора і доцента, почесні звання заслуженого діяча науки, техніки і мистецтва, що стимулювало підвищення кваліфікації і педагогічної майстерності викладачів.

На початок 1941 р. в Україні діяли 173 ВНЗ, де навчалися 197 тис. студентів, і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів. Зростала кількість спеціалістів. Однак, тотальна ідеологізація навчального процесу стала визначальною рисою освіти того часу. Школа, в т. ч. вища, перетворилася на знаряддя партійної політики. На перший план висувалися не фахова підготовка спеціалістів, а їхня відданість комуністиному режимові.

У непростих умовах перебувала освіта на західноукраїнських землях, про що вже йшлося нижче. Найважче приходилося підрумунським українцям, які, по суті, були позбавлені можливості навчати своїх дітей у національних школах. У Польщі українська освіта розвивалася головним чином завдяки «леґальному сектору» українського визвольного руху, зокрема товариствам «Просвіти» і «Рідної школи». Підтримку Чехо-Словацької держави відчувало українське шкільництво Закарпаття, де кількість національних шкіл у цілому відповідала питомій вазі українства.

Наука

Центром науково-дослідної роботи в Україні була Українська академія наук. Щоб підкреслити, що ця установа має об’єднувати вчених усіх українських земель, у 1921 р. її було перейменовано на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Членами ВУАН, окрім українських радянських учених, були обрані й такі науковці з Наукового товариства ім. Т.Шевченка, як літературознавці В.Гнатюк, К.Студинський, В.Щурат, фольклорист і музикознавець Ф.Колесса та ін.

Значну дослідницьку діяльність у цей час розгорнули відомі наукові колективи. Наприклад, математична школа Д.Граве, створювалися нові. Зокрема, праці М.Крилова та його учня М.Боголюбова заклали основи нелінійної механіки, чим було покладено початок розвитку цієї галузі математики.

Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Українському фізико-технічному інституті (Харків), в якому деякий час працював видатний фізик І.Курчатов. Написана тут праця Л.Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію.

Одним із найвидатніших українських фізиків XX ст. став і дійсний член Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові О.Смакула, який першим у світі отримав патент на виготовлення оптичної техніки (1935). Після закінчення Тернопільської гімназії він вивчав математично-природничі науки в м. Ґеттінґен (Німеччина), де здобув 1927 р. ступінь доктора філософії з відзнакою. З 1928 р. працював професором фізики Одеського університету, але через деякий час повернувся до Німеччини, щоб займатися дослідженням оптичних і електричних властивостей твердих тіл.

Прискорилися дослідження в галузі техніки. Так, на рубежі 20–30-х років Є.Патон почав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що було новим словом у розвитку науки й техніки. Багато інженерних вирішень, які подарував людству Ю.Кондратюк (О.Шаргей) – людина енциклопедичних знань, талановитий винахідник, на десятки років випередили світовий рівень ряду галузей науки і техніки. Уже в 20-х роках його розробки з теорії космічних польотів спеціалісти вітчизняного ракетного двигунобудування використовували поряд із працями К.Ціолковського. Згодом на основі цієї теорії готували космічні польоти у США.

Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені зі світовими іменами М.Гамалія і Д.Заболотний. Зміцнювали зв’язки з практикою охорони здоров’я видатний клініцист-терапевт Ф.Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М.Стражеско, відомий фізіолог В.Данилевський.

М.Холодний, А.Сапегін, В.Юр’єв та інші вчені плідно працювали в галузі генетики й селекції рослин і тварин, впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Розвиткові досліджень у цій галузі науки сприяла діяльність М.Вавілова, обраного у 1929 р. дійсним членом АН УСРР. Визначних успіхів досягли учні й послідовники І.Павлова – вчені України О.Богомолець, О.Палладін та ін.

У галузі суспільних наук активно працювали відомі історики Д.Багалій (академік АН УСРР з 1919 р.), Д.Яворницький (академік АН УСРР з 1929 р.). У 1924 р. з еміґрації до Києва повернувся М.Грушевський, найвидатніший історик України, праці якого з давньої історії України та української літератури були відомі в усьому світі. Їх видавали й перевидавали іноземними мовами за кордоном. Незабаром його обрали академіком ВУАН, а в 1929 р. – академіком АН СРСР. В той же час йому не довіряли як одному з колишніх лідерів Української Народної Республіки, і з 1924-го до 1934 р., тобто до своєї загадкової смерті, славнозвісний вчений перебував під постійним наглядом ГПУ-НКВС.

Активна наукова діяльність тривала і на західноукраїнських землях, зокрема, в секціях і комісіях НТШ, де працювали такі визначні вчені, як географ В.Кубійович, економіст І.Витанович, літературознавець М.Возняк та ін. У «Записках НТШ» друкувалися наукові статті з історії, літератури, мовознавства тощо. Силами НТШ було видано «Атлас України і суміжних земель, тритомну «Українську загальну енциклопедію» (1930–1935), інші праці, які стали надбанням української науки.

Література

У літературному розвитку підрадянської України 20–30-х років поєднувалися демократичні традиції дореволюційної доби і новий досвід свіжих сил, пробуджених українською революцією. Письменники створювали різні гуртки, студії, шукали своє місце в літературному процесі. Художні здобутки багатьох талановитих митців зростали. До цього часу сформувалася яскрава революційно-романтична течія: П.Тичина, В.Еллан-Блакитний (Елланський), В.Чумак, В.Сосюра. Активно виступали представники інших напрямів і творчих течій у літературі: М.Рильський, П.Филипович, М.Драй–Хмара. Значним внеском у літературне життя республіки були памфлети М.Хвильового, сонети М.Зерова, новели й оповідання Г.Косинки, сатира і гумор О.Вишні, І.Микитенка. Побачили світ високохудожні твори І.Ле, Г.Епіка, Ю.Яновського та багато інших.

Характерною особливістю літературного процесу в Україні у ті часи було виникнення й розпад багатьох літературних організацій. Важливе міце серед них посідали спілка селянських письменників «Плуг», організації робітничих письменників «Гарт» та молодих письменників-комсомольців «Молодняк», об’єднання вихідців із західноукраїнських земель «Західна Україна», група письменників-конструктивістів «Аванґард», Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП), угруповання футуристів «Нова ґенерація» тощо. Особовий склад цих об’єднань не був сталим, тривав перманентний перехід письменників з однієї творчої групи до іншої.

У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала 22-х письменників. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був М.Хвильовий, а першим її президентом М.Яловий. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи.

Дискусія щодо визначення шляхів розвитку української літератури широко розгорнулася в 1925 р. У цій дискусії разом з творчими питаннями поступово почали визрівати й політичні оцінки, а згодом і політичні звинувачення. Одним з найбільш дискусійних моментів було гасло «Геть від Москви!» М.Хвильового, що стосувалося ставлення до російської літератури. Йшлося не про розрив з російською культурою, адже письменник у своїй творчості звертався до російських класиків і тогочасних літераторів, а про використання досягнень світового мистецтва. Це був виступ за самобутність української національної культури, проти хуторянства й відрубності літературного процесу в Україні. Проте учасники дискусії – письменники, державні й партійні керівники республіки – звинуватили М.Хвильового в націоналізмі, який, до того ж, начебто був представлений новою ідеологічною течією – хвильовизмом.

Для літературного життя Західної України, як і підрадянської, характерною була його політизація. Зазвичай поети і письменники гуртувались навколо часописів. Важливе місце в цьому зв’язку посідав «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. – «Вісник»), навколо якого об’єднувалися представники націоналістичного спрямування, зокрема О.Бабій, Є.Маланюк, Ю.Клен, У.Самчук. Останній став широковідомим завдяки таким своїм творам, як автобіографічна трилогія «Волинь» та роман «Марія».

Журнал «Вікна» видавала літературно-мистецька група «Горно», до якої входили прорадянськи налаштовані письменники В.Бобинський, О.Гаврилюк, Я.Галан, П.Козланюк та ін. Окремі з них систематично друкувалися в радянській періодиці.

Навколо літературно-мистецького місячника «Назустріч» єдналася група далеких від політики митців на чолі з критиком М.Рудницьким. Своєрідними об’єднавчими осередками були також «Дзвони», «Поступ», «Нові шляхи», «Наша культура» та ін.

Більшість літераторів намагалися триматися осторонь партійних розбіжностей і творили, виходячи зі свого розуміння світу. До них передусім належали письменники старшого покоління, які вже мали визнання: В.Стефаник, О.Кобилянська, Марко Черемшина, О.Маковей. Їх наслідували молодші – Б.-І. Антонич, І.Вільде, Б.Лепкий, А.Чайковський, Ю.Шкрумеляк та ін.

Чимало українських письменників після поразки революції опинилися в еміґрації. У Франції працював В.Винниченко. В Чехо-Словаччині – О.Олесь. Там склалася ціла «празька школа» молодих українських літераторів, до якої, серед інших, входили О.Ольжич (Кандиба), О.Теліга, О.Лятуринська, Ю.Липа.

Музичне, театральне, образотворче мистецтво

Помітне місце в культурному житті міжвоєнного часу належало мистецтву. Інтенсивно розвивалося музика: пісенна творчість, хорова і симфонічна, оперна і балетна. Чимало талановитих творів українських композиторів увійшли в скарбницю як національної, так і світової музичної культури. Великий творчий вклад у її розвиток внесли Л.Ревуцький, В.Лятошинський, М.Вериківський, Г.Верьовка, К.Данькевич та ін.

У Галичині свою подвижницьку працю продовжував визначний представник української музичної культури XX ст. В.Барвінський. У 1930-х роках він написав увертюру до опери «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» («Маруся»), створив кантату «Наша пісня, наша туга» на слова С.Черкасенка, працював над обробкою народних пісень і наспівів, склав збірку 38 українських народних пісень для фортепіано. Тоді ж виникли фортепіанна збірка колядок і щедрівок, а також популярна збірка з 20 дитячих п’єс. У 1937–1939 рр. у Львові видавали журнал «Українська музика», до редколегії якого входив і В.Барвінський. У цьому журналі, а також в іншій періодичній пресі були надруковані його музичні праці.

Вдосконалювали майстерність виконавські колективи, серед яких широковідомими були хорова капела «Думка», капела бандуристів та багато ін. Велике значення для розвитку музичного мистецтва, підготовки висококвліфікованих мистецьких кадрів мало відкриття у 30-х роках Київської, Харківської та Одеської консерваторій.

Значну роль у розвитку української культури відіграв театр. Незважаючи на різні художні смаки, його представники вишукували такі шляхи розвитку сценічного мистецтва, які б найбільше задовольняли запити суспільства. У республіці створювалися десятки професійних та аматорських театрів.

В українському театрі працювали такі прославлені корифеї сцени, як П.Саксаганський, М.Садовський. Їм на зміну прийшла плеяда середніх за віком і молодших майстрів – О.Сердюк, Н.Ужвій, О.Ватуля. А.Бучма, Ю.Шумський, І.Паторжинський, О.Петрусенко, М.Гришко та багато ін.

Становлення й розвиток українського театральною мистецтва нерозривно пов’язані з акторською та режисерською діяльністю ГнатаЮри. Він один із засновників, а з середини 20-х років – незмінний керівник драматичного театру ім. І.Франка.

Видатним діячем українського театру був Лесь Курбас – енциклопедично освічений і високообдарований новатор, людина надзвичайного таланту, митець, теоретик і педагог. Його акторська і особливо режисерська творчість – яскрава й водночас драматична сторінка в історії вітчизняного театрального мистецтва. Прагнучи вивести український національний театр із рутини і провінціального тупика, Лесь Курбас ще у 1922 р. організував унікальний театральний колектив під назвою «Березіль» – своєрідний експериментальний центр, метою якого було оновлення національного театру.

Долаючи штучні перешкоди, театральне мистецтво в Україні розвивалося. Наприкінці 30-х років тут працювало понад 80 театрів.

Значного розвитку в міжвоєнний період досягає кіно. Зокрема, в 1922 р. в Одесі розпочала діяльність кіностудія, яка випустила фільми «Остап Бандура», «Укразія», «Тарас Шевченко» та ін. У Києвi 1928 р. побудовано одну з найбiльших на тi часи кіностудiй. На екранах з’являються перші фільми ґеніального режисера Олександра Довженка – «Звенигород», «Арсенал», «Земля», які принесли йому всесвітню славу (у 1968 р. міжнародне жюрі включило кінокартину «Земля» (1930) у список 12 найкращих фільмів світового кіно). Але панівні позиції в радянському кiнематографі належали іншій продукцiї – агіткам, що вихваляли героїв громадянської війни, боротьбу з «ворогами народу», «нове щасливе життя» тощо. Саме вони, пропагуючи «соціалістичний спосіб життя», фальсифiкували iсторичну пам’ять багатьох поколiнь народу, мiфологiзували їхню свiдомість.

Різноманітні творчі й організаційні процеси відбувалися у середовищі художників. Утворювалися асоціації та групи, в яких точилися ідейно-мистецькі суперечки між представниками різних напрямів. Плідно працювали художники старшого покоління – М.Бойчук, І.Їжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш та ін. На межі 20–30 років вагомо заявляли про себе митці молодшого покоління – М.Дерегус, В.Костецький, А.Петрицький, скульптори – Б.Іванов, М.Лисенко, графік В.Касіян та ін. Основоположником такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур став К.Малевич.

Традиції народного мистецтва розвивали І.Гончар, М.Приймаченко, О.Саєнко, інші майстри, твори яких вражали своєю неповторністю та самобутністю.

У Західній Україні плідно працювали такі художники, як І.Труш, О.Кульчицька, А.Монастирський, О.Курилас та ін.

У розвитку скульптури головний акцент робився на її пропаґандистських, ідеологічних можливостях. Зносилися пам’ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енґельса, Леніна, інших більшовицьких вождів. Серед безперечних здобутків цього часу – пам’ятники Т.Шевченку в Харкові, Києві і Каневі за проектом скульптура М.Манізера та Г.Сковороді в Лохвиці роботи І.Кавалерідзе.

Найвідомішими архітектурними спорудами стали Меморіальний музей Т.Шевченка на Тарасовій горі в Каневі (архітектори В.Кричевський і П.Костирко), стадіон «Динамо» (В.Осьмак), будинки Верховної Ради (В.Заболотний) і Раднаркому (І.Фомін і П.Абросимов), залізничний вокзал (С.Вербицький) у Києві та ін.

Комуністичний погром української культури

З встановленням наприкінці 20-х років тоталітарної диктатури в Україні почався комуністичний погром української культури. З ужитку було вилучено праці багатьох відомих діячів науки і культури. Переслідували науковців, літераторів, митців, священослужителів, інших представників інтеліґенції, передусім тих, котрі сформувалися в дореволюційний час. Уже в 1930 та 1931 рр., як зазначалося раніше, відбулися сфабриковані ОДПУ процеси т. зв. «Спілки визволення України» й «Українського національного центру», за яким було репресовано близько сотні українських провідних діячів.

Лише впродовж 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Через безпідставні звинувачення й наклепи були репресовані й замучені академіки АН УСРР геолог М.Світальський, генетик І.Агол, філософ С.Семківський та ін. У 1930 р. був заарештований Ю.Кон­дратюк (Шаргей), який і на засланні продовжував наукові дослідження. Звинувачували колишнього президента АН УСРР В.Вернадського і щойно обраного президентом республіканської Академії О.Богомольця.

Тривожне становище склалося навколо Л.Ландау. Погромники науки ще в 1931 р. називали його неприхованим ворогом. Коли почалися масові арешти вчених, П.Капиця у березні 1937 р. запросив Л.Ландау до Москви в Інститут фізичних проблем, який він очолив. І все-таки його заарештували, звинувативши в неймовірному – шпигунстві на користь нацистської Німеччини, й відпрацьованими методами примусили підписатися під цим. Завдяки надзвичайним зусиллям вчених, насамперед П.Капиці, вдалося врятувати життя вченого, який незабаром став одним з найвидатніших фізиків світу, лауреатом Нобелівської премії.

Серед жертв репресій опинився й видатний математик, академік М.Кравчук, теоремами якого сьогодні оперує весь світ. Його разробки були використані при створенні першого комп’ютера. Він першим ввів у вжиток українську математичну термінологію. В 1938 р. вченого засудили до 20 років позбавлення волі за те, що... відмовився свідчити проти своїх колег як «ворогів народу».

Під час дискусії з питань історичної науки ще у 1923 р. були піддані упередженій критиці як немарксистські й націоналістичні праці М.Яворського. Автора усунули з усіх посад, виключили з партії, позбавили членства в обох академіях, а в 1937 р. кинули до в’язниці, де він і загинув.

Однією з мішеней для цькування і репресій стали провідні працівники Інституту української наукової мови (керівник Г.Холодний), які як підсудні проходили на сумнозвісному процесі «СВУ». Їм було інкриміновано «націоналістичне словникове шкідництво». З ув’язнення майже ніхто з них не повернувся…

Жорстокого удару було завдано по народній освіті. Після того, як попередній нарком освіти УСРР М.Скрипник внаслідок гонінь покінчив із собою, нове керівництво в особі В.Затонського і А.Хвилі повело широкомасштабну боротьбу з «націоналістичною засміченістю» освіти. Чи не першим відчув на собі наслідки цієї боротьби професор Г.Ващенко – один із творців української освітньо-виховної системи. У 1933 р. ученого, звину­ватили в «буржуазному націоналізмі», звільнили з роботи, а його книгу «Загальні методи навчання» вилучили з усіх бібліотек. Правда, Г.Ващенку вдалося вижити. Після війни він еміґрував до Німеччини, де став завідувачем кафедри педагогіки у відомому Українському вільному університеті в Мюнхені, а згодом – ректором Української богословської академії.

У 1932 р. постановою ЦК ВКП(б) було ліквідовано числені літературні групи, а 12 червня 1934 р. створено Спілку письменників України. Так легше було керувати «неслухняними» літераторами, контролювати літературний процес (для придушення будь-якого відхилення від «лінії партії» єдині контрольовані з центру спілки створювалися також у середовищі художників, композиторів тощо). Головним методом літературної творчості було проголошено соціалістичний реалізм, який зводився до надмірної заідеологізованості і полягав у «зображеннi дiйсностi в її революцiйному розвитку», тобто не зовсiм такою, як вона є, але – такою, якою вона «повинна бути» з комунiстичної точки зору. Незабаром більшість українських письменників було репресовано (на думку дослідників, упродовж 1930-х років Україна втратила близько 500 письменників). Серед них: Микола Зеров, Василь Бобинський, Микола Вороний, Лесь Гомін, Олесь Досвітній, Мирослав Ірчан, Микола Куліш...

Коли одного з репресованих, неокласика і вченого-філолога Михайла Драй-Хмару запитали про причину його арешту, він із гордістю відповів: «Тому, що я український інтеліґент».

Були також піддані репресіям діячі українського мистецтва: театральний режисер Л.Курбас (організований ним театр «Березіль» було закрито), засновник української школи монументального мистецтва М.Бойчук, їх послідовники та ін. Не з власної волі в 30-х роках змушений був залишити Україну і переїхати до Москви О.Довженко.

Ведучи боротьбу з усiма проявами «нацiоналiзму» в культурi, комунiстичний режим скерував свiй удар не лише проти певних осiб, але й проти цiлих мистецьких стилiв і навіть музичних інструментів. Так, «класово ворожими» назвали кобзу та бандуру, які «орієнтують музичний фронт на часи гетьманів та козацької романтики». «Буржуазно-нацiоналiстичним» було оголошено стиль українського бароко. В результатi було не лише фiзично знищено кiлькох талановитих архiтекторiв, але й по-варварському зруйновано сотнi безцінних старожитностей, які нібито заважали будівництву нових об’єктів. В самому лише Києвi було знесено Золотоверхий Михайлiвський собор та церкву Богородицi Пирогощої ХІІ ст., численнi пам’ятки доби гетьманства. Загалом до Другої світової війни понад 65% церков на території Радянської України було знищено або перероблено для інших цілей.

Репресії знекровили українську культуру, підрізали їй крила, деформували талант навіть тих діячів науки, літератури, мистецтва, яких не зачепили переслідування комуністичного режиму. Все це вирішальною мірою позначилося на здатності нації чинити опір тоталітарній державі.