Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського

Усунення з історичної арени Центральної Ради не означало припинення української державності. Вона продовжила своє існування у Гетьманаті – періоді, який тривав в Україні трохи більше як півроку.

29 квітня 1918 р., у день, коли припинила діяльність Центральна Рада, у Києві, в приміщенні цирку Крутикова, зібрався з’їзд хліборобів-землевласників, на який прибуло близько 8 тис. учасників – в основному представників заможного селянства. Його делеґати в промовах різко критикували політику Центральної Ради, зокрема аграрну, вимагали відновлення приватної власності на землю та встановлення в Україні міцної державної влади. Учасники з’їзду одноголосно обрали гетьманом України Павла Скоропадського – великого землевласника, нащадка старовинного козацького роду на Полтавщині, колишнього ад’ютанта російського монарха Миколи II, авторитетного царського генерала. Популярності П.Скоропадського серед української громадськості сприяло те, що він першим з-поміж генералів царської армії влітку 1917 р. українізував свій кінний корпус, а через кілька місяців був обраний військовим отаманом Українського вільного козацтва.

Повалення Центральної Ради населення України в цілому сприйняло байдуже. Адже, на загальну думку, Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, її необхідно було замінити сильним, дієздатним державним органом. Цього бажало і командування німецьких окупаційних військ, яке не бачило в Центральній Раді силу, спроможну виконати договірні зобов’язання, передбачені Брестським миром, зокрема поставити Німеччині значну кількість продовольства в обмін на воєнну допомогу.

Німецька військова адміністрація вирішила встановити в Україні новий політичний режим у формі диктатури. На роль диктатора були намічені багатий землевласник Є.Чикаленко та генерал П.Скоропадський. На нараді 24 квітня 1918 р. в резиденції начальника штабу німецьких військ в Україні генерала В.Гренера, який мав величезну реальну силу, перевагу було остаточно надано П.Скоро­падському. Українська народна громада, яка виступала проти Центральної Ради, погодилася на умови німецького військового командування. Головними з них були: визнання Брестського договору, розпуск Центральної Ради, перенесення дати скликання Установчих зборів до «повного заспокоєння» України, відповідальність перед польовими судами осіб, які виступали проти німецької окупації, впровадження вільної торгівлі, відновлення права приватної власності на землю, оплата Німеччині за воєнну допомогу. За цих умов німці погоджувалися на державний переворот в Україні, в якому вони не збиралися брати безпосередньої участі. Генерал В.Гренер заявив, що німецька військова адміністрація підтримає українського гетьмана лише після того, як він буде обраний. Ці домовленості між представниками українського громадянства та німецьким окупаційним командуванням визначили майбутню політику нової державної влади.

Протягом 29 квітня 1918 р. прихильники державного перевороту майже без кровопролиття оволоділи всіма державними установами. Очоливши Українську державу, генерал П.Скоропадський поставив перед собою завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос у економіці. Для цього йому були надані широкі повноваження – право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним суддею. Це, по суті, означало наділення «ясновельможного пана гетьмана», як було прийнято величати П.Скоропадського, диктаторською владою.

У «Грамоті до всього Українського Народу», проголошеній того ж 29 квітня 1918 р., гетьман заявляв, що він «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлене право приватної власності. Гетьман повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Саме до його скликання мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані першого дня гетьманського перевороту. В них були визначені головні напрями діяльності Гетьманату в політичній сфері, організації державного управління, дані ґарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення «Української Держави» замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систему. Тому з’їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який відбувся 15–18 травня 1918 р., схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тис. його делеґатів заявили про готовність всіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української Держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з’їзд показав, що державу П.Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтеліґенція, кадети, а й великі промисловці.

Документи від 29 квітня 1918 р. були скріплені «отаманом Ради міністрів» М.Сахном-Устимовичем. Йому, однак, не вдалося сформувати уряд – через відмову представників Української партії соціалістів-федералістів увійти до нього. 30 квітня 1918 р. гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів відомого наукового та громадсько-політичного діяча М.Василенка. Його спроба залучити до участі в уряді соціалістів-федералістів також закінчилася невдачею. У кабінеті, який сформував М.Василенко, було 12 міністрів-українців – авторитетних громадських діячів, кваліфікованих фахівців і чотири міністри-неукраїнці. Уряд М.Василенка діяв недовго – до 8 травня 1918 р. Через два дні земський діяч із Полтавщини Ф.Лизогуб створив новий гетьманський уряд. До нього входили лише два відомі українські громадсько-політичні діячі – Д.Дорошенко та М.Василенко, а решта міністрів належали до російських політичних партій, переважно до кадетів і монархістів. На жаль, лідери українських соціалістичних партій дотримувалися гасла: «Не потрібна несоціалістична Україна». Вони не змогли стати вище партійних інтересів і об’єднатися в ім’я побудови Української держави. За кілька місяців в Україні було створено новий адміністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост, переважно з великих землевласників, земських діячів та суддів. Із осіб, які займали керівні посади за старого режиму, в усій Україні залишилося лише кілька. Державні службовці були, за невеликим винятком, українцями, однак не належали до т. зв. свідомих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій.

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманату замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду нерозформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 р. було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Клименка в кількості 5 тис. вояків, вихідців із хліборобських родин. Ще з березня того ж року, після укладення Брестського договору (миру), за домовленістю з Австро-Угорщиною у м. Володимирі-Волинському розпочалося формування т. зв. Сірожупанної дивізії, яка складалася з військовополонених українців – вояків колишньої російської армії. В серпні вона була передана гетьманському урядові й отримала назву 1-ї Козацько-стрілецької дивізії. У листопаді 1918 р. почали відновлювати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Відроджувався Чорноморський флот. Уряд, з одного боку, побоювався, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова адміністрація. Вона запевняла гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австро-угорських військ. Один із пунктів умов, вироблених на вже згаданій нараді 24 квітня 1918 р., гласив: «Як довго австро-угорські й німецькі війська перебувають на Україні, ніяка українська армія не може формуватися. Держава може тримати лише виключно німецькі відділи за порозумінням з обома командуваннями». Загалом, українське військо того часу нараховувало близько 65 тис. чол., хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Неабиякого значення гетьманська держава надала аграрному питанню. З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками і селянами було створено губернські та повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке майно і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. У жовтні 1918 р. було створено вищу земельну комісію, яку очолив П.Скоропадський. На початку листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами – не більше як 25 десятин на двір.

Тривала відбудова транспортних маґістралей країни. Вже в середині літа 1918 р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходів для зміцнення фінансової системи, налагоджено грошовий обіг, прийнято державний бюджет. Все це привело до деякого економічного піднесення.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних результатів у культурно-освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Наприкінці гетьманської доби в Україні діяло 150 українських гімназій не тільки в містах, а й в деяких селах. У жовтні 1918 р. в Києві та Кам’янці-Подільському було відкрито українські державні університети. Окрім того, планувалося відкриття українських університетів у Харкові, Катеринославі, Одесі. В усіх вищих навчальних закладах України почали діяти кафедри української мови, літератури та історії. Було засновано Український державний архів, Національну ґалерею мистецтв, Український національний театр, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, яка нараховувала понад 1 млн книг, десятки інших установ, покликаних сприяти відродженню української культури. Великою подією в культурному житті країни стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української академії наук. Першим її президентом призначили відомого українського вченого В.Вернадського. Гетьманський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав початок автокефалії Української православної церкви.

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній політиці. Вона поширила дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі реґіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 державами світу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Іспанією, Данією, Голландією та ін. Першочергового значення український уряд надав налагодженню добрих відносин з Німеччиною. Чималі зусилля українського посла в Берліні Ф.Штейнгеля, його безпосередні контакти з німецьким канцлером сприяли тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську Державу. Українсько-німецькі стосунки значно поліпшилися після візитів до Берліна у вересні 1918 р. глави уряду Ф.Лизогуба та гетьмана П.Скоропадського.

Правда, водночас гетьманський уряд дав німецько-австрійським окупантам нові «законні» підстави для пограбування України. Він підписав у вересні 1918 р. торговельний договір з Німеччиною і Австро-Угорщиною, за яким з України мало бути вивезено не менше 100 млн пудів хліба, 11 млн пудів м’яса (у живій вазі), 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала, 2 млн пудів м’ясних консервів, багато іншого продовольства й промислової сировини. Нова економічна угода ще більше посилювала залежність України від західних союзників. До того ж Австро-Угорщина займала щодо Української Держави вичікувальну позицію, зволікаючи з ратифікацією Брестського мирного договору.

Визначним досягненням української дипломатії стало підписання 12 червня 1918 р. у Києві прелімінарного (попереднього) миру з Раднаркомом Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР). У ньому Радянська Росія визнавала незалежність Української Держави. Також було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян, обмін консульськими представництвами. Однак українська та російська делеґації не знайшли спільної мови в питаннях про кордон, про поділ державного майна та боргів царської Росії. 3 листопада 1918 р. російська делеґація відбула з Києва до Москви, що означало припинення переговорів.

Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на включення до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії (північні повіти Чернігівщини, західні й південно-західні повіти Воронезької й Курської губерній), Польщі (Підляшшя й Холмщина), Румунії (Північна Бессарабія). Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних засадах мав увійти до складу України. Однак надто короткотривалим був період правління П.Скоропадського, щоб остаточно вирішити згадані проблеми.

Крім досягнень, за гетьманування П.Скоропадського було допущено чимало прорахунків, які виявилися фатальними. Чи не найбільше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні війська якої безсоромно грабували Україну. Багато свідомих українців небезпідставно звинувачували П.Скоропадського та його уряд в проросійській політиці, у покровительстві російським шовіністам. Під захист німецько-австрійських військ і Гетьманату до Києва переїхали правління ряду колишніх петроградських і московських банків, багато великих промисловців, землевласників, фінансистів, колишніх царських міністрів, генералів. Тут, зокрема, знайшли притулок білоґвардійські лідери Пурішкевич, Рябушинський, Шульгин, Мілюков. В Україні виникла мережа загальноросійських шовіністичних організацій «Монархічний блок», «Союз відродження Росії», «Союз російського народу», «Національний центр» та ін. Їх об’єднувала ненависть до української державності, до «сепаратизму». На території гетьманської держави відкрито формувалася білоґвардійська т. зв. Південна армія на чолі з генералом Семеновим. Головне бюро вербування до цієї армії базувалося в Києві, опорні пункти діяли в Одесі, Харкові, Житомирі, Рівному, Кам’янці-Подільському.

Гетьман був тісно зв’язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. Він і німецька військова адміністрація практично почали війну проти українських трудівників. Дуже шкідливою для української справи була політика в провінції, на селі. Місцеві старости і карателі, чинячи насильства над населенням нібито від імені влади, дискредитували українську державність.

З відновленням права приватної власності на землю в села у супроводі каральних загонів почали повертатися поміщики. Вони накладали на селянство великі контрибуції. Один із великих землевласників з Ямпільського повіту на Поділлі хвалився, що він стягнув із селян 250 тис. крб., тоді як усе його майно коштувало менше 150 тис. крб. Не легше було й робітникам, більшість організацій яких нова влада розпустила. Безробіття, погіршення продовольчого постачання боляче вдарило по населенню міст.

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з’їзди, які, незважаючи на заборону властей, нелеґально відбулися у Києві в травні 1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники залізничників і телеграфістів. Ще гостріше гетьманську владу, метою якої, мовляв, було «знищення української державності й всіх здобутків революції», засудили з’їзди українських партій соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Антигетьманський курс взяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою.

Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918 р. до П.Скоропадського звернулися представники чотирьох українських політичних партій (соціалістів-самостійників, трудової, соціалістів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що Кабінет міністрів не є українським за складом і за політичною орієнтацією. Вони протестували проти заборони з’їздів, проти діяльності місцевої адміністрації, яка потурала зловживанням, а також призначення на державні посади неукраїнців та військової політики уряду. Названі політичні партії разом з радою залізничників та поштово-телеграфною спілкою утворили Український національно-державний союз, головою якого спочатку був П.Ніковський. Союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як «буржуазного і неукраїнського» з метою «рятувати загрожену українську державність». На початку серпня 1918 р. він перетворився в Український національний союз. З 18 вересня його очолив В.Винниченко. Саме тоді було взято курс на антигетьманське повстання.

Восени 1918 р. склалися обставини, які привели до послаблення гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулювали Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася у «Союз держав». У Німеччині вибухнуло повстання, що переросло в демократичну революцію. Імператор Вільгельм II зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депутатів. Ради солдатських депутатів створювали у німецьких військових частинах, які дислокувалися в Україні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. Гетьман П.Скоропадський та його уряд втратили підтримку Німеччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала достатньої реґулярної армії, загрожувала війна з Радянською Росією.

Боротьба проти правління Павла Скоропадського набирала дедалі більшого розмаху. У різних місцях України виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого). Грізною силою стали селянські загони, які діяли в Звенигородському і Таращанському повітах. У повстанському русі Київщини та повітів сусідніх губерній взяло участь близько 40 тис. чол., які мали на озброєнні приблизно 200 кулеметів і понад 10 гармат. Окупаційним військам вдалося придушити повстання лише ціною великих втрат. За офіційними повідомленнями німецького командування, тільки в Звенигородському повіті окупанти втратили вбитими і пораненими 6 тис. чол. В листопаді 1918 р. могутній повстанський рух майже одночасно розгорнувся у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. Окупантів і гетьманські війська вибили з Могилева-Подільського. Все активніше боролися проти Гетьманату, за поліпшення умов життя та праці робітники України.

У такій вкрай небезпечній обстановці П.Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти – Англією і Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», гетьман різко змінив ставлення до питання незалежності України. 14 листопада 1918 р. він видав грамоту, в якій говорилося: «Серед решти частин многострадальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля... їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії». Тим часом із російських монархістів було сформовано новий гетьманський уряд на чолі з С.Гербелем.

Проголошення федерації з білоґвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання, до якого готувалися опозиційні гетьману сили. Представники соціалістичних партій, зібравшись 13 листопада 1918 р. у Києві, в будинку Міністерства шляхів, обрали Директорію – тимчасовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. До неї увійшли: В.Винниченко – голова Директорії, члени – С.Петлюра, й Ф.Швець, тимчасові члени – А.Макаренко і П.Андрієвський. Того ж дня Директорія виїхала в Білу Церкву – центр антигетьманських сил, де дислокувалися Січові стрільці, які повинні були стати збройним ядром повстання. У Києві залишився тільки голова Директорії Володимир Винниченко. Тут він склав відозву до населення, в якій ішлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а гетьман є «поза законом». С.Петлюра у Білій Церкві видав універсал до народу із закликом до повстання. Цей заклик знайшов активний відгук серед українського населення.

Реґулярних військ у Директорії було мало, але її підтримали добровольці з селян і міського населення. Німецькі війська дотримувалися нейтралітету й шукали можливості повернутися додому. 17 листопада повстанська армія зайняла Білу Церкву та Фастів і рушила на Київ. 18 листопада вона розбила гетьманські війська під Мотовилівкою – за 30 км від столиці. Перші успіхи повстанців вплинули на ті військові підрозділи, які підтримували уряд П.Скоропадського. 20 листопада на бік Директорії перейшов кінний Лубенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштейна, а згодом – Запорізька дивізія полковника П.Болбочана. Дещо пізніше до лав повстанців влилася Сердюцька дивізія.

За кілька тижнів боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Надії гетьмана на допомогу російських солдатів не збулись. У Києві тоді було 15 тис. російських офіцерів, але в сутичці з Січовими стрільцями вони не виявили хоробрості. Бачачи безперспективність дальшої боротьби, 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зробив таку заяву: «Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади». П.Скоропадський передав владу та державний скарб урядові, а сам під виглядом пораненого німецького офіцера виїхав за кордон. Це врятувало йому життя. 14 грудня 1918 р. українські війська вступили в Київ. Місто зустріло їх урочисто.

Отже, спроби гетьмана П.Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.