Українська культура XIX ст.

 

Незважаючи на колонізаторську політику російського царизму й Австро-Угорської монархії, продовжувала, хоч і повільними темпами, розвиватись українська культура. Її стан перебував у тісному зв’язку з економічними та соціально-політичними процесами, які відбувалися в Україні.

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджували чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривали при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4–6 місяців у селах і до одного року – у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і слов’янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів були виключені природознавство, філософія і політекономія, впроваджено викладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині й Черні­гівщині продовжували діяти дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830–1831 рр. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві – артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі – морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала аґрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги проґресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити у 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону Божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

Наприкінці XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила близько 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, близько70%, залишалися поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з переписом населення 1897 р., процент письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Перша із них була відкрита у жовтні 1859 р. в Києві. Всього протягом 1859–1862 рр. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але у 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70–80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи проґресивні зміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864 р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними , але за навчання в них треба було платити. Так затруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, в яких готували з дівчат «матерів сім’ї». Наприкінці XIX ст. в Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в середині 90-х років – уже понад 4 тис. У 1878–1889 рр. в Києві діяли жіночі курси.

У 70–90-х роках були відкриті спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інститут у Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а число представників інтеліґенції збільшувалося.

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р., початкові школи було передано з рук консисторії до світських органів влади – крайових (а також повітових (окружних) і місцевих) шкільних рад. Однією з найважливіших засад австрійського шкільного законодавства була обов’язковість і безоплатність початкової шестирічної освіти, право навчання рідною мовою та дозвіл поряд із держaвними школами створювати приватні навчальні заклади, в т. ч. середні, окремим особам, освітнім товариствам та релігійним організаціям. Однак багато дітей шкільного віку не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих землевласників та промисловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархії була підпорядкована система навчання у Львівському (заснований 1784 р., мав чотири факультети – філософський, юридичний, богословський, медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 р. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

Наука

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. – 492. Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет – філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. – медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. – 808.

За дореформений час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими були математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О.По­тебня, історик М.Костомаров.

У першій половині XIX ст. в Україні було видано ряд важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя, Лівобережжя, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М.Аран­даренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підготував Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велика робота була проведена із збирання, систематизації і публікації історичних джерел – актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам’яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого у Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII – початку XIX ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О.Бодянський у 1846 р. Вже роком пізніше вона була неофіційно заборонена цензурою, і наступне видання було здійснене в Україні аж 1990 р. Проте ще до офіційного виходу в світ книга поширювалася в численних рукописних копіях (списках), які ніхто не міг заборонити чи проконтролювати. Цей твір вже тоді здобув собі славу написаного «надто вільно» проти офіційної влади. Для «Історії русів» характерна висока художність, надзвичайна емоційність у зображенні історичних подій, намагання показати тяглість української історії, її неперервність з найдавніших часів до кінця XVIII ст. Разом з тим тут присутнє вкрай критичне ставлення до російської влади, яка протягом XVIII ст. доклала величезних зусиль для придушення української державності.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною є «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (1841).

Значний вклад у розвиток історичної думки в Україні вніс М.Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини – великого народного повстання на Правобережжі у 1768 р.

У 20–30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могиль­ницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї – це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка містила змістовний нарис історії України, визначала українську мову однією із самостійних східнослов’янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І.Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав на польську мову «Повість временних літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, у якій налічувалось близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи іґнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але так само, як не могли добитися денаціоналізації і знищення українського народу, не можна було спинити розвиток його мови.

Українська інтеліґенція, письменники, громадські й культурні діячі відстоювали право українського народу на свою національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, яку склав російський філолог О.Павловський. Відомі вчені І.Срезневський і М.Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова – не окрема мова, а діалект російської або польської, доводили, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музична мова.

Проґресивні вчені й письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з’їзд інтеліґенції – «Собор руських учених», на якому Я.Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, там же обговорено ряд наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури.

П.Куліш у виданні «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис – кулішівку. Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення у всіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. ХІХ ст. Великих здобутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857–1918), М.Ващенко-Захарченко (1825–1912), М.Умов (1840–1915), М.Бекетов (1827–1911), І.Мечников (1845–1916), І.Сєчєнов (1829–1905), М.Гамалія (1859–1949) та ін. Зокрема, І.Мечникову в 1908 р. за дослідження з імунології було присуджено Нобелівську премію.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань: етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаківМ.Миклухо-Маклай (1846–1888). Після виключення з Петербурзького університету за участь у студенському русі (без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії) він продовжив навчання на філософському і юридичному факультетах Ґейдельберзького, Ляйпціґського і Йєльського університетів. Написав близько 160 праць із зоології, зоогеографії та фізичної географії, зробив величезний внесок у науку як творець морської біології та порівняльної анатомії, був першою людиною, яка науково довела однакову біологічну рівноцінність людей усіх націй та рас. Його наукові праці та висловлювання у пресі стали поштовхом до початку антирасової політики у світі. Здійснив цілу низку подорожей до Австралії, Марокко, Нової Ґвінеї, Філіппін, Індонезії, на острови Мікронезії і Меланезії тощо. В 1996 р. 150-річчя від дня народженняМ.Миклухо-Маклая вшанувала ЮНЕСКО, включивши його до переліку світових пам’ятних дат.

До найбільш цитованих математиків світу, праці якого нині використовують фахівці найрізноманітніших галузей знань у всіх розвинених країнах, належить уродженець Прилуччини Г.Вороний(1868–1908). За життя він опублікував лише 12 наукових праць, але майже кожна з них започаткувала новий напрямок досліджень, що тривають і нині. В аналітичній теорії чисел Вороний відкрив надзвичайно глибоку й важливу формулу підсумовування, яка тепер носить його ім’я. В алгебраїчній теорії чисел він розробив метод підрахунку радикалів вищих порядків (над цією проблемою, яка, власне, є узагальненням поняття ланцюгового дробу, протягом усього XIX ст. працювали найвідоміші математики всієї Європи) і відкрив нові важливі властивості чисел Бернуллі. Отримані ним результати дали поштовх подальшим дослідженням у цій галузі протягом наступного століття. У математичному аналізі він запропонував метод узагальненого підсумовування розбіжних рядів. Разом із німецьким математиком Мінковським Вороний заклав основи нової науки – геометрії чисел. Визначним феноменом став той факт, що побудовані Вороним математичні об’єкти і розроблений ним математичний апарат для їх дослідження виявилися дуже зручними інструментами для широкого кола фахівців. Зокрема, його діаграми було введено в теоретичну комп’ютерну науку наприкінці 1970-х років. Відтоді їх стали повсюдно використовувати при конструюванні геометричних алгоритмів, так що дехто датує народження обчислювальної геометрії саме цим моментом.

Нерідко до наукових винаходів спричинялися й люди, безпосередньо не задіяні в «чистій» науці. Так, виходець із Полтавщини інженер Ф.Піроцький першим винайшов електричний трамвай. Ще в 1876 р. він публікує в технічних журналах проекти «саморухомих» поїздів. Однак у російських властей подібні пошуки не викликали уваги. В 1880 р. Піроцький створює дослідний взірець вагончика, який рухається завдяки силі електрики. Проте подальшій кра’єрі дослідника завадили брати Сіменс, які, старанно вивчивши проекти і документацію українця, в 1881 р. запускають перший у світі трамвай в передмісті Берліна і ставлять його виробництво на потік.

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Радзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токарський та інші вчені. В галузі політекономії і статистики значних здобутків досягли професор Київського університету М.Бунге, доцент цього ж вузу. М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Продовжував діяльність видатний український історик М.Костомаров. У своїх працях він відстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії займають твори визначних істориків О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Єфименко, Д.Багалія, О.Левицького, Д.Яворницького. Ряд цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целевич, І.Шараневич та ін.

У важких умовах жорстокого національного гноблення вчені О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студинський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колеси. І.Свінціцький, І.Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства. Тут напівлеґально були опубліковані «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича і М.Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, вийшли твори П.Мирного, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, М.Лисенка. Багаті етнографічні, економічні й статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій для опису губерній Київського навчального округу (1851–1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного «Архива Юго-Западной России», присвяченого минулому Правобережної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863–1892 рр. 15-томні «Акты Южной и Западной Руси».

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина», який, починаючи з 1882 р., протягом чверті століття виходив у Києві. Він друкував художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам’ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Ряд періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М.Грушевський, який редаґував «Записки НТШ», І.Франко, постійний автор і редактор, В.Гнатюк – багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до української етнології», двадцятитомник «Українсько-руський архів» і 11 томів «Джерел до історії України-Руси». Найвагоміші досягнення у Товаристві були здобуті в галузі суспільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кордуби, І.Крип’якевича), філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського, К.Студинського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов’язане ім’я вченого-винахідника І.Лукасевича, який виділив у 1852 році гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, мовознавець Ю.Курилович, філолог Р.Ганшинець. Широко відомі наукові праці з філософії П.Лодія, зі статичної фізики – М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені зі світовими іменами, які через свою активну позицію у відстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхрадський – видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який вніс величезний вклад у створення української наукової термінології; І.Горбачевський – видатиий біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу – ботанік і географ О.Волощук, хімік Й.Гекер, природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар», директором Торгової школи товариства «Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентґена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу на українську мову Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Львові, дійсним членом НТШ.

Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І.Котля­ревського, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Арте­мовського, Є.Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого ук­раїнського поета Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.Котляревський (1769–1838), автор «Енеїди».

Значний вплив на розвиток української літератури першої половини XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ’яненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій половині ХІХ ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, які передусім були пов’язані з гоніннями російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визначним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833–1907). Уже в першій своїй князі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов’ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозство провінційного панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному руслі протікала й літературна творчість Л.Глібова (1827–1893), який написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, у т. ч. пісню «Журба» («Стоїть гора високая»). Мовою художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою відгукувався про високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману – «Люборацькі» створив талановитий письменник-різночинець А.Свидницький (1834–1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначалася творчість С.Руданського (1834–1873). У «Співомовках» він викривав неґативні звички серед українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70–90-ті роки ХІХ ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838–1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», п’єси «На кожум’яках», «Маруся Богуславка», історичні романи «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський» та ін. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості, героїчні й трагічні сторінки української історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849–1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди», («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне» та ін. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і взагалі культури Б.Грінченко (1863–1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч – ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б.Грінченка стали підготовка та видання 4-томного «Словаря української мови».

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П.Куліш (1819–1897). У ряді поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов’ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На подібних позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мор­довець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках ХІХ ст. почалася літературна творчість М.Ко­цюбинського (1864–1913). Уже в ранніх творах («Дорогою ціною», «Для загального блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе ґеніальна поетеса Леся Українка (Л.Косач-Квітка, 1871–1913). Полум’яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864–1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці ХІХ ст. створив ряд історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори цієї тематики А.Кащенка, О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв’язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І.Франко (1856–1916) – український письменник, який плідно працював у всіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив в основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка-поета. У Львові вийшли його збірки поезій «3 вершин і низин» (1887), «3ів’яле листя» (1896), «Мій ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українського письменства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образуми, вивів її на світові обшири. В прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтеліґенції.

Пояснюючи мотиви своєї інтенсивної подвижницької праці І.Франко в одній зі своїх праць писав: «Мій український патріотизм – це не сантимент, не національна гордість, це – тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливости, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне».

Під впливом І.Франка пожвавилася, виступила на шлях європейської українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років ХІХ ст. залишалися на позиції першого періоду творчості Каменяра, тісно пов’язаної з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та суспільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед них були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи належав і письменник Т.Бордуляк із виразним нахилом до психологічних проблем і деякими елементами нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобринська – перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У.Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д.Лук’янович, з його оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник А.Чайковський виступав із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтеліґенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе популярним історичним повістям. Вслід за І.Франком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів і, зокрема, часопису «3оря» часто друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретіва), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка. Із пізніших письменників проявився талант О.Маковея – у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського інтеліґента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали ряд драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний репертуар, О.Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою частиною української літератури другої половини XIX ст. була драматургія, що продовжувала традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І.Карпенко-Карий (І.Тобілевич, 1845–1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бурлака», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо показана широка картина життя українського пореформенного села.

На цей період припадає драматургійна творчість М.Кропив­ницького (1840–1910), талантом якого народжено понад 40 п’єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім’ї», «0леся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п’єс написав М.Старицький (1840–1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І.Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-леґен­дарні твори історичної тематики.

Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського. Національна драматургія, крім згаданих п’єс, заявила про себе творами Г.Квітки-Основ’яненка, Я.Кухаренка, Т.Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в 30–40-ві роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843) – одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень О.Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки театралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семінарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п’єси І.Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з’явилися там у 1844 р. і швидко здобули популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озаркевича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, в репертуарі якої були відомі п’єси І.Котляревського та Г.Квітки-Основ’яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п’єси галицьких драматургів С.Петрушевича, М.Устияновича. Театральний рух, пов’язаний з іменем О.Духновича, розвивався і на Закарпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до національного театру в другій половині ХІХ ст. виявилося насамперед у створенні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький створив першуукраїнську професійну трупу. До неї ввійшли актори-професіонали і аматори М.Зань­ковецька, М.Садовський, О.Вірина, К.Стоян-Максимович, І.Бурлака, Л.Манько та ін. У серпні 1883 р. до трупи М.Кропивницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. Її директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький. У 1885 р. об’єднана трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві. Їх очолювали М.Кропивницький та М.Старицький. Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898 рр.), М.Кропивницького (1888–1893,1894–1900), П.Саксаганського й І.Карпенка-Карого (1890–1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Росії. Репертуар українських труп постійно розширювався. Вони ставили п’єси І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кро­пивницького, М.Старицького, І.Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських театральних колективів.

Український професійний театр у Галичині заснований 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецький колектив із перервами проіснував більше як півстоліття – до Першої світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Житомира О.Бачинський з дружиною, яка здобула славу видатної драматичної актриси на польській та українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О.Бачинському як слід поставити в Галичині справу українського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівництвом Теофілії Романович (1874–1880). Вона поповнила його ряди кількома членами своєї родини, обдарованими артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889–1892). В українському театрі Галичини працювали талановиті актори І.Гриневецький, К.Площевський, Біберовичі, згодом – Підвисоцькі, А.Стечинський, Ф.Янович, А.Осиповичева, В.Юрчак, нарешті Рубчаки, Стадники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кращих драматургів України. В його творчому здобутку були «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т.Шевченка, «Невольник», «Пошились в дурні» М.Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Мартин Боруля», «Безталанна» І.Карпенка-Карого та ін. Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив фундатор професійного театру в Україні М.Кро­пивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської Бесіди» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Арте­мовського «3апорожець за Дунаєм», яка разом з «Вечорницями» П.Ніщинського користувалась у публіки величезним успіхом. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики – «Украдене щастя» І.Франка.

Музично- пісенна творчість

Високим рівнем розвитку відзначалася музично-пісенна творчість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, колядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та ін. Із середовища народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори, оркестри грали у міських парках і театрах.

Піаніст, композитор і педагог Й.Витвицький (1813–1866) написав у Києві музичний твір «Україна» (1836) – варіації на тему народної пісні «3ібралися всі бурлаки». Композитор А.Єдлічка (1819–1841), чех за національністю, плідно працював як професійний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композитором був С.Гулак-Артемовський (1813–1873) – автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм». Активізувалося музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський композитор і дириґент Ю.Ельснер, піаніст і композитор Я.Медерич-Галлюс, відомий скрипаль і композитор К.Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А.Моцарта Франц-Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826 р.). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв’язків з Наддніпрянською Україною. Зокрема, серед населення Західної України велику популярність здобула творчість класика української хорової музики Д.Бортнянського. Його твори з кінця 20-х років XIX ст. виконували чисельні аматорські хорові колективи Львова. Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в середині XIX ст. стали М.Вербицький та І.Лаврівський.

Тенденції української музичної культури другої половини ХІХ ст. найповніше виявились у творчості М.Лисенка – композитора, дириґента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці займають його опера «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т.Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М.Лисенка: М.Калачевський, Н.Сокальський, Н.Ніщинський, М.Аркас, І.Рачинський, С.Воробкевич, А,Вахнянин, В.Матюк, Д.Січинський, О.Нижанківський.

У другій половині XIX ст. почали діяти музичні товариства, зокрема Київське оперне товариство (з 1889). Концертну і музично-освітню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львові (з 1838), музичне товариство у Чернівцях, відділення Російського музичного товариства у Харкові (з 1871), Одесі (з 1884) та інших містах. У 1868 р. в Києві відкрито музичне училище (тепер Київське музичне училище ім. Р.Глієра), в 1880 р. у Львові створено першу на Україні консерваторію.

Образотворче мистецтво

Український живопис у першій половині XIX ст. розвивався у загальному руслі розвою європейського мистецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі бачили справжній розвиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія мистецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність своїми естетичними канонами класицизму. З 30–40-х років класицизм став консервативним напрямом у мистецтві. В середині XIX ст. П.Федотов і Т.Шевченко закладали основу критичного, реалістичного мистецтва.

Друга пол. ХІХ ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з її товариством південноросійських художників. Окремо стояли Львів, де 1898 року було створено Товариство для розвою руської штуки (українського мистецтва) і Ужгород, що перебували у складі Автро-Угорської держави. Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здобували освіту в західно-європейських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою приналежність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалися влаштувати у Києві спільні з наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко піднімалися тогочасні соціальні проблеми («В люди» К.Костанді, «Об’їзд володінь» М.Кузнецова, «Глухомань» П.Левченка, «Жертва фанатизму» М.Пи­моненка, «Проводи рекрутів» І.Соколова, «Хворий» К.Трутовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і Батьківщини, митці активно утверджували позитивний ідеал, прагнули розкрити красу природи і людини, втілити в зримих образух вічну принаду буття.

В українському живописі в силу історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли значно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І.Рєпіна. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів – С.Васильківський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко, С.Світославський, М.Ткаченко, К.Тру­товський та ін. гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого мотиву, незмінною емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські художники Т.Копистинський, К.Устиянович, А.Пилиховський. У картинах Т.Ко­пистинського «Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Пого­рільці» та інших правдиво відображене життя галицького селянства. К.Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». До історії України звертався художник А.Пили­ховський. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Папські посли у короля Данила», «Бій з татарами біля Десятинної церкви».

На Буковині у 80–90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвищі здобутки живописного мистецтва на Буковині пов’язані з ім’ям М.Івасюка. Це картини, присвячені простим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

В Україні у скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був вихідець з України І.Мартос (1754–1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професором і ректором. Кращими його творами є пам’ятник Мініну і Пожарському на Красній площі у Москві, пам’ятник Рішельє в Одесі, пам’ятник-надгробок фельдмаршалові П.Рум’янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі.

З монументальних творів скульптури другої половини ХІХ ст. в Україні найвидатнішим є пам’ятник Б.Хмельницькому (художник і скульптор М.Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Софіївській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л.Позен («Кобзар», «Пере­селенці», «Жебрак», «Оранка в Малоросії», «Запорожець у розвідці»), П.Забіла (бюсти М.Салтикова-Щедріна, М.Гоголя, мармуровий портрет Т.Шевченка), Б.Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луі Пастера) та ін. На західноукраїнських землях також працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимовський. С.Левандовський, Т.Рігер та ін.

Будівництво й архітектура

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітектура. Постав ряд чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури першої половини ХІХ ст. належать будинок Київського університету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Беретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821–1841 рр. за проектом архітектора С.Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові (нині ім. М.Заньковецької) архітекторів А.Пихля і Я.Зальцмана (1837–1843), будинок Львівського природничого музею за проектом архітектора В.Равського.

У 70-х роках в Києві на Думській площі (тепер майдан Незалежності) за проектом О.Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.Беретті), театру М.Соловцова, оперного театру (арх. О.Шретер), Володимирського собору (архітектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті). У Харкові за проектом О.Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земельного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (архітектори Ф.Фельнер, Г.Гельмер), Нової біржі (арх.О.Бернадрацці). Чимало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові – будинки політехнічного інституту (арх. Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І.Гохберґер), оперного театру (арх. Г.Горголевський), у Чернівцях – будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й.Главка), на Закарпатті – мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому.

Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. В м. Умані у маєтку маґната Потоцького був закладений прекрасний парк «Софіївка», на околицях м. Білої Церкви, в долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростянецький дендропарк, а у Львові – Стрийський парк.

Отже, протягом ХІХ ст. українська культура, незважаючи на несприятливі обставини, досягла значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності. Вихід української культури на новий щабель поступу послужив і міцним фундаментом для подальшого її розвитку.