Становлення Гетьманщини. Iван Мазепа та Пилип Орлик

Після занепаду Правобережної України все більшого значення набирає новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на початку 1780-х років і полкового адміністративного устрою. У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися в роки Української революції. Її територія в адміністративному відношенні поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом – у Батурині та Глухові. Вища влада продовжувала залишатися за гетьманом, який обирався Козацькою радою з числа осіб, раніше визначених старшиною. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада, до якої входили генеральні обозний, суддя, писар, підскарбій, бунчужний, осавул і хорунжий. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади. Головними провідниками московського наступу на автономні права Гетьманщини на перших порах були Малоросійський приказ, що відав українськими справами в царському уряді, та воєводи – представники останнього на місцях.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І.Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України. Їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем’ян Многогрішний (1668–1672). Він походив із селянської родини з м. Коропа, що на Чернігівщині. Але, як і тисячі інших селян, у роки революції покозачився і зажив неабиякої слави, дійшовши до посади полковника Чигиринського, а згодом – Чернігівського полку. Радо сприйняв повідомлення про возз’єднання українських земель під булавою Дорошенка, з яким був близько знайомий ще з часів початку революції. В 1668 р., після від’їзду на Правобережжя, гетьман П.До­рошенко залишив Многогрішного на Лівобережній Україні наказним гетьманом і доручив йому завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, відсутність воєнної допомоги від П.Дорошенка, який порадив захищатися своїми силами, сильні московські залоги у містах, тиск промосковсько настроєної частини старшини і православного духовенства, особливо архиєпископа чернігівського Л.Барано­вича, примусили Д.Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні на старшинській раді в Новгород-Сіверську його було обрано лівобережним гетьманом, а в березні 1669 р. цей вибір підтвердила Козацька рада у Глухові. Д.Многогрішний присягнув на вірність московському цареві й підписав т. зв. Глухівські статті, які скасовували умови Московського договору 1665 р. та декларували права України на основі статей Б.Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії: 1) московські воєводи залишалися в п’яти українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. чол.; 4) створювалися т. зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялися зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Добився, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир’я 1667 р., залишився у складі Гетьманщини. Спираючись на полки компанійців, прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини, без якої проводив переговори, сам надавав і відбирав військові пости, без суду карав навіть полковників, гостро придушував усілякі прояви сваволі й непослуху. Відновив зв’язки з П.Дорошенком, вів з ним таємні переговори про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, серед яких був і майбутній гетьман І.Самойлович, порозумівшись з московитами, захопили сонного гетьмана і вивезли з Батурина в Москву. Там його було звинувачено в зраді, зокрема за незадоволення московською політикою в Україні та зносини з Дорошенком, і після жорстоких катувань засуджено до смерті. Уже під катівською сокирою Д.Многогрішного і його брата було помилувано, вислано в Сибір і ув’язнено в Іркутській тюрмі. У 1688 р. Д.Многогрішного було звільнено, після чого він певний час перебував на військовій службі в Забайкаллі. У 1696 р. постригся в ченці одного з тамтешніх монастирів, де й помер.

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д.Многогрішного. Нарешті в червні 1672 р. поблизу Конотопа новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672–1687). Царські представники поновили з ним договір – т. зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) новообраному гетьманові заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з гетьманом Дорошенком; 2) козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками польського уряду в Москві у справах, які стосувалися Війська Запорізького; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в її боротьбі проти Польщі; 4) гетьман не мав права позбавляти старшину посад або карати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду; 5) скасовувалися компанійські полки, що були реальною військовою силою, на яку міг опертися гетьман.

Новий володар гетьманської булави був сином священика, за що отримав прізвисько «Попович», досить освічений і розумний, закінчив Києво-Могилянську колеґію. У своїй політиці опирався на старшину, щедро роздаровуючи їй землі, створив корпус молодших офіцерів для дітей старшини, усі питання вирішував зі старшинською радою, надаючи державі аристократичного характеру. За його 15-річне гетьманування утвердилися державні форми Гетьманщини, що проіснували майже ціле століття. І.Самойлович, безперечно, був українським патріотом і мріяв про якнайбільшу самостійність України, зокрема у 1668 р. підтримав гетьмана І.Брюховецького і взяв участь у повстанні проти засилля московських воєвод в Україні. Він вважався добрим політиком й адміністратором, але, за словами історика Д.Дорошенка, був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар’єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким же шляхом ішла й козацька старшина.

У зовнішній політиці гетьман приділяв велику увагу з’єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, стояв за порозуміння з Туреччиною й Кримом. Не хотів ділитися владою з П.Дорошенком, тому наполягав перед московським урядом на війні з правобережним гетьманом. У березні 1674 р, І.Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра, а у вересні 1676 р. Дорошенко вручив йому гетьманські клейноди. Правда, через два роки його разом з московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. В 1679 р. за наказом І.Самойловича з Правобережної України, яка вже почала заселятися, було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю.Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії «великий згін», у результаті якого майже вся Київщина перетворилася в пустелю.

Новим ударом по надіях І.Самойловича об’єднати Україну став «Вічний мир», укладений 1686 р. між польським та московським урядами. Гетьман рішуче виступив проти цього договору, насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович на чолі 50-тисячної армії змушений був вирушити в похід проти Криму разом із 150-тисячним московським військом під проводом князя В.Голіцина. Але татари підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І.Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи на чолі з В.Голіциним, які мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, що була невдоволена користолюбством гетьмана, роздачею посад за родинним принципом, підпорядкування ним у 1685 р. української церкви московському патріархові тощо. Багатьох приваблювали значні багатства, якими володів І.Самойлович, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від гетьманства. У доносі, поданому старшиною В.Голіцину, І.Самойловича звинувачували у прагненні відірвати Гетьманщину від Московії, зв’язках із татарами, підпаленні степу та інших гріхах. У результаті, його було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною, окрім сина Григорія – чернігівського полковника, якого по-звірячому закатували, відправлено на заслання до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більша частина з них була забрана до царської казни.

Отже, гетьман І.Самойлович, як і його попередник Д.Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.

Після арешту І.Самойловича в князя Голіцина відбулася нарада з козацькими старшинами, на якій було домовлено, що новим гетьманом стане І.Мазепа, котрий належав до групи козацької старшини, незадоволеної політикою попереднього гетьмана, і мав давні зв’язки з Голіциним, а також що всі учасники змови проти Самойловича будуть підвищені в ранґах. 25 липня 1687 р. над р. Коломак (тепер Харківська область) гетьманом було обрано генерального осавула Івана Мазепу (1687–1709), який присягнув цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони обмежували і навіть у дечому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій – стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посад без царського дозволу вищу старшину, а старшина – скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов’язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду; 2) заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви; 3) українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов’язане було брати участь у військових експедиціях Московії; 4) у гетьманську столицю – Батурин вводився московський стрілецький полк; 5) українським купцям «под жорстоким наказанням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6) вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.

Іван Мазепа – один з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України – народився близько 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колеґії, а також єзуїтській колеґії у Варшаві. Протягом 1656–1659 рр. жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови (володів польською, латинською, російською, татарською, італійсь­кою, французькою мовами). У 1659–1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля, після чого повернувся в Україну. Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П.Доро­шенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами Дорошенком та Самойловичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом Сірком і переданий І.Самойловичу. У 1682 р. Мазепа посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини Мазепа часто був учасником переговорів з Московією, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.

Ставши гетьманом, Іван Мазепа прагнув об’єднати в єдиний державний організм усi українськi землi. Його ідеалом була станова держава захiдноєвропейського типу зі збереженням традицiйного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхiвки, надаючи козацькій старшині значні землеволодiння, нові права та привiлеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства – зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Це викликало незадоволення у середовищi окремих суспiльних груп. Ряд заходів І.Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема, обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолiдацiї українського суспiльства. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

Значною мірою планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурно-просвітницька діяльність гетьмана. Він піклувався станом науки та освіти. У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове примiщення Києво-Могилянської колеґiї та збільшено кількість студентів до 2 тис., а в 1701 р. вона одержала статус академiї. Саме тут формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну політику. За допомогою І.Мазепи створено Чернігівський колеґіум (1700), засновано ряд інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти». Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах.

Значну частину своїх особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та культурних установ. По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у пишному стилі – т. зв. козацькому барокко. Зокрема у 1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславi, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934 р.) та дзвiницю собору св. Софiї у Києвi, до 1695 р. – обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру. Допоміг І.Мазепа запорожцям вибудувати нову церкву в Січі. Загалом, протягом 1687–1706 рр. завдяки І.Мазепі було побудовано, добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала генеральна та полкова старшина.

І.Мазепа був покровителем літератури, знав твори західних авторів, зібрав значну бібліотеку. Підтримував творчість Д.Туптала, С.Яворського, І.Максимовича, інших вчених теологів і філософів. На його часи припадає розквіт козацького літописання. Сам він був автором низки віршів.

Зокрема, широко відомі його «Псалми», «Пісня», «Дума». В останній автор робить спробу з’ясувати причини попередніх невдач:

Всі покою щиро прагнуть,

А не в єден гуж всі тягнуть:

Той направо, той наліво,

А все, браття, то-то диво!

Не маш любви, не маш згоди

Од Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали!..

Закликаючи до єдності: «Озмітеся всі за руки», Мазепа закінчує свій твір досить символічно:

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,