Становище українців Буковини, Бессарабії та Закарпаття

Окрім Польщі, значну частину західноукраїнських земель після розвалу Австро-Угорщини захопили Румунiя, яка зосередила у своїх руках Північну Буковину, закарпатську Сигітщину та Бессарабію (Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський (зараз – Білгород-Дністровський район Одеської області) повіти), що до війни належала Російській імперії, – загалом там проживало близько 1 млн осіб, та Чехо-Словаччина – Закарпаття і Пряшівщину з населенням понад півмільйона осіб. Різними були обставини входження цих земель до складу згаданих держав і по-різному склалася їхня доля під чужою владою.

3 листопада 1918 р. велике народне вічеу Чернівцях прийняло ухвалу про входження Буковини до складу єдиної Української держави. На жаль, недовго втішався волею Буковинський край. Скориставшись з того, що леґіон Українських січових стрільців, який певний час перебував на Буковині, у перших числах листопада виїхав до Львова, румунські війська вже 12 листопада окупували Північну Буковину разом з Чернівцями. Ще раніше було окуповано Бессарабію, а в 1919 р. – Сигітщину (південна частина Мармарощини). У 1920 р. Рада послів Антанти, незважаючи на протести українців, узаконила румунську окупацію. Так українські землі опинилися у складі Румунії, яка, як і Польща, являла собою відсталу аграрну країну зі слабо розвинутою промисловістю. На становищі економічно відсталих окраїн Румунії, відповідно, перебували й Буковина, Бессарабія та Сигітщина.

Режим, встановлений Румунією на окупованих українських територіях, виявився ще нестерпнішим, ніж польський. Протягом 1919–1928 рр. тут тривав воєнний стан, який супроводжувався жорстоким терором. Румунська адміністрація ліквідувала більшість українських організацій, заборонила українську пресу. Для зміцнення румунської присутності українські землі масово роздавалися офіцерам румунської армії. Під особливий приціл було взято Буковину. Проголосивши місцевих українців «зукраїнiзованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що забули рiдну мову», окупаційні власті не зупинялися ні перед чим, щоб цілковито їх денаціоналізувати. Зі 168 народних шкiл, якi iснували на Буковинi у 1918 р., майже двi третини стали румунськими в першi два роки окупацiї, решту також румунізували або закрили до 1927 р. Аналоґічною виявилася доля українських гiмназiй та ремiсничих шкіл. Було закрито українські кафедри Чернiвецького унiверситету, а сам заклад румунізовано, хоча кількість студентiв-румунів тут на початку 1920-х років не перевищувала 20%. На румунський взiрець змiнювалися українськi прiзвища та населені пункти.

Пануючу в Румунії церкву було перейменовано у «православно-румунську», а автономну буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархатові. Українські священики не допускалися до вищих посад у церковній ієрархії; чинилися всілякі перешкоди при вступі українців до семінарій.

Будь-які протести українського населення проти загарбників нещадно каралися, зокрема, Хотинське (1919) і Татарбунарське (1924) повстання були потоплені в крові. На придушення останнього румунський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над вцілілими учасниками повстання окупанти організували судилище, яке у кінцевому підсумку обернулося проти них самих, оскільки виявило нестерпні умови існування українців під румунським гнітом. Під тиском міжнародної громадської думки, зокрема таких всесвітньовідомих діячів науки й культури, як А.Ейнштейн, А.Барбюс, Р.Ролан, Е.Сінклер, Т.Драйзер, Б.Шоу, Л.Арагон, Т.Манн та багатьох інших, суд змушений був виправдати більшість заарештованих.

У 1928 р. розпочався період відносної лібералізації окупаційного режиму, який тривав до 1937 р. Це привело до деякого пожвавлення українського національного життя, насамперед на Буковині. Тут було засновано Українську національну партію (УНП) під керівництвом В.Залозецького, яка фактично так і залишилася єдиною леґальною українською політичною партією в Румунії аж до кінця окупації. Вона виступала прихильницею «органічної праці» і, йдучи на компроміс із владою, намагалася захищати права українського населення. Так, уклавши у 1930 р. виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, УНП отримала кілька місць у парламенті та певною мірою спричинилася до створення в уряді спеціального відомства у справах національних меншин. Офіційним партійним органом виступав тижневик «Рада», який редаґував Ю.Сербинюк.

Чимало зусиль для того, щоб хоч трохи оживити громадське та культурне життя краю, доклали студентські товариства «Чорноморе», «Запороже», «Кобзар», а також «Жіноча Громада», спортивне товариство «Довбуш» тощо. Почали відновлювати свою діяльність театральні групи, хори, інші організації культурно-мистецького спрямування. З’явилася українська преса, яку, окрім згаданої «Ради», представляли тижневик «Рідний край» та єдина українська щоденна газета «Час».

Серед «нелеґального сектора» виділялися комуністи й націоналісти. Зокрема, у 1930-х роках на Буковині значно активізувався український націоналістичний рух, що в основному охоплював молодь, передусім студентську, та користувався підтримкою селянства. Націоналістичне підпілля, яке очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський, видавало часописи «Самостійна думка» і «Самостійність», мало вагомий вплив на ряд товариств, як спортивне – «Мазепа» та студентське – «Залізняк». Як і польський, румунський окупаційний режим всіляко переслідував українських націоналістів, намагаючись використати їхню діяльність як привід для наступу на національні права українців. Так, після двох судових процесів 1937 р. над представниками націоналістичного підпілля, яке звинувачували у антидержавній діяльності, власті почали переслідувати будь-які прояви українського політичного життя.

З 1938 р. в Румунії знову розпочався період реакції. Всі партії та організації було розігнано. Серед них українські націоналісти виявилися чи не єдиними, кому завдяки конспіративній структурі вдалося не тільки зберегти, а й навіть розширити свої впливи.

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття на місцевих з’їздах, зокрема у Любовні, Сваляві, Сиготі, а також на Соборі представників від усіх закарпатських земель у Хусті (21 січня 1919 р.) виявили прагнення приєднатися до УНР. Незламним було бажання: «Не треба нам нічого від мадярів, най живе Україна, до України, ідемо до України». Однак, проблема полягала в тому, що у той час Закарпаття було окуповане кількома країнами, які зневажили волю місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним містом Сиготом, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала Закарпаття від основної частини України. В таких умовах утворена в травні 1919 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміґрації у США проголосила об’єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною, яка зобов’язувалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна конференція затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехо-Словаччини, однієї з найдемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за словами О.Субтельного, до згаданих держав було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було також надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства, організовувалися сільськогосподарські школи тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в реґіоні. До того ж ситуація ускладнювалася хронічним безробіттям, оскільки місцеві підприємства закривалися, не витримуючи конкуренції з високорозвинутою чеською промисловістю.

Вагомішими були результати українців Закарпаття у суспільно-політичній та культурно-освітній сферах. Празька влада, незважаючи на відкладення своєї обіцянки щодо впровадження краєвої автономії аж до 1938 р., визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах окремої адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі, а з 1928 р. – Підкарпато-руського краю (за її межами залишилися Пряшівщина, яка перебувала у словацькій частині федерації, та Сигітщина – у складі Румунії). Визнавався також «руський» (оскільки тутешні українці продовжували називати себе русинами) характер даної території, представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні посади. Значних успіхів було досягнуто у розбудові національної освіти. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу Чехо-Словаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то у 1930-х років їхнє число, згідно з даними Я.Грицака, доходило до 500. Чехо-Словаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком українським вузам – Українському вільному університету (1921–1945) та Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі (1923–1933), Українській господарській академії у Подєбрадах (1922–1935). Щоправда, чеська влада рішуче відмовилася від пропозиції перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого зростання там національної самосвідомості.

Істотною перешкодою на шляху остаточного національного самовизначення «закарпатських русинів» було існування у їхньому середовищі трьох національних орієнтацій – москвофільської, русинофільської й українофільської, які перебували у постійному протиборстві між собою, нерідко інспірованому владою. Серед прихильників москвофільської течії переважали представники старшого покоління інтеліґенції, передусім греко-католицького духовенства, які розглядали русинів як частину єдиного російського народу. Москвофіли, очолювані А.Гагатком, Г.Цуркановичем, А.Бескидом, утворили численні товариства та організації, широку мережу читалень «Общества Духновича» тощо. Однак, незважаючи на всі заходи та сприяння офіційної влади, вони протягом 1920–1930-х років поступово втрачали підтримку місцевого населення, оскільки надто вже незаперечним залишався факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіянами.

Поборники русинофільської течії (І.Куртяк, А.Бродій та ін.), абсолютизуючи місцеві особливості, стверджували, що слов’янське населення Закарпаття становить окрему націю русинів-»карпаторосів» (за проугорську орієнтацію їх ще називали «мадяронами»). Хоч реального впливу на суспільно-політичне та культурне життя краю русинофіли не мали, їх послідовники залишаються й досі.

Найдинамічнішою серед національних орієнтацій виявилася українофільська течія, яка була виразницею ідеї єдності закарпатських українців з усім українським народом. Її основу становило молодше покоління інтеліґенції на чолі зі священиком А.Волошиним та братами М. і Ю.Бращайками. Використовуючи досвід Галичини, українофіли розгорнули активну культурно-освітню та господарську діяльність, заснували товариство «Просвіту» з мережею читалень по всьому краю, «Учительську громаду», Підкарпатський банк, кооперативи, театр, часописи, молодіжні організації тощо.

У міру зростання національної свідомості серед населення Закарпаття українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов’язань, віддаючи перевагу централізованому управлінню. Ситуація змінилася після укладення 29–30 вересня 1938 р. Мюнхенської угоди, коли керівники Великобританії та Франції вирішили «умиротворити» нацистську Німеччину за рахунок західних територій Чехо-Словаччини. Зазнавши дошкульного удару, остання змушена була піти на поступки у питанні словацької та української автономії і, відповідно, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію Підкарпатської Русі. Перший уряд автономії очолив один із лідерів русинофілів А.Бродій. Однак невдовзі з’ясувалося, що він є аґентом угорських спецслужб. 26 жовтня було призначено новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Августином Волошиним. Щоправда, початок його діяльності був затьмарений т. зв. Віденським арбітражем (2 листопада 1938 р.), згідно з рішенням якого лідери Німеччини й Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове, де проживали більше 170 тис. осіб. За цих умов столицю Підкарпатської Русі було перенесено до Хусту.

Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка з 30 грудня 1938 р. отримала назву Карпатська Україна. Уряд Волошина здійснив низку заходів спрямованих на стабілізацію діяльності економічних установ, комунікацій, українізацію освіти, видавничої справи, організував роздачу продовольства тощо. Для захисту кордонів і боротьби з угорськими та польськими диверсійними групами, були створені власні збройні сили – Карпатська Січ, яка нараховувала кілька тисяч чоловік. На допомогу закарпатським українцям з Галичини масово прибували відповідні кадри ОУН, юнаки та дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити свій посильний внесок у становлення Карпатської України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до крайового Сойму, в яких взяли участь 92,5% населення. Переконливу підтримку – 92,4% голосів виборців – отримало Українське національне об’єднання, очолюване А.Волошиним.

Тим часом нацистська Німеччина вирішила остаточно ліквідувати Чехо-Словацьку державу і, окупувавши Богемію і Моравію, дала згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня розпочалася угорська аґресія. Зважаючи на ситуацію, урядом А.Волошина, який наївно сподівався на німецьку підтримку, 14 березня була проголошена державна незалежність Карпатської України. Наступного дня Сойм на чолі з А.Штефаном затвердив проголошення державної незалежності та прийняв конституцiю, яка визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрiй (президентська республiка), державну мову (українська). Державними символами були визнанi синьо-жовтий стяг, гiмн «Ще не вмерла Україна» та герб – ведмiдь на лiвому червоному пiвполi й чотири синi та три жовтi смуги у правому пiвполi та тризуб з хрестом на середньому зубi. Президентом держави було обрано А.Волошина.

Та незалежніть тривала недовго – вже 16 березня угорське військо захопило Хуст. Кількатисячна Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом 5 днів чинила героїчний опір 40-тисячній реґулярній армії. Січовики кидалися з гранатами під ворожі танки. Жорстокі бої відбулися поблизу Хуста, де молоді хлопці-гімназисти разом зі своїм вчителем І.Голотою майже всі загинули. Але навіть після поразки ще до кінця травня у Карпатах точилася партизанська війна. У боях полягло близько 5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Зенон Коссак та Михайло Колодзінський – члени ОУН з Галичини. Останній на пропозицію загарбників негайно капітулювати заявив: «У словнику українського націоналіста немає слова «капітулювати».

З усіх областей колишньої Чехо-Словаччини тільки Карпатська Україна дала належну відсіч аґресору, яка, по суті, стала першим збройним опором на шляху загарбання Європи гітлерівською Німеччиною та її сателітами (в той час як чехи віддали свою державу без жодного пострілу). Преса всього світу писала про героїчну оборону Карпатської України. Навiть ворожі до українців польські видання, вражені мужнiстю оборонцiв Карпатської України, зазначали: «Мусимо, одначе, чесно сказати, що в контекстi останнiх подiй маємо бiльше пошани до українцiв, нiж до чехiв i словакiв. Хоч би як там було i хоч би ким були отi «сiчовики», все ж таки тi люди не скавулiли, не склали зброї, але билися в найтяжчих полiтичних i стратегiчних умовах». До речi, напередоднi мадярської аґресiї нiмецький консул передав А.Волошину телеграму вiд А.Гiтлера, з вимогою щоб територiя краю була передана мадярам без опору. А.Волошин дав гiдну вiдповiдь: «Хоч Карпатська Україна хоче жити в мирi зi своїми сусiдами, однак зi зброєю в руках виступить проти всiх, хто задумав би порушити її свободу та державнi кордони».

Мадярські окупанти потопили у крові молоду незалежну Карпатську Україну. Та її коротке існування і героїчна оборона мали велике значення для загальноукраїнської історії: вони не тільки допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації, але й стали прикладом самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу. Події весни 1939 р. також переконливо доводять, що входження Закарпатської України до складу УРСР – це не наслідок повоєнних анексій Сталіна, а усвідомлений вибір населення Закарпаття.