Український визвольний рух

Польща, незважаючи на домінування серед її певних політичних кіл відверто шовіністичних настроїв, усе ж залишалася державою європейською, заснованою на конституцiйних засадах. Тому українці тут, попри свiй статус другосортних громадян, перебували в кращому полiтичному становищi, нiж їх спiввiтчизники в СРСР. Зокрема, вони мали можливiсть, хоч i обмежену, чинити опiр чи принаймнi протестувати проти порушення своїх прав. Репресії в Польській державі ніколи не набирали такого характеру і масштабів, як комуністичні «чистки» в Радянському Союзі. Політична палітра західноукраїнського суспільства нараховувала 12 партій, які відображали всю гаму ідеологічних переконань – від крайнiх лiвих до крайнiх правих. Загалом же у визвольному русі західних українців проти польського панування у міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: леґальна, націоналістична та комуністична.

«Леґальну течію» насамперед представляла стабільніша частина суспільства: старше покоління політиків, духовенство, більшість інтеліґенції та заможних селян. «Леґалісти» прагнули до державної незалежності, але вважали, що до її здобуття потрібно наполегливо готуватися. Тому зосередили свої зусилля на збереженнi та розвитку дотеперішніх здобуткiв. Для цього вони широко використовували парламент, пресу, віча, підтримували кооперативний рух та національне шкільництво, сприяли розгортанню мережі українських партій та організацій.

Наймасовішим та впливовим серед партій «леґального сектора» було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно утворилося в 1925 р. у результатi злиття Трудової партiї з рядом дрібніших організацій i являлося спадкоємцем довоєнної Нацiонально-демократичної партiї. УНДО виступало за незалежнiсть України та конституцiйну демократiю, пiдтримувало полiтику «органiчного розвитку», яка передбачала захист економічних, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під впливом УНДО, як партії захiдноукраїнської еліти, перебувала значна частина українських фiнансових, кооперативних та культурних закладiв краю, у т. ч. й найвпливовiша газета «Дiло», яка, по суті, стала його неофіційним органом. До провiдних лiдерiв об’єднання належали Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький, М.Рудницька, I.Кедрин (Рудницький).

Головним виразником соціалістичних тенденцій в західноукраїнському суспільстві виступала найстарiша серед українських партiй – Радикальна. Її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі. У 1926 р. вона об’єдналася з Українською партiєю соцiалiстiв-революцiонерiв, що дiяла на Волинi, утворивши спільну Українську соцiалiстичну радикальну партiю. УСРП обстоювала право нацiй на самовизначення i утворення на цiй основi незалежної соборної України, засуджувала антиукраїнську політику Польщі та Радянського Союзу, закликала до справедливого подiлу земель серед селянства, обмеження приватної власностi та вiдокремлення церкви вiд держави. Партія видавала тижневик «Громадський голос»; у 1931 р. вступила в ІІ Соціалістичний Інтернаціонал. Її очолювали Л.Бачинський, I.Макух, Д.Ладика.

Що ж до iнших партiй, то вони були невеликими, слабкими й нерідко схилялися до спiвпрацi з польським урядом. Одна з них – Українська католицька партiя (з 1931 р. вона змінила свою назву на Українську народну обнову) єпископа Г.Хомишина та публіциста О.Назарука – проповідувала польсько-українське співжиття у Галичині та безуспiшно намагалася мобiлiзувати прибiчникiв клерикального консерватизму. На Волині лінії на співпрацю з польським урядом дотримувалися українські політичні еміґранти з Центральної і Східної України («уенерівці»), які стали основою для створення у 1931 р. проурядової української партії – Волинського українського об’єднання. Його очолювали колишні соратники С.Петлюри П.Певний, С.Тимошенко і С.Скрипник (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав). Москвофiли, що переживали тотальний занепад, намагалися вийти з кризи шляхом об’єднання в 1931 р. двох своїх партій – Руської селянської та Руської аграрної – в одну. Але й це не врятувало становища: число їхніх рядових членів, які переходили в українські партії, чимраз збільшувалося. Невеликий вплив мала й Українська соціал-демократична партія, що після примусового розпуску в 1924 р. за пропаґанду комуністичних ідей відновила свою діяльність у 1929 р. під керівництвом М.Ганкевича і орієнтувалася головним чином на міське робітництво, пропаґуючи гасло незалежної об’єднаної соціалістичної України.

Важливою ланкою діяльності «леґального сектора», зокрема центристських партій на чолі з УНДО, були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. Їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство «Просвіта» підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні матеріали, проводило цілий ряд курсів. У 1938 р. йому підпорядковувалися 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 1105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки «Молодої «Просвіти» та 776 інших (страхових, спортивних, ігрових), 2997 бібліотек, у яких було 597 834 книжки. Товариство згуртувало близько півмільйона членів. Активними були й інші організації. «Союз українок», об’єднуючи у 1930 р. 45 тис. українського жіноцтва, здійснював широку благодійну, освітню та культурну діяльність. Товариство «Рідна школа», число членів якого зросло з 5 тис. у 1914 р. до 100 тис. у 1938 р., на противагу полонізації державної освіти розбудувало власну мережу приватних українських шкіл, що на 1938 р. нараховувала близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Продовжували функціонувати молодіжні організації «Сокіл», «Луг» (колишня «Січ»), «Пласт» та ін., що виховували серед свої членів патріотизм, прагнення до державної незалежності, загартовували фізично. Всі ці організації діяли під невсипущим оком польських спецслужб, що шукали найменших зачіпок для їх закриття. Зокрема, у 1930 р. було заборонено діяльність «Пласту», який звинуватили у розсадництві націоналізму.

Певних успіхів удалося добитися на ниві вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до вузів, які існували на території Польської держави, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет (УТУ) у Львові. Він функціонував у 1921–1925 рр. Університет мав філософський, правничий, медичний і політехнічний факультети, які відвідувало близько 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів, що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Першим ректором був відомий літературознавець і поет Василь Щурат. Лекції читали такі відомі вчені, як історик І.Крип’якевич, психолог С.Балей, хімік Є.Голіцинський, правник В.Левицький та ін. Фінансування діяльності підпільного університету здійснювалося за рахунок студентів і благодійних пожертвувань.

Здобування освіти супроводжувалося трусами, облавами і навіть арештами. Ректор В.Щурат був ув’язнений у жовтні 1921 р. і відсидів у буцегарні 3 місяці. Не милували й студентів – окремі з них пробули у в’язниці більше року. Тому лекції і семінари відбувалися в незвичних умовах: у підвалах, приватних приміщеннях, під час гарної погоди – на природі. Про якість знань, які давав університет, свідчить той факт, що вищі учбові заклади Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини зараховували його студентам роки навчання в підпіллі. В 1925 р. через переслідування польської влади та матеріальну скруту Український таємний університет припинив своє існування. Його діяльність, хоч і короткотривала, стала прикладом самовідданого відстоювання національної ідентичності українців, їх прагнення до знань і науки.

Крім «катакомбного», як його називали, університету в Львові, у 1922–1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. У 1928 р. Львівська греко-католицька семінарія була перетворена на Богословську академію. Продовжувало свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке, незважаючи на брак коштів, видавало наукові праці (творчий доробок НТШ з 1873 до 1939 р. становив 1 172 томи різних видань, зокрема 943 томи серійних наукових публікацій), утримувало велику бібліотеку, яка на 1 січня 1939 р. нараховувала 73 тис. назв книжок у 200 тис. томах, три музеї і два дослідницькі інститути. Його членами були понад 200 науковців, серед яких літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, історики І.Крип’якевич, С.Томашівський, фольклорист і музикознавець Ф.Колесса, математик і фізик В.Левицький. Свідченням високого академічного статусу Товариства була згода на обрання дійсними членами НТШ таких всесвітньовідомих вчених, як фізики А.Ейнштейн, М.Планк, А.Йоффе, математики Д.Гільберт, Ф.Клейн та ін.

Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сутність якого визначалася гаслом «Спирайся на власні сили». Вже у перші повоєнні роки було істотно розширено існуючу мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Найбільші з них – «Маслосоюз», «Центробанк», «Народна торгівля» та інші розгорнули свої філії по всій Галичині (на північно-західних українських землях кооперативний рух не набрав таких масштабів). Кооперація дала поштовх впровадженню нових способів господарювання та техніки серед українського селянства, створила умови для централізованого збуту сільськогосподарської продукції, в т. ч. й за кордоном, поклала край лихварській заборгованості галицького села, сприяла поступовому покращенню економічного становища його мешканців. Об’єднуючи напередодні Другої світової війни лише в одній Галичині 4000 кооперативів із загальною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польськими господарськими організаціями, хоча й зазнавав постійної дискримінації. Він забезпечив роботою близько 15 тис. українців, насамперед ветеранів визвольних змагань та українську інтеліґенцію, які в умовах польської окупації не мали можливості працевлаштуватися. Таким чином кооперативний рух не тільки сприяв розвитку економіки, але й став засобом економічного самозахисту та самоврядування західноукраїнського суспільства.

Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої остаточно викристалізувався у міжвоєнне двадцятиліття. В цьому неабияка заслуга її глави митрополита Андрея Шептицького – талановитого церковного і громадського діяча. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних юнаків та дівчат, допомагаючи їм здобути освіту. У Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам. Митрополит Андрей був щедрим меценатом та добрим знавцем українського мистецтва. Лише Церковному (згодом Національному) музею він у 1931 р. передав колекцію із 9880 предметів. Серед них – рукописи ХV–ХVIІІ ст., стародруки, архівні матеріали, ікони, твори живопису і графіки, речі культового призначення. Заходами А.Шептицького збудовано багато храмів та монастирів. Напередодні Другої світової війни в Західній Україні було 4400 церков та каплиць греко-католицького обряду. Діяли Богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Греко-католицька церква мала також 9 друкованих періодичних видань.

Отже, «леґальний сектор» українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного життя – від виробництва сільськогосподарської продукції аж до витворення наукових і культурних цінностей. Завдяки йому вдалося розбудувати, насамперед на східногалицьких теренах, сильне громадянське суспільство, яке перетворювалося на своєрідну «державу в державі». Українці, всупереч дискримінаційній політиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попередні національні завоювання, але й до певної міри примножити їх.

Якщо середні й заможні верстви західноукраїнського суспільства орієнтувалися на партії та організації «леґального сектора», то певна частина найбідніших прошарків населення пов’язувала свої надії з комуністичним рухом. Він, спекулюючи на злиднях, пропонував радикальне й швидке «вирішення» наболілих питань. Його головним виразником виступала утворена у 1919 р. організація, яка з 1923 р. стала називатися Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Вона була автономною частиною Польської компартії і діяла в підпіллі, намагаючись поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями, поділяла погляди націонал-комуністів у Радянській Україні. Її програма декларувала боротьбу проти соціальних та національних утисків, об’єднання Західної України з УСРР. Очолювали партію Й.Крілик, Р.Кузьма та ін.

Поширення комуністичного руху на західноукраїнських землях у 1920-ті роки зумовлювалося також, з одного боку, розчаруванням українців у політиці західних держав, які мовчки спостерігали за дискримінаційними діями польського уряду щодо національних меншин, а з другого – успіхами «українізації» в УСРР. Зростало переконання, що на Сході постає Українська держава, про яку століттями мріяли покоління українського народу. Її підпорядкованість Москві та реалії комуністичного режиму здавалися на перший погляд несуттєвими. Відверто радянофільські позиції зайняли навіть колишній диктатор ЗУНР Є.Петрушевич та впливова частина керівництва УНДО. Чимало науковців і літераторів публікували свої праці у радянських виданнях, брали участь у роботі радянських наукових і освітніх установ. Деякі представники західноукраїнської інтеліґенції, зокрема С.Вітик, А. та І.Крушельницькі, М.Лозинський, С.Рудницький, студенти, колишні старшини УСС і УГА, поквапилися за Збруч, щоб і самим долучитися до будови цієї держави. Під час комуністичних репресій 1930-х років майже всі вони загинули.

Поширення прорадянських настроїв сприяло проникненню КПЗУ до «леґального сектора» українського громадсько-політичного життя. Зокрема, комуністи на певний час повністю перебрали у свої руки керівництво УСДП. Але найбільшим їхнім успіхом на цьому терені стало утворення у 1926 р. леґального Українського селянсько-робітничого об’єднання – «Сельробу». Об’єднуючи головним чином селянську бідноту, воно зайняло провідні позиції серед українських партій, особливо на північно-західних землях. Так, якщо на виборах 1928 р. УНДО здобуло 23 мандати, УСРП – 8, то різні осередки «Сельробу» одержали разом 13 місць у сеймі. Проте у 1932 р. польський уряд офіційно заборонив діяльність «Сельробу», змусивши його, як і КПЗУ, перейти на нелеґальне становище.

Комуністичний рух у Західній Україні залишався впливовою політичною силою, доки відбувалася «українізація» в УСРР. З кiн. 1920-х років почався його занепад. Пiд впливом звiсток про придушення «українізації», колективiзацiю, масові репресiї i штучний Голодомор 1932–1933 рр. та частина населення, що стояла на радянофiльських позицiях, вiдвернулася вiд комунiстiв. Нацiонально свiдомi українці масово виходили з КПЗУ, в результаті чого її чисельнiсть скоротилася з 4300 до 2600 членiв, переважно поляків i євреїв. Поступово КПЗУ перетворювалася у партiю тоталiтарного типу, яка не допускала плюралiзму думок у своїх лавах i поборювала всi iншi полiтичнi сили. Своєю боротьбою проти українських партiй КПЗУ поставила себе за межi українського нацiонального руху. Фактично партiя стала слухняним знаряддям сталiнської полiтики в Захiднiй Українi, хоча це не врятувало її вiд репресiй (дійшло до того, що на черговому партійному з’їзді наприкінці 1934 р. з попереднього складу політбюро нікому було звітувати про роботу партії між з’їздами) та розпуску в 1938 р.

На відміну від комуністичного руху, який, за словами Я.Грицака, зазнав злету і падіння, український націоналізм у міжвоєнні роки переживав період невпинного піднесення. Це пояснювалося відсутністю будь-яких перспектив для українців у Польській державі добитися права на національне самовизначення парламентськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націоналізм був формою природного інстинкту української нації, як і будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем (1891–1938), колишнім командантом полку Січових стрільців у армії УНР. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу Організація планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати серед них дух непримеренності до загарбників. Її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експропріації та знищення майна державних установ. Ці заходи, згідно з програмою УВО, мали стати не лише «засобом самооборони, але й аґітації, яка дійде до всіх, своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні». Першим терористичним актом УВО був невдалий замах колишнього старшини УГА Степана Федака 25 листопада 1921 р. на життя глави Польської держави Юзефа Пілсудського. Вчинок С.Федака, політичний процес над ним, як і наступні акції УВО (підпали садиб польських поміщиків, напади на установи поліції тощо), набули широкого розголосу в суспільстві, привернули увагу до «українського питання» далеко за межами Польщі, чого, власне, й добивалися ініціатори.

Попри УВО значний вплив на розвиток західноукраїнського суспільства міжвоєнної доби мала діяльність головного ідеолога українського інтеґрального націоналізму Дмитра Донцова (1883–1973). Як активний учасник національно-визвольних змагань, він після їх поразки змушений був залишити Наддніпрянщину і перебратися в 1922 р. до Львова, де займався політичною роботою та редаґував «Літературно-науковий вісник». У своїх працях, основними з яких були «Підстави нашої політики» (1921) та «Націоналізм» (1926), Д.Донцов відстоював т. зв. «інтеґральний націоналізм», згідно з яким кожен націоналіст зобов’язаний був інтеґрувати (поєднати) всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції (інша назва інтеґрального націоналізму – «чинний націоналізм» – тобто такий, що ґрунтується на «чині» (дії)). Д.Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних українських ідеологів – Драгоманова, Франка, Грушевського – «універсальними» правдами, ідеалами вселюдського братерства й справедливості, демократією й балачками там, де потрібні були рішучі дії. Він відстоював зверхність колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, а здобуття незалежної держави – головною метою. Щоб добитися цієї мети, потрібно було, на його думку, виховати з українця людину, яка б горіла фанатичною любов’ю до своєї нації, яка б у своїй одержимості позбулася моралі «міщанина-буржуа» й визнавала моральним і етичним тільки те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. Наголос робився на волю, на сильну особистість, на «єдину організацію» з «єдиним вождем», на роль «ініціативної меншості», яка є рушійною силою історії, та на її «творче насильство» над «неусвідомленими» масами. Неабияке місце в ідеології інтеґрального націоналізму відводилося плеканню культу боротьби, самопожертви та національного героїзму. Старе націоналістичне гасло «Україна для українців» поступово витіснялося новим – «українці для України».

Без сумніву, ідеологія інтеґрального націоналізму Д.Донцова містила елементи авторитаризму та тоталітаризму, у деяких проявах була близькою до фашистської. Але в 1920-х роках такі тенденції поширилися в усій Європі. До 1929 р. авторитарні режими усталилися в Албанії, Італії, Литві, Польщі, Португалії, СРСР, Угорщині, Юґославії, а наприкінці міжвоєнного періоду, по суті, єдиними демократичними країнами в Європі залишалися лише Англія та Франція. Виходячи з цього, радикалізація поглядів національно упосліджених українців видається явищем закономірним й історично виправданим.

Нелеґальна революційна діяльність УВО й твори Д.Донцова дали поштовх до формування й об’єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Основним постачальником кадрів для них були університети, де навчалася українська молодь – у Львові, Празі, Подєбрадах. Протягом 1927–1928 рр. відбулося злиття УВО й націоналістичних студентських організацій – «Союзу української націоналістичної молоді», «Леґії українських націоналістів» та «Групи української національної молоді», які наприкінці січня – на початку лютого 1929 р. на установчому конґресі у Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) обрали Є.Коновальця, дотеперішнього керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної нацiональної держави на всiй українськiй етнiчнiй територiї. Реалізувати мету планувалося шляхом нацiональної революцiї та встановлення диктатури, яка б витiснила окупацiйну владу та запровадила уряд, що представляв би всi реґiони та соцiальнi групи України. Домiнуючою силою українського суспiльства мала стати ОУН, яка вiдкидала будь-який партiйний чи класовий подiл і представляла себе як рух, а не партiю. Економiка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і нацiоналiзовану та кооперативну форми власностi.

Євген Коновалець та його оточення різко засуджували центристськi західноукраїнськi партiї за «угодовство», оскільки трактували їхню участь з 1928 р. у виборах як фактичне визнання польської окупації краю. Альтернативою «угодовцям» мала стати ОУН, котру вони бачили леґальною масовою політичною організацією, яка, відкидаючи співпрацю з окупаційною владою, діяла б у частковій згоді з чинним польським законодавством. По суті, йшлося про те, щоб створити до нелеґальної УВО, яка й надалі мала зберігати свою організаційну самобутність, леґальну надбудову у вигляді ОУН. Однак проти такої концепції виступило молодіжне націоналістичне середовище, яке вбачало у кожному леґальному акті ознаки національної зради. Організувавши на початку 1930-х років у Галичині хвилю терористичних актів, воно викликало репресії з боку польської влади, загнавши тим самим український націоналістичний рух у підпілля, та змусило ПУН, очолюваний Є.Коновальцем, відмовитися від своїх первісних намірів, оскільки ОУН повністю перебрала функції УВО. Як наслідок, остання, втративши сенс свого окремого існування, злилася з ОУН.

У своїй політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики «перманентної революції», яка передбачала реґулярні збройні акції проти окупантів. Такі дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське суспільство до стану постійного революційного кипіння, яке у відповідний момент переросло б у всенародне повстання. Одне з націоналістичних видань у 1930 р. зазначало: «Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звикають до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві». Крім того, численні терористичні акти, експропріації майна, диверсії мали привернути увагу міжнародної громадськості до «українського питання», стримати приплив польських колоністів, поповнити кошти для революційної діяльності.

Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як із червня 1933 р. крайовий провід очолив енерґійний і рішучий Степан Бандера (1909–1959). Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб помститися за наругу над українським народом: 21 жовтня 1933 р. було застрелено аташе радянського консульства у Львові О.Майлова, як представника комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і Голодомор у Радянській Україні, а 15 червня 1934 р. – міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького, відповідального за проведення «пацифікації».

Проте свій терор націоналісти спрямовували не лише проти представників окупаційної влади, а й проти тих українців, що не поділяли їх ідеології та політики, виступали за нормалізацію відносин з польським урядом. Всього за 1921–1939 рр. націоналістичне підпілля, за даними дослідників, провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, 1 росіянин і 1 єврей; більшість – 36 – були українцями. Серед убитих був і директор української гімназії у Львові Іван Бабій, якого звинуватили у співробітництві з польською поліцією. Вбивство І.Бабія, здійснене 25 липня 1934 р., викликало хвилю обурення в українському суспільстві й стало приводом до звинувачення ОУН: батьки дорікали їй за залучення недосвідчених підлітків до небезпечної діяльності, яка нерідко приводила до трагічних наслідків; громадські, культурно-освітні та молодіжні організації – за прагнення домінувати над ними; політичні партії – за те, що інтеґральні націоналісти своїми діями давали урядові привід для обмеження леґальної діяльності українців. «Аморальність» ОУН гостро засудив і митрополит А.Шептицький, який в окремому пасторському листі заявив, що її діяльність не підриває влади Польської держави, а лише накликає нові репресії на українське суспільство.

Боротьба з польськими загарбниками давалася дорогим коштом і для самих оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії. Чимало їх перебували по тюрмах, окремі, як Ю.Головінський, В.Білас, Д.Данилишин, загинули у сутичках з поліцією чи були страчені властями. Особливо великого розмаху набрала каральна акція після вбивства Б.Пєрацького, в результаті якої було заарештовано практично весь крайовий провід ОУН у Галичині на чолі з С.Бандерою. Але мужня поведінка останнього, як і інших обвинувачуваних, на судовому процесі, зкрема відмова виступати польською мовою, постійна демонстрація приналежності до ОУН, справила великий моральний вплив на західних українців, здобула йому широку популярність. У 1936 р. С.Бандеру та його соратників – М.Лебедя і Я.Карпинця засудили до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув’язнення. (Після розвалу Польської держави у вересні 1939 р. вони, як й інші націоналісти, втекли з тюрми).

Ідеологiя інтеґрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала полiтичний свiтогляд цiлого поколiння захiдних українцiв. За приблизними пiдрахунками, напередоднi Другої свiтової вiйни Організація налiчувала близько 20 тис. осіб. Проте її вплив охоплював набагато більше українців. Властивий органiзацiйний дух самовiдданостi, що доходив до фанатичної самопосвяти нацiональнiй справi, привертав зростаючі симпатії молоді. До цього додавалася активна пропаґанда діяльності ОУН її леґальними й підпільними виданнями – «Розбудова Нації», «Сурма», «Юнак», «Націоналіст» та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому навчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навчалися західні українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтеґрального націоналізму розносилися до найдальших закутків Західної України.

Зростаючі потуга й авторитет ОУН стурбували навіть комуністичний режим в СРСР. Тому в 1938 р. за особистим наказом Й.Сталіна було органiзовано вбивство Є.Коновальця в Роттердамi. Смерть досвідченого й загальновизнаного провідника привела до розколу в націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку, членами ПУН, що проживали за кордоном, а з другого – кадрами ОУН, які перебували на західноукраїнських землях. Перші, зокрема Д.Андрієвський, О.Сеник, М.Сціборський, Р.Сушко, старші за віком і досвідченіші, проявляли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на тому, щоб добитися допомоги іноземних держав, особливо Німеччини. Другі, як С.Бандера, М.Лебедь, Я.Стецько, І.Климів, М.Климишин, Р.Шухевич та ін., несли на собі головний тягар підпільної боротьби і через свою молодість та недосвідченість безкритично сприймали авторитарні ідеї і методи, відкидали будь-які компроміси з окупаційною владою, з презирством ставилися до поміркованості своїх провідників за кордоном. До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося розв’язати.

Наростання українсько-польського протистояння викликало тривогу серед поміркованих діячів з обох сторін. Було зрозуміло, що чим далі польський уряд відходитиме від демократії, нагнітатиме судову й поліційну сваволю, тим більше радикалізуватиметься український рух. Ініціатором компромісу з українського боку стало УНДО, яке до такого кроку значною мірою підштовхував український кооперативний рух, що для ефективної діяльності потребував політичної стабільності. Переговори з польськими урядовими колами закінчилися у 1935 р. компромісом, відомим як «нормалізація». За спільною домовленістю, уряд узяв на себе зобов’язання припинити антиукраїнську політику, а керівництво УНДО за це пообіцяло йому свою підтримку. Незабаром з’явилися й перші результати. Так, незважаючи, що під час виборів у вересні 1935 р. від УНДО було обрано лише 13 депутатів і 4 сенатори, його лідер Василь Мудрий став віце-маршалком сейму. Українські депутати голосували за бюджет, а польський уряд натомість звільнив більшість українських ув’язнених у Березі Картузькій і підготував проект закону про амністію політичних в’язнів. Деякі українські господарчі установи отримали урядові кредити.

Однак «нормалізація» не принесла очікуваних результатів, оскільки була лише тактичною угодою між двома елітами, широкий загал – як український, так і польський, що стояв за ними, її не підтримав. В українському суспільстві надто глибоко була вкорінена недовіра до поляків, щоб йти з ними на порозуміння. Поляки ж, у свою чергу, особливо військові, також не прагнули до компромісу з українцями. Як наслідок, восени 1938 р. вздовж польсько-радянського кордону прокотилася друга хвиля антиукраїнських погромів під гаслом «зміцнення польськості на кресах». Це засвідчило остаточний крах політики«нормалізації», спрямованої на леґальне вирішення «українського питання». Воно чекало остаточного свого розв’язання у світовій війні, яка стрімко насувалася.