Культура України

 

Після здобуття Україною незалежності розпочався новий етап розвитку українського суспільства, а відповідно і національної культури. Відбувається остаточний перехід від догм «соціалістичного реалізму», ідеологічної реґламентації культурного життя, притаманних тоталітарній системі, до плюралізму, орієнтації на загальновизнані цінності світової культури. В органах державної влади, засобах масової інформації, установах культури, освіти поступово впроваджується українська мова, яка, згідно з Конституцією України, отримала статус державної.

Головним документом державної культурної полiтики цього часу стали прийнятi Верховною Радою в лютому 1992 р. «Основи законодавства України про культуру». Основними прiоритетами в галузi культури закон визначає «вiдродження й розвиток культури української нацiї» та «утвердження гуманiстичних iдей, високих моральних засад у суспiльному життi».

Широкі можливості для задоволення своїх культурних запитів отримали національні меншини України. Зокрема, виникли національні культурні товариства, відкрилися школи з кримськотатарською, польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання.

Освіта

Розвиток України як суверенної, демократичної держави неможливо уявити без повноцінного розвитку освіти – потенційної основи науково-технічного і соціального проґресу, економічного зростання, добробуту й безпеки суспільства. Тим більше, що нова, постіндустріальна (інформаційна) епоха, в яку вступає сучасний світ, – це епоха інформації, знання, інтелекту, отже, і роль освіти сьогодні кардинально зростає. Закономірно в цьому зв’язку, що зі здобуттям Україною незалежності було взято курс на докорінне реформування системи освіти, яка включала більше 48 тис. закладів та установ, де навчалося близько 15 млн учнів та студентів, працювало понад 2 млн фахівців.

Першим кроком на шляху перебудовиосвітньої галузі став прийнятий Верховною Радою України ще в 1991 р. Закон «Про освіту», який визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Згідно з законом, а також внесеними до нього змінами і доповненнями, освіта мала бути доступною, гуманною, незалежною від політичних партій, громадських і релігійних організацій, забезпечувати рівні можливості для всіх людей, зв’язок з національною культурою і традиціями, відповідати світовому рівневі. Закон установив освітні (початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта) та освітньо-кваліфікаційні (кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, маґістр) рівні.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів України затвердив національну програму«Освіта» («Україна ХХІ століття»). Її концепція передбачала децентралізацію та демократизацію управління освітою, диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти та багатоваріантність навчальних планів і програм, переорієнтацію всієї сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Перші здобутки демократизації освіти в нових умовах закріпила Конституція України 1996 р. Право на освіту кожному громадянину ґарантується, зокрема, обов’язковістю загальної середньої освіти і наданням державних стипендій та пільг учням і студентам. Відповідно до Конституції, держава створює систему доступної та безоплатної дошкільної, повної загальної, професійно-технічної та вищої освіти, а також систему підвищення кваліфікації та перепідготовки.

Вагомим кроком на шляху реформування освітньої галузі став Закон України «Про загальну середню освіту» (1999), який передбачив курс на її подальшу демократизацію і гуманізацію, визначив правові, організаційні та фінансові засади функціонування й розвитку системи загальної середньої освіти. Згідно з законом, в Україні встановлено такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: середня загальноосвітня школа, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колеґіуми; загальноосвітня школа-інтернат; спеціальна загальноосвітня школа; загальноосвітня санаторна школа; школа соціальної реабілітації; вечірня (змінна) школа. Запроваджено поступовий перехід до 12-річного терміну навчання, введено 12-бальну шкалу оцінювання знань учнів. Навчальний процес поділено на 3 ступені: І – початкова школа (1–4 класи), ІІ – базова школа (5–9 класи), ІІІ – старша школа (10–12 класи).

З 2003/04 н. р. розпочався перехід старшої школи на профільне навчання. У загальноосвітніх навчальних закладах відкриваються класи різних профілів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного та інших. Із 2004 р. започатковано експеримент по впровадженню зовнішнього стандартизованого тестування, що дозволить надати рівні можливості для здобуття випускниками шкіл вищої освіти.

Підвищенню ефективності навчально-виховного процесу також сприяють Національна доктрина розвитку освіти (2001), яка визначає мету й основні напрямки розвитку освіти в Україні, враховуючи досвід реформування освіти європейських країн, та Державний стандарт основної і старшої школи, прийнятий у січні 2004 р. Продовжується реалізація програм «Вчитель» на 2003–2012 рр., «Шкільний автобус», інформатизації та комп’ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, державної підтримки обдарованих дітей тощо.

Серед позитивних тенденцій, що характеризують стан українського шкільництва, варто назвати й деідеологізацію, демократизацію та гуманізацію навчального процесу, надання більшої уваги національній історії, вивчення якої значно розширилося, культурі, традиціям, зникла одноманітність навчальних закладів. Зокрема з’явилися авторські школи, гімназії, ліцеї тощо, де враховуються не лише інтереси і нахили підростаючого покоління, а й реальні потреби суспільства. Поступово розширюється сфера вживання української мови – якщо в 1990/91 н. р. кількість тих, хто навчався в школах із українською мовою навчання становила 49,3%, то в 2002/03 н. р. – понад 70%. Покращується становище з реалізацією освітніх потреб рідною мовою національних меншин. Так, у 1998/99 н. р. їх забезпечували 2,7 тис. шкіл з російською мовою викладання, 108 – румунською, 68 – угорською, 6 – кримськотатарською, 2,5тис. шкіл вели навчання кількома мовами. На початок 2000-х років в Україні функціонувало більше 22 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, де навчалося понад 6601 тис. учнів.

Активно реформується система вищої освіти, яку громадяни України мають право безоплатно здобувати на конкурсній основі в державних і комунальних вищих навчальних закладах таких типів, як технікуми, коледжі, інститути, академії, університети тощо. Згідно Закону України «Про вищу освіту» ( 2002), вона ґрунтується на таких принципах: доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України; незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій; інтеґрації системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи; наступності процесу здобуття вищої освіти; державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень; гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Виходячи з того, що процеси європейської інтеґрації охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, в т. ч. і освіту, особливо вищу, Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до т. зв. Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування. Суттєвим кроком до Болонського процесу, підвищення якості освіти та рівня конкурентоспроможності випускників українських ВНЗ на європейському ринку праці є впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Продовжується скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формах навчання.

З метю підвищення якості освітньої діяльності вузів Міністерство освіти і науки України запровадило реґулярне проведення їх ліцензування й акредитації. Ліцензувавння – це процедура визнання спроможності вищого навчального закладу певного типу розпочати освітню діяльність, а акредитація – процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити освітню діяльність, пов’язану зі здобуттям вищої освіти та кваліфікації, відповідно до вимог стандартів вищої освіти, а також до державних вимог щодо кадрового, науково-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Існує 4 рівні акредитації, найвищим з яких є четвертий. Найкращі з навчальних закладів отримують статус національних. Наприклад, Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Львівський національний університет ім. І.Франка, Тернопільський національний економічний університет тощо.

Успіхом у галузі вищої освіти стало відкриття приватних вузів, зокрема такого потужного, як Національний університет «Києво-Могилянська академія» в Києві. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі. Загалом на початок 2000-х років в Україні діяло понад тисячу вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації, в яких навчалося 2109 тис. студентів.

Серед проблем освітянської галузі – передусім невідповідність матеріально-технічної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. Як наслідок, скорочувалася мережа шкіл, дошкільного та позашкільного виховання, у той же час зростала кількість закладів освіти, що проводили заняття в 2–3 зміни. Погіршилася ситуація із забезпеченням підручниками, методичними посібниками, технічними засобами навчання тощо. Падав соціальний престиж праці педагога, зарплата якого не лише мізерна, але й тривалий час виплачувалася вкрай нереґулярно. Скорочувалися професорсько-викладацький корпус та науковий потенціал вузів, зросло навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення. Неґативним фактором, який вів до зростання кількості безробітних з вищою освітою, стало перевищення випуску над потребою спеціалістів низки професій, зокрема економічних та юридичних; фактично відсутній плановий розподіл випускників державної форми власності. Незважаючи на введення у вузах обов’язкового вступного іспиту з української мови, створення кафедр історії України та українознавства, там подекуди все ще гальмується процес запровадження української мови, особливо у південних і східних реґіонах країни.

Наука

Україна має солідний науковий потенціал. Визнаними в світі центрами науки є Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса.Провідним науковим і координаційним центром країни залишається Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної (НАНУ). Було засновано низку галузевих академій. Наукові дослідження провадяться у сфері матеріалознавства, математики, кібернетики, фізики, астрономії, фізіології, біології, гуманітарних наук. У 2001 р. науковий комплекс України включав 1479 наукових організацій. Науково-технічні роботи виконували 113,3 тис. спеціалістів.

Установи НАНУ, які розташовані по всій території держави, мають тісні зв’язки з провідними науковими центрами і університетами всього світу. Наприклад, завдяки науковим розробкам Національного космічного аґентства України з дослідження космічного простору, Україна бере участь у таких міжнародних програмах, як розвиток ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт», «Ґлобалстар», «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа» та ін. У листопаді-грудні 1997 р. український космонавт-дослідник Л.Каденюк здійснив політ у космос на кораблі «Коламбія». Завдяки співпраці з британськими вченими запрацювала національна українська станція в Антарктиді.

Плідно працюють конструкторські бюро заводів ім. О.Антонова (Київ), ім. Малишева (Харків), «Південмаш» (Дніпропетровськ), «Мотор-Січ» (Запоріжжя) та ін., які створюють сучасну цивільну й військову техніку. Значною мірою завдяки їм Україна сьогодні володіє значним банком унікальних технологій та наукових розробок, реалізація яких відкриє резерв нових можливостей для власного і світового прогресу, є виробником низки конкурентноспроможних на міжнародному ринку товарів, як супутник Землі «Січ», запуск якого ввів Україну до клубу космічних держав, літаки «Мрія», «Ан», інші вироби заводу ім. О.Антонова, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни, дизельні двигуни, великокласні тепловози, автомобілі багатьох класів і різного призначення тощо.

Розширюються контакти українських науковців із державними та науковими установами США в галузі академічної та прикладної космічної науки, здійснюються спільні розробки космічних кораблів. Підписано угоду між Інститутом електрозварювання ім. Є.Патона і НАСА про розробку технології космічного зварювання.

Справжнім корифеєм сучасної ядерної фізики став Г.Шарпак, який народився в українській родині на Рівненщині, а на початку 1930-х років разом із сім’єю опинився у Франції. В 1992 р. його відзначено Нобелівською премією з фізики «за винахід пристрою, що відбраковує субатомні частинки в субатомному прискорювачі». Нині вчений, який, до речі, з великою теплотою висловлюється про свою Вітчизну – Україну розробляє новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і проводити вивчення поведінки ракових пухлин. Аналоги його приладу вже проходять випробовування у відомому Пастерівському інституті в Парижі та в Женевському шпиталі.

Чимало уваги українські вчені приділяють розвиткові таких перспективних галузей, як генна інженерія і біотехнології, біокібернетика, штучний інтелект, мембранні технології, монокристали і штучні алмази, дослідження в галузі матеріалознавства, зокрема і радіаційного, в галузях надтвердих матеріалів та технологій зварювання, в т. ч. й космічного, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології, хімії, тощо. Все це ставить Україну до ряду передових високорозвинутих країн із значним науково-технічним потенціалом.

Значних успіхів у розв’язанні проблем трансплантації внутрішніх органів, зокрема серця, здобув колектив українських кардіологів Інституту ім. М.Амосова АМНУ. Академік О.Шалімов розробив нові методи хірургічних операцій, написав понад 800 наукових праць.

Істотні зрушення сталися у сфері гуманітарних наук. Видано низку важливих наукових праць, відкрито нові суспільствознавчі інститути – української археографії ім. М.Грушевського, сходознавства ім. А.Кримського, української мови, народознавства, українознавства тощо. Налагоджено зв’язки з такими науковими закладами української діаспори, як Український вільний університет у Мюнхені, Український інститут при Ґарвардському університеті (США), Канадський інститут українських студій та ін.

Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові. Зокрема, його силами вперше в Україні перевидано знамениту «Енциклопедію українознавства», підготовлену представниками української діаспори.

Щоб прискорити повернення в Україну незаконно переміщених культурних цінностей, зокрема, бібліотек, архівів, скіфського золота, ікон, картин, національних клейнодів, які з різних причин опинилися за кордоном, було створено Національну комісію. Значною мірою її зусиллями в Україну повернуто особисті архіви поетів О.Олеся, О.Ольжича, Б.І.Антонича, багатолітнього голови НТШ академіка А.Жуковського, вченого і дослідника В.Січинського, частину історико-культурних документів О.Довженка, що знаходилися в Москві, архівні матеріали уряду УНР в екзилі. Велику зацікавленість науковців викликають передані в Україну копії документів Державного архіву Швеції, що висвітлюють зв’язки України і Швеції у XVIII ст. 1994 р. Німеччина віддала колекцію з 82 предметів мідного, трипільського та скіфського періодів.

Поряд зі значними досягненнями, у науковій сфері спостерігається чимало проблем. Украй недостатнім залишалося фінансування наукових досліджень, через що низка наукових установ практично призупинили їх. Якщо на початку 80-х років для потреб науки держава виділяла 4,6–4,8% національного доходу, то в 1994 р. асиґнування на науку становили менше 1%, а в наступні роки – лише 0,5%. У результаті різко скоротилася кількість учених у наукових установах країни. Одні виїхали з України в пошуках роботи за кордоном, інші перейшли до комерційних структур. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізіологів, біохіміків, фізиків-теоретиків, програмістів. Все це веде до втрати провідних позицій з ряду фундаментальних досліджень, відставання від Заходу в рівні наукових розробок, може мати катастрофічні наслідки для української науки та майбутнього країни.

Література

Не обминула економічна криза і літературну сферу. В декілька разів скоротилися тиражі періодичних видань. До критичного рівня знизився випуск українських книжок. Якщо в 1991 р. в Україні на душу населення друкувалося 3,6 книги на рік, то наприкінці 90-х років – лише 0,99 (оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12–14 книг на рік). До того ж українські видання почали активно витіснятися книгами з Росії, які внаслідок кращих умов, створених там для книговидавничої справи, мали нижчу ціну і буквально заполонили книжковий ринок України.

І все ж українська література вижила. За роки державної незалежності значно розширився її діапазон, урізноманітнилися стильові форми, в небуття відійшла ідеологічна цензура. У зв’язку з високою політизацією суспільства в цей час бурхливого розвитку набула художня публіцистика. Зокрема, високим громадянським змістом наповнена творчість О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, Р.Лубківського, П.Мовчана, О.Мусієнка, Д.Павличка, С.Плачинди, О.Сизоненка, Ю.Щербака, В.Яворівського та ін.

У літератору ввійшло нове покоління, серед якого Ю.Андрухович, О.Забужко, В.Медвідь, К.Москалець, О.Пахльовська, Є.Пашковський, О.Ульяненко, В.Цибулько та ін. Воно намагається по-новому вирішувати літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом.

Новими творами збагатився жанр історичної романістики. Передусім його розвивають такі відомі письменники, як П.Загребельний, Р.Іваничук, Р.Іванченко, Ю.Мушкетик, Р.Федорів та ін.

Значним явищем у літературному житті держави стало видання раніше заборонених творів В.Винниченка, М.Куліша, М.Хвильового, М.Зерова, О.Олеся, Є.Маланчука, Г.Косинки, Є.Плужника, В.Рубана, М.Руденка, В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка, подружжя Калинців та ін. У широкий вжиток увійшли праці П.Куліша, М.Грушевського, Д.Яворницького, Д.Дорошенка та ін.

Повертаються в Україну раніше недоступні українському читачеві твори українських письменників-еміґрантів – В.Барки, І.Багряного, С.Гординського, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л. Мосендза, О.Ольжича, У.Самчука, Ю.Тарнавського та ін. До речі, один із них – І.Багряний свого часу пророчо писав: «Я повернуся до своєї Вітчизни... коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за ґестапо, коли червоний російський нацизм щезне так, як щез нацизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».

Відновлено випуск таких раніше відомих журналів, як «Київська старовина», «Літературно-науковий вісник», «Світло і тінь», з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки «Сучасність». З’явилися нові періодичні видання журналів, як-от «Тернопіль» у Тернополі, «Поріг» у Кіровограді, «Борисфен» у Дніпропетровську, «Хортиця» у Запоріжжі, «Чумацький шлях» у Харкові, друкований орган Міністерства оборони України «Військо України» та ін. Практично в кожному обласному центрі України з’явилися нові видавництва, в т. ч. й ті, що працюють на комерційних засадах. Серед них «Знання» та «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» в Києві, «Червона калина» у Львові, «Джура» в Тернополі та ін.

Музичне, театральне, кіно- та образотворче мистецтво, спорт

Головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали обнадійливі, процеси оновлення, коли дедалі активніше долався монополізм «соціалістичного реалізму», що тривалий час сковував творчість митців, замість однотипного заідеологізованого художнього відображення дійсності впевнено утверджувався плюралізм. Зокрема, в музицівсе частіше лунали твори різних жанрів і стилів, дзвінко зазвучала українська пісня. Плідно працювали композитори О.Білаш (ораторія «Вишневий вітер»), А.Горчинський («Росте черешня в мами на городі»), Л.Дичко («Літургія №1»), І.Карабиць (концерт для оркестру №3), Є.Станкович («Реквієм жертвам Голодомору») та ін.

Широкої популярності набули такі музичні фестивалі, як «Червона рута», «Зірки світового балету», «Таврійські ігри», «Пісенний вернісаж», «Берегиня», «Оберіг», «Тарас Бульба», «Золоті ворота» тощо. Великого авторитету набувають у світі міжнародні конкурси ім. Ґоровіца в Києві, ім. С.Людкевича у Львові, ім. Д.Січинського в Івано-Франківську та ін. В українську культуру повернулося ім’я видатного танцюриста, хореографа і теоретика класичного балету з діаспори С.Лифаря. З 1994 р. в України провадиться міжнародний фестиваль його імені.

Далеко за межами України стали відомі імена вітчизняних оперних співаків В.Гришка, А.Кочерги, В.Лук’янець, В.Степової та ін. Їхні голоси звучать на сценах Метрополітен опера, Віденській та Женевських операх.

Значних успіхів за роки незалежності досягла українська естрада. Великою популяністю користуються у молоді і людей старшого покоління пісні О.Білозір, В.Зінкевича, А.Кудлай, А.Лорак, Т.Петрененка, О.Пономарьова, Т.Повалій, І.Поповича, С.Ротару, Руслани, яка в 2004 р. перемогла на пісенному конкурсі «Євробачення», Н.Яремчука, гуртів «ВВ», «Океан Ельзи», «Пікардійська терція» та ін.

Розвиток театрального мистецтва в Україні пов’язаний з новаторськими пошуками таких режисерів, як І.Борис, С.Донченко, А.Жолдак, С.Мойсеєв, В.Петров, Б.Шарварко та ін. Світове визнання отримав Р.Віктюк, який розпочинав свою творчість у Львові, а згодом створив власний театр у Москві. Він, на думку найавторитетніших діячів театру та його дослідників, нині є одним із тих, хто визначає театральну естетику. Серед акторів виділяються такі майстри, як Б.Ступка, А.Роговцева, сестри Н. і О. Сумські, А.Хостікоєв, Б.Бенюк, Л.Задніпровський та ін.

Розширилися можливості гастрольної діяльності українських театрів. Зокрема, успішно виступали в Німеччині, Великобританії, Італії, Іспанії, Франції, інших країнах Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Львівський академічний театр ім. М.Заньковецької, чимало інших театрів із Києва, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Львова, Харкова. Водночас чимало театрів та творчих колективів через скорочення державного фінансування опинилися у складній ситуації.

Через економічні труднощі, засилля американських і російських кінострічок потерпав і вітчизнянийкінематограф, значно зменшилося виробництво власних фільмів. Проте, і в таких умовах яскравим явищем стали кінокартини за творами української літератури: «Сад Гетсиманський» за мотивами творів І.Багряного, «Пастка» – І.Франка, «Царівна» – О.Кобилянської, «Чорна рада» – П.Куліша; схвально зустріли глядачі фільми «Роксолана», «Атентат» та ін. Певних успіхів українські кіномитці досягли і на міжнародних кінофорумах. Зокрема, на фестивалі в Сан-Ремо (Італія) фільм «Ізгой», створений за мотивами повісті А.Димарова режисерами В.Савельєвим і А.Браунером, отримав Ґран-прі. На кінофестивалі в угорському місті Дьєрдь у 1994 р., де було представлено понад 100 фільмів із різних країн, із 10 призів 4 отримали українці: С.Лисенко («Кордон на замку»), Й.Дулевська («Хроніка повстання у Варшавському ґетто»), С.Бусовський («Портрет, пейзаж, натюрморт»), О.Столяров («Спілка одноногих»). Значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні мали фільми «Фучжоу» Ю.Ільєнка, «Астенічний синдром» К.Муратової, «Голос трави» Н.Мотузко, «Приятель небіжчика» В.Криштофовича.

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагатилося картинами А.Антонюка («На Голгофу», «Хорали Максима Березовського», «Вчителю, хто ми?»), В.Зарецького («Чорний струмок»), І.Марчука (цикли картин «Шевченкіана», «Голос моєї душі») та ін. Широке визнання отримала також творчість одного з засновників нового напрямку в монументальному живописі («українська національна колористична школа») Г.Синиці, яка протягом кількох десятиліть замовчувалась.

Плідно працюють українські скульптори, зусиллями яких споруджено пам’ятники Т.Шевченку у Львові, Чернігові, Луцьку, Б.Хмельницькому в Черкасах, Суботові, княгині Ользі в Луцьку, Ярославу Мудрому в Києві, Д.Галицькому у Львові і Тернополі, героям Берестецької битви у Берестечку тощо.

Останнім часом відреставровано або наново відбудовано такі визначні архітектурні споруди, як Національний палац культури «Україна», Національна філармонія України, історико-архітектурні пам’ятки в Чигирині, ансамбль Михайлівського Золотоверхого собору, Успенського собору Києво-Печерської лаври тощо.

Значних успіхів досягли українські спортсмени, які гідно продовжують традиції таких своїх прославлених попередників, як В.Борзов, О.Голубничий, Л.Жаботинський, С.Бєлоглазов, О.Блохін, Л.Турищева, І.Дерюгіна, С.Бубка та багатьох інших. Першу олімпійську золоту медаль у скарбницю незалежної України завоювала на зимових Олімпійських іграх в норвезькому місті Ліллехаммері (1994) фігуристка О.Баюл. Згодом її почин підтримали гімнастки Л.Підкопаєва, К.Серебрянська, борець В.Олійник, важкоатлет Т.Таймазов, легкоатлетка І.Кравець, плавчиха Я.Клочкова та ін. У всьому світі сьогодні відомі імена професійних боксерів братів Кличків, які є чемпіонами світу в різних версіях, футболіста А.Шевченка, фехтувальника С.Голубицького, борців Е.Тедеєва і Р.Гонтюка, плавців Д.Силантьєва і О.Лисогора, важкоатлета В.Вірастюка та ін.

Церква

Відродження духовності українського народу неможливе без відродження релігії і церкви. Сьогодні відносини держави і релігійних конфесій принципово змінилися, набувши партнерського характеру. Зокрема, віруючим повертають націоналізовані в минулому храми, предмети культового і церковного вжитку. Відновлено такі величні пам’ятки української храмової архітектури, як Михайлівський Золотоверхий собор і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Конституція України, ґарантуючи громадянам свободу совісті і віросповідання та зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви, проголошує, що «жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова». На території України діє понад 28 тис. релігійних громад, які входять до майже 100 конфесій, течій і напрямів. Серед них три найбільших православних конфесії: Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ-КП), Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ-МП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), а також Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римо-католицька церква (РКЦ), протестантські громади (баптисти, адвентисти сьомого дня, ієговісти тощо), общини іудеїв, мусульман, нетрадиційні культи (кришнаїти, буддисти, мормони) тощо.

Деструктивним фактором релігійного життя в Україні залишається розкол у православній церкві. Спроби митрополита Київського і Галицького Філарета (у миру – Денисенко) розпочати в 1991 р. утворення Української помісної церкви наразилися на аґресивний демарш Московського патріархату, який, прагнучи зберегти свої впливи в Україні, не лише відмовився надавати українцям автокефалію (церковну незалежність), але й позбавив сану її ініціатора. Новим очільником контрольованої Москвою церкви, яка в межах України отримала назву «Українська православна церква Московського патріархату», став керуючий справами Московської патріархії митрополит Володимир (В.Сабодан). Тим часом прихильники Філарета в червні 1992 р. об’єдналися з Українською автокефальною православною церквою, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату. Патріархом об’єднаної Церкви став глава УАПЦ Мстислав (Скрипник), а його заступником – Філарет. Однак, єдиною УПЦ-КП протрималася недовго – через внутрішні протиріччя з її лона знову виділилася УАПЦ. Після смерті патріарха Мстислава в 1993 р. її главою став відомий діяч автокефалії В.Ярема, що прийняв ім’я Димитрій, а УПЦ-КП очолив колишній в’язень сумління, український правозахисник митрополит Володимир (В.Романюк), його заступником залишився Філарет.

Промовистим свідченням гострого міжконфесійного напруження в українському православ’ї став т. зв. чорний вівторок – похорон патріарха УПЦ-КП Володимира в липні 1995 р., який переріс у криваве побоїще. Прагнучи не допустити його поховання в одній із двох головних українських християнських святинь – соборі Софії Київської чи Києво-Печерській лаврі, як це прийнято священи­ку такого сану, влада на чолі з Президентом Л.Кучмою, фактично ставши на бік однієї з православних конфесій – УПЦ-МП, кинула проти похоронної процесії міліцію. В результаті, тіло померлого патріарха було поховано на тротуарі біля входу до головної брами Софійського собору. Невдовзі новим патріархом УПЦ-КП на соборі в Києві обрали Філарета.

Взаємне поборювання традиційних українських церков веде до зростання впливів різноманітних сект, чужоземних місіонерів, угруповань сатанинського напряму тощо. Дійшло до того, що восени 1993 р. секта «Білого братства», більшість членів якого прибула з Росії, навіть спробувала захопити одну з національних святинь – собор Софії Київської. Ідея створення єдиної Української помісної церкви стає все нагальнішою. За її реалізацію сьогодні виступають УПЦ-КП, УАПЦ і навіть динамічно зростаюча УГКЦ, однак на перешкоді об’єднавчого процесу стоїть УПЦ-МП, за плечима якої бовваніє Москва. Добившись підкупом від Константинопольського пат­ріарха Діонісія неканонічного приєднання у 1686 р. Київської митрополії, Московська патріархія сьогодні докладає всіх зусиль, щоб не випустити Україну зі своїх тенет. Проте натхнення в справі об’єднання православних і греко-католиків в єдиному патріархаті додають заяви, які все частіше лунають від представників Константинопольського патріархату. Зокрема, на початку 2005 р. його делеґація зустрілася з Президентом України В.Ющенком, під час якої глава делеґації архієпископ В.Скопельський заявив: «Матір-Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка – Московський патріархат – має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року (тобто до включення Київської церкви до складу Московської. – Авт.). Підпорядкував Київську митрополію Московській церкві патріарх Діонісій (Вселенський) без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової».

Таким чином, розвиток культури України в період незалежності носить суперечливий характер. З одного боку, відбувається ліквідація будь-яких цензурних перешкод у культурному житті, стали доступними раніше заборонені духовні надбання світової цивілізації, спостерігається становлення нових високих культурних тенденцій тощо. З іншого – в умовах переходу до ринку українська культура зіткнулася з низкою складних проблем і труднощів, передусім у бюджетному фінансуванні, яке і далі здійснювалося за залишковим принципом. Практично припинилося будiвництво в культурнiй iнфраструктурi, відбулося перепрофілювання або закриття багатьох культосвітніх установ, скоротилася кількість зайнятих у цiй сферi. Чимало талановитих митцiв змушені були виїхати працювати за кордон. Загрозливих форм для української духовності набуло неконтрольоване поширення всеохоплюючої комерціалізації та низькопробної іноземної, особливо американської та російської поп-культури з її розгулом насильства, сексу та аморальності.

Ще одною проблемою української культури є той факт, що її розвиток, за словами дослідника О.Шокала, здійснюється двома паралельними течіями: одна – в Україні, друга – за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар’єрами. Така ситуація передусім викликана тим, що частина українських етнічних земель опинилися в складі інших держав (Білорусі, Молдови, Польщі, Росії, Румунії, Словаччини та ін.) та українським переселенським рухом за кордон, у якому можна виділити чотири еміґраційних хвилі:

1) з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни ХІХ ст. (економічна);

2) період між двома світовими війнами (1917–1939 рр.) (економічно-політична);

3) роки Другої світової війни та повоєнний період (політична);

4) з середини 1990-х років триває трудова міґрація, яка переростає в новітню еміґрацію.

Без належної підтримки, в т. ч. і фінансової, захисту українців діаспори з боку України як держави, комплексного вивчення їхніх культурних надбань українська культура залишатиметься неповною.

В умовах різкого скорочення бюджетного фінансування розвитку культури важливе значення мали iнiцiативи громадськостi та мiсцевого самоврядування, завдяки яким у цей час продовжували вiдкриватися новi музеї, театри-студiї, мистецькi ґалереї, приватнi видавництва. З кожним роком зростає роль благодійних фондів, які беруть участь в організації різноманітних культурних програм. Серед них – українсько-американський фонд «Відродження», головним співзасновником якого є відомий бізнесмен і меценат Д.Сорос, Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000», благодійний фонд «Літературна скарбниця» при Спілці письменників України, діють фонди М.Грушевського, Український фонд підтримки культури тощо. Чимало для культурного відродження України зробили такі меценати з діаспори, як Є.Гоцуляк, Ю.Ємець, П.Яцик з Канади, В.Баранецький, О.Віскобійник, А.Лисий зі США, М.Гоян з Австралії та ін.

Отже, проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України стало вінцем тривалих національно-визвольних змагань українського народу, усієї його історії. На багатовіковому шляху було чимало злетів і падінь, перемог і поразок, досягнень і прикрих помилок, але українці вистояли. Їх прагнення до національної державності стало містком, що пов’язав минуле і сьогодення. Яким буде майбутнє, залежить тільки від нас…