Культурне життя

Друга світова війна вкрай неґативно відбилася на становищі української культури, ще раніше знекровленої комуністичним режимом. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат. Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтеліґенції, музейні цінності тощо в обов’язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних ґалереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, не рахуючи розкраденого окупантами в приватному порядку.

Освіта

Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено без­коштовною, запроваджено радянські навчальні плани, за­мість польської мови – російську. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась його русифікацією, зокрема, коман­ди на уроках фізкультури подавалися російською мовою, широко використовувалися російськомов­ні пісні, вірші, ігри, та активним вилученням «на­ціоналістичних елементів». Обов’язковим стало атеїстичне виховання.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та вихован­ня в дусі покори німецькому режимові. З цією метою во­ни відкривали 4-класні «народні школи» для підготовки робітників, мережа яких у 4 рази була меншою, ніж довоєнна. Навча­ння там обмежувалося читанням, письмом, арифметикою, ручною працею, фізкультурою та іграми, але без використання будь-яких навчальних посібників, оскільки вони були просякнуті комуністичними догмами. Про існування середніх шкіл, навіть не кажучи про вищі, на окупованій території не йшлося. Певний час з ініціативи похідних груп ОУН, які проникали в центральні та східні області, діяли «Просвіти», але з часом їх заборонили.

Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони майже не нищили українських почат­кових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у під­ручниках певною мірою відображалась українська культу­ра, було запроваджено уроки релігії, але вже з третього класу обов’язковим було вивчення німецької мови. Також заходами української громади було відкрито низку гімназій та вчительських семінарій.

Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнно­го часу. Значну частину дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з’явилися нові типи навчально-виховних закладів, зокрема школи робітничої та сільської молоді, суворовські і нахімовські училища; відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; відновлювалися обов’язкові випускні іспити, запроваджу­валося нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

З визволенням України від окупантів почалася відбудова шкіл, яка здійсню­валася в умовах розрухи, значної кількості безпри­тульних дітей, відсутності вчительських кадрів, примі­щень для занять тощо. В цей час розгорнувся рух за відбудову і ремонт шкіл власними силами, активно залучалися ресурси колгоспів, радгоспів, підприємств. Уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Для працюючої робітничої і сільської молоді створювалися вечірні школи. До 1953 р. упроваджено загальну обов’язкову семирічну освіту.

Серед проблем системи шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу. Було відновлено діяльність піонерських та комсомольських організацій, посилився контроль над учнівською молоддю, головне завданням школи нерідко зводилося до виховання відданості комуністичним ідеалам, особисто «другові всіх дітей» Сталіну. Насаджувався атеїзм, батьків та їх дітей переслідували за релігійні переконання. Дедалі більше відчувалося відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, шкільний курс «Історії СРСР», по суті, був історією Росії, з невеликими вкрапленнями історії тих народів, що входили до СРСР. Різко посилилася русифікаторська політика. Кількість українських шкіл, особливо в містах східних та південно-східних областей помітно змен­шилась, натомість розширилася мережа російських. На початку 1950-х років в українських школах навчалося лише 26% учнів.

Суперечливі тенденції проявлялися і у вищій школі. З початком війни понад 70 вищих навчальних закладів з викладачами та студентами було евакуйовано з України до Казахстану, Туркменії, Узбекистану, Киргизії тощо, де вони інтенсивно працювали над розробкою важ­ливих наукових проблем і підготовкою висококваліфікованих спе­ціалістів. Чимало працівників і вихованців вузів перебували на фронті.

Упродовж першої повоєнної п’ятирічки було відновлено роботу вищих навчальних закладів республіки, яких наприкінці 1950 р. було 160. Вагомою подією стало відкриття Ужгородського університету – першого в історії Закарпаття. В цей час у вузах навчалось понад 200 тис. студентів. В цілому за 1946–1950 рр. в Україні було підготовлено понад 126 тис. спеціалістів із вищою освітою. До 500 зросла кількість технікумів, де навчалося 265 тис. учнів. Викладання, як правило, здійснювалося російською мовою.

Труднощі повоєнної вищої школи, як і інших сфер української культури, значною мірою були пов’язані з боротьбою комуністичного режиму проти т. зв. «буржуазного націоналізму», найменших спроб ревізувати віджилі комуністичні догми. Так, львівських викладачів Г.Гербільського, В.Осечинського та деяких інших звинуватили в тому, що вони читали лекції в «дусі буржуазного об’єктивізму».

Наука

З початком радянсько-німецької війни на службу фронту була поставлена наука. Вчені Академії наук УРСР, яка спочатку була евакуйована в Уфу, а з літа 1943 р. перебувала в Москві, розробляли важливі проблеми, що мали велике значення для забезпечення виробництва високоякісного металу, створення нових зразків зброї, бойової техніки, вишукування нових джерел сировини, підвищення продуктивності праці тощо. Так, фахівці фізико-технічного інституту АН УРСР розробили прилади для військової авіації та наземної радіолокаційної системи. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є.Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом, який, серед іншого, дозволив поліпшити міцність та якість танків Т-34.

Медичні наукові установи працювали над підвищенням ефективності лікування поранених і хворих. Зокрема, Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком О.Богомольцем створив препарати для лікування ран та переломів кісток. Співробітники Харківського інституту переливання крові організували пункти заготівлі та консервування крові. Інститут біохімії АН УРСР, очолюваний академіком О.Палладіним, створив препарат для прискорення згортання крові. Відомий хірург-офтальмолог В.Філатов удосконалив методи лікування очних хвороб та розробив ефективну пересадку рогівки.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об’єднані в Інститут суспільних наук. Його фахівці вели активну роботу серед червоноармійців, в тилу, виступаючи з лекціями, статтями в газетах і журналах, видаючи наукові праці. Зокрема, українські історики видали монографію «Боротьба українського народу проти німецьких загарбників», економісти причинилися в розробці плану відбудови господарства республіки.

Значну увагу розвитку науки держава приділяла й у повоєнний час. Українські вчені здійснювали важливі теоретичні дослідження у галузі ядерної фізики, фізики твердого тіла, низьких температур та напівпровідників, у галузі біологічних і математичних наук тощо. В 1946 р. було здійснено пуск першого в СРСР атомного реактора. Впродовж 1948–1950 рр. в Інституті електротехніки АН УРСР під керівництвом С.Лебедєва створено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. Колектив Інституту електрозварювання ім. Є.Патона АН УРСР розробив нові зразки автозварювальної і електричної апаратури, яку почали широко використовувати на виробництві. Свідченням її ефективності стало будівництво в 1953 р. найбільшого в світі суцільнозварного моста через Дніпро в Києві довжиною понад 1,5 км. Важливий вклад у розвиток вітчизняної науки внесли вчені, що на той час працювали в Україні: математики М.Боголюбов, М.Лаврентьєв, відомий селекціонер В.Юр’єв, хімік О.Бродський, мікробіолог М.Гамалія та ін. Винахідником першого радянського турбореактивного двигуна став виходець із України академік А.Люлька, який розпочав цю роботу в Харкові, а згодом продовжив у Ленінграді. Розгортали свою роботу інститути історії, філософії, економіки, археології, мовознавства, літератури та ін.

Істотною роблемою цього часу був партійний контроль, який пригнічував розвиток науки. Зокрема, впродовж 1947–1951 рр. відбулися так звані «дискусії» з історії філософії, біології, фізіології, політекономії, мовознавства, де вченим інкримінувалося послаблення партійності в науці, розрив з практикою. Як наслідок, були оголошені буржуазними, ворожими і розгромлені генетика та кібернетика. Жертвами кампанії гонінь стало багато визначних учених, що зумовило відставання вітчизняної науки від світового рівня. Ще раніше, наприкінці 1946 р., було затверджено новий, значно зрусифікованіший, український правопис.

Література

Чимало сил боротьбі за перемогу над нацистською Німеччиною віддавали письменники. Їхні офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Розвивалася видавнича діяльність, яка не обмежувалася сучасністю, зокрема, великими тиражами вийшли твори українських класиків. Загалом в евакуації було видано близько 900 назв книжок.

Частина письменників перебувала в евакуації (М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко, Л.Первомайський, Ю.Яновський, І.Ле та ін.), деякі залишилися на окупованій території (І.Багряний, І.Кошелівець, Т.Осьмачка, Ю.Шевельов (Ю.Шерех), Ю.Лавріненко, О.Лятуринська та ін.), більшість же була на фронті. Одні подалися туди фронтовими воєнкорами (О.Довженко, М.Бажан, О.Корнійчук, В.Василевська та ін.) або перебували безпосередньо в діючій армії чи партизанських заго­нах, зі зброєю в руках брали участь у боях з нацистами. Інші активно співпрацювали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці («За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П.Панч, О.Копиленко, Д.Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К.Гордієнко, В.Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро».

У своїх творах письменники звеличували героїзм тих, хто боровся проти ворога на фронтах, самовіддану працю трудівників тилу, викривали людиноненависницьку ідеологію нацизму. Високим патріотичним пафосом сповнені поетичні, прозові, драматургічні чи публіцистичні рядки таких українських літераторів, як М.Бажан («Клятва»), П.Тичина («Похорон друга», «Відповідь бійцям на фронті»), М.Рильський («Слово про рідну матір»), В.Сосюра («В години гніву», «Під гул кривавий»), А.Малишко («Україно моя!», «Битва»), О.Довженко («Україна у вогні», «Ніч перед боєм», «Воля до життя»), Ю.Яновський (збірник оповідань і нарисів «Земля батьків»), І.Ле (оповідання «Люба», «Шевченко») та ін.

Спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя мали місце в окупованих Києві, Харкові, Львові, інших містах. Однак нацисти дуже підозріло ставилися до подібних спроб українців. Так, у Києві були закриті «Українське слово», «Літаври», «Українська дійсність», а їх організатори, члени ОУН, О.Теліга, І.Ірлявський, І.Рогач страчені ґестапо.

Щасливішою була доля підпільних структур. Зокрема, в Карпатах у роки війни діяла одна з конспіративних друкарень ОУН, де, окрім газет, журналів, листівок, видавали літературні твори Є.Маланюка, О.Олеся, М.Хвильового, О.Бабія та ін.

Активно розвивалася українська література і в повоєнні роки. Серед найвідоміших творів того часу – романи О.Гончара «Прапороносці», М.Стельмаха «Велика рідня», «Київські опові­дання» Ю.Яновського, «Атестат зрілості» В.Козаченка, «В окопах Сталінграда» В.Некрасова та ін. З’явилися нові твори М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри, А.Малишка, М.Нагнибіди, О.Вишні, О.Копиленка та ін.

У серпні 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про загрозу українського буржуазного націоналізму. Серед інших, були засуджені журнали «Вітчизна» та «Перець». Через місяць на пленумі Спілки письменників України огульній критиці були піддані П.Панч за повість «Блакитні ешелони», Ю.Яновський за роман «Жива вода», І.Сенченко за повість «Його покоління», М.Рильський за твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», передмову до першого тому «Поезій». Останнього навіть звинуватили в «петлюрівщині». У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша В.Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. У «безрідному буржуазному космополітизмі» звинувачували С.Голованівського. Навіть ліричні «Мисливські усмішки» О.Вишні викликали в партійних бонз різку критику за відхід від радянської ідеології. Як наслідок, безпідставно звинувачені письменники змушені були каятися за неіснуючі гріхи. Така ж ситуація була і в інших сферах культури.

Образотворче, музичне, театральне мистецтво

В образотворчому мистецтві під час війни домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура. Зокрема, багато плакатів та листівок створили такі українські художники, як О.Шовкуненко, К.Трохименко, М.Дерегус, М.Глущенко, В.Касіян, О.Пащонко, І.Літинський, С.Бесєдін, Ю.Балановський, О.Довгаль. Їхня продукція розповсюджувалася на фронті, серед населення прифронтових і окупованих територій, закликаючи до боротьби із загарбниками. Надзвичайно переконливими і промовистими були твори В.Касіяна «На бій, слов’яни» та ориґінальна за задумом серія «Гнів Т.Шевченка – зброя перемоги», І.Літинського – «За плач дітей, за дим руїн, за кров братерську – на Берлін», О.Довгаля, який створив серію плакатів на тексти Кобзаря «Вражою злою кров’ю волю окропіте!», та ін.

У післявоєнний період героїка недавніх подій залишалася одною з головних тем. Їй присвятили свої картини О.Будников – «Стояти на смерть», Ю.Волков – «Подвиг п’яти героїв-севастопольців», П.Перхет – «Подвиг моряків», В.Полтавець – «Атаку відбито» та ін.

У той же час українські митці звертали увагу на пересічного українця, його працю, повсякденні турботи. Особливою популярністю користувалися полотна О.Максименка «Господарі землі», Т.Яблонської «Хліб», В.Костецького «Повернення» та ін.

Близько 350 музичних творів, написали під час війни композитори України. Справжніми подіями в українській музицістали симфонія «Україно моя», написана А.Штогаренком на слова А.Малишка та М.Рильського, кантата «Клятва» на слова М.Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю.Мейтуса. Чимало ансамблів української пісні й танцю давали свої концерти на фронті. Лише один із них, під керівництвом Л.Чернишової, понад дві тисячі разів виступив перед воїнами.

У музичному житті республіки після війни найпомітнішими були поема «Дніпро» С.Людкевича, друга симфонія К.Данькевича, опера Ю.Мейтуса «Молода ґвардія» та ін. Низку творів переважно вокального жанру написав В.Барвінський, який тоді обіймав посаду директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів.

У зв’язку з боротьбою проти «українського буржуазного націоналізму», яка велася в другій половині 40-х – на початку 50-х років, безпідставних нападок зазнали і деякі діячі музичного мистецтва. Зокрема, були засуджені композитори К.Данькевич за оперу «Богдан Хмельницький», Г.Жуковський за оперу «Від усього серця». М.Вериківського, М.Колессу, Б.Лятошинського та інших затаврували за те, що вони у своїй творчості дотримуються «антинародного, формалістичного, згубного для радянської музики напряму». У в’язниці примусили підписати документ про дозвіл на знищення своїх рукописів, а потім вислали на довгих десять літ у Мордовію В.Барвінського. Навіть такі пестунчики тодішнього режиму, як О.Корнійчук і його дружина В.Василевська були розкритиковані за недостатнє розкриття «проґресивної» ролі російського царя та російських бояр в лібретто до опери «Богдан Хмельницький».

Активною в роки війни була творча праця 42 ева­куйованих з України театральних колективи, які діяли в радянському тилу: Київський театр опери та балету ім. Т.Шевченка – в Уфі й Іркутську, Київський драматичний театр ім. І.Франка – в Семипалатинську і Ташкенті, Харківський оперний театр ім. М.Лисенка – в Читі, Харківський драматичний театр ім. Т.Шевченка – у Фергані та ін. Головна увага приділялася виступам у військових частинах, госпіталях, на заводах, фабриках, шахтах, у радгоспах, колгоспах. У фронтових концертах, які нерідко відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва З.Гайдай, І.Паторжинський, М.Гришко та ін.

Українські театри працювали й на окупованих нацистами територіях, зокрема, у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. В їх репертуарі були такі твори національної класики, як «Запорожець за Дунаєм», «Маруся Богуславка», «Украдене щастя» та ін.

Після війни театральне життя пожвавилося. На початку 50-х років у республіці діяли близько 70 професійних театрів, більшість із них ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б.Гмирі, Н.Ужвій, Г.Юри, А.Бучми та ін. Серед недоліків післявоєнного часу – ідеологічний прес, який тяжів над театром. Обов’язковим для репертуару стало оспівування «будівництва соціалістичного ладу». Значна частина вистав мала антиамериканську спрямованість.

Незважаючи на евакуацію українських кіностудій до Середньої Азії, продовжували працювати над створенням художніх і хронікально-документальних фільмівкіномитці України. Зокрема, Київська кіностудія художніх фільмів, яка перебувала в Ашгабаді, з допомогою Ашгабадської і Ташкентської студій створила такі фільми, як «Олександр Пархоменко», «Як гартувалася сталь», «Партизани в степах України». У 1943 р. режисер М.Донський поставив фільм «Райдуга», який отримав премію американської Академії кіномистецтва «Оскар», а у 1946 р. – Державну премію СРСР.

Особливої ваги в роки війни набуває документальне кіно. Фронтові кінооператори, часто ризикуючи життям, фіксували на плівці безцінні свідчення про героїзм і трагедію Другої світової війни. Наприклад, кінооператор В.Орлянкін пройшов з кінокамерою від Волги до гирла Дунаю. Вже у вересні 1941 р. Українська студія хронікального фільму випустила перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни». Великою популярністю користувалися документальні фільми «Битва за нашу радянську Україну» (1943) та «Перемога на Правобережній Україні…» (1944), створені О.Довженком.

Той же О.Довженко під безпосереднім враженням побаченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 р. Сценарій, який Сталін спочатку сприйняв схвально, невдовзі було піддано розгромній критиці, а автора – шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Виступаючи на політбюро в січні 1944 р. Сталін говорив, що у повісті «ревізується ленінізм, ревізується політика нашої партії з основних керівних питань. Кіноповість Довженка містить грубі помилки антиленінського характеру – це відвертий випад проти політики партії». Як наслідок, фільм був знятий лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю.Солнцевою («Повість полум’яних літ»).

Кінематограф відігравав важливу роль у розвитку масової культури і в післявоєнний період. В УРСР працювали 3 кіностудії – Київська, Одеська і Ялтинська. Популярними стали кінокартини «Сільська вчителька», «Педагогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці», «Тарас Шевченко» та ін. Українська студія кінохроніки на початок 1946 р. випустила понад 100 кіножурналів «Радянська Україна». Діяло 7,2 тис. кінотеатрів. Зароджувалося телебачення.

В умовах післявоєнної відбудови міст значна увага приділялася архітектурі. Своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який поєднував різноманітні архітектурні стилі Відродження, російського класицизму, українського бароко, а також такі неодмінні атрибути доби соціалізму, як шпилі із зірками, скульптури робітників і седян, отримав назву сталінське бароко. У цей час було відбудовано й реконструйовано Дніпрогес, будинки Київського університету ім. Т.Шевченка, Верховної Ради та ін.

Отже, українські науковці, освітяни, письменники, художники, ком­позитори, як і інші верстви суспільства, своєю самовідданою працею доклали значних зусиль у боротьбу проти нацизму. Їхні технічні винаходи, наукові дослідження, патріотичні літературні і мистецькі твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак, у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку освіти, науки та культури значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.