Зростання національної свідомості

«Перебудова», як і кожна «революція згори», була доволі обмеженою і непослідовною. Але головне її значення полягало в тому, що вона спрчинилася до різкого зростання політичної активності широких народних верств. Завдяки ґорбачовській «гласності» люди долали стереотипи й догми, які формувалися десятиліттями, отримали право на об’єктивну інформацію, могли вільно висловлювати власну думку. Цей процес, звичайно, проходив в Україні повільно і болісно, зустрічав запеклий опір з боку консервативних сил, передусім партійної верхівки на чолі зі Щербицьким, але був незворотнім. Демократизація дедалі більше охоплювала всі сторони життя українського суспільства, яке, у свою чергу, все частіше почало звертати погляди до національних глибин: історії, культури, мови.

Провісником українського національного від­родження стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган – газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого життя йде рідна мова, дійшов висновку про доцільність її конституційного захисту та відправив до Президії Верховної Ради УРСР відповідного листа. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених чи «небажаних» творів, зокрема, В.Винниченка, Г.Косинки, представників «розстріляного відродження: М.Зерова, М.Куліша, В.Підмо­гильного, М.Хвильового; з’явилися історичні праці М.Грушевського, Д.Яворницького тощо.

Стрімка політизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних «неформальних»груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У середині 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів (С.Набока, Л.Мілявський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його засіданнях відкрито обговорювалися питання про Голодомор 1932–1933 рр., визвольні змагання 1917–1921 рр. та ін. Тоді ж у Львові з’явилося культурологічне Товариство Лева, яке об’єднувало переважно молодих людей. Починаючи з 1987 р. в Україну з ув’язнення повертається цілий ряд таких вiдомих представникiв дисидентського руху, як В.Чорновiл, М.Горинь, М.Горбаль та ін. Влітку 1988 р. вони на базі Української гельсінської групи створили політичну організацію республіканського масштабу, яка отримала назву Українська гельсінська спілка (УГС) і виступала за самостійність України. Її лідером став політв’язень з 26-річним «стажем» Левко Лук’яненко, звільнений наприкінці того ж року. На початку 1989 р. постало Товариство української мови iм. Т.Шевченка – перша масова українська організація, що перебувала поза партiйним контролем. Того ж року відбулася установча конференція історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке виступало за увічнення пам’яті жертв комуністичних репресій. Наприкінці жовтня 1989 р. була створена Асоціація «Зелений світ» на чолі з письменником Ю.Щербаком, що, на відміну від заформалізованого Українського державного комітету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в республіці.

Творення неформальних організацій не обмежувалося лише Києвом та Львовом, а поширювалося й на інші реґіони України. Зокрема активну діяльність у 1987–1989 рр. розгорнув політклуб «Планета», створений студентами історичного факультету Кам’янець-Подільського педінституту. Його члени (С.Бабій, Ю.Байдюк, М.Лазарович, В.Нестеренко, К.Тимчук), виступаючи в багатьох колективах міста та області, гостро критикували партійно-державне керівництво республіки, передусім першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, яке не лише пленталося у хвості демократичних змін, але й чинило їм всілякі перепони, ознайомлювали з «білими плямами» української історії, засуджували дискримінаційну політику щодо української мови. У 1988 р. окремі з них організували у Кам’янці-Подільському акцію збору підписів за надання українській мові державного статусу, за що під тиском місцевого управління КДБ та міському КПУ ледь не були виключені з інституту. Врятували лише активна підтримка більшої частини викладацького колективу історичного факультету, студентів та статус депутата міської ради одного з організаторів акції.

Ця загалом пересічна подія яскраво засвідчила суперечливість перебудовних процесіву республіці. Якщо в Москві журнал «Огонек», редаґований українцем В.Коротичем, вже публікував відверто антирадянських авторів, то в Україні навіть захист української мови міг послужити приводом для переслідування. А в Києві за спробу провести демонстрацію до другої річниці Чорнобильської трагедії кількох лідерів Українського культурологічного клубу було заарештовано.

Проте переслідуваннями, арештами, каральними акціями т. зв. «ОМОНу» (українською ЗМОП – загін міліції особливого призначення) чи навіть цькуваннями собаками годі вже було спинити хвилю зростаючого людського невдоволення політикою тодішніх республіканських властей. Так, у червні–липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціоновані мітинґи у Львові, у яких активну участь брали такі відомі представники дисидентського руху, як В.Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітинґуючі дискутували щодо розв’язання нагальних національних проблем, вимагали спорудження у Львові пам’ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного терору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листопада 1988 р. 20-тисячний мітинґ, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинґовий вал, а разом з ним і національна символіка (вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989 р. на мітинґу в Львові) поширилися по всій Україні.

Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: друковані органи УГС – газета «Голос відродження» та відновлений «Український вісник», а також журнали «Євшан-зілля», «Кафедра», молодіжні часописи «Дзвін», «Молода Україна», «Поступ» та ін. У 1989 р. нараховувалося понад 50 таких видань, а до середини 1990 р. їх кількість зросла до півтори сотні (як правило, вони готувалися в Україні, а видавалися у Прибалтиці). Під їхнім впливом змінювалися у кращий бік офіційні видання: газети «Літературна Україна», «Молодь України», журнали «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор» (останні два змінили свої назви на «Дзвін» та «Березіль») тощо. Саме на сторінках згаданих видань уперше з’явилися матеріали про криваві злочини комуністичного режиму в Україні, висвітлювалися основні віхи українських визвольних змагань, друкувалися твори раніше заборонених авторів.

Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській РСР», згідно з яким проголошувався державний статус української мови. Щоправда, відсутність реального контролю за виконанням Закону уповільнювала його виконання, нерідко зумовлювала формальний характер наявних змін. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного Руху України (НРУ або Рух). Перший – це «живий ланцюг», присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до 3 млн осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухівською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. Значною мірою завдяки Рухові у ряді західноукраїнських міст відбувся демонтаж пам’ятників Леніну, як символу тоталітарної доби. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуністичного ідола першим позбувся Тернопіль – 8 серпня 1990 р.

Складовою частиною демократичних процесів, які відбувалися в Україні, ставрух за леґалізацію українських церков – греко-католицької (УГКЦ) та автокефальної православної (УАПЦ). Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 р., під час візиту М.Ґорбачова до Ватикану, було домовлено про її леґалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив леґалізацію УГКЦ. А 5–6 червня 1990 р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який формально затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив історичне рішення про створення її патріархату.

Новий етап розвитку демократичних процесів в Україні був пов’язаний з початком формування багатопартійності. Першим широкомасштабним всеукраїнським полiтичним об’єднанням був Народний рух України за перебудову (згодом словосполучення «за перебудову» було вилучено з назви організації). Його поява вiдображала об’єктивну необхiднiсть економiчного i полiтичного реформування суспiльства, нацiонального вiдродження України. В лютому 1989 р. г. «Лiтературна Україна» опублiкувала проект програми НРУ, розроблений iнiцiативною групою, до якої увiйшли представники Спiлки письменникiв України та Iнституту лiтератури iм. Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вереснi того ж року, незважаючи на шалений опір властей та цькування ними ініціаторів, вiдбувся Установчий з’їзд Народного руху (його чисельність у той час становила 280 тис. осіб, а через рік – 633 тис.), головою якого було обрано поета I.Драча, а головою Секретаріату – одного із лідерів УГС М.Гориня. Цей широкий суспiльно-полiтичний рух об’єднав рiзнi полiтичнi сили: вiд комунiстiв-реформаторiв до членiв УГС та iнших органiзацiй, що виступали з позицiй антикомунiзму. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих громадян на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Після того, як у березні 1990 р. з Конституції СРСР було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу» роль КПРС, партійне будівництво прискорилося. У квітні 1990 р. на базі Української гельсінської спілки була створена Українська республіканська партія (УРП), мета діяльності якої – Українська незалежна соборна держава. Очолив УРП відомий правозахисник Л.Лук’яненко. У наступнi мiсяцi вiдбулися установчi з’їзди Української християнсько-демократичної партії (лідер – В.Січко), Соцiал-демократичної партiї України (А.Пав­лишин, А.Носенко), Української селянсько-демократичної партiї (С.Плачинда, В.Щербина) та ін. У вереснi 1990 р. створено Партiю зелених України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збереження природи, культурної та iсторичної спадщини українського народу. Наприкiнці того ж року оформилася Демократична партiя України (Ю.Бадзьо) та Партiя демократичного вiдродження України (В.Гриньов, О.Ємець, В.Фiленко). Всього до 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об’єднань, переважна більшість з яких або стояли на державницьких позиціях, або еволюціонували до них.

Нові партії були слабкі організаційно та матеріально і не могли реально конкурувати з КПРС: якщо загальна кількість усіх некомуністичних партій у 1991 р. становила 35–40 тис. осіб (Рух не був політичною партією), то КПУ – 2,9 млн членів (щоправда, значна частина з них лише формально числилась у партії, оскільки не сплачувала членських внесків і не брала участі в роботі парторганізацій). Значно послаблювала демократичні партії боротьба за лідерство, невизначеність ідеології, соціальної бази тощо. Разом з тим, саме вони стали силою, яка повела рішучу боротьбу проти монополії компартії на владу.

Значний вплив на розгортання демократичних процесів в Україні, зростання національної свідомості мали вибори до союзної, республіканської та місцевих Рад, які відбувалися у 1989–1990 рр. Першими в часі були вибори народних депутатів СРСР у березні–травні 1989 р., які, незважаючи на всілякі обмеження (третина депутатів, по суті, призначалася компартією та залежними від неї громадськими організаціями), стали першими альтернативними виборами за весь час існування радянської системи. Хоча компартійний апарат та чиновники на місцях розгорнули несамовиту кампанію проти демократичних кандидатів, всіляко обливали їх брудом, відмовляли у реєстрації тощо, народними депутатами все ж було обрано багатьох прихильників рішучих змін, серед них письменників Р.Братуня, Д.Павличка, Ю.Щербака, В.Яворівського, професора Р.Гром’яка, журналістку А.Ярошинську та ін. За прямою трансляцією з Москви першого З’їзду народних депутатів СРСР із затамуванням подиху спостерігала вся країна. Інколи до мікрофону вдавалося пробитися українським депутатам з демократичного табору. Їхні виступи, як і виступи депутатів-реформаторів з інших республік, були нещадним звинуваченням комуністичного режиму, який понад 70 років проводив злочинну політику щодо своїх громадян. Все це не могло не вплинути на світогляд навіть найлояльніших до тодішньої влади громадян.

Наступного року (березень 1990-го) відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. Український виборчий закон був значно демократичнішим за союзний і передбачав обрання депутатів прямим, таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. В ходi передвиборної кампанiї демократичнi сили республiки – близько 40 неформальних організацій – згуртувалися в Демократичний блок. Вiн виступав за реальний суверенiтет України, багатопартiйнiсть i полiтичний плюралiзм, рiвноправнiсть i рiзноманiтнiсть форм власностi, нацiональне вiдродження українського народу, за необхiднiсть прийняття нової Конституцiї. В цілому по Україні Демблок, в якому найпотужнішим був Рух, добився непоганих результатів, завоювавши 1/4 мандатів. Однак вибори показали, що позиції демократичних сил на півдні й сході республіки ще доволі слабкі. Значну роль у перемозі консерваторів відіграли виборчі зловживання влади й її монопольний контроль над державними засобами масової інформації. Та, незважаючи на ці порушення, Україна все ж отримала перший у своїй історії відносно демократично обраний парламент. Його головним завданням мало стати перебрання на себе всієї політичної влади, що досі належала ЦК КПУ.

Одночасно з виборами до Верховної Ради УРСР відбулися вибори до місцевих Рад. У більшості з них перемогу отримав компартійний апарат. Зате в трьох галицьких областях – Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській – він зазнав нищівної поразки і вперше змушений був перейти в опозицію. По всій Галичині над приміщеннями місцевих органів влади замайоріли синьо-жовті прапори. Демократичні сили перемогли також в ряді східноукраїнських міст, зокрема в Києві, де 24 липня 1990 р. над будинком Київської міської ради було піднято національний стяг.

Отже, в історії України розпочався заключний етап боротьби за здобуття державної незалежності.