Культура України початку ХХ ст.

Активізація визвольних змагань українського народу, великі соціальні потрясіння, якими ознаменувався початок XX ст., вплинули і на духовне життя, збагатили його чималим досвідом, новими знаннями, призвели до колосального злету національного самоусвідомлення.

Освіта

Цьому значно посприяв розвиток народної освіти як на західноукраїнських землях, так і на сході України. При всій антиукраїнській антинародній спрямованості своєї політики царський уряд змушений був піти на помітне розширення шкільної мережі в Наддніпрянщині. Протягом 1897–1911 рр. кількість початкових шкіл зросла тут з 13 570 до 18 719. За законом від 25 червня 1912 р. було впроваджено новий тип народних шкіл, т. зв. вищих початкових училищ з 4-річним строком навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло понад 300 таких закладів. У результаті цього помітно підвищився рівень грамотності населення. Так, у 15 повітах Полтавської губернії за 1897–1910 рр. грамотність підвищи­лась з 16,9% до 23,7%.

Однак кількість шкіл в Україні не відповідала потребам населення у початковій освіті. За даними одноденного перепису шкіл, проведеного 18 січня 1911 р., процент дітей, яким відмовлено у прийомі до шкіл, становив по Київському округу 21,9%, по Одеському – 21,1% загального числа учнів. До того ж обяг і рівень знань, що їх давала початкова школа, набагато відставали від вимог часу.

У зв’язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа середніх навчальних закладів та учнів у них збільшувалися. У 1914–1915 рр. в Україні було 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 12,5 тис. учнів і понад 60 професійно-технічних училищ, де здобували освіту і ремесло близько 5 тис. осіб. Але це все далеко не задовольняло потреб народу. Адже близько 70% населення не вміло читати і писати.

Аналоґічною була ситуація у вищій школі. Кількість студентів в університетах на початку XX ст. зросла в середньому більш як у два рази. Так, у Київському університеті у 1895 р. навчалося понад 2300 студентів, а у 1913 р. – майже 5000. Студентів у Новоросійському університеті протягом 1901–1914 рр. стало більше в 3 рази. Усього у 1908–1910 рр. в університетах України навчалося близько 12,7 тис. чоловік.

Революція 1905–1907 рр. примусила уряд дещо відчинити університетські двері для вихідців з «нижчих» станів. Так, у Харківському університеті в 1908 р. навчалося майже 4300 студентів, з яких дітей дворян, чиновників, духовенства, купецтва понад 2400, дітей міщан, майстрових, селян – більше як 1400. У 1910 р. студенти «нижчих» станів у Київському університеті становили 36%, в Новоросійському – 41,7%. Це були, як правило, діти міських та сільських підприємців. Робітникам і селянам доступ в університети залишався практично закритим.

На всій території України не було жодного вузу з українською мовою викладання, а в царській Росії – навіть жодної української школи на державному утриманні. Така політика самодержавства щодо української мови, як мови навчання мас, підпорядковувалася меті задушити українську національну культуру. Навіть після офіційної відміни під впливом першої російської революції заборонних документів 1863, 1876 і 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою царизм так і не дав дозволу на впровадження навчання у школах рідною мовою. Не дозволялося брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі».

Після повалення царату в Україні почався новий етап прискореного розвитку національної культури й освіти. Українські уряди цього часу, незважаючи на вкрай важкі умови жорстокої політичної і збройної боротьби, відчайдушну протидію російського та зрусифікованого чиновництва, деяких антиукраїнськи налаштованих викладачів гімназій та вузів, послідовно провадили політику на її підтримку, розвитку української мови, книгодрукування, наукових закладів тощо.

Вже в часи Центральної Ради було знесено основні перепони на шляху розвитку української освіти, встановлених за царату, закладено підвалини подальших успіхів у галузі культури Гетьманського уряду і навіть основні засади радянської українізації. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчан­ня українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці нових навчальних планів, посібників та підруч­ників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготов­ці вчителів-українців тощо. Загалом упродовж 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових т. зв. вищих початкових шкіл (до революції їх нараховувалося 356). Всі вони існували на приватні або громадські кошти. Крім того, в 1918 р. діяло 38 026 «нижчих початкових» однокласних шкіл та 1373 двокласні.

У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських) Генеральному секретаріату освіти. Українська школа будува­лася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві на безплатне навчання, обов’язковості та світсь­кості освіти.

Вперше українська мова на правах офіційної входила в середню й вищу школу. Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті перші дві українські гімназії, а до осені кількість цих закладів, що утримувалися за рахунок громадських або приватних коштів, зросла до 53. Незважаючи на всілякі перешкоди, українознавчі дисципліни активно запроваджувалися в навчальний процес і вже діючих Київського, Харківського та Одеського університетів.

Було розроблено проекти створення українського університету в Кам’янці-Подільському, народних університетів у Києві, Харкові, Одесі, Педагогічної академії та Академії мистецтв в Києві, низки професійних шкіл. Окремі з них розпочали роботу ще в 1917 р.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки цього часу зробила Софія Русова (1856–1940) – активний гро­мадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця. Разом з іншими діячами вона на держав­ному рівні опрацьовує й очолює практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготов­ки національних педагогічних кадрів, організації педаго­гічних видань та ін.

У період Гетьманату освітньо-культурницьку політику Центральної Ради було продовжено. Щоправда, в цей час полiтика держави щодо пiдтримки нацiональної культури зовнi була стриманiшою. Темпи украї­нізації школи уповільнилися. Було вирішено не українiзувати наявні росiйськомовні iнституцiї, а створювати нові українські. Восени 1918 р. в Україні вже було 150 українських гімназій, у жовтні відкрито державні українські університети у Києві та Кам’янці-Подільському. В Києві почали працювати архітектурний та клінічний інститути, в Одесі – політехнічний та сільськогосподарський, у Полтаві на кошти земства засновано Український історико-філологічний факультет. Педагогічну академію було перетворено на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. На базі київської Академії мистецтв постала Українська академія мистецтв. У діючих вищих навчальних закладах відкривалися українознавчі кафедри.

Уряд запровадив тарифну сітку оплати професорсько-викладацького складу, підвищив заробітну платню вчителям, ввів стипендії для незаможних учнів гімназій. Певні зміни відбулися в управлінні освітою: за­мість принципу децентралізації запроваджено центра­лізацію. У російськомовних гімназіях і реальних училищах як обов’язкові предмети запроваджувалися українська мова, історія та географія України.

Велика увага приділялася виданню підручників українською мовою. Лише коштом спеціального фонду Міністерства освіти впродовж кількох місяців 1918 р. вийшло в світ 2 млн навчальних видань.

Ще інтенсивніше українізація школи здійснювалася Директорією, однак через швидку зміну політичної ситуації досягти реальних результатів не вдалося. У той час були прийняті постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління ос­вітою, Закон про державну українську мову в УНР. Було підготовлено «Проект єдиної школи в Украї­ні», який передбачав створення трьохступеневої системи загально­освітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колеґія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, третій – середню.

Важким було становище освіти на західноукраїнських землях. Власті імперії Габсбурґів, панівні верстви на початку XX ст., як і раніше, всіляко обмежували і без того мінімальний доступ дітей трударів західноукраїнських земель до освіти. Бюджетне асиґнування на освіту 1912 р. на одного жителя Галичини було вчетверо меншим, ніж у центральних австрійських провінціях. Власті насаджували школи з німецькою і польською мовами викладання. Для корінного населення були призначені т. зв. утраквістичні школи. Середня школа залишалася недоступною для дітей трудящих. Найнижчий процент у гімназіях становили учні-українці.

Доступною лише для небагатьох залишалася вища школа на західноукраїнських землях. У 1911–1912 навчальному році в Львівському університеті було 5271, політехнічному інституті – 1803, ветеринарній академії – 201, лісотехнічній вищій школі – 110 студентів. Частка українців в університеті становила 21%, політех­нічному інституті – 4,4%, ветеринарній академії – 10%, лісотехнічній вищій школі – 10%.

Майже всі студенти вищоїшколи походили із заможних верств, бо тільки вони могли платити за навчання, користування лабораторіями, за практичні заняття тощо. Шлях до вищої освіти був закритим для жінок. Лише наприкінці XIX ст. вони отримали дозвіл вступати на філософський і медичний факультети університетів.

З посиленням національно-визвольного руху розгорнулася у Львові боротьба за вивчення української мови в школах, демокра­тизацію освіти. 600 студентів університету залишили в 1901 р. навчання на знак протесту проти дискримінаційної політики уряду в галузі освіти щодо українців. Значного розмаху набув цей рух у наступні роки.

У результаті тривалої боротьби за національну школу галицькі й буковинські українці перед Першою світовою війною добилися відчутних успіхів. В Галичині – у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславові функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2510 народних школах українською мовою вчилося 440 тис. дітей. На Буковині в 1911 р. було 216 чисто українських народних шкіл (із 40 тис. учнів та 800 учителями). Діяли україномовна державна гімназія та семінарія для дівчат. Таким чином західноукраїнська молодь порівняно з юнацтвом Східної України мала більшу можливість виховуватись в українському дусі.

Значної уваги становленню національної школи надавала Західноукраїнська Народна Республіка. Передусім було створено Державний секретаріат освіти і віросповідань, законом «Про основні уладження шкільництва…» передбачалося, що всі школи на території Республіки стають державними, а вчителі, що у них працюють, – державними урядовцями. Державною мовою в усіх дер­жавних школах було проголошено українську; неукраїн­ське населення здобуло право на школи з навчанням рід­ною мовою. Проте, поразка ЗУНР не дозволила повною мірою реалізувати ці ідеї.

Наука

Всіляко перешкоджаючи прагненню народних мас до знань, царський уряд не міг зупинити розвитку науки і техніки. З українського народу вийшло багато талановитих вчених, які збагатили не тільки вітчизняну, а й світову науку. Значних успіхів досягли вчені України в розвитку природничих наук. У Харківському, а з 1902 р. в Київському університетах плідно працював у галузі математики професор Д.Граве – засновник Київської алгебраїчної школи, яка досліджувала найважливіший розділ алгебри – теорію груп. У Харківському університеті великий вклад у розвиток математики внесли професори, академіки В.Стеклов, Д.Синцов, С.Бернштейн. Для розвитку фізики і радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д.Рожанський. Він став основоположником Харківської школи радіофізики.

Розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки, зокре­ма теорії флуктуації, броунівського руху, у Львівському університеті займався М.Смолуховський. Своїми працями він створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого начала термодина­міки.

Ряд цінних праць з органічної хімії створив професор Київського університету С.Реформатський. Вагомих результатів у фізичній хімії досягнув учень М.Бекетова, професор Харківського університету І.Осипов. У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський. Дослідження з фізичної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Українські вчені внесли вагомий вклад у біологію і медицину. Розвиток генетики в Україні пов’язаний з іменами Л.Симиренка та М.Кащенка, які селекціонували та гібридизували рослини. Цінні праці професора Київського університету К.Пурієвича з хімічної фізіології рослин, зокрема процесів дихання і фотосинтезу. Визначним ботаніком-морфологом був В.Арнольді – засновник Харківської школи альгологів. Великий вклад внесли епідеміологи і мікробіологи М.Гамалія, Д.Заболотний, патологоанатом і бактеріолог В.Високович та інші для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз тощо. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, інших країн Сходу.

На початку XX ст. Україна зайняла провідне місце в Російській імперії у розвитку повітроплавання. 1908 р. в Одесі створили перший в Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін і С.Єфремов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. Одним із піонерів авіації, основоположником важкої авіації, автором одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р у Києві, був видатний український авіаконструктор І.Сікорський. У 1913–1914 рр. він на важких літаках своєї конструкції «Руський витязь» та «Ілля Муромець» встановив світові рекорди з тривалості польоту (1 год. 54 хв.) та вантажопідйомності літака. Військовий льотчик П.Нестеров – член Київського товариства повітроплавання – 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу, зокрема «мертву петлю».

У центрі постійної і пильної уваги українського громадянства перебували суспільні науки, покликані дати відповіді на актуальні питання суспільно-політичного життя. На початку XX ст. продовжувала працювати історик О.Єфименко, яка, зокрема, написала один з перших синтетичних курсів – «Історія українського народу» (1906). Значний вклад у розвиток історичної науки в Україні внесли В.Іконников, Д.Багалій, В.Барвінський. Неперевершеним істориком запорозького козацтва був Д.Яворницький. Закінчивши в 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Д.Яворницький протягом усього життя невтомно збирав писемні та матеріальні пам’ятки з життя Запорізької Січі, створив музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого надбав 85 тис. експонатів, написав численні праці з історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва.

Ученим із світовим іменем на початку XX ст. став М.Грушевський. Закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету і захистивши маґістерську дисертацію «Барське староство», М.Грушевський в 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де почав читати лекційний курс української історії. З 1894 р. став головою Наукового товариства імені Т.Шевченка, редаґував його «Записки». У 1907 р. очолив Українське наукове товариство в Києві. 1914 р., з початком Першої світової війни, царський уряд заслав М.Грушевського до Симбірська, а потім до Казані. У 1916 р. він переїхав до Москви. Навіть в умовах заслання не припиняв наукової роботи. Серед праць М.Грушевського найбільшою є одинадцятитомна «Історія України-Руси», що охоплює період до 1663 р. Праці М.Грушевського відзначаються багатою джерельною базою. В них широко використані документальні матеріали з архівів Москви, Києва, Львова, Варшави, Австрії, Угорщини, Швеції. М.Грушевський був одним з керівників багатотомного видання «Джерел до історії України-Русі», в якому зібрано й опубліковано багато цінних історичних документів епохи феодалізму.

Всесвітньовідомий вчений, автор майже 2 тис. наукових праць вийшов на міжнародну арену як один із найвизначніших політичних діячів України. Та після загадкової смерті був безпідставно звинувачений у найтяжчих гріхах. Впродовж багатьох десятиріч в умовах радянського тоталітаризму М.Грушевського характеризували епітетами «буржуазний націоналіст», «сепаратист», «контрреволю­ціонер» і т.д. Його славнозвісну «Історію України-Руси», як і всі інші праці, було вилучено з наукового обігу. Небезпечною стала навіть згадка про них. Тепер, на щастя, багатюща наукова спадщина М.Грушевського повертається до нас.

Видатним діячем української історіографії був І.Франко. Він написав понад 100 праць з історії, серед яких найбільш важливі монографії і статті: «Хмельниччина 1648–1649 рр. у сучасних віршах» (1898), «Що таке поступ» (1903), «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Панщина та її скасованє в 1848 р. в Галичині» (1913) та ін.

Плідною була робота українських вчених і в інших гуманітарних науках. І.Франко, В.Гнатюк, О.Роздольський та ін. розгорнули дослід­ження з українського фольклору й етнографії. І.Франко опублікував збірку «Галицько-руських народних приповідок», «Студії над українськими народними піснями». В.Гнатюк видав фольклористичні збірники «Коломийки», «Гаївки», «Колядки і щедрівки», «Українські народні байки» та ін., був редактором «Етнографічного збірника» НТШ (всього до 1916 р. вийшло 36 його томів). Ряд важливих праць з українського фольклору, мовознавства й літератури написав видатний учений-філолог, сходознавець, історик А.Кримський. Значною подією в розвитку українського мовознавства було видання в 1909 р. «Українсько-російського словника» В.Дубровського та в 1907–1909 рр. «Словаря української мови» за редакцією Б.Грінченка. Дослідженнями з історії української літератури, українського, російського і польського театрів, української народної поезії займався професор Київського університету В.Перетц. Йому належать праці «Історико-літературні дослідження і матеріали», «Нариси старовинної мало­руської поезії» та ін. Учнем В.Перетца був І.Огієнко – дослідник скарбів рідної культури, автор перекладів численних богослужбових книг і повного перекладу Біблії українською мовою, вчитель і професор, організатор культурно-освітнього церковного життя, церковний ієрарх.

Багатогранну дослідницьку діяльність проводили наукові това­риства, які діяли в Україні на початку XX ст. Завдяки зусиллям М.Гру­шевського, який з 1897 р. очолював Наукове товариство ім.Т.Шев­ченка у Львові, воно перетворилося у першу новітню академію наук. Товариство згуртувало навколо себе визначні сили: І.Франко, В.Гнатюк, О. і Ф.Колесси, К.Студинський, І.Раковський, до яких незабаром приєдналися молоді науковці, учні М.Грушевського – С.Томашівський, М.Кордуба, В.Гарасимчук, І.Джиджора, І.Крип’я­кевич, І.Кривецький та ін. Поряд з ними працювали вчені й з підросійської частини України. Розквіт діяльності товариства припав на останні роки перед Першою світовою війною. Крім суспільство­знавства, вчені НТШ мали великі успіхи в галузі інших фундамен­тальних наук.

Багатий досвід діяльності НТШ М.Грушевський використав, ставши у 1907 р. ініціатором створення та керівником Українськогонаукового товариства в Києві. Завдання товариства, як було підкреслено в його статуті, полягало «в розробці й популяризації українською мовою різних галузей наук». Київські науковці видавали «Записки Українського наукового товариства в Києві» (у 1908–1918 рр. вийшло 18 томів), «Збірники природничо-технічної секції» (у 1910–1918 рр. видано 4 книги), «Збірники медичної секції» (у 1910–1922 рр. опубліковано 5 книг). Поряд із науковими дослідженнями товариство випустило чимало популярних видань.

Великим досягненням української культури стало відкриття 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Спочатку вона складалася з трьох відділів: історико-філологічного, фізико-матема­тичного та соціально-економічного. Першими дійсними членами УАН були Д.Багалій, К.Воблий, В.Гнатюк, М.Кащенко, В.Кістяківський, А.Кримський, В.Липський, А.Лобода, В.Перетц, М.Птуха, М.Сумцов, А.Тутковський, О.Фомін та ін. Першим її президентом, після того як з політичних міркувань відмовився М.Грушевський, став видатний український вчений Володимир Вернадський.

У той же час покладено початок створенню Державного українського архіву, Українського історичного музею, Національної бібліотеки та ін.

Незважаючи на складні й неоднозначні соціальні, економічні і політичні процеси, плідно працювали в роки українських визвольних змагань і науковці-економісти. Зокрема, восени 1917 р. з ініціативи відомого вченого і громадського діяча М.Туган-Барановського було створено Українське товариство економістів. На його базі згодом виник один із перших навчальних закладів з підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України – Консульські курси.

Література

Складна, драматична ситуація в Україні на початку XX ст., позначена великими соціальними потрясін­нями, боротьбою різних партій, ненавистю до світової кровопролитної бойні, передчуттям рево­люційного вибуху знайшла яскраве відображення в художній літе­ратурі. У численних творах, зокрема казці «Хо», оповіданнях «Лялеч­ка», «Дорогою ціною», новелах «Сміх», «В дорозі» М.Коцюбинський затаврував систему царського самодержавства як ворога українського народу, переконливо показав революційно-визвольну боротьбу в нових умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю у перемозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки «Досвітні огні», «Дим», п’єси «В катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за кращу долю йдеться в творах прозаїків А.Тесленка, С.Васильченка.

Яскравими барвами засяяв самобутній талант глибоко ліричного поета Олександра Олеся (О.Кандиби). Ввійшовши на початку XX ст. в українську літературу, він з 1907 по 1917 р. видав сім книг поезій. Уже у першій «З журбою радість обнялась» радо привітав російську революцію 1905–1907 рр. У поезіях, написаних на Батьківщині, а потім і за кордоном, О.Олесь закликав до боротьби за волю України, за торжество справедливості, оспівував красу рідної природи. У багатьох творах він сягнув найвищих шевченківських висот української поезії.

«Дійсним чародієм» поезії був талановитий український поет Грицько Чупринка, творчість якого донедавна не знали кілька поколінь читачів. Його численні збірки – «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Сон-трава», «Контрасти» та ін. здобули широку популярність на початку XX ст. Голос Грицька Чупринки згас у серпні 1921 р. в кривавих сутінках червоного терору, а його ім’я надовго було вилучено з історії нашої літератури.

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні початку XX ст. Гнат Хоткевич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів тощо). Письменник поетично змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо).

Своєрідним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, до останнього часу маловідома читацькому загалові. Один із лідерів українських партій – спочатку РУП, а потім УСДРП, в 1917 р. – голова уряду Центральної Ради, В.Винниченко був і надзвичайно плідним письменником. У ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902–1906 рр. – «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та ін. автор реалістично зобразив життя селян, наймитів і міської бідноти, в’язнів, показав соціальні контрасти, затаврував ліберальних панів, які удавали народолюбців, глибоко відтворив внутрішній світ героїв. Після поразки революції 1905–1907 рр. В.Винниченко пристрасним словом і ділом продовжував боротьбу за кращу долю українського народу.

Революція 1905–1907 рр. справила великий вплив на суспільно-політичні, філософські й літературно-естетичні погляди Івана Франка. Про це свідчать написані тоді казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж...», «Вольні вірші» і ряд статей: «Сухий пень», «Одвертий лист до галицько-української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова історія російської літератури» та ін. Вони сповнені віри в перемогу українського народу, в торжество історичної справедливості.

Важку селянську долю показали письменники Західної України Василь Стефаник, один із найвизначніших майстрів психологічної драми, Лесь Мартович, Марко Черемшина (Ю.Семанюк). Найвидатнішою буковинською письменницею була Ольга Коби­лянська. Вершиною її творчості стала повість «Земля». Наприкінці ХІХ – на початку XX ст. в західноукраїнську літературу прийшли письменники Осип Маковей, Михайло Яцків, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький, які продовжували кращі традиції красного письменства.

Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Богдан Лепкий – найбільш популярна постать на галицькому ґрунті після І.Франка. Його вірш «Журавлі» – то безсмертна народна пісня «Видиш, брате мій...» для українців усього світу. Визначний учений і перекладач, професор української літератури в Яґеллонському університеті (Польща), Б.Лепкий не знайшов притулку на рідній землі.

Прагненням шукати нові шляхи розвитку української літератури, визволитися від побутового етнографізму і включитися у загальноєвропейський процес була пройнята діяльність літературної групи «Молода муза», яка виникла у Львові 1907 р. До неї належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та ін. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. До молодомузівців тяжіло чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва.

«Молода муза» залишила зернистий слід в історії української культури. Цей слід продовжила літгрупа на західних землях України «Митуса» (1922), яка об’єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського та Юру Шкрумеляка.

Молодшою наддніпрянською сестрою «Молодої музи» було літоб’єднання «Українська хата», з яким пов’язані імена Грицька Чупринки, Олександра Олеся, Олександра Неприцького-Грановсь­кого, Гната Хоткевича, Івана Липи, молодого Максима Рильського. «Українську хату», як і «Молоду музу», спопелила вогняна іскра чотирнадцятого року. Але слово тліном не стає. Молодомузівські спроби та ідеї знайшли продовження на загальноукраїнському поетичному терені – у творчості раннього Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка.

Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модерної поезії й боротьба за нові засоби вираження почалися в добу української народної революції у Києві. Найвизначнішим представником цього покоління був Павло Тичина. Він умів майстерно поєднати наївну символіку народної мелодії з новими літературними вимогами. Від суб’єктивної лірики в пантеїстичному дусі та мрійливих революційних настроїв поет згодом перейшов до програмних пролетарських поем. Найвизначнішим представником неокласиків став Максим Рильський – тоді найбільший епічний поет із дуже широким діапазоном тематики, плідний перекладач. Чільний представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбільше причинилася до прояснення взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків група неокласиків, куди, крім М.Рильського, належали М.Зеров і П.Филипович – врівноважені зрілі поети й тонкі критики, драматург Я.Мамонтов, М.Драй-Хмара, О.Бурґардт і ін.

Преса та видавництво

Пожвавлення національно-визвольного руху на початку XX ст. викликало вихід української преси, якої у Наддніпрянщині до 1905 р. фактично не було. Перша українська газета в Східній Україні «Хлібороб» (м.Лубни) почала виходити у 1905 р. після вибуху першої російської революції. Оскільки не було дозволу уряду, після виходу п’яти номерів її закрили. У 1905 р. в Полтаві побачили світ перші номери щотижневого журналу «Рідний край». Найважливішими серед наступних українських періодичних видань з 1906 по 1914 р. були газета «Громадська думка», потім «Рада». З ними співпрацювали Д.Дорошенко та С.Петлюра. У 1906 р. в Східній Україні виникли нові періодичні видання: в Києві – газета «Боротьба», журнали «Шершень», «Нова громада», «Українське бджільництво», в Одесі – газети «Народна справа», «Вісті», в Харкові – газети «Слобо­жанщина», «Правда», в Катеринославі – «Запоріжжя», «Добра порада», у Чернігові – «Десна». Всього на Наддніпрянщині в 1913 р. виходило 19 україномовних періодичних видань, а російських – 226, польських – 234, вірменських – 21, єврейських – 13. А коли почалася Перша світова війна, царський уряд заборонив українські газети і журнали.

Лише після Лютневої революції українська преса не лише відновила статус-кво, але й значно розширила свої можливості. Так, упродовж 1917 р. у Наддніпрянщині виходило 63 періодичних видання. Популярністю серед читачів користувалися газети «Нова Рада», «Робітнича газета», «Народна воля» та ін.

Серед періодичних видань, що виходили у Західній Україні, найзначнішим був «Літературно-науковий вістник» (1898–1914), заснований у Львові НТШ. Часопис відіграв велику роль у консолідації літературно-громадських сил України. І.Франко майже десять років був його головним співробітником і редактором. До редакційної колеґії входили також В.Гнатюк і О.Маковей. Це визначило демократичне спрямування журналу. У «Літературно-науковому вістнику» друкували свої твори Леся Українка, М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, П.Грабовський, Г.Хоткевич, А.Кримський. Журнал публікував у перекладі українською твори зарубіжної класики. 1907 р. редакція журналу, яку очолював М.Грушевський, була переведена зі Львова до Києва.

Розвивалася українське книговидавництво. Щоправда, в Наддніпрянській Україні воно отримало необхідні можливості лише з початком Української революції. В цей час активну діяльність розвинули такі видавництва, як «Українська школа», «Вік», «Час», «Сіяч» та ін. За даними Головної книжкової палати, в 1917 р. було видано понад 1 тис. назв книжок рідною мовою.

Головними українськими центрами книговидавництва в Галичині були НТШ і «Просвіта», які продовжували активну працю для підвищення рівня національної свідомості українства. На початку XX ст. продовжувала діяльність у Львові «Українсько-руська видавнича спілка», активну участь у роботі якої брали І.Франко і В.Гнатюк. Спілка видавала кращі твори української та зарубіжної літератури. З часу заснування (1899) до 1917 р. випустила художні й науково-популярні книги близько 600 назв. Українське педагогічне товариство видавало газети «Учитель», дитячий журнал «Дзвінок», шкільні підручники, науково-популярні, освітні книжки для молоді, навчальні мапи тощо.

Театр

Незважаючи на важкі умови, на початку XX ст. продовжував діяти український театр у Східній Україні. Численні українські трупи, переслідувані утисками і свавіллям царської адміністрації, гнані матеріальними нестатками, мандрували по всій Україні й просторах Російської імперії, позбавлені змоги десь зупинитися на постійну роботу. Саме тому в репертуарі багатьох українських труп переважали низькопробні водевілі, розраховані на невибагливих глядачів. Передові діячі українського театрального мистецтва і літератури рішуче боролися проти занепадництва, халтури й ремісництва на театральній сцені.

У період революції 1905–1907 рр. зростає громадське значення театру як трибуни для пропаґанди передових ідей. Нерідко театральні вистави перетворювалися на антиурядові демонстрації і маніфести. Тимчасове послаблення в роки революції обмежень щодо українського друкованого слова і театру створило сприятливіші умови для розвитку українського театрального мистецтва. Важливим завоюванням пере­дової громадськості був перший стаціонарний український театр, який організував 1907 р. М.Садовський у Києві. Згодом М.Заньковецька і П.Саксаганський взялись організовувати Український художній театр на зразок Московського художнього театру. Але завадили брак коштів і війна.

Провідне місце в театральному житті України на початку XX ст. займали колективи акторів, які очолювали корифеї української сцени П.Саксаганський та І.Карпенко-Карий і М.Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення трупи П.Саксаганського–І.Карпенка-Карого були 1900–1903 рр., коли в ній об’єдналося блискуче сузір’я видатних майстрів української сцени – М.Кропивницький, М.Са­довський, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий та М.Заньковецька. В репертуарі трупи тоді було близько 60 п’єс – кращі зразки української класичної драматургії.

У 1901–1905 рр. трупа поставила п’єси «Хазяїн», «Житейське море», «Суєта» І.Карпенка-Карого, «Супротивні течії», «Нашествіє варваров», «Конон Блискавиченко» М.Кропивницького, «Украдене щастя» І.Франка, «Лісова квітка» Л.Яновської, оперу Б.Підгорецького «Купальна іскра». Особливий успіх випав на долю вистави за комедією І.Карпенка-Карого «Суєта», яку в жовтні 1907 р. показали 150-й раз – явище небачене для тогочасного українського театру. Цей успіх забезпечили тематична новизна твору і висока мистецька досконалість виконавців.

Діяльну участь у творенні українського театрального мистецтва брали визначні майстри сцени Г.Затиркевич-Карпинська, Л.Ліницька, Г.Борисоглібська, Ф.Левицький, І.Замичковський, І.Мар’яненко, а також вихованці класичної театральної школи митці молодшого покоління О.Курбас, Г.Юра, Є.Коханенко, А.Бучма, Д.Козачківський, Б.Романицький та багато ін. З російської сцени на українську пере­йшли відомі режисери О.Загоров, О.Смирнов, О.Іскандер, Б.Крже­вецький.

У Західній Україні продовжував діяльність театр «Руської бесіди». Завдяки провідним акторам А.Осиповичевій, І.Рубчаку, К.Рубчаковій, В.Юр­чаку, а також режисеру І.Стаднику театр залишався на високому професійному рівні. В його репертуарі були кращі зразки вітчизняної і зарубіжної драматургії. Театр здійснив постанову «Хазяїна» І.Кар­пенка-Карого, «Украденого щастя» І.Франка, «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського, «Катерини» М.Аркаса, а також «Проданої нареченої» Б.Сметани, «Урієля Акости» П.Гуцкова, «Сільської честі» Б.Масканьї.

Міцніли зв’язки західноукраїнського театру з театром Над­дніпрянської України. 1905 р. до Львова приїхав К.Садовський, який запросив працювати тут зірку української сцени М.Заньковецьку, й згуртував колектив інших талановитих акторів. Побачили світло рампи постановки української народної драми «Бурлаки», п’єс І.Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Суєта», «Хазяїн», «Сто тисяч», кращих драматичних творів М.Старицького, О.Островського. Значно зросла майстерність акторів і режисерів. Чимало їх стали незабаром відомими діячами українського театру.

Значно активізувалося театральне життя з початком Української революції. Зокрема наприкінці 1917 р. виник український театр в Одесі. Помітною подією в історії національної культури став «Молодий театр», який у тому ж році заснував й очолив Лесь Курбас. Усе було незвичне в організації цього театру: і те, що він складався з акторів із закінченою театральною освітою, і те, що з самого початку було сформульовано його творчу платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала затверджений статут, який реґламентував права художньої ради, права та обов’язки режисера. Навесні 1919 р. цей колектив, який складався в основному з молодих митців, злився з театром ім. Т.Шевченка. Однією з кращих вистав об’єднаного колективу була інсценізація поеми великого Кобзаря «Гайдамаки» (автор інсценізації та постановник Л.Курбас). На сцені цього театру виросли такі видатні українські митці, як художник А.Петрицький, актори Г.Юра, В.Чистякова, В.Василько, О.Ватуля, П.Самійленко, П.Долина та ін.

За часів Гетьманату було створено Державний драматичний театр. Тоді ж почав діяти Державний народний театр під керівництвом П.Саксаганського, де працювали М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинська, І.Замичковський, інші видатні митці.

Музично-пісенна творчість

На початку XX ст. почалася нова доба у розвитку української музики. Композитори згуртува­лися тоді довкола митців Києва і Львова. Важливу роль у підвищенні музичної куль­тури населення, поширенні музичної освіти в Україні відіграло Російське музичне товариство, зокрема його відділення у Києві, Одесі, Харкові, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Чернігові, Умані. Активну участь у діяльності Російського музичного товариства в Україні брав видатний український композитор М.Лисенко. Велике значення для виховання діячів українського сценічного мистецтва – акторів, співаків, музикантів, дириґентів – мала Музично-драматична школа М.Лисенка, яку він заснував 1904 р. в Києві.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М.Лисенка були композитори київської школи К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, О.Кошиць.

Учень М.Лисенка К.Стеценко – відомий український компо­зитор, хоровий дириґент, педагог і музичний критик – найяскравіше виявив талант у хорових поемах і кантатах, вокальних ансамблях і солоспівах, в обробках для хору і голосу численних народних пісень та інших жанрах вокального мистецтва.

Активну участь у творенні української музики брали молоді митці М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, В.Косенко, П.Козицький, Б.Лятошинський. Згодом, за гетьманської доби, засновані Українська державна капела під керівництвом О.Кошиця, Державний симфонічний оркестр, який очолив О.Горілий. Симфонічні оркестри виникли у Харкові, Катеринославі, Одесі. Плідно працювали Київська, Одеська і Харківська консерваторії.

У деяких містах України, зокрема Харкові, Полтаві виникли капели бандуристів, професійні хори. Особливо багато працював у цій галузі композитор М.Леонтович. З ініціативи його побратима К.Стеценка в 1919–1920 рр. засновано кілька мандрівних хорових капел. Одна з них – «Думка», яка успішно працює досі, ставши провідним мистецьким колективом України.

Впевнено ставало на професійну основу музичне життя на західноукраїнських землях. Тут вдосконалювали майстерність композитори нової ґенерації, досягли значного рівня музикознавча думка, музична критика й публіцистика. Важливою подією в музичному житті Західної України стало урочисте відзначення 35-річчя творчої діяльності корифея української музики М.Лисенка (1903), на якому був присутній сам композитор. Чималий внесок у розвиток музичної культури зробив театр «Руської бесіди», який ставив драматичні п’єси з музичним оформленням М. Вербицького та І.Лаврівського, М Лисенка, а також твори світової оперної класики. 1903 р. у Львові виникла «Спілка співацьких і музичних товариств» (з 1907 р. – «Музичне товариство ім.М.Лисенка»). Завдяки його концертній діяльності тут широко зазвучала музика М.Лисенка, М.Леонтовича, К.Стеценка, Ф.Колесси, СЛюдкевича, А.Вахнянина, О.Нижанківського, Г.Топольницького, Д.Січинського.

Того ж 1903 р. у Львові було відкрито Вищий музичний інститут, якому 1907 р. присвоєно ім’я М.Лисенка. Діяльність інституту та його філіалів в інших містах сприяла вихованню музичних кадрів. Вагомо заявили про себе чимало обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся С.Людкевич. 1905 р. у Львові вийшла у світ перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ». Творчість С.Людкевича сприяла дальшому розвитку і зміцненню принципів реалістичної музики. Він прожив довге і плідне творче життя, став одним з найбільших українських композиторів (другим після М.Лисенка), теоретиком музики, педагогом-професором. Писав спорадично й поезії. Був удостоєний звання лауреата Шевченківської премії (1964). На соті роковини його уродин (1979) тодішня влада навіть удостоїла його золотої зірки героя соцпраці, але він міг обійтися без такої нагороди, бо мав іншу, найвищу – всенародне визнання.

Активно в Галичині працювали також композитори Д.Січинський і О.Нижанківський, які виступали організаторами і дириґентами хорових колективів товариства «Боян», збирали українські народні пісні й створювали на їхній основі хорові обробки, були авторами хорів, кантат, солоспівів на слова Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, Ю.Федьковича.

Упродовж 1914–1939 рр. профессором і директором Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові працював В.Барвінський, який увійшов в історію як композитор, піаніст, музичний критик, педагог, дириґент, організатор музичного життя. Серед його найвідоміших творів початку ХХ ст. були: цикл п’єс «Вісім прелюдій» (1908), «Пісня. Серенада. Імпровізація» (1911), «Любов» (1913–1915), «Українська рапсодія», вокально-інструментальні етнографічні мініатюри «Українське весілля» (1914), «Урочиста кантата» й кантата «Заповіт» на слова Т.Шевченка (1917) та ін.

Багатюще джерело розвитку української музичної культури – народнопісенна творчість. Народні пісні в обробках М.Лисенка, М.Леонтовича, С.Людкевича все ширше проникали в концертний репертуар професійних виконавців та самодіяльних хорових колек­тивів.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії, уродженка Тернопільщини Соломія Крушельницька. Її голос чарував слухачів багатьох країн Європи, Америки, Африки. Як зазначав відомий італійський музикознавець Р.Кортопассі, у перші десятиріччя XX ст. на оперних сценах світу царювали чотири співаки – М.Батістіні, Е.Карузо, Т.Руффо, Ф.Шаляпін. І лише одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати врівень з ними. Нею була С.Крушельницька. Всесвітньовідома співачка виступала на сценах в Петербурзі, Одесі. Але вимріяне бажання – побувати в Києві – С.Крушельницькій не вдалося здійснити через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до визвольних змагань українського народу, про її близькі стосунки з українськими патріотами М.Лисенком, Л.Українкою.

Образотворче мистецтво

Пожвавлення національно-визвольного руху українства на початку XX ст. вплинуло на образотворче мистецтво. Художники розши­рили тематичну основу творів, підвищили їх художній рівень, поглибили зміст.

В українському живописі продовжували плідно працювати відомі майстри пензля С.Васильківський, О.Світославський, П.Левченко, С.Кишинівський, М.Пимоненко та ін. У цей же період табір українських живописців поповнила велика група молодих художників – О.Мурашко, Г.Світлицький, Ф.Кричевський, О.Кульчицька та ін., які разом з митцями старшого покоління творчо розвивали кращі традиції національного мистецтва.

Високохудожніми творами збагатив живопис на початку XX ст. С.Васильківський. Його пейзажі «На Дінці», «Дюни», «Перед бурею», жанрові полотна «Ярмарок у Полтаві», «На подвір’ї», картини на історичні теми та за мотивами народних пісень відзначаються широким ліро-епічним характером, тонким колоритом, просякнуті глибокою любов’ю до українського народу і його героїчного минулого, до рідної природи.

Про піднесення мистецького життя свідчило виникнення нових творчих об’єднань і активізація діяльності вже існуючих товариств, зокрема Товариства південноросійських художників (1890), Товарист­ва для розвою руської штуки у Львові (1896), Товариства Харківських художників (1900) та ін. Найдіяльнішим серед них було Товариство південноросійських художників. Навколо нього згрупу­валася талановита молодь (П.Нілус, Т.Дворников, Є.Буковецький, Ю.Бер­шадський). В 1905 р. з ініціативи відомого українського художника І.Труша у Львові виникло Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, в якому об’єдналися передові митці Західної України.

Найвідомішими художніми навчальними закладами в Україні на початку XX ст. залишалися Одеська малювальна школа, художнє училище, створене на базі Київської малювальної школи М.Мурашка, та Харківська малювальна школа М.Раєвської-Іванової, реоргані­зована 1912 р. в художнє училище.

Велику вагу для розвою національного мистецтва мало відкриття у Києві наприкінці 1917 р. Української академії мистецтв, її очолив відомий графік Г.Нарбут, а членами академії стали М.Бойчук, О.Мурашко, М.Бурачек, брати Василь та Федір Кричевські. Академія готувала спеціалістів малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництваю Більшовики перетворили згодом цей заклад в один з інститутів.

Лідером мистецького життя західноукраїнських земель на початку XX ст. був художник І.Труш. Йому належала велика роль в організації у Львові виставки львівських та київських художників – «Виставки українських артистів», у підготовці та виданні журналу «Артистичний вісник» (1905). Поїздки по Наддніпрянщині та Криму сприяли створенню кращих пейзажів І.Труша – «Могила Шевченка», «Дніпро біля Києва», «Захід сонця в лісі» та одного з кращих портретів Лесі Українки. Новатором серед західноукраїнських живописців був Ю.Панькевич, який продожував традиції давнього українського живопису, широко використовував національні елементи. Найкращі його твори – «Т.Шевченко на тлі Дніпра», «Портрет І.Франка», «Водоспад в лісі». На горизонті мистецького Львова, крім І.Труша та Ю.Панькевича, заяскравіли імена О.Новаківського, О.Кульчицької, Й.Куриласа, А.Монастирського та ін. Творчість цих художників сприяла зміцненню позицій українського мистецтва на західно­українських землях і внесла істотний вклад у скарбницю світової культури.

У галузі портрета, декоративної та монументальної скульптури працював виходець з Тернопілля М.Паращук, який навчався у Краківській школі красних мистецтв, Віденській академії мистецтв у проф. Венцеля, академії Жульєна в Парижі, деякий час працював у майстерні славетного О.Родена. Перша виставка його творів відбулась у Варшаві (1912). Виконав близько 30 портретів, у т. ч. В.Стефаника, С.Людкевича (обидва – 1906), Т.Шевченка (1912). Є автором відомого пам’ятника А.Міцкевичу у Львові (1905–1906, бронза, граніт) у співробітництві з А.Попелем. Брав участь в оформленні Оперного театру, Університетської бібліотеки і Промислового музею у Львові.

У 1905 р. Товариство прихильників української науки, літератури й мистецтва, яке очолювали І.Труш та І.Франко, влаштувало у Львові виставку «Українське мистецтво та промисли». Поряд з професійними художниками тут вперше виставили твори народні майстри. Метою виставки було пожвавлення художніх ремесел. Рух за збереження народного мистецтва відбувався під гаслом боротьби з впливом т.зв. віденського модерну та сліпим наслідуванням іноземних зразків.

Значною подією в художньому житті України стало проведення в 1910–1913 рр. конкурсів на проект пам’ятника Т.Шевченку в Києві, в яких взяли участь відомі українські й російські скульптори Л.Шервуд, С.Волнухін, М.Андрєєв, М.Гаврилко, Ф.Балавенський та ін. Проекти українських скульпторів Ф.Балавенського та М.Гаврилка було відзначено другою та третьою преміями (першу премію на цьому конкурсі не присуджено). Однак пам’ятник Великому Кобзареві внаслідок перепон, які чинив царський уряд, так і не спорудили.

Будівництво та архітектура

Посилення процесів урбанізації викликало бурхливий розвиток міського будівництва. В Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах розгорнулося широке промислово-транспортне будівництво, постали великі фабрично-заводські корпуси, вокзали й електростанції, банки і біржі. Пожвавлення суспільного і культурного життя в містах сприяло будівництву приміщень для театрів, музеїв, бібліотек, навчальних закладів, будинків громадських товариств тощо. На початку XX ст. в Україні працювало багато талановитих зодчих, які продовжували розвивати кращі традиції класичної архітектури. Творчо використовуючи багату спадщину давньоруського, класичного та народного зодчества, новітні технічні досягнення, вони зробили чималий внесок в українську архітектуру.

Помітний слід у зовнішньому вигляді Києва залишила діяльність архітекторів О.Кобелєва, О.Вербицького, П.Альошина, В.Рикова, В.Осьмака та ін. За їх проектами споруджені будинки Педагогічного музею (1909–1911), Державного банку (1902–1905), бібліотеки Київського університету (1914–1915).

Харківський архітектор О.Бекетов створив будинки Медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л.Пастера і комер­ційного інституту. М.Верьовкин спорудив адміністративний будинок страхового протипожежного товариства «Росія» і прибутковий житло­вий будинок товариства «Саламандра». Досить вдалою спробою створення українського національного стилю в архітектурі став будинок Полтавського земства, споруджений у 1903–1908 рр. за проектом архітекторів В.Кричевського та К.Жукова.

У Львові на початку XX ст. швидко поширився новий стиль – модерн. Однією з найважливіших споруд у цьому стилі є будинок торгової палати за проектом архітерторів О.Сосновського і А.Заха­ревича. У новому стилі споруджені житлові будинки на розі вулиці П.Чайковського та проспекту Т.Шевченка (1905), будинки філармонії (1907) і банку на вулиці М.Коперніка (1912) та ін.

Пошуки нових архітектурних форм спонукали архітекторів звернутися до традицій і форм українського народного зодчества, зокрема дерев’яної архітектури. І.Левинський, О.Лупшинський, Л.Левинський та Т.Обмінський декоративно оздобили керамічними фризами народної орнаментики фасад будинку страхового товариства «Дністер», на вул.Руській, 20 у Львові (1905).

Таким чином, українська культура на початку XX ст., попри утиски й гоніння колонізаторів, лихоліття Першої світової війни, суперечливий перебіг революційних подій 1917–1921 рр., зовнішню аґресію загребущих сусідів тощо, продовжувала розвиватися. Усі її галузі поповнилися чудовими високомистецькими творами, важ­ливими науковими відкриттями. Зростаючи на ґрунті народної творчості, традицій національної класики, вона була важливим чинником патріотичного виховання українства, дала вагомий внесок у духовний проґрес світу. Характерною рисою культурного життя України став поглиблений інтерес науковців, митців до життя і звичаїв народу, до його історичного минулого, через яке вони прагнули відобразити актуальні проблеми тогочасного етапу національно-визвольного руху.

На жаль, короткочасне існування української державності та брак коштів не дали змоги повною мірою відновити втрачені традиції, створити міцну основу для культурного розвитку нації. До того ж культуротворчі процеси істотно гальмували збройна боротьба, зовнішня аґресія, які руйнували матеріальну основу культури, змушували еміґрувати багатьох її діячів за кордон тощо.