Основні орієнтири зовнішньої політики

Україна, незважаючи на свій, по суті, колоніальний статус у складі СРСР, певною мірою була причетною до міжнародної політики. Передусім це було пов’язано з визнанням її у 1945 р. членом-фундатором ООН, що давало можливість протягом усього післявоєнного періоду час від часу нагадувати світовій спільноті про своє існування. Ставши незалежною, Українська держава розпочала якісно новий етап у зовнішньополітичній діяльності, головним змістом якого було перетворення її з об’єкта геополітики у рівноправного суб’єкта міжнародного співтовариства.

Основний принцип зовнішньополітичної стратегії України був закладений ще Декларацією про державний суверенітет. Українська РСР урочисто проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація також наголошувала, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритети загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права тощо.

Наступним кроком у формуванні зовнішньополітичної стратегії Української держави, який визначив її базові національні інтереси та завдання, стали «Основні напрямки зовнішньої політики України», схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. У документі наголошувалося, що неодмінною умовою розбудови української державності є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; збереження її територіальної цілісності та недоторканості кордонів; входження національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Основоположними чинниками зовнішньополітичного курсу України визначалися: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма зацікавленими партнерами, уникнення залежності від окремих держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; дотримання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важливим чинником формування зовнішньополітичної стратегії стало прийняття нової Конституції України. Вона юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності Української держави, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Перші кроки України на міжнародній арені значною мірою були зумовлені прагненням вийти з-під нав’язливого впливу Росії, яка ніяк не могла побороти імперський комплекс «старшого брата». Трохи пізніше ця ситуація знайшла своє відображення у трансформації проголошеного Декларацією про державний суверенітет України принципу нейтралітету і позаблоковості. Так, у згадуваних уже «Основних напрямках зовнішньої політики України» зазначалося: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати у майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки».

Початок входження України у світовий політичний простір був доволі обнадійливим. Протягом першого року існування українську державність визнали понад 130 країн світу, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі з 106 з них, а 40 держав відкрили у Києві свої представництва. До січня 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових двосторонніх договорів.

Важливою подією на шляху європейської інтеґрації України, свідченням її незалежної й рівноправної міждержавної політики стало підписання Президентом Кравчуком 26 лютого 1992 р. у столиці Фінляндії Гельсінського заключного акта. Головним принципом цього документа було положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів.

Певне напруження у стосунки між Українською державою та Заходом, а також Росією внесла проблема ядерної зброї, розміщеної на українській території. Після розпаду СРСР Україна стала третьою за могутністю ядерною державою в світі після США і Росії, з арсеналом більшим, ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих. У той же час наша країна підтверджувала свій намір стати без’ядерною державою, проголошений у Декларації про державний суверенітет, і навіть розпочала цей процес – до березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї. Однак із загостренням напруженості у відносинах між Україною та Росією, викликаної суперечками про підпорядкування Чорноморського флоту та претензіями Росії на Крим, Президент Кравчук 12 березня 1992 р. оголосив про тимчасове припинення вивезення зброї. Українська держава поставила перед світовим співтовариством вимоги про надання їй твердих ґарантій безпеки і територіальної цілісності, особливо з огляду на зростання російської небезпеки, та достатньої фінансової і технічної допомоги для потреб ядерного роззброєння.

Остаточного компромісу було досягнуто 14 січня 1994 р., коли у Москві президенти України, США та Росії підписали тристоронню заяву, згідно з якою США та Росія пообіцяли надати Україні ґарантії безпеки, як тільки вона стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю. Ці ґарантії передбачали поважання незалежності й суверенітету України, недоторканість її кордонів, територіальну цілісність, утримання від загрози силою чи її використання, економічного тиску на Україну тощо. Такі ж ґарантії безпеки Україні готова була надати Великобританія. Крім того, Україна мала отримати «справедливу та своєчасну компенсацію» за вартість високозбагаченого урану, що містився у ядерних боєзарядах, розташованих на її території, по мірі того як ці боєзаряди вивозитимуться до Росії на розукомплектування. Зокрема Росія у порядку компенсації зобов’язувалася постачати в Україну низькозбагачений уран для потреб її атомної енергетики, а США мали надати технічну та фінансову допомогу для безпечного демонтажу ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до ДНЯЗ. У 1996 р. Українська держава виконала взяті на себе зобов’язання, остаточно позбувшись ядерного арсеналу. Таким чином Україна стала першою країною, яка відмовилася від ядерної зброї, зробивши одночасно крок до без’ядерного майбутнього світу.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння стало для України, за влучним висловом історика О.Бойка, своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Зростання зовнішньополітичної активності України у західному напрямку виявилося у тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, зокрема Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції і розвитку, у тому ж році стала повноправним членом Ради Європи, а в наступному – Центральноєвропейської ініціативи, куди входили 15 держав Центральної і Східної Європи. У травні 1999 р. відбувся саміт голів держав цієї організації у Львові. Важливою була участь нашої країни в роботі Чорноморського економічного співтовариства, яке з 1998 р. набуло статусу міжнародної економічної реґіональної організації.

Україна першою з країн СНД ще у 1994 р. підписала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, вступ до якого є її стратегічною метою. В документі наголошувалося на необхідності розвитку політичного діалогу, створенні умов для взаємовигідного співробітництва, підтриманні зусиль України у зміцненні демократії. У 1998 та 2000 рр. Указами Президента затверджено Стратегію і Програму інтеґрації України в ЄС. Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою в грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Певним кроком у зміцненні та розвитку стратегічного партнерства стали п’ятий саміт «Україна–ЄС», який відбувся в Ялті у вересні 2001 р., а також прийняття «Плану дій ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні». Невдалим для нашої країни виявився липневий саміт 2002 р., за підсумками роботи якого було ухвалено рішення про невідповідність України вимогам ЄС. Замість асоційованого членства в 2003 р. їй було надано статус «країни-сусіда ЄС» та укладено низку угод про спрощення візового режиму.

Продуктивними є стосунки України з НАТО, як найбільш ефективною структурою колективної безпеки в Європі. У 1994 р. вона приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства України з НАТО. В травні 1997 р. у Києві було відкрито інформаційний центр НАТО, а в липні того ж року в Мадриді Україна і НАТО підписали Хартію про особливе партнерство. Серед іншого, там зазначалося, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність.., а також принцип непорушності кордонів». Було вироблено механізм взаємин, який полягав у створенні Комісії Україна–НАТО на рівні від послів до глав держав. 23 травня 2002 р. Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення, введене в дію указом Президента, про розробку і узгодження нової стратегії відносин України з НАТО, зорієнтованої на поступове набуття в майбутньому повноправного членства в Альянсі. Через рік, 19 червня 2003 р., мету вступу в НАТО було зафіксовано Верховною Радою у Законі «Про основи національної безпеки України». Свідченням тісної співпраці України з країнами НАТО стали численні спільні навчання військових підрозділів, які проводяться на українській території, передусім на Яворівському полігоні під Львовом та в акваторії Чорного моря.

Надзвичайно важливою для нашої держави є участь в діяльності ООН. У свою чергу ця шанована в світі організація, визнаючи заслуги України в її становленні, в 1997 р. обрала тодішнього українського міністра закордонних справ Г.Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Упродовж 2000–2001 рр. Україна виконувала високі обов’язки непостійного члена Ради Безпеки ООН. З кожним роком активнішою стає участь українських вояків у миротворчих силах ООН, які виконують завдання у реґіонах, де тривають міжетнічні та громадянські конфлікти.

Динамічнішим стало двостороннє співробітництво України з такими державами, як США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Австрія та ін.

Для Заходу, особливо для Європи, стабільна Україна сьогодні потрібна не стільки як потенційна противага Росії чи буфер між останньою й західним світом, а головним чином, як джерело стабільності в центрі Європи, сила, здатна спільно з іншими країнами зупинити потоки нелеґальних міґрантів, наркотиків, зброї й організованої злочинності. Останнє особливо актуальне в зв’язку з низкою безпрецедентних терористичних актів, які сталися 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашинґтоні й призвели до кількатисячних людських жертв та значних руйнувань. Вони похитнули більш-менш налагоджену систему міжнародних відносин на всіх рівнях: глобальному, міжнародному та двосторонньому. Україна підтримує зусилля світової спільноти, спрямовані проти тероризму, на викорінення та запобігання усіляким його проявам.

Плідно розвиваються відносини із західними сусідами, передусім Польщею, яка є стратегічним партнером України, а також Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Дещо напруженими певний час були відносини з Румунією, окремі політичні кола якої висували до України територіальні претензії щодо Північної Буковини і Бессарабії, порушували питання про зміну лінії проходження державного кордону, висловлювали претензії щодо українського острова Зміїного. Проте на сьогодні сторонам вдалося дійти порозуміння у принципових питаннях.

Значну увагу в стосунках з іноземними державами Україна надає економічному чиннику. Зокрема, вона підтримує торговельні зв’язки з понад 180 країнами світу. Основні статті експорту – чорні метали та вироби з них, машини, устаткування, інші механізми, продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості, мінеральні продукти, засоби наземного транспорту; імпорту – мінеральні продукти (в т. ч. нафта, нафтопродукти, газ), машини, устаткування та інші механізми, продукція хімічної промисловості, засоби наземного транспорту, пластмаси, каучук.

Неґативним фактором на шляху зміцнення зв’язків України із Заходом тривалий час була відсутність чіткої визначеності її міжнародної політики, зокрема, т. зв. багатовекторність, що зводилася до балансування між прагненням увійти до кола західних країн і традиційною лояльністю до Росії, проголошення українським керівництвом заяв, що взаємно виключали одна одну. Щоправда, коли у бік Заходу лише лунали слова про європейський вибір, то щодо Сходу робилися конкретні кроки, з поїздками у російські реґіони, з преференціями для російського бізнесу в Україні тощо. Якщо спочатку таке балансування давало Україні ілюзію якихось переваг, то згодом, особливо під час російсько-західного зближення на ґрунті боротьби проти тероризму, в багатьох аспектах наша держава зазнавала втрат з обох боків. Довіра до української влади похитнулася і в Росії, і на Заході. Сумнозвісна багатовекторність дедалі більше нагадувала ширму для української зовнішньополітичної безпорадності.

Надзвичайно серйозної шкоди іміджу України на міжнародній арені завдали вбивство журналіста Г.Ґонґадзе та гальмування владою його розслідування, «касетний скандал», відсутність проґресу щодо свободи засобів масової інформації, повалення прозахідного уряду В.Ющенка, недемократичні вибори тощо. Різке охолодження відносин України зі США та ЄС викликав скандал, пов’язаний зі звинуваченнями Президента України в нелеґальному постачанні радіолокаційних систем протиповітряної оборони до Іраку. Він, за словами посла США в Україні К.Паскуаля, став «причиною одностайного рішення НАТО понизити рівень засідання комісії «НАТО-Україна» у Празі (2002 р. – Авт.) з потенційно тріумфального саміту до засідання на міністерському щаблі».

Загалом розвиток внутрішньополітичної ситуації за часів правління Л.Кучми, за визначенням одного з аналітиків, призвів до поступового перетворення України з країни перспективної демократії на країну третього світу. В результаті, західні уряди, низка міжнародних організацій значно обмежили контакти з українським керівництвом, почали втрачати надії на спроможність його до конструктивної співпраці. «ЄС та США рішуче підтримують незалежну суверенну Україну з тісними зв’язками з трансантлантичною спільнотою, – зазначалося у спільній заяві саміту ЄС–США, який відбувся в червні 2001 р., – але занепокоєні її внутрішнім розвитком, що впливає на демократичні й вільні ринкові реформи. Ми нагадуємо Україні про необхідність направлення потужного сиґналу міжнародній спільноті, відповідаючи позитивно й прозоро на стурбованість щодо прав людини, незалежних засобів масової інформації та вільних виборів». Ще рішучіше з цього приводу висловився верховний представник Євросоюзу з питань зовнішньої політики і безпеки Х.Солана. На спільній прес-конференції з Президентом України Л.Кучмою і президентом Польщі А.Кваснєвським, коментуючи результати їх тристоронньої зустрічі у Варшаві 16 жовтня 2002 р., він заявив: «Шлях, яким зараз йде Україна, не наближає її до Європи, а навпаки – віддаляє…»

Упродовж 2004 р. зовнішня політика України стала ще більш проросійською. Відтак у період виборчої кампанії помітно зріс російський вплив на перебіг політичних процесів у країні. Ставши більш технологічним та багатовимірним, він не обмежувався тільки виборчою ситуацією чи впливом московських мас-медіа, але був важливим фактором у формуванні та реалізації української внутрішньої політики. Мали місце знакові зміни в тексті Воєнної доктрини України, з якої було вилучено чіткі висловлювання щодо наміру вступу до НАТО. Вони були своєрідним анонсуванням більш чіткої зовнішньополітичної орієнтації України напередодні президентських виборів у контексті можливої підтримки Росією єдиного кандидата від української влади, і свідчили про перемогу в оточенні Глави держави євроскептиків і противників членства України в Північноатлантичному альянсі. Цього ж року було запроваджено реверс нафти на користь російсько-британської компанії ТНК-ВР, що фактично клало край амбітним цілям України в контексті розвитку її як транзитної держави для прокачування каспійської нафти до країн ЄС.

Істотне поліпшення іміджу України у світі сталося під час Помаранчевої революції 2004 р. Вона кардинально змінила сприйняття української держави й українців у світі. Та неприхована й щира симпатія, з якою Європа й світ як на рівні органів державного управління, державних діячів і політиків, так і на рівні ЗМІ, інших інститутів громадянського суспільства, простих громадян поставилися до «помаранчевих» подій, поширилася на всю країну. Зокрема, свідченням нового сприйняття України у світі став тріумфальний візит Президента В.Ющенка до США 3–7 квітня 2005 р. Незважаючи на робочий статус візиту, рівень прийому і рівень підтримки, надані у Вашинґтоні Президентові України, були безпрецедентними. Сторони досягли повного взаєморозуміння по всіх темах, порушених під час переговорів.

Новий етап після 2004 р. розпочався й у співробітництві України з Європейським Союзом. Передусім промовистим свідченням цього стали результати опитування, проведеного аґентством TNS opinion у січні 2007 р. у 6 найбільш густонаселених країнах ЄС: Німеччині, Іспанії, Франції, Італії, Великобританії та Польщі. 55% опитаних мешканців ЄС підтримали вступ України до Європейського Союзу.

Важливе значення на шляху зміцнення стосунків з ЄС також мали демократично проведені українською владою парламентські вибори 2006 р. З цього приводу в Брюсселі було ухвалено спеціальну декларацію, де зазначалося: «Європейський Союз готовий поглиблювати відносини з Україною і вважає, що парламентські вибори створили новий стандарт для проведення таких виборів для всього реґіону в цілому». Вони, йшлося далі в документі, «дадуть міцну основу для продовження ключових реформ, спрямованих на посилення верховенства права, трансформацію суспільства і посилення ринкової економіки. У т. ч. важливі кроки мають бути зроблені на шляху отримання членства в ЄС. Євросоюз готовий допомагати Україні в проведенні цих реформ». Таким чином послідовна робота виводить увесь комплекс відносин Україна–ЄС у площину практичної реалізації завдань, пов’язаних зі вступом у майбутньому нашої держави до Євросоюзу.

З перемогою Помаранчевої революції в історії України завершився період т. зв. багатовекторності. Про це 22 лютого 2005 р. на засіданні Комісії Україна-НАТО у Брюсселі заявив Президент В.Ющенко «Україна ще раз підтвердила незмінність кінцевої мети своєї євроатлантичної інтеґрації, – наголосив він. – Ми хочемо бачити Україну інтеґрованою й до Євросоюзу, й до Північноатлантичного блоку».

Важливими для України є двосторонні міждержавні зв’язки з країнами СНД, а також багатосторонні консультації та переговори в рамках співдружності. Щоправда, від самого початку створення СНД намітилася різниця в стратегiї України i Росiї щодо майбутнього цього об’єднання. Якщо Росiя, яка дедалi активнiше ставала на шлях неоiмперiалiзму, прагнула до змiцнення структур СНД, надання їм можливостi безпосередньо впливати на перебiг подiй у державах спiвдружностi, розглядала СНД як механізм утримання під контролем республік колишнього Радянського Союзу, то Україна, навпаки, вбачала в СНД передусім механізм «цивілізованого розлучення», який би доповнював i координував процес формування якiсно нових двостороннiх вiдносин з незалежними державами, утвореними на територiї колишнього СРСР, а тому обстоювала суто консультативний характер органiв співдружності та їхнiх рiшень. Виходячи з цих засад, наша держава послідовно виступає проти надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права, заперечує проти створення будь-яких наднаціональних органів. Вона не підписала Договору про колективну безпеку, Статуту СНД та цілу низку інших документів, які могли б якимось чином обмежити її суверенітет (юридично Україна сьогодні не повноправний член СНД, а лише «країна-учасниця» з асоційованим статусом), і розглядає співдружність на нинішньому етапі як інструмент економічного співробітництва.

У відстоюванні своєї позиції щодо СНД Україна спирається передусім на підтримку Грузії, Азербайджану, Молдови, разом з якими вона в 1997 р. створила міждержавне об’єднання під назвою ГУУАМ(з 2006 р.«Організація за демократію й економічний розвиток – ГУАМ»), та Туркменістану, котрі також насторожено ставляться до спроб Росії перетворити співдружність на наддержавне утворення. Спільні економічні та політичні інтереси зближують Україну і з іншими державами СНД.

Завданням особливого значення є для України налагодження збалансованого i дiйсно партнерського спiвробiтництва з Росiєю, при одночаснiй ефективнiй протидiї будь-яким посяганням на свою незалежнiсть. Однак, досі значна частина представникiв московської полiтичної елiти не змогла позбавитися вiд iмперського мислення i демонструє неготовнiсть сприймати новi незалежнi держави, в т. ч. i Україну, як рiвноправних партнерiв. Так, вже через два дні після проголошення української незалежності з Кремля пролунала заява, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. З того часу, незважаючи на деклароване стратегічне партнерство між Україною і Росією, серед російських політиків та в російських засобах масової інформації тривалий період практично не зникали теми «російського статусу» Криму та Чорноморського флоту, досі тривають спекуляції т. зв. проблемою порушення прав «русскоязычного населения» за кордоном тощо. Російський парламент неодноразово приймав постанови, які були не лише відкритим втручанням у внутрішні справи нашої держави, але й містили територіальні претензії до неї. Так, у травні 1992 р. тодішня Верховна Рада Російської Федерації оприлюднила офіційну заяву про те, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх ухвалення. 9 липня 1993 р. найвищий законодавчий орган РФ прийняв постанову «Про статус міста Севастополь», де стверджувалося, що українське місто має «російський федеральний статус в адміністративно-територіальних кордонах міського округу станом на грудень 1991 року». Таке грубе порушення міжнародного права засудила Рада Безпеки ООН.

Прагнучи примусити Україну до поступок, Росія щонайменше сім разів протягом трьох років переносила процедуру укладання російсько-українського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, який був парафований у 1995 р., а підписаний лише 30 травня 1997 р. Тривалий час вона безпідставно зволікала з делімітацією кордону між нашими країнами. Тільки в січні 2003 р., під час приїзду президента В.Путіна в Київ, було нарешті підписано Договір про суходільний кордон між Росією та Україною. Але статус Азовського моря та Керчинської протоки досі не визначено. Сторони ніяк не можуть дійти згоди в зв’язку із завищеними претензіями Росії.

Власне, відсутність делімітації кордону в Азово-Керченській акваторії ледь не привела до силового протистояння між Україною та Росією. Яблуком розбрату став острів Коса Тузла в Керченській протоці, коли в жовтні 2003 р. російська влада без будь-яких консультацій із Україною, як того вимагають двосторонні домовленості та міжнародне право, розпочала спорудження дамби з території Краснодарського краю РФ у бік острова, що є невід’ємною частиною української території. Попри вимоги Києва припинити будівництво, роботи тривали упродовж кількох тижнів. У відповідь українська сторона різко збільшила континґент прикордонників на Тузлі, які зміцнювали острів, відпрацьовували тактику відбиття нападу з моря, розпочали будівництво прикордонної застави. Вживалися інші необхідні заходи для забезпечення територіальної цілісності України. Після тривалого відмовчування російського керівництва та дивної пасивності тодішнього Президента Кучми, який фактично самоусунувся від розв’язання «тузлинської кризи», коли до українського острова залишилося менше кілометра, Москва, розуміючи нелеґітимність своїх дій, припинила спорудження дамби. Виникає риторичне запитання: чи наважилася б Росія провокувати подібний прикордонний конфлікт, якби Україна була членом НАТО?

Досі з вини російської сторони не розв’язано проблеми, пов’язані з передачею Україні частини закордонної власності колишнього СРСР.

Значною проблемою України у відносинах з Росією залишається залежність від поставок російських газу і нафти. Вона стає дедалі вагомішим важелем тиску Кремля на зовнішню та внутрішню політику України, загрожує її державному суверенітету. Реалізуючи свої інтереси та вплив в Україні, Росія намагається скуповувати контрольні пакети акцій ліквідних українських підприємств, як правило, в стратегічних галузях виробництва, взяти під свій контроль енерґорозподільні мережі. Москва докладає значних зусиль, в т. ч. спираючись на проросійське лобі в українському політикумі, щоб віддалити Україну від процесів європейської інтеґрації, прагне економічного і політичного домінування на пострадянському просторі. Від успішного вирішення цього складного комплексу окреслених проблем багато в чому залежать не лише подальші українсько-російські відносини, а й значною мірою майбутнє самої України.

Свдченням важливості українсько-російських стосунків став і той факт, що свій перший закордонний візит на посаді Президента України В.Ющенко здійснив до Москви. Незважаючи на брутальне втручання останньої у внутрішні справи України під час виборів 2004 р., він усе ж прагнув налагодити з північно-східною сусідкою рівноправні і партнерські стосунки. Зокрема, було окреслено бачення участі держави в ЄЕП: Україна співпрацюватиме в рамках простору лише в контексті створення зони вільної торгівлі, яка відповідатиме стандартам ЄС.

Отже, основним підсумком незалежного існування Ук­раїнської держави стало усвідомлення нею того, що зайняти гідне місце в світовому співтоваристві можна лише за умов якісного реформування економіки, забезпеченням своїм громадянам належних соціальних стандартів, реальної демократизації суспільства, його політичної стабільності, дотримання прав людини, відкритості та послідовності зовнішньої політики. Не викликає сумнівів і те, що поза свiтовими глобальними i реґiональними процесами становлення полiтично стабiльної, демократичної, економiчно процвiтаючої України просто неможливе. Тому поступове повне входження в європейськi та свiтовi мiжнароднi полiтичнi, економiчнi, гуманiтарнi та iншi процеси, розвиток України як надiйної ланки в будiвництвi нової всесвiтньої системи мiжнародних вiдносин, нової європейської архiтектури безпеки є першочерговими завданнями зовнiшньополiтичного курсу нашої молодої держави. Перебуваючи в Європі географічно й історично, Україна зобов’язана стати європейською країною фактично.