Нацiональна полiтика бiльшовикiв в Україні

Надзвичайно цікавим явищем в історії України було українське відродження середини 1920-х – початку 1930-х років. Безсумнівно, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917–1919 рр., який розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в рядах інтеліґенції під час громадянської війни та велику еміґрацію творчих сил за межі Радянської України.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х – початку 1930-х років були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки у партійно-державному апараті. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6%. Ще гіршою була ситуація в керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів нараховувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% із євреїв, 37% – із росіян і тільки на 14% – з українців. Виправити цю невідповідність взявся у 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, деяка лiбералiзацiя полiтики бiльшовикiв у нацiональному питаннi в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в нацiональних республiках – звiдси й назва полiтичного курсу – «коренiзацiя». Щоб змiцнити свiй вплив у республiках, партiя змушена була розмовляти з населенням його мовою i створити власних апаратникiв з мiсцевих кадрiв. Безсумнiвно, що «коренізація» мала побiчний ефект у виглядi стрiмкого розвитку пригнiчених до того нацiональних культур, які отримали хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для цього. «Турбота» про розквіт національних республік мала зміцнити позиції більшовицької влади і серед світової громадськості.

В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова – мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади – написів, вивісок, печаток), до обов’язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова – мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників, і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РНК УСРР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який перетворився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали т. зв. національні комуністи. Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів революції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал-демократами – боротьбистами та укапістами, що влилися у більшовицьку партію відповідно у 1920 і 1925 рр. До них належали М.Скрипник, В.Бла­китний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворсь­кий. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтеліґенція, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1921 рр. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські рееміґранти, зокрема М.Грушевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили у серйозність курсу на українізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б)У, в якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймовірно, але керівником ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (цю посаду в Україні до середини 1950-х років займали росіяни Г.Пятаков, В.Молотов, М.Хрущов і Л.Мельников, євреї Д.Мануїльський і Л.Каганович, поляки Ф.Кон і С.Косіор, німець Е.Квірінґ). У контрукраїнізаційній політиці партійна верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відомого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «великодержавний ухил». У 1923 р. один із комуністичних лідерів Я.Яковлєв (Епштейн) змушений був визнати, що в апараті влади в Україні панує «склад бюрократії з росіян і русифікованих євреїв, які є послідовними провідниками великоросійського національного гніту». Зокрема, другий секретар ЦК КП(б)У росіянин Д.Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої випливало, що оскільки російська культура на Україні пов’язана з проґресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська – з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов’язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес».

Навіть на початку 1928 р. тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович зазначав, що «для багатьох керівників українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти».

До противників українізації належала російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців у кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар’єру на шляху міґрації росіян на благодатну Україну сприймало українізацію й російське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і непрестижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Одна із персонажів комедії М.Куліша «Мина Мазайло» з цього приводу заявляла: «...прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтеліґенції. А.Луначарський, як нарком освіти РРФСР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що нема потреби перекладати російську літературу українським «наречием». Одеський юрист професор П.Толстой оголосив ренеґатами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Проти українізації виступали священики РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від самого початку була приречена на провал.

Та все ж за порівняно короткий час наполеглива реалізація політики українізації дала значні результати. Протягом 1923–1927 рр. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 54%. Якщо у 1922 р. українською мовою велося лише 20% усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 70%. Значний вплив українізація справила на розвиток національної освіти, що збіглася в часі з розгортанням більшовиками т. зв. культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. Так, якщо до революції 1917 р. у Східній Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х років діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів із українською мовою навчання.

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. кількість газет українською мовою збільшилася до 60%, а в 1933 р. вона становила вже 89%. Якщо в 1925/1926 рр. українською мовою видавали 46% книжок, то у 1931 р. – 77%. На українську мову переводилися театри, радіомовлення, кіностудії. З ініціативи одного з провідних ідеологів курсу українізації М.Скрипника, який у різний час займав посади наркома внутрішніх справ УСРР (1921), наркома юстиції та генерального прокурора (1922–1927), наркома освіти України (1927–1933), заступника Голови Раднаркому та голови Держплану УСРР (1933), національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.

Поряд із українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншостей. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну республіку. До 1931 р. завершено організацію 8 російських, 7 німецьких, 3 грецьких, 3 болгарських, 3 єврейських і 1 польського автономних районів. Тоді існувало 414 російських, 251 німецька, 148 польських, 167 єврейських, 16 молдавських (крім автономної республіки), 34 болгарських, 30 грецьких, 10 чеських, 4 білоруські сільради. Діяли національні школи.

Могутня революційна хвиля розкувала творчі можливості нації. Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн українців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.

У 1932 р. українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову, «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923 р. лише 38% населення вважали себе українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50%, у Запоріжжі відповідно – з 28 до 56%, у Дніпропетровську – з 31 до 48%, у Луганську – з 31 до 37%.

Процес українiзацiї, запроваджений бiльшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрiвся з бурхливим процесом українського нацiонального відродження, що йшло знизу вверх. Відповідно, середина – друга половина 1920-х років стали періодом значних зрушень у менталiтетi українства, подоланнi наслiдкiв багатовiкової русифiкаторської полiтики, розширення сфери дiї української мови, нового осмислення традицiй, нацiональних цiнностей. Українiзацiя сприяла поверненню в Україну значної кiлькостi дiячiв культури, якi з рiзних причин опинилися за кордоном. Все це призвело до зростання впливу нацiональної iдеї, що вже само по собi лякало Москву.

Ще одним головним болем для неї стало т. зв. «націонал-ухильництво». Воно пов’язувалося насамперед з кількома іменами: письменника Миколи Хвильового, який своїм гаслом «Геть від Москви» закликав до подолання провiнцiалiзму української культури, звiльнення її вiд рабського наслiдування росiйських зразкiв, творчого засвоєння європейського досвiду; наркома освіти Олександра Шумського, що різко засуджував російський шовінізм та централізм; економіста Михайла Волобуєва, котрий стверджував, що економічна політика СРСР заснована на нехтуванні інтересів України і є, по суті, колоніальною.

До певного часу московське керівництво, зайняте внутріпартійною боротьбою, не могло ефективно втручатися в українські справи. Та в міру зміцнення позицій Й.Сталіна, формування адмiнiстративно-командної системи ситуація значно погіршувалася. Пiд приводом захисту загальнодержавних iнтересiв обмежувалася самостiйнiсть України, набирала сили тенденцiя до унiтаризму. Поступово розмивався закладений в Конституцiї 1924 р. розподiл компетенцiй Союзу та республiки, суверенiтет якої ставав дедалі формальнішим. До речі, показовим фактом політики Москви щодо України стала передача в жовтні 1925 р. Виконавчим Комітетом СРСР у підпорядкування Північно-Кавказького краю Російської Федерації двох українських округів – Шахтинського і Таганрозького. Боязкі спроби українського керівництва перечити такому рішенню залишилися без відповіді.

Аналоґiчнi процеси вiдбувалися i в нацiонально-культурнiй сферi. Головною загрозою для «соціалістичного ладу» було оголошено місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як раніше. Це стало сиґналом до повсюдного наступу на українізацію. Апарат комісаріату освіти, головного провідника політики українізації, був повністю заміщений на обласному рівні, і на 90% – на районному. Звільнено з роботи близько 4000 українських учителів та 210 викладачів педагогічних інститутів. З 1938 р. в українських школах стало обов’язковим вивчення росiйської мови. Українська абетка, граматика i словник були максимально наближені до росiйських. За особистим розпорядження секретаря ЦК Компартії України П.Постишева з правопису було вилучено літеру ґ. Зменшувалася кількість українських шкіл, скорочувалися тиражі україномовної продукції, закривалися українські театри тощо. Деукраїнізація вела до посилення російських впливів, зокрема у науково-дослідницьких закладах частка росіян з 1929 по 1934 р. зросла з 31 до 50%, тоді як українців – упала з 50 до 30%. Але найстрашнішим явищем став масовий терор, започаткований ще В.Леніним відразу після перемоги більшовицького перевороту. З кінця 1920-х років він набрав особливого розмаху і був спрямований насамперед проти української інтеліґенції (на думку історика Я.Дашкевича, українізація була широкомасштабною провокацією більшовиків, скерованою на виявлення та винищення національно свідомих українців). Незабаром українізація була потоплена в крові, задушена в муках штучного Голодомору.