Встановлення нацистського окупаційного режиму та народний опір йому

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану «Барбаросса», що передбачав напад на Радянський Союз.

Україна в планах Німеччини

Немаловажне місце у своїх планах німецьке командування відводило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами. «Якщо ми хочемо володарювати в світі, то спершу повинні перемогти Росію», – безперестанку повторював А.Гітлер. І у своєму задумі особливу роль відводив Україні. «Якби Урал з його незліченними сировинними багатствами, Сибір з його лісами і Україна з неозорими полями стали власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні», – заявив він на з’їзді нацистської партії в 1936 р. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: «Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!»

У переддень нападу на СРСР, 21 червня 1941 р., А.Гітлер довірчо писав італійському лідеру Б.Муссоліні: «Перш за все я сподіваюся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним поставником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому».

Тепер точно встановлено, що одразу ж після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад А.Гітлер доручив розробити нові принципи німецької політики на Сході. 16 вересня 1942 р. вони були схвалені фюрером. «Ми завоювали неосяжні території на Сході з тим, – говорилося там, – щоб закріпитися тут на тисячоліття. Конкретно це означає: після перемоги німецької зброї на просторах від Карпат до Волги має розквітнути нова арійська імперія... Звичайно, програма перебудови світу такого ґрандіозного розмаху вимагатиме не лише гігантських фізичних зусиль, а насамперед – граничної твердості духу. Саме тому не міністерським чиновникам, а білявим бестіям із чорного корпусу СС фюрер довірив створення передумов великого переселення нордичної раси – вивільнення життєвого простору. Отож найвищим обов’язком кожного з нас на Сході віднині буде масове знелюднення завойованих територій. Ви повинні убивати якмога більше й ефективніше винищувати тутешніх унтерменшів!»

Згодом нацисти прийняли конкретне рішення: для знелюднення територій до Уральського хребта в найстисліші строки знищити та депортувати в Сибір понад 30 млн населення Польщі та європейської частини СРСР.

Початок радянсько-німецької війни

22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина напала на СРСР (разом з нею у війну вступили її союзники – Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина та Фінляндія). Її армія наступала у трьох напрямках: група «Північ» – на Ленінград, група «Центр» – на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група «Південь» – на Житомир і Київ. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях – 1:1,4, артилерії – 1,3:1, танках – 4,9:1, літаках – 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося. Їх просування полегшувалося тим, що старі укріплені райони – т. зв. «лінію Сталіна» – у зв’язку з перенесенням після 1939 р. кордонів ліквідували, а нову – «лінію Молотова» – не закінчили. За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. чол., 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10 разів меншими).

Такий перебіг подій настільки приголомшив радянське керівництво, що, як стверджують дослідники, у липні 1941 р. Й.Сталін, Л.Берія і В.Молотов обговорювали питання про капітуляцію Радянського Союзу перед нацистською Німеччиною, погоджуючись віддати Гітлеру Прибалтику, Молдавію, значну частину України, Білорусії. Проте болгарський посол, через якого вони намагалися зв’язатися з Гітлером, відмовився бути посередником у цій сумнівній справі.

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів: зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального – було складовано поблизу кордону (згадуваний вже В.Суворов, мотивує це підготовкою Сталіна до нападу на Німеччину, який мав статися 15 липня 1941 р.). У результаті, за перший тиждень війни 30% всіх запасів боєприпасів, 5,4 із 7,6 млн ґвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів, 50% всіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або захоплено противником.

До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну (за винятком східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловоградської областей). Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. Приклади серйозного спротиву нацистам були нечисленними. У перші дні наступу німецькі частини наразилися на відчайдушний опір на лінії Луцька–Бродів–Рівного–Дубна, де з 23 по 29 червня 1941 р. велися перші на Східному фронті танкові бої. Незважаючи на настирливі атаки, протягом 5 днів стримувала наступ ворога 41-ша стрілецька дивізія у районі Рави-Руської. Значний героїзм проявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, нацисти зосереджували на ключових напрямках потужні сили і за рахунок цього без якихось ускладнень проривали радянську оборону.

У зв’язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли, за словами історика В.Короля, ґвинтівкою у перших боях був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інколи один з п’яти. До того ж солдатам на один день активних боїв видавали тільки півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, на українській території сталося найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень, коли у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. чол., в т. ч. 60 тис. командирів, Південно-Західного фронту. Одною з причин катастрофи став наказ Сталіна, що вимагав «за будь-яку ціну» утримувати Київ і заборонив військам фронту відступити на лівий берег Дніпра. З оточення зуміли вирватися лише окремі загони. Командувач фронтом М.Кирпонос та група генералів загинули. Подібної поразки Червона армія зазнала наприкінці травня 1942 р. під Харковом, коли в німецький полон потрапили 240 тис. чол.

22 липня 1942 р., після захоплення німцями м. Свердловська на Ворошиловградщині (нині Луганщина), вся українська територія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вбитими і полоненими склали близько 5 млн чол., в той час як втрати німців – трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося всього 8%. Очевидно, що якби територія СРСР обмежувалася лише її європейською частиною, то його поразка у 1941 р. була б неминучою. Але Радянському Союзові, як влучно підмітив Я.Грицак, пощастило на природних союзників. По-перше, його рятували великі простори – Червоній армії було куди відступати. Наявність великого тилу в східній частині СРСР дозволила, до того ж, евакуювати туди військове виробництво. По-друге, радянське керівництво скористалося з величезного людського потенціалу, який, як гарматне м’ясо, кидали під наступаючі німецькі танки. Та й, зрештою, зимою 1941–1942 рр. допомогли тріскучі морози.

Причини перших поразок

Значною мірою перші поразки Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виділимо два. Передусім – це репресії в армії. Протягом, головним чином, 1937–1938 рр. із 733-х вищих командирів і політпрацівників – 579 було знищено. Із 5 маршалів розстріляно 3-х, з 10 командармів 2-го ранґу – всі 10, з 57 комкорів – 50, із 186 комдивів – 154. Було репресовано або звільнено з армії 91% командирів полків та їхніх заступників. Усього каральні органи репресували понад 47 тис. офіцерів і 1 800 генералів (з названої кількості 1/3 припадала на Київський військовий округ). Загальна кількість репресованих по Наркомату оборони з 1937 по 1939 р. складала 3,5–4 млн осіб. В результаті, на початку 1941 р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище не міг не звернути уваги А.Гітлер. Напередодні війни на одній з військових нарад він заявив: «Червона армія обезголовлена. 80% командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову».

Другим фактором, котрий став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась диявольська самовпевненість Й.Сталіна, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на Радянський Союз не нападе (ця безпечність згодом вилилася у мільйони людських жертв). Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням аґресивних намірів були постійні порушення німцями радянського кордону. З жовтня 1940 р. по 10 червня 1941 р. з боку Німеччини було здійснено 185 порушень кордону літаками, в т. ч. тільки за травень і 10 днів червня – 91 порушення. Причому в ряді випадків літаки пролітали над радянською територією до 100 і більше кілометрів. З 1 січня по 10 червня 1941 р. на кордоні з Німеччиною було затримано 2080 порушників, з них викрили 183 німецьких аґенти. Але замість того, щоб відповідним чином відреаґувати, Сталін напередодні війни пішов на безпрецедентні поступки Гітлеру. Він дозволив німцям розшукувати на радянській території могили солдат, що загинули в роки Першої світової війни. І от німецькі «слідопити» під виглядом пошуку могил вели розвідку місцевості... в найближчому тилу радянських військ! (До речі, після розгрому Німеччини, на допиті, фельдмаршал Кейтель на питання радянського слідчого, які, на думку Кейтеля, були головні заслуги німецької розвідки перед війною, відповів: «Найпозитивнішим було те, що німецька розвідка дала повну і точну картину розташування всіх радянських військ перед початком воєнних дій у всіх прикордонних округах...»).

Цікаво, що до останнього моменту – 3 год. ранку 22 червня 1941 р. – радянські ешелони і кораблі з хлібом, рудою та іншими товарами, згідно договору, реґулярно відправлялися в Німеччину. Хоча остання ще з початку 1941 р. припинила зворотні поставки, особливо машин і верстатів. А напередодні нацистського нападу – 20–21 червня – всі німецькі кораблі, котрі перебували у радянських портах, терміново, навіть недовантажені, знялися з якорів і залишили територіальні води СРСР.

Подібне безглуздя Й.Сталіна видається ще злочиннішим на тлі того, що про аґресивні наміри Німеччини проти СРСР знали як в Москві, так і за кордоном. Конкретні дані про підготовку німців і їх союзників до війни радянські органи держбезпеки почали отримувати з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. й про конкретну дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Зокрема, радянський розвідник у Японії Р.Зорге повідомив точне число аґресії за тиждень до неї. Перебіжчики з німецької сторони за кілька діб до нападу повідомляли не тільки день, а й навіть годину. Таким чином, радянське керівництво мало більше, ніж достатньо надійної інформації про воєнну загрозу. Та вся вона відкидалася як дезінформуюча, оскільки «великий вождь» виключав саму можливість того, що Гітлер наважиться розпочати війну проти СРСР до того, як розгромить Англію. Виходячи з цього, Сталін був переконаним, що розвідці вірити не можна. Тому з 1936 по 1940 р. були репресовані 5 начальників Головного розвідувального управління.

Вельми промовистим фактом у даному випадку є доповідна записка Л.Берії Й.Сталіну від 21 червня 1941 р.: «...Я, – зазначав Берія, – знову наполягаю на відкликанні й покаранні нашого посла в Берліні Деканозова, який як і раніше бомбардує мене «дезою» про те, що нібито Гітлером готується напад на СРСР. Він повідомив, що цей «напад» почнеться завтра. Те ж радирував і генерал-лейтенант В.І.Тупиков, військовий аташе в Берліні. Цей тупий генерал стверджує, що три групи армій вермахту (назва збройних сил Німеччини в 1935–1945 рр. – Авт.) будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ, посилаючись на всю берлінську аґентуру... Але я і мої люди, Йосифе Віссаріоновичу, твердо пам’ятаємо Вашу мудру настанову: в 1941 р. Гітлер на нас не нападе!..» Наголосимо, що все це відбувалося за кілька годин до нацистської аґресії.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. 16 серпня 1941 р. з’явився вкрай жорстокий наказ № 270, згідно з яким з військ НКВС і держбезпеки створювалися т. зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і у випадку вимушеного відступу, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з наказом, формувалися штрафні роти (від 150 до 200 чол. у кожній), куди посилали «нестійких» солдатів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали «смертниками», бо майже всі вони гинули.

28 липня 1942 р., коли німці проривалися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта, Сталін підписав ще один наказ – № 227, в якому далі розвивалися положення попереднього наказу. До штрафних рот для рядового й сержантського складу додавалися штрафні батальйони (по 800 чол.) для офіцерів – від молодшого лейтенанта до полковника. «Ні кроку назад без наказу вищого командування», – говорилося в наказі. – «Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці».

Важко не погодитися з думкою відомого воєнного історика М.Коваля, що, з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум’яття подібні суворі накази були необхідні. А з другого – підкріплені правом розстрілу «в несудовому порядку», карною відповідальністю близьких родичів т. зв. «винуватців» та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів, зокрема позбавляли їх можливості маневрувати, перегруповувати сили тощо, і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з’єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4–5 снарядів на одну гармату, коли навіть ґвинтівки мали не всі бійці й їсти не було чого. Полки зникали разом зі штабами. За 3–4 дні боїв дивізія гинула.

«Не забуду поки й житиму, – згадував письменник Анатолій Дімаров, – одну таку атаку взимку 43-го, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кілька сот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів».

Інший учасник бойових дій, що побував у схожій ситуації, писав: «Ввечері нас вишикували в лісі, видали нові ґвинтівки, ще з заводською змазкою,.. і сказали, що завтра буде бій. Ніхто з ґвинтівок не стріляв, не мав поняття про чистку зброї. Ранком пішли в бій. Ґвинтівки не стріляли. А німці вели щільний вогонь з кулеметів. Крики, мат, прокляття. Покосило нас немало. Командир дивізії був упертим і дурним, гнав батальйон за батальйоном...»

Нацистська окупація

Окупувавши Україну, нацисти встановили на її території режим кривавого терору у вигляді сумнозвісного «нового порядку». Мета нацистів зводилася до насильницького пограбування завойованих територій, максимального очищення їх від корінного населення та запровадження для решти системи жорстокої позаекономічної експлуатації. У планах німецької колонізації визначалося: «Україна – найплодючіша область Європи. Її завдання – постачати продукти харчування та сировину новій Європі. А жити на українській землі повинні тільки люди німецької арійської крові».

Відповідно до цього, новоявлені колоністи прагнули витравити національну свідомість українців, а тому вдалися до розчленування України як історично-географічної та політичної цілісності. Як відомо, Закарпаття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союзниці – Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» – Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини – Румунії. Галицькі області – Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська, як «дистрикт Галичина» були включені до «Генерал-губернаторства», створеного на території окупованої Польщі. З більшої частини українських земель було утворено т. зв. «Рейхскомісаріат Україна» зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Всі частини розділеної України були ізольовані одна від одної, спілкування між ними заборонялося.

На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив безжального і жорстокого Е.Коха, україноненависницька політика котрого не знала меж. «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, – заявляв цей фанатичний расист, – я звелю його негайно розстріляти». На нараді окупаційних чиновників у Рівному він так сформулював цілі Німеччини щодо України: «Мета нашої роботи – примусити українців працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід проводити, не рахуючись з втратами». Подібне твердження відповідало ідеологічним засадам міністра окупованих східних територій А.Розенберґа, який заявляв: «Розмноження слов’ян небажане... Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100... Кожна освічена людина – це наш майбутній ворог...» Свою «турботу» про українців висловлював і сам фюрер: «Знання сиґналів дорожнього руху їм буде достатньо... Під свободою українці розуміють, що вони будуть митися тільки один раз на місяць замість двох разів».

Гітлерівці запровадили в Україні нещадний геноцид проти місцевого населення. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів смерті, 50 ґетто, де нацисти замордували 5 264 тис. осіб мирного населення, причому євреїв і циганів майже поголовно, та військовополонених. До Німеччини вивезено на каторжні роботи 2 400 тис. осіб, передусім молоді. Значна частина їх загинула на чужині від виснаження, хвороб, травматизму.

У березні 1943 р. гітлерівські карателі дощенту спалили районний центр Корюківку на Чернігівщині, поклавши у вогняну могилу 7 тис. жителів, головним чином старих, жінок, дітей. Цей факт відзначався комісією, що готувала матеріал про згаданий злочин до Нюрнберзького процесу, як найбільше масове знищення мирних жителів на окупованих територіях за увесь період Другої світової війни.

Під час війни німці з властивою їм педантичністю і скрупульозністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї марґанець, руду, вугілля, шкіру, целюлозу, будівельні матеріали, промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м’ясо, олію, масло, цукор, лікарські трави і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, німецька адміністрація оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний нацистами економічний визиск де в чому нагадував господарювання комуністів, зокрема, було збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Рух опору

«Новий порядок», запроваджений нацистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення. Хоча з самого початку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939–1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці не давали таких обіцянок, національно свідомі українці висловлювали сподівання на відновлення української державності. Тим більше, що один з найавторитетніших теоре­тиків націонал-соціалізму А.Розенберґ, якого Гітлер вважав своїм учителем, доводив, що німці в боротьбі з російським імперіалізмом повинні опертися на пригноблені Росією народи, передусім ук­раїнців. Навіть у офіційних директивах він певний час згадував про майбутню незалежну Україну під протекторатом Німеччини. Так, 7 травня 1941 р. в інструкції для рейхскомісара України Розенберґ зазначав: «Мета роботи рейхскомісара в Україні полягає, по-перше, в одержанні для німецького рейху продовольства і сировини (...), а потім у створенні вільної Української держави, тісно зв’язаної з Німеччиною». Подібної думки дотримувалася й ціла група впливових німецьких генералів та офіцерів (В.фон Браухіч, Ф.Ґальдер, Т.Оберлендер, Е.Штольє та ін.). Позитивне враження на українців також справляла політика німців у культурно-освітній сфері, яка здійснювалася ними впродовж 1939–1941 рр. у Генеральному губернаторстві.

Найбільшу державотворчу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів, керівництвоякої напередодні німецько-радянської війни ставилося до Німеччини та її військ як до союзників майбутньої Української держави у спільній боротьбі проти більшовизму. Більше того, в меморандумі до німецького уряду від 23 червня 1941 р. лідери ОУН, серед іншого, в досить жорсткій формі попередили гітлерівців, що у разі відмови підтримати Українську державу в них виникнуть серйозні проблеми. Ще до приходу німців у багатьох містах націоналістами були створені українські органи державної влади і правопорядку. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них нараховувалося близько 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння роз­громлених вермахтом частин Червоної армії, охо­рони ешелонів з полоненими та боєприпасами, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН-б організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд – Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке «самоуправство» була неґативною. Вже на початку липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Стецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема, Степан Бандера наголосив, що, вiддаючи накази, «не спирався на жоднi нiмецькi органи влади й нi на жоднi угоди з нiмецькою владою, а тiльки на мандат, який мав вiд українцiв». У вiдповiдь нацисти кинули С.Бандеру, Я.Стецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема, у вересні було заарештовано близько 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бандерівських «похідних груп». Їх завданням було, рухаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, пропаґувати по містах і селах ідею самостійності України, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці ґестапо накинулося вже на ОУН-м, розстрілявши понад 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу Олену Телігу. В той же час німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію тако­го змісту: «незаперечно встановлено, що рух Бан­дери готує повстання у рейхскомісаріаті «Украї­на», мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники». У вересні 1942 р. у концтаборі Освєнцім було закатовано двох братів С.Бандери – Олексу і Василя.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ’я, нещадної експлуатації і грабунку ОУН кинула клич до самооборонної боротьби, як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся. Там від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Там же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об’єднання всіх цих розрізнених військових формувань була створена Українська повстанська армія (УПА), днем народження якої прийнято вважати 14 жов­тня 1942 р. – свято Покрови Пресвятої Богородиці. Отже, впродовж незначного відрізку часу Організація українських націоналістів від співпраці з Німеччиною повністю переорієнтувалася на боротьбу з нею. Лише протягом останнього тижня листопада 1942 р. німці зафіксували 150 атак націоналістичних партизанів проти своїх військових і цивільних об’єктів, а заготівля зерна через діяльність цих «банд», згідно зі звітами окупантів, у районі Сарн, Костополя й Пінська впала до 25–30% від раніше запланованих.

Уже невдовзі УПА стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями накликали нацистські репресії проти мирного населення. У квітні 1943 р. нацисти змушені були розпочати масово застосовувати проти УПА цілі військові з’єднання, а згодом і артилерію та бронетехніку, позаяк, згідно з документальними свідченнями самих німецьких урядовців, повстанські відділи контролювали всю сільську місцевість на південь від траси Київ – Рівне – Ковель – Брест-Литовськ. На північ від неї вони вели жорстоку боротьбу за контроль над територією з радянськими партизанами. Нацистське керівництво панічно повідомляло, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивезення до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації. За даними дослідника І.Патриляка, впродовж квітня 1943 р. у боях з повстанцями загинуло близько 600 німців та їхніх союзників. У травні відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною.

Щоб перехопити ініціативу, гітлерівці з червня 1943 р. розгорнули проти УПА масштабні бойові операції, в яких було задіяно 10 тис. німецьких і польських поліцаїв та жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та 5 бронепоїздів. Однак, це їм не допомогло. Лише впродовж липня–серпня Українська повстанська армія здійснила 686 атак на німецькі ґарнізони, 1716 диверсії на залізниці, 270 нападів на господарські об’єкти. Під час боїв і сутичок з окупантами у червні–вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тис. гітлерівців.

У результаті успішної боротьби з нацистами УПА зуміла взяти під свій контроль низку суцільних територій, передусім тих, як правило сільських місцевостей, які межували з великими лісовими масивами – Кременеччина, Ковельщина, Степанщина, Деражненщина, Кореччина, район Володимира-Волинського тощо, де створювалися «повстанські республіки». Під контролем повстанців певний час перебували й такі центри, як Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровиця, Людвипіль, Деражня, але для їх довгого утримання не вистачало сил. 15 серпня 1943 р. командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на всіх звільнених від німців територіях України, де почало впроваджувати місцеве самоврядування, вирішувати земельне питання, створювати грошову систему, вводити обов’язкову загальну освіту шкільної молоді, здійснювати поголовний медичний огляд школярів силами лікарів з УПА тощо. Зокрема, виходячи з того, що в усі часи найважливішою проблемою для українського селянства залишалося «земельне питання», було видано своєрідний «декрет про землю», який передбачав ліквідацію колгоспів і перехід у власність українських селян усіх земель колишніх польських землевласників і колоністів.

Подальшій реалізації масштабних державотворчих планів УПА значною мірою завадили німецькі війська, які відступали під ударами Червоної армії. У важких боях із переважаючим ворогом у жовтні–листопаді 1943 р. повстанці знищили понад півтори тисячі німців. Втрати упівців сягнули 414 осіб убитими. У той же час почалися перші масштабні зіткнення між загонами УПА-Захід і німцями в Галичині. У Карпатах, біля Липовиці, в боях з УПА загинуло понад 200 окупантів. Запеклі сутички між відділами УПА і карателями мали місце на Станіславщині і Самбірщині.

З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА-Південь називали ще й УПА-Схід). Для загального керівництва повстанським рухом було створено Головне командування і Головний військовий штаб. Командувачем УПА до листопада 1943 р. був майор Роман-Дмитро Клячківський (повстанське псевдо – Клим Савур), його змінив підполковник (з 22 січня 1946 р. – генерал-хорунжий) Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а після загибелі останнього в бою зі співробітниками радянських спецслужб 5 березня 1950 р. – полковник Василь Кук (Коваль). На початку 1944 р. УПА нараховувала, за різними даними, від 30 до 100 тис. вояків. Вона, не маючи ніякої допомоги ззовні, спиралася на масову на­родну підтримку та розгалужену, глибоко за­конспіровану організаційну мережу ОУН.

Партизанська боротьба Української повстанської армієї, яка була формою збройної самооборони українського насе­лення на окупованій території, стала надбанням світової військової науки. Зокрема, нині її вивчають курсанти військової академії в США, на прикладі українських повстанців, за власним зізнанням, навчався ведення партизанської війни відомий практик «партизанки» Ернесто Че Ґевара. А знаменитий французький генерал Шарль де Ґоль, герой антинацистського руху Опору, у пориві відвертості заявив: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі».

Крім нацистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. Її основне завдання полягало в тому, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супроводжувала їх терористичними акціями проти мирного українського населення, зокрема, лише на Холмщині протягом 1943–1944 рр. було замордовано близько 5 тис. українців та спалено десятки сіл. Заклики командування УПА та митрополита А.Шептицького до порозуміння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це привело до насильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й десятки тисяч мирних жителів з обох боків. Протистояння тривало аж до 1947 р.

21–25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

Через рік, у липні 1944 р., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бандери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делеґати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни (крім комуністів та ОУН-м), а також представники деяких східноукраїнських організацій. Головою президії УГВР став відомий громадсько-політичний діяч та агроном із Полтавщини Кирило Осьмак, членами президії – І.Вовчук, І.Гриньох, В.Мудрий. Головою уряду – Генерального секретаріату УГВР став Р.Шухевич, його члена­ми – Р.Волошин, М.Лебедь та ін. УПА було фор­мально підпорядковано УГВР. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкінці 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путивльський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з’єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з’єднання С.Ковпака і О.Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводилася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на нацистів, вони відходили вглиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров’ю.

З’єднання С.Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С.Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося 40–50 тис. радянських партизанів.

У містах України діяли націоналістичні та радянські підпільні групи, зокрема «Молода ґвардія» на Луганщині та «Партизанська іскра» на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.