Реформи та ілюзії: Президент Леонід Кучма

Отже, влітку 1994 р. новим Президентом України було обрано Леоніда Кучму, на якого покладалися великі надії. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури та лівих політичних сил. До того ж Москва ясно дала зрозуміти, що його прихід до влади був би для неї бажаним. Кучма вів передвиборну боротьбу під гаслами радикальних економічних реформ, відновлення зв’язків із Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю.

Конституційний процес

Одним з перших кроків новообраного Президента стало ініціювання ним конституційного процесу в Україні, спрямованого на підвищення ефективності державної влади. Вже у вересні 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія, співголовами якої були затверджені Л.Кучма та О.Мороз, голова Верховної Ради. Проте її робота через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил у парламенті не відзначалася продуктивністю. Ліві партії погоджувалися на косметичні зміни лише в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р. Тоді на початку грудня 1994 р. Президент, прагнучи зрушити справу з місця, вніс до Верховної Ради проект «Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», де містилися конкретні пропозиції про розмежування повноважень між гілками влади. Передусім йшлося про те, щоб наповнити реальним змістом статтю, внесену 1991 р. у Конституцію, яка визначала повноваження Президента як глави держави і глави виконавчої влади. Ця ініціатива викликала шалений спротив з боку лівих сил та ще більше посилила напруження між гілками влади.

Вихід було знайдено лише під загрозою президентського Указу про проведення опитування громадської думки з питань довіри громадян України Президентові та Верховній Раді. Компромісом став Конституційний договір між двома гілками державної влади, урочисто підписаний 8 червня 1995 р. у Маріїнському палаці. Згідно з документом, укладеним на один рік, тимчасово припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили договору, обмежувалися повноваження Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися нормотворчі та адміністративні функції Президента та уряду.

Завершальною фазою конституційного процесу стало прийняття Конституції України, яке також виявилося тривалим і болісним. Найбільше суперечок викликали питання щодо розподілу владних повноважень, приватної власності, державної символіки, статусу російської мови та статусу Криму. Як і в попередньому випадку, Президент вдався до «стимулювання» конституційного процесу, видавши указ, який передбачав затвердження Основного закону на всенародному референдумі. Щоб не допустити такого розвитку подій, депутати змушені були піти на компроміс, ухваливши протягом славнозвісної «конституційної ночі» з 27 на 28 червня 1996 р. Конституцію України. Ця, без перебільшення, історична подія ознаменувала остаточне утвердження Української держави. День 28 червня проголошено державним святом – Днем Конституції України.

Конституція України, яка складається з преамбули та 15 розділів, що охоплюють 161 статтю, проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою з єдиним громадянством. Вона є унітарною, а її територія – цілісною і недоторканою. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який реалізує її через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державною мовою є українська, але ґарантується вільний розвиток інших мов національних меншин.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Її громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Кожен громадянин має право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання, об’єднання у політичні партії та громадські організації тощо. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Право приватної власності є непорушним. Конституція декларує також права на працю, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров’я, освіту, правову допомогу та ін. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Водночас всі громадяни України зобов’язані неухильно додержуватися Конституції та законів України.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. До її повноважень належить: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за його виконанням; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад у випадках, передбачених Конституцією, тощо. Главою держави є Президент України, який виступає від її імені й є ґарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді у межах, передбачених Конституцією України. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Отже, прийняття Конституції України, яка, за оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, належить до найбільш демократичних у світі, стало одним з найважливіших кроків на шляху розгортання державотворчих процесів, розбудови демократичної правової держави, створило фундаментальну основу для подальшого розвитку законодавства і правової системи України. В той же час чинна влада мало зробила для забезпечення українському народові умов для повноцінної реалізації його основних конституційних прав і свобод.

Економічне становище

Головною проблемою, яка постала перед новообраним Президентом, була економічна криза. Її подолання з нетерпінням очікувала вся Україна. Перші кроки Президента Кучми у даній сфері були багатообіцяючими. В жовтні 1994 р. він проголосив стратегію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмеження дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної політики, масову приватизацію великих підприємств і проведення земельної реформи.

У перші 2–3 роки після проголошення економічного курсу Л.Кучми в українській економіці намітилися певні зрушення на краще. Почалась реальна приватизація. В 1995 р. в Україні було роздержавлено 16 265 об’єктів, з яких 4 051 відносилися до загальнодержавної власності. Це вдвоє більше, ніж в 1994 р. В підсумку за 3,5 роки частина державної власності в Україні скоротилася з 96 до 62%. Другим важливим підсумком прискорення економічних реформ було досягнення в 1996 р. фінансової стабілізації. В результаті темпи зростання цін зменшилися з 400% в 1992 р. до 40% у 1996.

Зниження інфляції сприятливо вплинуло на стабілізацію курсу національної валюти по відношенню до долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа. Її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу, і заміна його гривнею. Разом з тим було здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Згадані заходи дали позитивні результати. Насамперед це знайшло відображення в зменшенні темпів падіння ВВП. Якщо до 1994 р. ВВП постійно скорочувався, то в 1995 р. вперше його скорочення не перевищило рівня попереднього року. Така ж тенденція мала місце і в 1996 р. В 1997 р. темпи падіння ВВП ще більше сповільнилися – 3,2% проти 10,1% в 1996 р. Заробітна плата з жовтня 1994 р. по квітень 1997 р. зросла у валютному еквіваленті більше ніж у 4 рази – з 22 до 90 дол. США. Середньомісячна інфляція у 1997 р. не перевищувала 1%.

Однак, незважаючи на деяку стабілізацію, що намітилася на 1997 р. у ряді галузей, економічну кризу подолати не вдалося. І без того непросте фінансове становище України значно погіршилося через наслідки кризи в Південно-Східній Азії (1997) та Росії (1998). Загострення економічної ситуації передусім відбилося на становищі населення. Якщо у 1997 р. ВВП на душу населення в Україні становив 1 040 дол. США, то в 1998 – 816, а в 1999 – близько 600 (у розвинутих країнах цей показник становив від 25 до 42 тис. дол. США). Протягом 1997–1999 рр. середньомісячна заробітна плата, що виплачувалася вкрай нереґулярно, знизилася у валютному еквіваленті майже вдвічі й склала менше 50 дол. США. Спостерігалося постійне зростання цін на основні продукти та споживчі товари. Збільшилась чисельність офіційно зареєстрованих безробітних, що становила на 1999 р. близько 1,5 млн осіб. За межею бідності опинилася більша половина українських громадян. За даними ООН, Україна за індексом людського розвитку, який враховує стан здоров’я, рівень освіти та реальну купівельну спроможність населення, з 1994 по 1999 р. перемістилася з 54-го на 102-ге місце у світі.

Причини такого становища крилися в низькій якості економічної політики, яка проводилася протягом всіх останніх років, відсутності політичної волі щодо оптимізації податкової системи, зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі податкові вимоги і фінансові обмеження, що з них випливали, при високих цінах на кредитні ресурси паралізували виробничо-споживчий обіг. Якщо у 1995 р. податкова недоїмка становила 2,4%, то у 1998-му – 39%, тобто в бюджет було сплачено тільки 61% всіх нарахованих податків.

Втрата виробниками обігових засобів, як один з найгірших наслідків завищеного оподаткування (за різними даними, прямі й непрямі податки сягали 60–80%), привела до зниження конкурентоздатності продукції: підприємства змушені були йти на дорожчу закупку сировини, матеріалів, енерґоносіїв шляхом невигідного для них бартерного обміну, що звужувало зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. При наявності попиту виробники не мали можливості на нього реаґувати через відсутність грошових засобів. Кредитування в свою чергу стримувалося великим ризиком неповернення взятих кредитів. Таким чином, хибна податкова система стала головним блокуючим механізмом економічної активності в будь-якій формі. Держава, замість того, щоб зупинити і кардинально, до розумних меж, зменшити податковий прес, вишукувала нові джерела і бази для оподаткування.

Значною мірою існуюча податкова система сприяла формуванню «тіньової» економіки, що становить значну загрозу для економічної безпеки держави (втрати державного бюджету від «тінізації» економіки, за словами Президента України, становили 12–15 млрд грн на рік). «Тіньова» економіка, яка є неоподаткованою структурою, має дві складові. Перша з них – це економіка, в якій громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування («тінь» на 1999 р. забезпечувала доходи щонайменше для 75% населення України). Значною мірою вона була об’єктивною реакцією суб’єктів господарювання і населення на втрату державою її можливостей ефективно керувати економічними процесами та необхідністю компенсувати неофіційною індивідуальною активністю обвальне падіння соціального захисту. «Тіньова» економіка стала результатом пошуку підприємств шляхів самозбереження в умовах тотального податкового пресингу, котрий робить неможливим їх функціонування у правовому просторі. Друга складова – кримінальний сектор, який має значну вагу і, на думку окремих спеціалістів, становить не менше половини об’ємів «тіньової» економіки, характеризується навмисним ухиленням від дій державних реґуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, присвоєнням в тій чи іншій протиправній формі прибутку від реалізації товару чи надання послуг, розкраданням, шахрайством, рекетом, наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності.

За останні роки «тіньовий» сектор економіки України збільшувався катастрофічними темпами, його обсяги на 1999 р. досягли не менше 60% ВВП. За словами тодішнього голови Державної податкової адміністрації України (ДПАУ) М.Азарова, у «тіньовій» економіці оберталося 10–12 млрд дол. США і більше 6 млрд грн (для порівняння: в леґальному обігу перебувало близько 10 млрд грн). На думку зарубіжних фахівців, за 10 років незалежності з України було нелеґально вивезено приблизно 40 млрд дол. США, які осіли в іноземних банках. Отже, сконцентрований у «тіньовій» економіці капітал не направлявся на інвестування національного виробництва, не міг бути використаним для підтримки соціальної інфраструктури, об’єктивно сприяв зростанню податкового пресу, що, в свою чергу, ще більший обсяг економіки заганяло в «тінь». Відповідно держава втрачала можливості реального управління економікою, оскільки більше половини економічної діяльності мало неофіційний характер, функціонувало стихійно чи під прямим контролем кримінальних структур і не потрапляло під дію державно-правових реґуляторів. По суті, «тіньова» економіка стала економічною та фінансовою базою для утворення паралельної державі інфраструктури влади. Водночас, перебуваючи під постійною загрозою викриття та страхом застосування репресивних санкцій з боку влади, «тіньовий» сектор економіки блокував утворення великого леґального національного капіталу, оскільки вільні фінансові ресурси спрямовувалися за кордон для забезпечення їх збереження. Це створювало певний інвестиційний вакуум, який заповнювався іноземним капіталом, ставлячи національну економіку під суттєвий зовнішній вплив. «Тіньова» економіка деформувала свідомість людей, вела до правового ніґілізму, ототожнення ринкових відносин з протиправною діяльністю, що формувала психологічний опір реформам.

Київський аналітик М.Рябчук назвав політико-економічні системи, які впродовж 1990-х років склалися в Україні й Росії, «шантажистськими державами». Їх суть полягає в тому, що замість колишнього тотального ідеологічного шантажу застосовується ефективніший економічний. З одного боку, держава створює такі умови, що практично жоден її громадянин не може вижити, не порушуючи тих чи інших законів і приписів. Зокрема, підприємець мусить приховувати частину податків, бо не в силі їх усіх заплатити, викладач бере дрібні хабарі від студентів, бо не може вижити із сім’єю на мізерну зарплату, робітник виготовляє «ліву» продукцію на заводі, що місяцями простоює і не платить йому зарплати, ну а решта пересічних громадян дружно роками не платить за газ, електрику, воду та інші комунальні послуги. Держава ж закриває очі на всі ці дрібні порушення, але лише доти, доки громадянин залишається лояльним і не намагається стати власне громадянином – із незалежними думками, вчинками та висловлюваннями...

Неґативним факторм для розвитку української економіки став величезний зовнішній борг. Упродовж 1994–1999 рр. він зріс більше ніж втричі й становив 12,5 млрд дол. США при ліквідних валютних резервах у 768 млн дол. Сюди додавалося зростання внутрішньої заборгованості з виплати заробітної платні, стипендій, пенсій та інших соціальних виплат, загальна сума яких збільшилася з 36 млн грн у 1994 р. до 12 млрд грн у 1999 р. За оцінкою Рахункової палати, лише за 9 місяців 1998 р. на обслуговування й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу було витрачено майже 10 млрд грн, тобто 95% усіх доходів держбюджету.

Незважаючи на тривалу системну кризу та її вкрай неґативні наслідки, економічна політика держави впродовж 1990-х років не мала стратегічної основи, здійснювалася фраґментарно, переважно зусиллями Національного банку України, що було зовсім недостатньо для формування умов економічного росту. Уряд у різних складах виявився нездатним забезпечити необхідне управління економічними процесами, виявляв недостатньо ініціативи, значною мірою сприяв «тінізації» української економіки, нерідко відлякував зовнішніх інвесторів своєю непередбачуваністю та корумпованістю. Яскравим свідченням останнього став один із колишніх прем’єр-міністрів України П.Лазаренко, якого американським судом визнано винним у корупції, шахрайстві, відмиванні та вимаганні грошей і засуджено у 2006 р. до 9 років ув’язнення та штрафу в розмірі 10 млн дол.

Не позначалася плідністю законотворча діяльність Верховної Ради, яка замість прийняття життєво необхідних законів багато часу й енерґії витрачала на внутрішні міжусобиці. Не спромігся у повній мірі реалізувати свої повноваження і Президент. Зокрема, він не зумів ефективно скористатися делеґованим йому Конституцією правом протягом трьох років видавати укази з економічних питань, не вреґульованих законом. Чимало помилок було допущено у кадрових питаннях. Як наслідок, майже кожен рік позначався зміною уряду (у червні 1995 р. замість В.Масола головою уряду був призначений Є.Марчук, у травні 1996 р. його замінив П.Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В.Пусто­войтенко). Все це обернулося для держави катастрофічними економічними збитками, створило несприятливий економічний режим у країні. Якщо у 1990 р. ВВП становив 157,9 млрд дол. США, то у 1998-му – лише 40,8 млрд дол. Рівень падіння склав 74,2%, причому на 1994–1998 рр. припадає 51,4%.

Не вдалося Л.Кучмі розгорнути й широко рекламовану боротьбу з такими чи не найбільшими перешкодами на шляху досягнення економічного процвітання і демократії в Україні, як корупція та хабарництво. Особливістю українського економічного життя стало поступове злиття влади й бізнесу. З одного боку, численні заборони, обмеження, необхідність ліцензувань тощо, а також надзвичайно високий рівень податків і нецивілізовані методи діяльності податкових адміністрацій до крайнощів утруднюють бізнесову діяльність. З іншого – окремі підприємницькі структури підкуповують чиновників, проштовхують своїх лобістів в органи виконавчої, законодавчої чи представницької влади загальнодержавного і реґіонального рівнів, домагаючись надання пільг за всіма цими обмеженнями. (За даними Державної податкової адміністрації, на 2000 р. 364 народні депутати України мали офіційний дохід від комерційних структур. Парламентарі очолювали 202 підприємства і були засновниками 473 підприємств. Загалом, народні депутати мали пряме або непряме відношення до господарсько-фінансової діяльності 3105 підприємств. У 1999 р. ці підприємства імпортували на територію України сировини та товарів народного споживання на 13,2 млрд грн (25,3% імпорту України); експортували – на 5,2 млрд грн (10,1% експорту України). За результатами господарської діяльності в 1999 р., згадані підприємства мали недоїмку до бюджету в розмірі 4,1 млрд грн).

Таким чином, апарат органів влади спочатку формував багато перешкод на шляху розвитку бізнесу, а потім за винагороду дозволяв наближеним бізнесменам ці перешкоди обходити. Як наслідок, державна влада, в т. ч. й її вищі ешелони, що нерідко використовувалися для незаконного збагачення окремих осіб, ухилення від відповідальності, переслідування опонентів тощо, дедалі більше зрощувалася з напів- або й цілком злочинними кланами, втрачала імунітет проти кримінальної корозії. Показовою у цьому зв’язку стала заява посла США в Україні С.Пайфера, який на початку грудня 1999 р. зазначив, що найвище українське керівництво «повинне розірвати свої зв’язки з особами, які втягнуті в корупційну діяльність або мають стосунки з кримінальними угрупованнями».

Злочинні утворення продовжували контролювати переважну більшість суб’єктів підприємницької діяльності, значну частину державних підприємств (за результатами експертних досліджень, в Україні під контроль організованої злочинності потрапили до 85% банків і не менше 40–50% приватних підприємств), мали суттєвий вплив на розподіл ліквідної продукції українського ринку. В грудні 1999 р. Президент Л.Кучма змушений був визнати, що «криміналізовані буквально всі сфери економіки» і «доводиться говорити про фактичну втрату керованості» економічними процесами. Зміцнівши, мафіозні структури почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі, намагаючись опанувати леґальні методи впливу на соціально-політичні процеси, інструменти провадження публічної політики, вводити своїх людей у структури влади. В країні утворилися суспільно небезпечні злочинні угруповання, які зрослися з органами влади. В результаті Україна перетворилася в одну з найкорумпованіших держав світу. (За результатами опитування авторитетного британського тижневика The Economist, у 1998 р. Україна одержала найвищий бал за рівнем корумпованості серед 97 країн світу. За 1999 р., згідно з міжнародним індексом корупції, Україна посіла 21-ше місце у списку найбільш корумпованих країн світу, а за оцінками експертів Всесвітнього економічного форуму – третє місце після Болівії і Колумбії серед 59 країн світу з найвищим рівнем корупції в політиці. У 2000 р. у традиційному рейтингу корумпованості країн, випущеному міжнародною організацією «Transparency International», Україна – третя у світі за рівнем корумпованості після Нігерії і Юґославії).

Отже, відсутність достатньої політичної волі, професіоналізму законодавчої і виконавчої влади в умінні поєднати світовий досвід з конкретними українськими умовами для проведення структурних реформ, безплідна й виснажлива боротьба всередині самої влади зумовили затяжний економічний спад, привели до зниження довіри суспільства не лише до влади, а й до об’єктивно необхідних ринкових реформ. Досягнута ціною жорсткої монетарної політики макроекономічна стабілізація без врахування пріоритетів і потреб національної економіки, без створення сприятливих умов для промислової і підприємницької діяльності супроводжувалася наростанням фінансової незбалансованості, зниженням якісних показників у виробничій сфері, погіршенням галузевої структури промислового виробництва, що вело до серйозного порушення основних параметрів економічної безпеки України.

Виборчі перегони 1998–1999 років

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні стало родючим ґрунтом для зростання впливу лівих сил. Свідченням цього був їхній успіх на виборах до Верховної Ради в березні 1998 р., які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Виборці мали можливість вибирати не лише між окремими кандидатами в депутати, а й між тридцятьма політичними партіями і блоками. Необхідний чотиривідсотковий бар’єр подолали лише вісім партій і блоків: Комуністична партія (лідер – П.Симоненко) – 24,7%, Рух (В.Чорновіл) – 9,4%, виборчий блок Соціалістичної та Селянської партій «За правду, за народ, за Україну» (О.Мороз, С.Довгань) – 8,6%, Партія зелених (В.Кононов) – 5,4%, Народно-демократична партія (А.Матвієнко) – 5%, «Громада» (П.Лазаренко) – 4,7%, Проґресивна соціалістична партія (Н.Віт­ренко) – 4,05%, Cоціал-демократична партія (об’єднана) (В.Онопен­ко) – 4,01%. Відповідно до поданих голосів КПУ отримала в парламенті 124 депутатських місця, Рух – 45, СПУ-СелПУ – 35, НДПУ – 23, «Громада» – 20, ПЗУ – 19, ПСПУ – 16, СДПУ(о) – 16. Решта місць дісталася безпартійним депутатам. Головою парламенту після затяжних дебатів, які тривали з 15 травня до 7 липня й увійшли в історію під назвою «спікеріада», та не без допомоги виконавчої влади було обрано консервативно налаштованого представника Селянської партії Олександра Ткаченка.

Кампанія по виборах Президента України почалася у травні 1999 р. Претендентами на президентський пост було зареєстровано 15 чоловік: О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, В.Кононов, Ю.Кармазін, Ю.Костенко Л.Кучма, Є.Марчук, О.Мороз, В.Олійник, В.Онопенко, О.Ржавський, П.Симоненко, О.Ткаченко, Г.Удовенко. За результатами голосування у другий тур виборів, який відбувався 14 листопада 1999 р., вийшли діючий Президент Л.Кучма та лідер комуністів П.Симоненко. Переміг Леонід Кучма, набравши 56,25% голосів, за П.Симоненка проголосувало 37,60% виборців. Чинного Президента підтримали в 15 областях України, містах Києві й Севастополі, на виборчих дільницях за кордоном, а його суперника – у 9 областях та Автономній Республіці Крим. Феномен перемоги чинного Президента, за перший період правління (1994–1999) якого реальні доходи населення зменшилися у 2,5 раза, а кількість лише офіційно зареєстрованих безробітних зросла в 12 разів, передусім пояснюється тотальним використанням «адміністративного ресурсу» і брудних виборчих технологій, масовим підкупом виборців та психологічним тиском на них з боку підконтрольних владі ЗМІ, принципом «меншого зла» у другому турі виборів. Європейський парламент, оцінюючи президентські вибори 1999 р. в Україні, у своїй резолюції зазначив, що вони відбувалися не в демократичній обстановці, та висловив жаль з приводу того, що в державі, яка декларує верховенство права, ці принципи не набули втілення в реальній політичній практиці.

Отже, український народ, поставлений перед дилемою – комуністичне вчора чи шлях реформ, важкий і непослідовний, обрав останнє. Він ще раз видав кредит довіри Л.Кучмі, сподіваючись від нього активних та рішучих дій у розв’язанні існуючих проблем.

На зламі тисячоліть

Після президентських виборів внаслідок т. зв. парламентського оксамитового перевороту 2000 р. кардинальних змін зазнала розстановка політичних сил у законодавчій гілці влади, де досі домінували представники лівих сил. Одинадцять парламентських фракцій провели в Українському домі засідання парламенту без прокомуністичної опозиції та змінили президію Верховної Ради й керівництво комітетів. 13 січня 2000 р. вони заявили про створення правоцентристської парламентської більшості та прагнення до конструктивної співпраці з Президентом і урядом, спрямованої передусім на реформування української економіки. Новим головою парламенту було обрано Івана Плюща. Реалізацію курсу реформ було покладено на новий Кабінет Міністрів, який з 22 грудня 1999 р. очолив колишній голова Правління Національного банку України Віктор Ющенко, керівник «нової хвилі», не пов’язаний з партійно-номенклатурним минулим. Урядова програма виходу з економічної кризи отримала назву «Реформи заради добробуту».

Після невпинного економічного занепаду впродовж десяти останніх років перебування В.Ющенка на посаді прем’єр-міністра України повернуло українцям віру в можливість організації стабільної економіки та на поліпшення життя, відновило довіру до нашої держави з боку Заходу, одним зі свідчень чого стало рішення Ради ЄС у жовтні 2000 р. про вилучення України з переліку країн з неринковою економікою.

Уряд В.Ющенка починав у ситуації, коли країна стояла перед загрозою дефолту, мали місце проблеми продовольчої безпеки, енерґосистема не одержувала реальних грошей, обсідали внутрішні та зовнішні борги, додавали тривоги нестабільні ціни й нестабільні гроші тощо. За рік, незважаючи на припинення припливу в державу коштів МВФ, удалося уникнути дефолту, реструктуризувати й скоротити на 17% (на 2,1 млрд дол. США) обсяг зовнішнього державного боргу, який упродовж 1993–1999 рр. щорічно збільшувався в середньому на 64% і на початок 2000 р. становив 12,4 млрд дол. США; зберегти життєстійкість енергетичної системи і зупинити наростаючий процес «віялових» відключень електроенерґії; перейти до політики збалансованого державного бюджету; здійснити комплекс заходів для зміцнення фінансової дисципліни в країні; замінити розрахунки грошовими суроґатами на розрахунки реальними грошима; утримати стабільність грошової одиниці й поліпшити збирання податків настільки (за даними ДПАУ, за підсумками 2000 р., надходження до бюджету зросли проти попереднього року більш як на 5 млрд грн), що це дало змогу майже на третину скоротити заборгованість за заробітними платами (в бюджетній сфері на 52%: з 540,6 млн грн до 262,1 млн грн), а пенсії навіть підвищити на 10%; закріпити тенденції до економічного зростання. Якщо впродовж 1992–1999 рр. розмір валового продукту країни скоротився на 60%, то протягом 2000 р. він вперше за десятиріччя зріс на 6%. Реформування промисловості на ринкових засадах дало змогу не тільки зупинити спад виробництва, а й забезпечити його реальне зростання. За підсумками 2000 р., темп приросту промислового виробництва становив 12,9%. Поліпшилася структура реалізації. Частка промислової продукції, реалізованої за бартером, за вісім місяців 2000 р. була майже вдвічі меншою, ніж у 1999 р. (17% проти 33,5). Позитивна тенденція до скорочення бартерних операцій виявилася в усіх галузях. Поліпшилися фінансові результати діяльності галузей промисловості. Порівняно з відповідним періодом 1999 р. сума збитків зменшилась з 575,1 до 51,6 млн грн.

У складних умовах перебувало сільськогосподарське виробництво України (загальна площа сільськогосподарських угідь – 40 млн 782 тис. га, в т. ч. майже 33 млн га ріллі), хоча природа подбала про його могутній потенціал. Зокрема, українські чорноземи визнані кращими в світі й містять у собі всі необхідні елементи для різкого піднесення врожайності за умови кращої організації виробництва, впровадження сучасних технологій і хіміко-біологічних засобів формування і захисту врожаю.

Проте, й у сільському господарстві впродовж 2000 р. уперше за останнє десятиріччя було призупинено спад виробництва і намітилися тенденції до зростання. Передусім це сталося за рахунок приватного сектора. При закладених у програмі уряду 1,6% зростання сільськогосподарського виробництва становило 7,6%. Певні зрушення сталися на тлі проведення аграрної реформи, значною мірою ініційованої Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» від 3 грудня 1999 р. Відбулося масштабне паювання землі, щоправда, без права купівлі-продажу (6,4 млн селян одержали у власність 26,5 млн га), яке створило передумови для включення її в економічний обіг. 11,4 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було реформовано в 14,7 тис. господарств ринкового типу. Саме вони разом із 37 тис. фермерських та 11,5 млн особистих селянських господарств, на думку уряду, «заклали інституційну основу приватного господарювання». Стимули для нарощування виробництва започаткувала лібералізація ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Українські банки стали більш охоче надавати кредити сільськогосподарським підприємствам. Все це привело до того, що селяни дедалі швидше позбувалися нажитих протягом десятиріч радянських звичок та менталітету і переходили на працю за ринковими принципами.

Водночас аграрна реформа в Україні поки що не призвела до підвищення економічної ефективності аграрного виробництва. Показники продуктивності праці українських аграріїв порівняно з розвиненими країнами залишаються низькими. Так, на одного працівника АПК України припадає річна валова додана вартість у 2500 дол. США, що у 8–16 разів менше, ніж у розвинених країнах. Нові перспективи для ефективнішого господарювання, можливо, відкриє ухвалений Верховною Радою 25 жовтня 2001 р. Земельний кодекс України, який закріпив приватну власність на землю в повному обсязі, тобто з правом купівлі та продажу.

Незважаючи на пожвавлення української економіки впродовж 2000 р., вирішення більшості соціальних завдань розвитку, викладених в урядовій програмі «Реформи заради добробуту», відбувалося повільно. За окремими важливими параметрами, передусім зростанням реальних доходів населення, враховуючи інфляційні процеси в країні, змін на краще, по суті, не сталося. Оскільки левову частку прибутків громадян, як і раніше, поглинали витрати на харчування, житло, послуги житлово-комунального господарства, – на одяг, товари культурно-побутового призначення, медичне обслуговування доводилося заощаджувати здебільшого за рахунок кількості й якості продовольства, відпочинку тощо. Серед недоліківдіяльності уряду В.Ющенка у 2000 р. можна назвати і те, що йому не вдалося створити безпечних і стабільних умов для національного капіталу, добитися значного зниження податків, установити необхідний порядок у державному секторі економіки тощо. Однак названі проблеми нагромаджувалися роками і їх вирішення потребувало тривалого часу, оскільки Україна втратила свій шанс швидкого ефективного реформування ще в першій половині 90-х років, правильно обраних економічних орієнтирів та політичної волі.

Свідченням правильності обраного урядом В.Ющенка курсу, закладеного в урядовій програмі «Реформи заради добробуту», стало нарощування темпів економічного зростання в січні–квітні 2001 р. порівняно з аналоґічним періодом попереднього. Так, за 4 місяці приріст реального ВВП становив 8,5% (у квітні зростання сягнуло майже 11%), продукції сільського господарства – 6%, промислового виробництва – 18,4%. Цей показник був одним з найкращих в Європі. Зростання промислового виробництва в Україні у першому кварталі 2001 р. було зафіксовано в усіх галузях. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами становило 239,2 млн дол. (за січень–березень 2000 р. неґативне сальдо становило 636,4 млн дол.). Упродовж січня–квітня 2001 р. в Україні зберігалася стабільність на валютному ринку, зменшувалися коливання курсу гривні, збільшився рівень золотовалютних резервів Національного банку, надходження до державного бюджету зросли на 14,2%, а обсяги кредитування реального сектору української економіки – на 13% порівняно з аналоґічним періодом попереднього року. Рівень інфляції за цей час склав 4,3% (в т. ч. у квітні 1,5%), замість прогнозованих 7,8%, індекс споживчих цін становив усього 2,6%, що втричі менше за відповідний показник 2000 р. Реальні доходи громадян за перший квартал 2001 р. зросли на 7,5%.

На тлі ефективної діяльності уряду В.Ющенка повною несподіванкою стало рішення Верховної Ради України про його відставку. Власне результати урядової роботи ініціаторів відставки цікавили найменше. Тому нагадування Кабінету Міністрів про виплату ним протягом року 6-мільярдної заборгованості за заробітними платами і пенсіями, нарощування темпів економічного зростання тощо почуті не були. Причини відставки крилися в тому, що своєю політикою В.Ющенко викликав незадоволення комуністів та олігархів, які, по суті, об’єднались у нову парламентську більшість. Щойно розбагатілі побоювалися втратити свої прибутки, їх непокоїла боротьба прем’єр-міністра проти корупції та тіньової економіки, бо сформована система давала їм можливість зосереджувати і нагромаджувати капітал не стільки за рахунок організації ефективного виробництва, скільки за рахунок нечесної приватизації і несплати коштів до бюджету. Тому, коли навівши елементарний порядок в економіці, уряд В.Ющенка спробував зламати цю систему, запровадити рівні правила гри на ринку для всіх, почав призупиняти процеси нечесної приватизації, змусив розраховуватися, зокрема на енерґоринку, грошима, скасував адресні пільги більш ніж 200 фірмам, він наразився на відчайдушний опір олігархів. Комуністів так само не влаштовувало оздоровлення країни, оскільки з поліпшенням умов життя народу їхні шанси перемогти на виборах істотно знижувалися. В результаті ідеологічно несумісні за своєю природою політичні сили: комуністи та промислові й фінансові маґнати – колишні червоні директори, партійні та комсомольські функціонери, які в хаосі пострадянських змін прибрали до рук ласі шматки державної власності, об’єдналися навколо однієї мети – відправити у відставку Кабінет Міністрів В.Ющенка, котрий був фактично першим урядом, що спирався на українську національну ідею. Це вкрай нерозважливе і незрозуміле для переважної більшості українського суспільства рішення комуно-олігархічних сил, санкціоноване Президентом, було прийнято на сесії Верховної Ради України 26 квітня 2001 р.

Як виявилося, перемога над урядом Ющенка стала для комуністів та олігархів пірровою. Покидаючи Кабінет Міністрів, Віктор Ющенко звернувся до українського суспільства зі словами: «Я йду, щоб повернутися!» Фактично з цієї миті він за підтримки своїх соратників почав боротьбу за президентську посаду.

Незважаючи на відставку уряду В. Ющенка, здійснені ним економічні реформи дали можливість новому Кабінету Міністрів, який з 29 травня 2001 р. очолив керівник Української спілки промисловців і підприємців, народний депутат України Анатолій Кінах, продовжити курс на зростання вітчизняної економіки. Зокрема, у 2001 р. зростання ВВП в Україні становило понад 9%, обсяг промислового виробництва – 14,2%, рівень інфляції скоротився до 6,1%. За перше півріччя 2002 р. реальна заробітна плата в Україні зросла на 17%, рівень роздрібного товарообігу – на 16, а середня заробітна плата вперше за всі роки незалежності перевищила офіційний прожитковий мінімум, досягнувши 377 грн. У 2001 р. в Україні зібрали 39,7 млн т зернових – у півтора разу більше, ніж 2000-го; у 2002 р. – понад 37 млн т зерна.

Проте, на думку експертів, уряд А.Кінаха не зумів ефективно використати здобутки свого попередника В.Ющенка і зберегти динаміку позитивних економічних змін. Як наслідок, уже наприкінці 2001 р. майже на 15% сповільнилися темпи зростання реальних доходів населення, практично зупинилося зростання виробництва товарів народного споживання, промислової продукції та продукції АПК. За перші шість місяців 2002 р. порівняно з тим самим періодом минулого року зменшилося виробництво 66 із 150 найважливіших видів промислової продукції, знизилися темпи зростання ВВП (за шість місяців 2002 р. реальний ВВП зріс на 4,3%, тоді як за такий же період минулого року – на 9,4%) та скоротились обсяги експортно-імпортних операцій. Значно скоротилася виплата боргів перед населенням. Якщо у 2000 р. домоглися профіциту бюджету, коли прибутки перевищили витрати, то наступний 2001-й закінчили з дефіцитом. Наповнення казни за сім місяців 2002 р. становило лише 44,4% запланованого. Держава знову вдалася до бартерних операцій. Проґресуючими темпами погіршувався фінансовий стан підприємств, зростання їх збитковості (збитковими були 52% всіх суб’єктів господарювання), істотно поглиблювалася платіжна криза. Якщо впродовж 2000-2001 рр. дещо зменшилася кредиторська заборгованість, то 2002 р. вона зросла до 299 млрд. грн, що майже на третину перевищує річний обсяг ВВП. Більш як учетверо вповільнилися темпи зростання інвестицій. Безробіття уряд фіксував на рівні 4%, Міжнародна організація праці – 11,7%, а аналітики Центру Разумкова з урахуванням його прихованих форм – 30–35%. Не дивно, що за рівнем щорічних доходів на душу населення – 379 євро – Україна, за даними ООН, опустилася на передостаннє місце в Європі, випереджаючи тільки Молдову. Критичну ситуацію у соціальній сфері змушений був визнати навіть Президент Л.Кучма, який у посланні до Верховної Ради за 2002 р. констатував, що рівень життя 83,2% населення України нижчий за прожитковий мінімум. Понад 27% українців, за даними Міністерства праці й соціальної політики України, проживали за межею бідності. Як наслідок, на заробітки за кордон виїхали від двох до п’яти мільйонів громадян України. Становище наших співвітчизників за кордоном ускладнюється тим, що більшість їх перебуває там у статусі нелеґальних міґрантів, які є найбільш дискримінованою та незахищеною категорією іноземців і права яких порушуються найбрутальнішим чином.

16 листопада 2002 р. уряд А.Кінаха було відправлено у відставку. Новим, десятим за роки незалежності прем’єр-міністром 21 листопада став голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович. Його Кабінет за формальними ознаками виявився першим у новітній історії України коаліційним урядом, сформованим із представників парламентської більшості.

Після вповільнення в період прем’єрства А.Кінаха зростання економіки впродовж 2003–2004 рр. істотно прискорилося. Зокрема, приріст ВВП у 2003 (9,4%) та 2004 (12,7%) роках перевищив середню величину за всі попередні роки незалежності. Обсяги промислового виробництва зросли відповідно на 16 і 13%. Частка прибуткових підприємств, яка у 2002 р. становила 61%, збільшилася до 65%. 2004 року одержано рекордний урожай зернових – 45 млн т, що у 2,2 раза більше показника 2003 р., та на 16% – за показник 2002 р. Заборгованість із зарплат скоротилася у 2,5 раза, а в бюджетній сфері була повністю погашена. Середня заробітна плата впродовж 2 років роботи уряду В.Януковича підвищилася на 42%, а мiнiмальна – на 44%. Правда, це середньостатистичне зростання населення не відчуло, оскільки цiни на товари, якi становлять основу споживчого кошика – основнi продукти харчування i пальне, зростали втричi бiльшими темпами, нiж реальні заробітки. До того ж, незважаючи на зростання коштів від приватизації державного майна на загальну суму 9,2 млрд грн, що більше, ніж за часів трьох попередніх урядів (Кінаха, Ющенка, Пустовойтенка) разом узятих, державний борг України за дворічне урядування В.Януковича збiльшився на 20 млрд грн. Чисті міжнародні резерви НБУ лише впродовж вересня – початку листопада 2004 р. скоротилися з 10 651,8 млн дол. США до 8 769,3 млн, тобто зменшилися на 1 882,5 млн дол. Бездумне підвищення зарплат і пенсій, викликане участю прем’єр-міністра В.Януковича в боротьбі за президентську посаду, призвело не лише до дестабілізації фінансово-грошової сфери, карколомного збільшення грошової маси, знецінення гривні та стрімкого зростання цін, а й поставило на межу краху всю пенсійну систему держави. Рівень інфляції за 2004 р. сягнув 12,3%, а дефіцит державного бюджету зріс із 1 млрд грн за попередній бюджетний період до 10,2 млрд.

На відміну від нехай повільних і непослідовних, але загалом позитивних змін, які, починаючи з 2000 р., сталися в українській економіці, події на політичній арені Українив цей час бажали бути кращими. Свій другий президентський термін Л.Кучма розпочав з активних дій, спрямованих на реформування політичної системи. 16 квітня 2000 р. відбувся всеукраїнський референдум, метою якого було посилення президентської гілки влади за рахунок повноважень парламенту. На всенародне голосування винесли чотири питання: про право Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом місяця в ній не було сформовано постійно діючої більшості або якщо вона не затвердить Державний бюджет; про скасування депутатської недоторканості; про скорочення кількості народних депутатів з 450 до 300; про заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів реґіонів. Всі вони були підтримані переважною більшістю голосів.

На заваді реалізації результатів референдуму стала політична криза, яка охопила Україну наприкінці 2000 р. – у першій половині 2001 р. Вона розпочалася з оприлюднення народним депутатом О.Морозом 28 листопада 2000 р. на сесії Верховної Ради України сенсаційних аудіозаписів колишнього охоронця Президента, офіцера безпеки М.Мельниченка начебто розмов Президента України та інших посадових осіб, які засвідчували причетність керівництва держави до викрадення, а можливо, й убивства, відомого українського опозиційного журналіста, керівника інтернет-видання «Українська правда» Георгія Ґонґадзе (він зник 16 вересня 2000 р. у Києві, а 2 листопада в лісовому масиві поблизу м. Таращі на Київщині виявили його обезголовлене тіло), повальну корупцію у найвищих ешелонах влади, маніпулювання результатами виборів, порушення виборчого законодавства, прав людини, залякування суддів, обмеження свободи слова, намагання впровадити в Україні політичну цензуру тощо.

Зникнення відомого журналіста, якого у 2001 посмертно було нагороджено премією ОБСЄ за внесок у розвиток журналістики і демократії, та «касетний скандал» призвели до колосальних змін в українському суспільстві, передусім до формування некомуністичної, правоцентристської опозиції. Самі ж комуністи під час касетного скандалу вирішили відсидітися, підіграючи тим самим адміністрації Президента. Країною прокотилися численні хвилі протестів, які вилилися у велелюдні демонстрації та мітинґи, студентські голодування. Протягом грудня-січня 2000-2001 рр. майже у всіх обласних і багатьох районних центрах виросли наметові містечка, які донесли інформацію про опір до провінції. Опозиційними до чинної влади силами було створено низку структур: комітет «Україна без Кучми», Форум національного порятунку, Громадський комітет опору «За правду», куди ввійшли такі відомі політики, як Юлія Тимошенко, Левко Лук’яненко, Олександр Мороз, Сергій Головатий, Тарас Чорновіл та ін. Їхньою основною вимогою була відставка Президента України та його найближчого оточення. Щоправда, посад позбулися лише міністр внутрішніх справ Ю.Кравченко та голова Служби безпеки України Л.Деркач. У лютому 2001 р. було заарештовано фактичного керівника опозиції Юлію Тимошенко. Ще в січні її звільнили з посади віце-прем’єр-міністра, а 13 лютого вона була затримана і звинувачена у тому, що нібито протягом 1996-1999 рр. займалася контрабандою російського газу, ухилялася від сплати податків і давала хабарі колишньому прем’єр-міністру П.Лазаренку (пізніше всі кримінальні справи проти Ю.Тимошенко були закриті за відсутністю складу злочину).

Свого апогею протистояння у державі досягло 9 березня 2001 р., коли під час святкування річниці народження Т.Шевченка в сутичці демонстрантів з міліцією постраждали десятки людей з обох сторін і сотні активістів опозиції було затримано (згодом дев’ятнадцятьох із них засудили на терміни ув’язнення від 2 до 5 р.). Це були перші масові заворушення за час існування незалежної України.

Навесні, незважаючи на відсутність остаточних висновків щодо справи Г.Ґонґадзе та «касетного скандалу», напруженість у суспільстві почала потроху спадати. Неґативну реакцію західних країн та низки міжнародних інституцій на події в нашій державі істотною мірою пом’якшили дві визначні події: перший в історії візит в Україну Папи Римського Івана Павла ІІ, який тривав з 23 по 27 червня 2001 р., та святкування десятої річниці проголошення державної незалежності України 24 серпня 2001 р. Згодом політичні пристрасті вихлюпнулися на парламентські вибори 2002 р., які, як і попередні, відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою: половину складу парламентаріїв обирали за партійними списками, половину – в одномандатних округах. За результатами виборів чотиривідсотковий бар’єр подолали 6 виборчих блоків і політичних партій. Вперше, по суті, з 1917 р. найбільше голосів набрали не комуністи. Перемогу святкував правоцентристський блок В.Ющенка «Наша Україна». До парламенту також пройшли Комуністична партія, пропрезидентський блок «За єдину Україну» та, незважаючи на шалену протидію влади, два послідовних представники опозиції: блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія. Найменше голосів із шести парламентських щасливців набрала Соціал-демократична партія (об’єднана).

Тріумф опозиційно налаштованих до влади «Нашої України», КПУ, блоку Юлії Тимошенко та СПУ на парламентських виборах 2002 р. не приніс їм значних дивідендів. Натомість їхні опоненти з пропрезидент­ських олігархічно-центристських партій і блоків, проти яких на виборах за партійними списками проголосувало майже 80% електорату, завдяки потужній владній підтримці зуміли на лише перемогти у більшості мажоритарних округів, а й обрати головою Верховної Ради свого представника – Володимира Литвина, колишнього керівника адміністрації Президента України. Такий перебіг подій привів до нечуваного протистояння між пропрезидентськими та опозиційними силами.

Прагнучи відволікти опозицію від назрілих проблем, Президент Кучма у зверненні до українського народу з нагоди 11-ї річниці незалежності України раптом заговорив про необхідність переходу до парламентсько-президентської форми державного устрою та пропорційної системи виборів, хоча досі подібні речі навіть на дух не переносив. Проте, маневр не вдався. Восени 2002 р. Україною знову прокотилися численні хвилі протесту проти чинної влади. Зокрема, 16 вересня, в день річниці загибелі Георгія Ґонґадзе, опозиційні політичні сили різного ідеологічного спрямування – блок Юлії Тимошенко, «Наша Україна», Соціалістична та Комуністична партії – провели на Європейській площі столиці Всеукраїнські народні збори «Повстань Україно!» за участю десятків тисяч громадян. Вони стали найчисленнішою акцією протесту з часів розпаду СРСР. Багатотисячні маніфестації відбулися в усіх обласних центрах, багатьох містах і селах. Акції протесту проходили за безпрецедентних контрзаходів влади, аж до відключення телебачення і скасування рейсових автобусних маршрутів у Київ із реґіонів. Їх учасники висунули вимогу Президенту Кучмі про негайну відставку, ухвалили звернення до глав іноземних держав, міжнародних організацій і дипломатичних представництв про міжнародну ізоляцію режиму Кучми. Спроби протестантів розбити наметове містечко в районі центральних органів державної влади завершилися невдачею: підрозділи міліції його знесли. Проте, виступи опозиції в рамках Всеукраїнської акції громадянського протесту «Повстань Україно!» тривали й далі, трансформувавшись у своєрідну перманентну революцію. На заваді їхньому позитивному результату передусім стала нагромаджена протягом останнього десятиріччя суспільна апатія. Водночас, як виявилося згодом, протестні заходи опозиції, корінним чином вплинувши на свідомість суспільства, були генеральною репетицією майбутніх революційних подій 2004 р.

Отже, нав’язана Україні владою кланово-олігархічна модель розвитку довела її до глибокої кризи, тотальної бідності, безробіття, до стану національної катастрофи. Проте суспільство терпіло з останніх сил, чекаючи дня президентських виборів, щоб скористатися правом на вільне волевиявлення і леґітимно поміняти осоружну владу.