Орієнтир – метааналіз історії

Нагадаємо, як трактує цей термін словник: «Мотивація – сукупність мотивів, доказів для обґрунтування чогось; мотивування»¹. Йдеться про підставу, привід для якої-небудь дії, вчинку, про причину, первинний імпульс. У журналістиці, яка водночас відображає й формує громадську думку, доконечною, на нашу гадку, має бути орієнтація на структуральну гармонію, за якої вартості відіграють центральну роль. Саме вартості (цінності) є рушійною силою нашого психічного динамізму, оскільки конкретно дають чіткий напрямок для нашого життя, вказують на правильний шлях, піднімають дух «до його найвищих сфер»².

Однак сенсожиттєві засади людського існування можуть з’ясовуватися й з точки зору плеонексії, яка переходить від окремих осіб до народів, які себе нарікають «вибраними» і мірилом для усього людства. І тоді сфера мас-медіа перетворюється на своєрідну гру за пихатими правилами ідеологічної фантастики. Деякі промовисті приклади такої цинічної гри наведено у першому розділі.

У цьому контексті мислительного дисбалансу світ масової комунікації став ареалом індетермінізму, де по-новому інтерпретуються співвідношення необхідності й випадковості, де свавілля медійних магнатів і сама система комерційної домінанти посутньо сприяють

¹ Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: Ірпінь ВТФ «Перун», 2002. – С. 541.

² Цит. за: Гете Й.-В. Поезія і правда. – К.: Мистецтво, 1982. – С. 23. 54

дестабілізації морально-психологічного чинника, системи соціальних зв’язків і міжнародних відносин. Цілком годимося з висновками В. Мансурової: «В епоху панування ЗМІ як «четвертої влади», влади над умами і почуттями людей, істотно зростає перформативність (коли саме слово стає вчинком) ролі журналіста, яка проявляється не лише у публічній саморефлексії, але й у доведенні цієї рефлексії до об’єктивованого соціального результату, коли слово стає воїстино «вбивчою силою!»³. Якщо ж електронна міфологія створюється журналістами й аудиторією, водночас – якщо друкована преса ще зберегла мислительну й моральну потугу Слова завдяки високим професійним стандартам значної частини творчих особистостей, з’явилися умови для створення домінантного критерія для епохи, аби запанував ідеал, а не куций інтерес.

Ми зупинимося на деяких зразках публіцистики, яка була й залишається зорієнтованою на метааналіз історії. Саме історична свідомість є фундаментальною світоглядною характеристикою культури будь-якої епохи. Минуле неминуче входить у сучасний духовний обіг, щоб змушувати постійно замислюватися над добром і злом, мати резерв пам’яті. Згідно зі спостереженнями англійського філософа Уайтхеда, два поняття є в основі людського досвіду: поняття факту і поняття значення (важливості). Давно привернув до себе увагу такий факт: пізнання людиною навколишнього світу почалося з розгадування його генези. Отже, через генезу до структури і функцій – такий шлях справжнього, тобто історичного пізнання. Постійне співвідношення своїх відповідей на вічні питання з тим, що відбулося й зафіксувалося у свідомості народів, становить стрижень світоглядної публіцистики. Феномен мета-історії передбачає інтерпретацію історичного процесу не як того, що відбулося, і не як того, що відбувається, а як того, що зберігається – як чинні цінності (Сергій Кримський).

Немає сумніву в тому, що головною діючою силою історії є сооистість. Тому бажання науково пояснити людину, щоб згодом маніпулювати нею відповідно до певних накреслених схем, стало спокусою «нового часу». І західний позитивізм, і марксистська утопія,

³ Мансурова В.Д. Журналистская картина мира как становление медиа-событий // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 2002. – № 6. – С. 108.

виходячи з одних і тих же матеріалістичних передумов, з двох боків закономірно ведуть до маніпуляції масовою свідомістю: тоталітарний режим перетворює людей в ідеологічний, мілітарний матеріал для злочинних експериментів, демократичний – призводить до перетворення людини у функцію. Звідси також намагання втиснути і творчу людину у так звані наукові формули, у системі «об’єктивізму» – трактувати інформацію як товар.

Нині на Заході торжество матеріалізму привело до забуття великої персоналістської думки, яку переконливо пропагував Іван Павло II. Те, що людина – унікальна і неповторна – не просто тема для міркувань журналістів, політологів, культурологів і т. д., це – програма дій, в основі якої – погляд на людину як на ікону Христа. Не допоможуть ні декларації, не порятують закони, поки нема культури, для якої у кожній людині є «іскра Божа», яка не дозволяє перетворити особу у гвинтик. До цього можна додати, що тільки солідарність, що базується на цінностях, рятує людину від маніпулювання. Тільки справдешній культурі, яка стає досвідом солідарності, не загрожує небезпека виродитися в ідеологію.

Вигода (в обидвох варіантах: ідеологічному чи комерційному) від маніпуляції ставала ефективною у періоди особливих напружень соціумів, міждержавних відносин, зміни цивілізаційної парадигми. Тобто мала тимчасовий характер, який, до речі, поступово занедбував сферу думки – адже звужувалося поле, коли потрібно переказувати наступним поколінням високі моральні засади, концепцію кращого світу, а в кінцевому підсумку – утверджувати соціальне милосердя (згадаймо Шевчен-кове: «Обніміте найменшого брата»), «цивілізацію любові». Тимчасовість і спричинила падіння тоталітарних режимів, які мали начебто несхибні механізми окупації свідомості, а нині бачимо, як наддержави стають безпорадними, хоча шляхом монополізації і комерціалізації заволоділи найпотужнішими мас-медіа за всю історію людства. Виявилося, що «аналізів, які ґрунтуються тільки на матеріальних або політичних елементах людського життя, недостатньо. Мислення людей Заходу стало матеріалістичним, хоч вони в цьому не здають собі звіту. Вони відкидають будь-яку надчуттєвість, не надають жодного значення духові, який надто зв’язаний з релігією, щоб його могли брати до уваги у шкільному навчанні. Дух є виявом відкритості людини на те, що Боже, а про це люди Заходу навіть не хочуть чути. Саме тому

таке мислення не може визначити жодної розумної причини наших змагань з подіями і врешті залишається безсловесним перед лицем поточної історії. А насправді, за Іваном Павлом II, всіляка людська історія здійснюється під впливом духу»⁴.

Під сучасну пору нам особливо важливо збагнути, що журналіст (публіцист) має стати носієм інтегральної візії людини і світу. Подамо стисло думки викладача вищої школи, поета, публіциста, телерадіоко-ментатора з Польщі Вєслава Нєвєнгловського. Він вважає, що сьогодні, аби змінити на краще світ, треба віддати голос насамперед провісникам морального ладу. Польський учений ставить питання недвозначно: чи журналісти стоять на боці любові? чи вони визнають первинність добра споживача інформації? Жодна людина не може бути вільною, публіцист – тим паче, якщо він заперечує правду і добро. Мусимо плекати культуру свободи, сенсація не повинна домінувати в мас-медіа. Запобігання перед реципієнтами інформації аж ніяк не повинно відсувати на задній план достовірність. Журналісти, так само як і усе суспільство, зобов’язані щоденно вчитися автентичному формуванню культури індивідуального, суспільного, політичного життя – в розумінні спільного добра. Непорозумінням слід вважати модну сентенцію, що журналіст не повинен мати своїх поглядів. Навпаки, справжній публіцист завжди говорить своїм голосом, причому моральні засади в цьому випадку є домінуючими. Тому він не стане маріонеткою. Якщо слово відірване від духовної культури, воно стає небезпечним знаряддям боротьби людини з людиною. Слід звернути увагу й на те, що фрагментарний опис дійсності не може сприяти створенню цілісного її образу, тим паче визначити тенденції розвитку. В.Нєвєнгловський виступає проти фетишизації ідеї толерантності, оскільки дуже часто вона веде до релятивізму, розмивання межі між добром і злом. Нині гасла «толерантність», «політична коректність» стали головним інструментом духовного терору. Дивно, але до сором’язливих слів сьогодні належать «патріотизм», «Батьківщина», «милосердя». Ще один фактор: кожний народ має право до розвитку власної культури – на Цьому особливо наголошував у виступі на Генеральній Асамблеї ООН 5 Жовтня 1995 року Іван Павло II.

⁴ Фросар А. Світ Івана Павла II. – Львів, 2001. – С. 118 – 119.

Історія людства, кожного народу зосібна, дає багато прикладів того, як спільна база вартостей сприяє духовному і матеріальному розквіту цивілізацій. Нині особливо потрібна така мотивація творчості журналіста, яка б орієнтувала спільноти на інтенсивне духовне життя. Зі зла не треба робити головного героя мас-медіа⁵.

Формуючи національну журналістику, ми не повинні запозичувати зразків постановки проблем, аргументації тільки англо-саксонської школи журналістики – хоч і досконалої у багатьох відношеннях. Певний інтерес, крім зазначених вище факторів, можуть становити для нас думки відомого південноафриканського вченого, письменника, есеїста Андре Брінка. Будь-який митець, у тому числі й публіцист як «вільна особистість» є вигадкою, шовінізмом, людиною поза історією, тобто такою, яка не має свідомості, нехтує своїм високим обов’язком. Так само і протилежне уявлення про публіциста як «комісара» є сумнівним: він насамперед представник влади та бюрократії, врешті – слуга можновладців-монополістів, які витонченим способом купують його талант. Уникнути такої участі допоможе глибока релігійність (мораль) і національні цінності. Саме вони є основоположними, універсальними. Публіцист повинен сприйматися як інтелігентна особистість, що має соціальні, історичні та моральні обов’язки. Хоча Брінк безпосередньо не торкається ролі і функцій публіциста, усе ж його судження припасовуються до нашого фаху:«Щоб уберегти живу віру в щось прекрасне, щось значуще в цьому жахливому світі, щоб постійно виштовхувати світ зі стану самовдоволення, щоб спонукати людський розум шукати і здобувати знання, яке «так» не має за відповідь, творець – інтелігент – художник насамперед повинен бути відданим своїй свідомості, а не партії чи групі, й навіть не справі, й навіть не «народові». Однак – і це дуже істотно – якщо ця свідомість не загартована вчинками та стосунками з іншими людьми, «народом», якщо найособистіше з її виявів не пов’язане з усвідомленням своєї причетності до історії свого суспільства – його минулого, теперішнього чи майбутнього, – тоді вона не має власної великої ваги та проникливості»⁶.

⁵ Dziennikarski etos. – Olsztyn, 1996. – SS. 28–40.

⁶ Брінк А.Художник як комаха // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1993. – Січень. –С. 47.

Як бачимо, йдеться не про ремісничий рівень журналістики, а про творчий. Зішлемося ще на думку Ришарда Капусьцінського – польського письменника, публіциста, представника започаткованої Ернестом Гемінгвеєм та Габріелем Гарсіа Маркесом «нової журналістики», що описує факти методами й засобами красного письменства: «Ремісництва можна навчитися і поза університетом. Другий рівень – це висока, концептуальна журналістика. Критерієм оцінки статті не є те, чи містить вона пропагандистські елементи чи ні, а чи вона має добру мотивацію, чи це важливий, майстерно написаний текст – журналістський, літературний, який робить людину кращою, змушує її мислити. Слабкою у наших дискусіях про ЗМІ є замовчування фактів, що в журналістиці, як і в інших професіях, багато партачів. Світилами можуть стати не всі, але треба намагатися. Тут важлива сама атмосфера, в якій формується журналіст, чи пробуджена у ньому професійна шляхетність, бажання робити щось важливе, а не тільки будь-якою ціною заробляти гроші. Часом добрі журналісти просто губляться у надмірі інформації, вони втратили орієнтири і потребують допомоги авторитетного провідника»⁷.

Якщо невисока якість журналістики – невисоким є і рівень суспільства. Журналіст (публіцист) повинен мати несхитний світоглядний стрижень, щоб утверджувати цінності правди, справедливості, точності у вигляді матеріалу,бути готовим захищати цінності,які становлять собою громадський інтерес, нарешті, бути креативним.Рутинність не підходить до особистості, яка має пасіонарну мотивацію, певна річ, зі знаком «плюс»⁸. Уточнимо: ведемо мову про журналіста (публіциста) як людину місії, з виразним відповідальним підходом до своїх обов’язків, що не зупиняється на матеріалізмі фактів, осмислює, досліджує явища, а не про медіапрацівника, для якого робота є рутинним збиранням, навіть – коментуванням поточної інформації. Тобто чітко відрізняємо комунікативну і культурну пам’ять, ситуативну (поточну) і субстанційну інформацію.

⁷ Лильо Т. Ришард Капусьцінський: «Нещастям для медіа є інтелектуальні лінощі їхнього споживача» // День. – 2003. – 19 верес. – С. 21.

⁸ Особистий архів автора. Міжнародна конференція з проблем підготовки журналістів: Виступ Директора всесвітньої служби Бі-Бі-Бі Найджела Чеп-мена 24 листопада 2005 року. – Інститут журналістики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка.

Неодмінною умовою виконання шляхетної місії є емпатична настроєвість публіциста. Слово «емпатія» походить від грецького «patho» (сильне й глибоке почуття, майже ідентичне зі стражданням). Первісно поняття емпатії вивчалося філософськими дисциплінами – етикою та естетикою – й мало іншу назву – «симпатія». Ще давні греки надавали симпатії космічного значення, розуміючи під нею духовну об’єктивну спільність усіх речей, що визначає співчуття людей один до одного. У журналістиці ефективна міжособистісна взаємодія, скажімо, під час діалогічного спілкування, передбачає спроможність осягнути сенс і значення проблеми та особистості. Тривіальною виглядає ситуація, коли претенденти на «командирів дійсності», які знають, як навчати, не мають щопереказати людям. Тим паче убогим постає публіцист, який веде інтерв’ю з особою, ігноруючи світ цієї особи, її культуру, мрії, сподівання. Освоєння дискурсу під час навчання у вищій школі має передовсім сприйматися як процес виробництва ідей, знання, текстів, науки. Діалог – не лише спосіб контакту, це – спосіб мислення. Розум – добре, а колективний досвід – краще.

Цілком слушно у двотомній антології «Вступ до світової журналістики» російський вчений Г. В. Прутцков подає зразки світоглядної публіцистики у варіанті ораторського мистецтва Давньої Греції та Риму, Нового Завіту, латинської та візантійської ранньохристиянської публіцистики, публіцистичної творчості періоду Відродження, Реформації, буржуазних революцій в Англії, Америці, Франції⁹. На півстоліття раніше це обґрунтував Микола Шлемкевич, про що йшлося у попередньому розділі.