ДОДАТКИ

ЙОСИП ЛОСЬ: «Університет не може

бути товариством із обмеженою відповідальністю»

Кафедра зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка належить до тих, які мають свою школу, чітку концепцію, усвідомлене призначення: на основі багатого іноземного та українського досвіду, традицій публіцистичної думки сприяти, як писав Василь Барка, «вмінню бачити великі істини». Цього року кафедрі виповнюється 10 років, а факультетові журналістики – 50. Це час не лише для підбиття певних підсумків, а й для докладнішого з’ясування тих амбітних завдань, які в сучасній медіасфері дедалі частіше звучать як виклик. Про це наша розмова із завідувачем кафедри, заслуженим журналістом України, професором Йосипом ЛОСЕМ.

– Пане професоре, як засвідчує світовий досвід, остаточне формування кафедри як структури та наукової школи вимагає 10-15 років. Календарно і концептуально кафедра закінчує цей процес. Які засадничі принципи вона за цей період виробила і якими керується?

– По-перше, світом рухають ідеї, а не інтереси. По-друге, у найпродуктивнішому, найперспективнішому вимірі досвід світової журналістики визначають засади місії, «влади правди», а не лише відображальність; пріоритет макротексту, що пояснює і прояснює явища, події, не зупиняється на матеріалізмі фактів. По-третє, порозумінню між людьми й народами, підвищенню моральних та інтелектуальних

стандартів особистості, націй, вибудовуванню вищих сенсів буття може сприяти насамперед така журналістика, яка орієнтується на плідну спадщину всіх народів, моральний тип мислення (людина людині – брат), а не лише сповідує раціональний підхід (успіх і ефективність). По- четверте, підготовка журналістів у вищій школі має спиратися на фундаментальні засади. Суто інформаційна журналістика не є творчістю, радше своєрідним плагіатом, оскільки копіює факти, вже «випродукувані» іншими, не кажучи вже про приховану рекламу. Отже, глибоко засвоюючи досвід класичної європейської та світової журналістики назагал, намагаємося «віднайти майбутнє» нашого фаху, який у сучасну пору мультимедійності втрачає своє соціальне призначення, шляхетне покликання і ефективність у сенсі вдосконалення людини як Боготвірного феномену. Звідси – спроба відповідного моделювання курсів і спецкурсів, основну проблематику яких становить комунікативно-ціннісний аспект. Ми усвідомлюємо, що мудрість не можна замінити поінформованістю, тому прагнемо пропонувати до аналізування й обговорення тексти, які відзначаються евристичністю, системним мисленням. Пропонуємо це пізнати на схемі світової журналістики – від ораторського мистецтва, пасіонарності біблійних пророків («перших справжніх публіцистів», за визначенням Женев’єви Табуї) до нинішніх часів трансформаційної кризи людства. Усі релігійні, моральні, ідеологічні вчення виходили з того, якою потрібно бути людині. Це стосується й журналіста.

– Як принципи, які ви окреслили, вписуються в основні завдання журналістської освіти XXI століття?

– Ці завдання є константними, хоч і в особливий спосіб продиктовані сьогоденням. Якщо споконвіку було Слово-Сенс і світом керує Боже Провидіння, потрібно пам’ятати про небезпеку онтологічного розриву – загрозу остаточного падіння або у безодню матеріалістичного нігілізму, або посередньої фальсифікованої релігійності. Саме креативний потенціал інформації як першоідеї дає змогу щоразу відбудовувати нові зв’язки між людиною і світом, між дійсністю і сенсом. Відтак перед журналістською наукою і практикою гостро постала проблема відшліфування дискурсу як процесу виробництва шляхетних ідей та знання – аби вписати багатство життєвих традицій у соціокультуру, забезпечити концептуальну навантаженість понять «правда» та «істина».

Йдеться про випрацювання на методологічному й теоретичному рівні чітких світоглядних парадигм, які допоможуть відрізняти суще від дочасного, вартісне – від оманливого, прекрасне від потворного. Водночас ідеться про зрівноваження трьох вирішальних сфер людської життєдіяльності – світоглядно-орієнтаційної, організаційної та технологічної, аби телевізійний час не витіснив з нашої свідомості всі інші часові форми, тобто, щоб час не став пошарпаним, посіченим перервами, пробитим порожнечами.

– Ці завдання потребують від викладачів і студентів максимальної співпраці, налаштування на вищі орієнтири, шляхетної мотивації для майбутньої праці... Як розпізнати таку готовність, зокрема абітурієнта під час вступу на факультет?

– Треба насамперед витворити такий ореол самої професії журналіста (прикладів у історії чимало), аби молода людина застановилася, чи подавати документи на факультети журналістики. Певна річ, і сама вища школа має переорієнтуватися на підготовку журналістів, а не лише медіапрацівників. Ті, хто прагне вступити на факультети журналістики, викладачі вищої школи, ті, хто працює в ЗМІ, – мають обиратися, рекомендуватися з грона творчих людей з Божою іскрою, які ставлять перед собою шляхетну мету і готові їй присвятити все своє життя, аж до самопожертви. Весь склад нашого відчуття і мислення повинен мати в собі дисципліноване і пристрасне служіння без декларацій, кодексів, реклам, маніфестацій. Це непросто виявити, але можливо.

– Сьогодні помітною є тенденція до спеціалізації журналістського знання, наголошують на прикладному, сервілістському призначенні журналістики, а не на фундаментальних дисциплінах, зокрема історичних...

– Журналіст, вчений мають володіти особливо широким баченням історії світу, яку не можна відокремити від історії спасіння. Вона є колосальним досвідом, що допомагає знешкодити інформаційний бліцкріг, тобто раптове, масоване, вкрай напористе й цинічне влучення в мозок і серце сучасної зашарпаної людини. Звісно, це не всім вигідно. Для того, щоб не допустити великого світоглядного переселення нашого українського народу в чужі цивілізаційні ніші «завершених суспільств» (Астольф де Кюстін), маємо постійно й предметно обговорювати проблему «коріння», тобто того, на що спирається уся

будова суспільства й держави. Адже від навчителя життя, фактора систематизації руху суспільних і філософських ідей, кристалізації світоглядних шляхетних орієнтирів журналістика перейшла у сферу виробництва грошей, знецінення вартостей. Журналістика – сфера духу. Її не можна комерціалізовувати. Університет не може бути товариством з обмеженою відповідальністю. Університет – стратегічний носій знань, кузня світоглядних думок, тут виростають паростки майбутнього. Людина зобов’язана переказувати іншим моральні засади, концепцію світу, шукати шляхи звільнення від ненависті та мамонізму. До того ж залежність від функції погибельна, вона переводить життя у «жебрання пошани» – звідси усі ці рейтинги, соціологічні опитування. Також нікчемним виявилося звільнення від національних, соціально-політичних, релігійних, родинних традицій та взаємозобов’язань.

– У вирішальні моменти історії українській журналістиці ніколи не бракувало совісті і, як наслідок, мужності. У нас були і є свої Мацціні, Карлейлі, Емерсони, Берки, Масарики, зрештою свій Джеймс Мейс. Саме вони солідаризували націю, знищували гігантську псевдоін-формаційну радянську систему, яка була (і подекуди лишається) стійкішою за СРСР. Проте згодом виявилося, що впоратися з неприступною «вершиною» легше, ніж з труднощами руху по рівнині, уже в умовах державності. Чому так?

– Українська журналістика, стисло – публіцистика, завжди діяла на найвищих орбітах світової культури, політичної філософії держави, громадянського суспільства. Україна в контексті Європи була одним із зачинателів світоглядної публіцистики, починаючи від Мономахового «не лютувати словом» до Шевченкової та Франкової «святої правди» і аж до Ліни Костенко, Євгена Пашковського, Джеймса Мейса, Сергія Кримського, Валерія Шевчука, «маєстату слова» Євгена Сверстюка... До слова, останній якось зауважив, що тільки така суб’єктивність, коли автори пишуть, спираючись на власне сумління, є журналістикою найвищого ґатунку. Це і є духовне про-відництво журналіста, письменника, віщуна вічних людських правд, оновлюваних, осучаснюваних, активізованих сьогодні. Паралельно у царині скомерціалізованої журналістики запанував терор модних слів, загальмовано розумовий процес, який передбачає розвиток культури

мислення. Позитивістська доктрина економічного детермінізму (марксизм і лібералізм) виявилася абсолютним примітивом. Нескінченні імпровізації призвели до появи відчуженого автоматизованого конформіста, або «динамічного» дилетанта й вульгарного релятивіста. У сфері мас-медіа – насамперед. З одного боку, свідомість готують до найновішого світоглядного проекту – «абсолютного плюралізму», що вичавлює зі свідомості саму ідею істини як нібито небезпечну своїм фанатизмом, а також основоположний принцип ієрархії вартостей, який знову ж таки буцімто створює нерівноправність однієї цінності перед іншою. І цей демонічний наступ на людський образ і структуру свідомості націлений на найглибше уярмлення людини. З іншого боку, нечесно скориставшись свободою слова, деякі «столичні» ЗМІ цілком по-марксівськи-ленінськи, тобто, безапеляційно й напористо, з повним набором демагогії, щоправда, інтелектуально добротно приправленої, намагаються, по-перше, не допустити порозуміння українства, слов’янських народів, ширше – культур, цивілізацій, по-друге, нав’язати стереотип своєї виняткової місії розставляти акценти щодо усього і завжди. Однак зло багато разів було поборене правдивим словом. Пропаганда більшовизму, нацизму була організована за найефективнішими зразками окупації масової свідомості, але тотально провалилася. Це чекає, нарешті, й неолібералізм, який породив гротескні й пародійні варіанти розвитку раціоналізму, просвітницького гуманізму й антропоцентризму.

– Але ж наскільки журналістика може бути самодостатньою у своїх шляхетних намірах, призначеннях щодо суспільства? Часто прикриттям для деяких ЗМІ є посилання на категоричну залежність медіапропозиції від попиту...

– Багато учених та практиків наголошують на тому, що мас-медіа – посередник, але це слово однокореневе зі словом «посередність». Тому сприймається як норма поділ на «якісну» і «масову» пресу (крім Японії). Спрацьовує стереотип: основній «масі» вистачить «посередніх» фактів для задоволення інстинктів і розваги. Чи не тому в теоріях преси на перше місце поставлено завдання «інформувати й розважати»? А як же з «правами людини»? Чи ця ж «маса» не вартує бодай уваги, співчуття, нарешті – любові? Тобто, саме християнського підходу. Якщо людей трактують селективно, це не що інше, як

своєрідний скритий расизм, нічим не кращий за відверто афішований. Якщо ж ми пристаємо на інформаційний апартеїд, то зрікаємося того, що робить нас людьми. Люди ж, однакові за своєю сутністю, усі, без жодного винятку, вартують гідного, осмисленого життя. Люди не рівні політично та економічно, однак еквівалентні морально. Сьогодні ЗМІ демонструють нав’язливу інформаційну агресивність у поєднанні з дивовижною соціальною безвідповідальністю. «Посередникам» не потрібні ні думаючі люди, ні засоби масової інформації, які б вчили жити гідно, а не лише реагувати на життя, керуючись інстинктами. Постулат «попит породжує пропозицію» – капітулянство. Насправді співвідношення має бути протилежним: усе починається з пропозиції.

– Хочете сказати, що сьогодні маніпуляція стала вишуканішою, прихованішою г в певному сенсі легалізованою громадською думкою, принципом відокремлення фактів від коментарю...

– Замість моноідеології марксизму-ленінізму-сталінізму нав’язують нову матрицю символів: ідеали – анахронізм, культура, національна ідентифікація – трайбалізм, орієнтир – найбагатша людина Гейтс, а не письменник Маркес, як цинічно висловився оглядач Радіо Свобода Борис Парамонов. Для таких журналістів не аналіз важливий, а бачення. Вони наперед знають про все, тому нечутливі до протиріч і чужих думок. Зазвичай, вони оперують категоричними оцінками, а не фактами. Навіть більше, ми переконуємося, як «суспільна думка» може легко збочити до сумнозвісних «загальної волі», «генеральної лінії», «народного волевиявлення». Отже, так само, як і журналіст зосібна, так і кожний реципієнт відповідає за інформацію, яку організовує, поширює та споживає, за вибір: чи міфу, чи очевидної правди. «Громадська думка» поки що допомагає певним силам краще керувати ходом світових процесів на користь собі і на шкоду якраз абсолютній більшості народів, які не входять до «золотого мільярда». Журналістика й покликана боротися за людину в людині...

– А може, оперування «голими» фактами часто пов’язане не так з об’єктивністю, як з безпринципністю...

– Як казав Джузеппе Мацціні, сполучіть факти з принципами – і ось перед вами Всесвіт, прекрасний, плодотворний, гармонійний Всесвіт, чудо взаємозв’язку, де ніщо зі створеного не буває втрачене для людства, де світло надії кличе людину до дії... Істина міститься саме у

принципах, а факти – лише символи цих принципів... Є правда історична – істина фактів, і є правда моральна – істина принципів.

– На Заході поширена підготовка споживача інформації до маніпулятивного впливу на його свідомість. Це – так звана медіа-освіта...

– Замість того, щоб лікувати причину хвороби, речники медіаосвіти переадресовують свій вибір на «природу телебачення», яке, мовляв, все перетворює на шоу. Медіаосвіта нагадує боротьбу за нерозповсюдження ядерної зброї: ті, хто її створив й випробував на людях, найбільше нині наполягають на недопуску до цієї технології інших учасників світового розкладу сил. Висновок очевидний: якщо ми хочемо врятувати вершинні пласти журналістики, припинімо, а згодом і зовсім ліквідуємо комерціалізацію й монополізацію духовної сфери. Без ясного християнського (в нашій цивілізації) погляду на світ, своє призначення, без імунітету проти очевидного й прихованого зла, без орієнтації на ідеали вищого ґатунку в контексті усього суспільства уся ця медіаосвіта перетвориться на чергове «латання дірок», у кінцевому підсумку – самообман. Сенсожиттєві орієнтири треба змінювати, а не тільки розвивати «критичне мислення», «громадянське виховання», «розуміння медіатекстів, вибірковість у перегляді тих чи тих програм» тощо.

– Своїм студентам ви часто повторюєте, що журналістика є такою, якою є журналіст. Отож, що журналіст повинен знати, вміти і робити, аби журналістика виконувала своє справжнє призначення?

– Незважаючи на панівні в кожну епоху ідеологеми, зміст і покликання журналіста залишаються засадничо ті ж самі: бачити світ епічно, ставити проблему й арґументувати її, висловлювати й репрезентувати непроминальні вартості, що мають слугувати орієнтиром для поколінь; шукати не тільки свою свободу, а свободу всіх, не лише свою досконалість, а досконалість усіх, причому не з допомогою машинерії, а через трактування народів як групові душі; розгадувати загадки буття; не дбати за привілеї, натомість добровільно брати на себе шляхетні обов’язки аж до самозречення; дбати, щоб не постраждала ні своя, ні чужа душа, підставляти суспільству дзеркало, аби воно побачило себе не таким, як хоче, але яким є насправді й прагнуло

розвиватися продуктивно, гармонійно, гідно; співпереживати з людьми за стан справ у суспільстві; здіймати свій голос на захист скривджених, отямлювати пихатих і несамовитих. Найвидатнішому телекоментаторові XX століття Волтеру Кронкайту належать такі слова: «Успішна та кар’єра, озирнувшись на яку, можна сказати: «Я змінив щось на краще».

Тарас ЛИЛЬО День. – 2004. – № 95.

РИШАРД КАПУСЬЦІНСЬКИЙ: «Нещастям для

медіа є інтелектуальні лінощі їхнього споживача»

Чемпіон і «чарівник» репортажу, сумління «третього світу»... Людина, яка в кількох десятках своїх книг фактично пропонує читачам хрестоматію концептуальної журналістики, публіцистики, що майстерно поєднує у собі конкретні факти та універсальні висновки, вчить у лабіринті даних збагнути суть явища, а також засвідчує дивовижну здатність автора щиро співпереживати світ, його шанси та право на правду. Це – про польського журналіста, письменника Ришарда КАПУСЬЦІНСЬКОГО,яскравого представника започаткованої, зокрема, Ернестом Гемінгвеєм та Габріелем Гарсіа Маркесом «нової журналістики» («new journalism»), що описує факти методами й засобами красного письменства. Ось уже півстоліття Ришард Капусьцінський подорожує світом, аби для кожного наблизити його біль і радість, щирі застереження й фальшиві самовтішання... Нинішня розмова – про сучасні тенденції у журналістиці, яка, на його думку, є певним видом знань, які треба поширювати.

– Пане Капусьцінський, які кардинальні зміни відбулися в журналістиці, куди вона прямує?

– Останні 30-40 років – це час революції комунікаційних технологій. Пришвидшився обіг даних, що означив перший етап розвитку журналістики. Другий етап настав наприкінці «холодної війни» та спричинив розвиток різних видів медіа. У журналістику прийшло

нове покоління, яке істотно відрізнялося від традиційної журналістської генерації, що трактувала журналістику як місію, покликання. Традиційний журналіст був відомою постаттю. Електронна революція й те, що називається «легалізацією», спричинилися до того, що журналістика стала масовою професією. У ній домінує піддатлива на маніпуляції молодь. Окрім масовості та анонімності істотним є те, що молоді журналісти, як правило, не трактують журналістику як професію на все життя: сьогодні він – журналіст, завтра працює прес-секретарем міністерства торгівлі, а потім – знову повертається в журналістику. Втрачено містику професії та довір’я до журналістики.

– Два роки тому в інтерв’ю «Тиґодніку Повшехному» ви говорили про виклики сучасним ЗМІ. Це був додаток «Контрапункт» з мало-обнадійливою темою «Реквієм для журналістики». Що є найбільшою загрозою для мас-медіа сьогодні?

– Насамперед треба сказати про інтенсивне зростання кількості так званих журналістських шкіл: відкриваються нові відділення, факультети. Але вони не є власне журналістськими школами, а школами ЗМІ, суспільної комунікації. Журналістська професія розмивається, губиться. Саме тому в США переважно говорять не «журналіст» (journalist), а «працівник медіа» (media worker). І тут постає дуже велика проблема, оскільки роль ЗМІ надзвичайно зросла (в певному сенсі вони керують світом), відбувається медіатизація політики, інших аспектів життя. Водночас журналіст перетворився на звичайного рядового, що виконує наказ менеджера ЗМІ.

– Отож, вважаєте, що все-таки реквієм?

– Ні, це було би перебільшенням. Так, на поверхню вийшло багато комерційної полови, позбавлених будь-яких цінностей газет, теле- та радіопрограм, але, на щастя, паралельно збереглися й розвиваються якісні видання. У кожній країні є щонайменше одна якісна газета, теле- чи радіостанція, й не тільки в Європі чи США, а й у Єгипті, Мексиці, Аргентині – країнах так званого «третього світу». Неодноразова участь у програмах телебачення цих країн вимагала від мене великих інтелектуальних зусиль!

– Сьогодні часто кажемо «медіатизація політики»... А може, логічніше казати «політизація медіа»?

– Тут необхідно розрізнити англосаксонську та європейську, континентальну концепцію ЗМІ. В першому випадку пресу трактували як четверту владу. Сьогодні маємо тривожну тенденцію: незалежність ЗМІ зменшується. Щоразу більше медіа стають виразниками інтересів владних груп. Найбільше це помітно якраз у англосаксонському світі, особливо в США. 11 вересня 2002 року, в річницю трагедії, я був у Нью-Йорку й переглядав американські газети, дивився телебачення. У мене склалося враження, що методи управління ЗМІ не змінилися з часів комунізму, коли ЦК визначав: про що, як, скільки і де писати. Усі ЗМІ подавали одне й теж! У континентальній Європі медіа, особливо преса, зберігають вищий ступінь незалежності.

– У посткомуністичних країнах вважають, що найбільшою загрозою свободі слова є уряд. Ви теж дотримуєтеся такої думки? Чи, може, за часів глобалізації вплив уряду на ЗМІ є обмеженим, а найнебезпечнішою стає монополізація інформаційного простору так званими медіа-гігантами?

– Порівняно з більшовицькою цензурою сьогоднішнє маніпулювання є вишуканішим, його об’єктом став вибір тем. Наприклад, за останні місяці в пересічного глядача може скластися враження, що в світі існує тільки Ірак. Окрім того, багато національних телекомпаній відносно дешево купують інформацію у згаданих медіа-гігантів, і якщо CNN запускає якусь маніпулятивну інформацію, то всі її дублюють. Звичайно, і уряд має певний вплив на національні ЗМІ. Політизація медіа є наслідком суспільних процесів у цілому світі, а саме – зменшення демократії, виродження еліти. Створюються неначе два суспільства – влади і маси.

– В «Lapidarium V» ви пишете про «банальний плаский світ медіа»... Може вищезгадані суспільні тенденції, наслідком яких є незнаний донині рівень сервілізму ЗМІ, їхній низький рівень, частково виправдовує постулат про «попит, що породжує пропозицію»?

– Ми не повинні очікувати від медіа лише елітарних програм. Призначення деяких ЗМІ – задовольняти попит пересічної людини. Проблема полягає у тому, що сьогодні телебачення дедалі більше орієнтується лише на такий попит. Під різними гаслами, з посиланнями на низький рейтинг і т. ін. з ефіру, зі сторінок газет вилучаються амбітні дискусійні програми... У цьому контексті хочу наголосити на

відповідальності споживачів за стан ЗМІ. Нещастям для медіа є пасивність, інтелектуальні лінощі їхнього споживача, якому не хочеться пошукати добротну програму чи статтю. Якби в мене була можливість прочитати один відсоток якісної світової преси, то я був би дуже щасливий.

– У своїх книгах ви пишете, що журналістика повинна цивілізувати, культивувати цінності... Водночас багато говорять про доконечність відокремлення фактів від оцінок, про те, що достатньо лише інформувати...

– Відокремлення фактів від оцінок – це засада американської філософії ЗМІ. Там завжди розрізняли «чисту інформацію» (hard news) і коментар. Тому в кожній редакції газети англосаксонської традиції є «news men», тобто люди, які постачають чисту інформацію, і водночас працює група досвідчених журналістів – «columnists», завдання яких – коментувати інформацію. Натомість у нашій традиції домінує коментована інформація, автором якої є одна особа. Твердження про необхідність відокремлення фактів від оцінок – це звичайнісінькі переклади американських підручників із журналістики.

– Реакція людей на події 11 вересня 2001 року свідчить, що самих фактів замало. Шок від побачених у прямому ефірі картинок CNN згодом замінило нерозуміння того, що сталося у Нью-Йорку та Вашингтоні.

– Саме так. Інформація має чомусь служити. Англосаксонська філософія медіа стверджує: «правда, тільки правда», тобто інформація має служити тільки правді. У європейській традиції вона ще має роз’яснювати й пояснювати світ, з’ясовувати суть, походження того чи іншого явища, тенденції. У певних випадках звичайного каталогу фактів недостатньо, бо їх важко зрозуміти. Важливо, щоб опис факту щось читачеві казав, допоміг зрозуміти, осмислити й пережити.

– А чи ця відмінність дійсно актуальна сьогодні? Чи американський підхід до журналістики не починає домінувати в Європі?

– Ми є свідками гібридизації двох концепцій журналістики. Так званий постмодернізм охопив також і пресу. Стверджується, що всі школи є однаково добрі, все корисне, відносне. Тому молоді треба пояснювати генезу цих проблем, різних підходів, чому одна модель утвердилася в США, інша – в Європі. Журналістика – це певне знання, яке треба поширювати.

– Ви завжди однозначно говорите про журналістську місію, про орієнтаційну журналістику. У таких випадках неминучими є звинувачення в пропаганді, в нав’язуванні певних поглядів. Що можете сказати на свій захист?

– У журналістиці є два рівні – ремісничий і творчий. Велика частина журналістської роботи схожа на працю ремісника: підготувати сюжет, написати інформацію... Цього кожен може навчитися й поза університетом. Другий рівень – це висока, концептуальна журналістика. Критерієм оцінки статті не є те, чи містить вона пропагандистські елементи, чи ні, а чи вона має добру мотивацію, чи це важливий, майстерно написаний текст – журналістський, літературний, який робить людину кращою, змушує її мислити. Слабкістю в наших дискусіях про ЗМІ є замовчування того факту, що в журналістиці, як і в інших професіях, багато партачів. Світилами можуть стати не всі, але треба намагатися. Тут важлива сама атмосфера, в якій формується журналіст, чи пробуджена у ньому професійна шляхетність, бажання робити щось важливе, а не тільки будь-якою ціною заробляти гроші. Часом добрі журналісти просто губляться в надмірі інформації, вони втратили орієнтир і потребують допомоги авторитетного провідника.

– Етимологічно поняття «пропаганда» означає «плекати саджанці», тобто у ній закладено позитивне призначення. Сьогодні прийнято застосовувати приховану пропаганду, зокрема в ЗМІ США, на «легальну» чекає осуд. Може, настав час реабілітувати це поняття в контексті загроз, що стоять перед сучасною людиною?

– Розмови про англосаксонську пресу дуже неправдиві. Власне, виступи проти пропаганди часто якраз і є пропагандою. В цих суспільствах триває боротьба інтересів, ідеологій, і усе це відображається у ЗМІ. Часом протягом зустрічей дехто починає казати про об’єктивізм американської преси, то я відверто кажу, що це невігластво мене просто смішить.

– У впливових газетах світу щоразу меншає обсяг міжнародної інформації, домінують локальні новини, «news you can use». Звідки така байдужість до світу з боку ЗМІ, які приділяють увагу міжнародній тематиці лише у випадках тероризму, воєн, катастроф?

– Людиною без широкого горизонту легше маніпулювати, бо вона не орієнтується в світових подіях, тенденціях. Фактично, маємо справу

з маніпулятивним моделюванням громадянина «малого місця», який не відає про складність, драматизм світу. Єдиним зацікавленням такої людини є робота й розваги. Так твориться людина маси, зомбі. Така людина добре описана ще Хосе Ортегою-і-Гасетом, за яким однією з її основних характеристик є самозадоволеність. Для неї світ закінчується на власній сім’ї, праці та крикеті. Наслідком цього є слухняне суспільство, яке, на думку американського філософа культури Постмена, прагне «саморозва-жатись до смерті» («a music ourselves to death»). Користаємося з філософії споживацтва, в якій найважливіше добре перетравлювати, а добре перетравлювати може лише задоволена людина, яка не замислюється, що від недоїдання й голоду потерпає 80 відсотків населення планети.

– А може, журналістика резигнує з цих горизонтів, панорамності з огляду на брак знань, які все більше спеціалізуються. Згадуваний вами іспанський філософ у праці «Бунт мас» назвав явище тотальної спеціалізації варварством. Які знання для журналіста є найважливішими, на чому ви акцентували в журналістських навчаннях, які вели разом з Габріелем Гарсія Маркесом?

– Тут важко знайти оптимальний рецепт. Людина, яка обирає цю професію, повинна знати, що журналістика є різною, що лише 10 відсотків стануть знаменитими коментаторами, концептуалістами, решта – працюватимуть як пересічні репортери. Звичайно, усім треба дати фундаментальні знання, а далі якась частина їх буде нарощувати відповідно до бажання, таланту. Інші – залишаться на тому ж рівні. Треба розкрити складність професії, її призначення, відповідальність, а також те, що бути поганим журналістом – це просто жах.

– Дехто вважає, що одним з найважливіших критеріїв прийняття на факультети журналістики є наявність у людини совісті... Ви погоджуєтеся з цим?

– Так, але проблема у тому, як це визначити... Однак певний психологічний, ментальний образ майбутнього журналіста не завадив би. Але цей критерій не може бути єдиним. Часто людина має сумління, а таланту нема.

– Про що не пишуть сучасні медіа?

– Свої табу є у кожній країні. CBS має свої заборонені теми, Аль-Джазіра – свої. Кожен потужний канал або часопис вимальовує свій образ світу, в якому є білі плями...

– Тривалий час для світової преси забороненою темою був голодомор 1932–1933 років в Україні. Ви один із перших іноземних журналістів, які про це написали чесно. Це була така невигідна тема? Зрештою, навіть зараз про це мало згадує світова преса...

– Я народився в перший рік голодомору в Україні – в Пінську, тобто за якихось кількадесят кілометрів від місць трагедії... Людині поза політикою говорити на цю тему легше. У своєму виступі про ґеноцид XX століття мною нараховано десять найбільших злочинів, зокрема Камбоджа, Вірменія, Голокост, Шанхай, і, звичайно, одна з найбільших трагедій минулого століття – голодомор в Україні. Стереотипи важко руйнувати. Зараз триває кампанія щодо позбавлення Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, але, мабуть, цього ніхто не зробить...

– У ЗМІ бракує справжньої інформації про проблеми країн «третього світу» (на африканському континенті, наприклад, працює лише чотири відсотки від загальної кількості кореспондентів світових агентств)...

– Цей світ і надалі дуже керований фінансово і політично, але він має великий потенціал. Тут живе багато молодих амбітних людей із почуттям власної гідності. Деякі з народів «третього світу» – свідомі спадкоємці великих культур: єгипетської, китайської, шумерської... Європа, яка 500 років визначала правила керування світом, на тлі цих культур виглядає молодою. Її домінування завершилося. Континент перебуває у стані критичного пошуку свого місця. Всі говорять про вступ до Європейського Союзу, але що далі? Детронізованій Європі бракує певного проекту, концепції на майбутнє.

– Добре, потенціал цей світ має, а шанси його реалізувати?

– Проблема позаєвропейських цивілізацій полягає у тому, що майже всі вони не цікавилися зовнішнім світом. Наприклад, упродовж свого існування африканська цивілізація не збудувала жодного корабля, аби дістатися до інших світів. Або ацтеки, які теж були необізнані зі зовнішнім світом. Коли прийшли іспанці – вони падали перед ними на коліна й підкорялися, оскільки вважали, що перед ними – вищі істоти, боги. Саме тому важливо пізнавати світ, відкривати його, а не обмежуватися локальними уявленнями.

– Цицерон якось зауважив, що людині достатньо мати бібліотеку і сад за вікном. Якщо є так багато книг, подорож ще потрібна?

– Потрібна. Безпосередній контакт дозволяє відчути глибину людського, культурного, цивілізаційного середовища, в якому перебуваєш. Подорож відкриває нові ракурси світу. Без неї його важко зрозуміти.

– Описуючи наш світ, чого відчуваєте більше – зачарування чи розчарування?

– Зачарування, звичайно!

Тарас ЛИЛЬО, Варшава День. – 2003. – 19 верес.

 

 

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ