На найвищих світових орбітах

Як бачимо, Іван Франко мислив, творив на найвищих орбітах національного, європейського та й світового життя. Невситимий інтерес до історії як навчительки життя, до ідеалів народів, наслідування мудрості праукраїнців, яка зафіксована у першій книзі Вед і виражена такою спонукою: «Нехай прийдуть шляхетні думки до нас з усіх сторін», дає нам підстави і арґументи до розв’язки нинішніх проблем оцінки ситуації в Європі, очевидно – в цьому контексті і в Україні, а також знову вернути собі авторитетне місце серед світової спільноти. Треба віддати належне нашим колегам – журналістам з газети «Діло» (українського «Таймсу»), які вмістили 31 травня 1916 року такий промовистий відгук на смерть Івана Яковича Франка: «Все, чим цікавився людський дух

¹³ Див.: Мейс Дж. Трагедія, що назріває // День. – 2004. – 24 лют.

протягом століть і тисячоліть свого розвитку, все, чим жили і живуть народи та племена всіх частей світу, всі можливі області життя й думки – для всього того жеврів пристрасний інтерес в душі Франка. І то не була сама тільки контемплетаційна цікавість, що легко насичується і пересичується, а цікавість діяльна, невтомно, ненаситно діяльна. Старий Єгипет чи Асірія, Платон чи Спіноза, Шекспірова Англія чи архіновітня Австралія, Дантівські середні віки чи американський капіталізм, Верлен чи К. М. Майєр, парцеляція чи індемнізація, душа польських повстанців чи гуцульських опришків, Хмельницький чи діячі Великої революції, візантійська декаденція чи простота народної поезії, «Фавст» Гете чи «Чернець» Шевченка, денник чи науковий журнал, філологія чи строга філософія – і хто в силі бодай приблизно перечислити ті області життя цілого людства, які злітав невсипущий дух Франка, в які він вдирався, які він наново в собі переживав».

Національний ідеал І. Франка знаходив і відгук, і самостійне вираження у публікаціях багатьох видань у Європі, зокрема у журналі Сетона Вотсона «Нова Європа». Це видання підтримало українців у прагненні відновити свою державність¹⁴. Тут виступав знаменитий речник гуманізму, демократичного націоналізму Томаш Масарик. У своїй статті «Гуманістичні ідеали» він підкреслював, що «ідея гуманності виявляється як ідея національна», обстоював право кожної нації на власну державу. Т. Масарик був особисто знайомий з І. Франком, вони зустрілися у 1893 р. у Відні. Їхнє листування засвідчило збіжність позицій щодо звільнення народів від чужоземного панування. Т. Масарик надіслав І. Франкові монографію про видатного чеського журналіста і письменника Карела Гавлічка-Боровського. В передмові до неї він писав: «Розвиток національності мусить іти невідлучно з розвитком свободи думок і свободи політичної... Нація, котра в ім’я чи то державних, чи то інших інтересів гнобить, душить та спиняє у вільному розвитку іншу націю, копає могилу сама собі й тій державі, якій ніби має служити це гноблення».Як стверджує Іван Скамай, І. Франко був у захопленні від ідей К. Гавлічка і переклав монографію українською мовою¹⁵.

¹⁴ Докладніше див.: Бочковський О. І. Вступ до націології. – Мюнхен. 1991-1992. – С. 42-52.

¹⁵ Скамай І. Томаш Масарик – перший президент Чехословацької Республіки // Універсум. – 1995, Ч. 9-10. – С. 21.

6. «Рятувати від загуби»

Історична свідомість – найвища етична і духовна вартість людини. Не випадково за І. Франка воюють сучасні «друзі народу». Наскільки думки етичного інтелектуаліста, яким був І. Франко, потужно діють на читача, засвідчує намагання або паразитувати ними, або переінакшувати, пристосовуючи до політичної кон’юнктури, або повністю солідаризуватися з ними. Така доля кожного генія, і можна було б не зачіпати цього питання, якби українські псевдосоціалісти, тим паче комуністи-«інтернаціоналісти», не намагалися пропагувати захоплення ідеями «вічно живого учення». Науковці діаспори давно розвінчали ці маніпуляції предтеч сучасних безбатченків. Тепер маємо послідовно розкрити широкому загалові на материку справжній сенс спроб І. Франка пізнати кожне вчення, що з’являлося за його часів і впливало на суспільність. Як приклад високопрофесійного наукового дослідження цього плану назвемо серію статей М. Жулинського під назвою «Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії...», вміщених у грудні 1996 р. в газеті «Час»¹⁶. Водночас, доконечно потрібно вчитися в І. Франка відповідальності за слово, за все, що діється доокруж, адже призначення еліти, інтеліґента – служити шляхетним ідеалам, «рятувати від загуби» загал. Рівно ж І. Франко брав на себе обов’язок «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя»– і закликає до цього подвижництва молодь. Водночас застерігає її від «усякої моральної гнилизни»¹⁷, щоб не загубити «скарби духу». Якщо ми відмовимося від себе, знов і знов повторював І. Франко, то один на рідній ниві буде вид: безладдя, зависть, пиха пустая і служба ворогові.

У ті часи І. Франко мав підстави нарікати, а то й гостро картати галицьку інтеліґенцію за партикуляризм мислення й дії, невміння (чи не бажання частини «провідників») зосередитися над вирішенням доленосних питань розвитку нації. Дуже рано, маючи енциклопедичні знання, досконало осмисливши спадок багатьох цивілізацій, І. Франко усвідомив,

¹⁶ Див.: Час – 1996, Ч. 46-50.

¹⁷ Докладніше див.: Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. – Дрогобич, 1991. – С. 9.

що інтегральна істина речей – істина передовсім духу. Звідси покликання письменника і публіциста – нарощувати моральну енергію народу, допомагати людям ставати кращими, свідомішими. Скільки правди у таких судженнях: «Занадто високо розуміючи покликання письменника, я не раз у критичних хвилях не вагався стати вперекір пануючим напрямкам і ніколи не переставав виступати проти безтямности, тупоумія та заско-рузлості не лише серед суспільности, але також і, особливо, серед тих, що беруться провадити та просвічувати її»¹⁸. Брак ясності духу йшов від матеріалістичного виховання, а звідси – зміщення пріоритетів і залежність від вторинних життєвих обставин. Споживацький світ достатку та голого інтересу плодить ледарів та боягузів, ось чому духовна аристократія, яка стоїть на сторожі моральних засад, повинна брати на себе відповідальність за окреслення й впровадження вищої правди життя.

Отже, І. Франко й тут гостро актуальний. В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів», ніби відповідаючи на запити свого великого попередника, говорив про «слабких духом», зажерливих матеріалістів, вважав, що еліта має творити вищу громадську мораль і вищі організаційні форми свого громадського життя. У своїй статті «Діяльний патріотизм» Є. Сверстюк, ратуючи за моральний максималізм, бере у свідки Каменяра: «Бо не герої ми і не богатирі, ні, ми невільники, що добровільно взяли на себе пута»¹⁹;в іншій статті – «Інтеліґенція як самоусвідомлення нації» – Є. Сверстюк у властивій йому проповідницько-апелювальній манері так визначає орієнтири тим, хто хотів би себе відносити до еліти: «Українська інтеліґенція несе місію підіймати моральний дух народу, культивувати ясний і тверезий погляд на себе і на народ... Гнітюче слово зневіри, холодний душ гістерії, цей вияв моральної немочі, не мас права публічності».Посилює арґументацію автора поклик на П. Куліша, який недвозначно вказував: «Задачею інтеліґенції мусить бути подавання народові доброго і спасенного погляду на самого себе», так само, як і слова пророка Ісаї: «Коли б Господь не лишив нам насіння, то ми стали б, як Содом, і подібні були б до Гоморри»²⁰. Аристократія –

¹⁸ Докладніше див.: Молода Україна. – 1926. – Кн. 6. – С. 10-12.

¹⁹ Сверстюк Є. Діяльний патріотизм // Українське слово. – 1994. – 8 верес.

²⁰ Сверстюк С. Ітеліґенція як самоусвідомлення нації // Час. – 1996. – 2 лют.

6. «Рятувати від загуби»

Історична свідомість – найвища етична і духовна вартість людини. Не випадково за І. Франка воюють сучасні «друзі народу». Наскільки думки етичного інтелектуаліста, яким був І. Франко, потужно діють на читача, засвідчує намагання або паразитувати ними, або переінакшувати, пристосовуючи до політичної кон’юнктури, або повністю солідаризуватися з ними. Така доля кожного генія, і можна було б не зачіпати цього питання, якби українські псевдосоціалісти, тим паче комуністи-«інтернаціоналісти», не намагалися пропагувати захоплення ідеями «вічно живого учення». Науковці діаспори давно розвінчали ці маніпуляції предтеч сучасних безбатченків. Тепер маємо послідовно розкрити широкому загалові на материку справжній сенс спроб І. Франка пізнати кожне вчення, що з’являлося за його часів і впливало на суспільність. Як приклад високопрофесійного наукового дослідження цього плану назвемо серію статей М. Жулинського під назвою «Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії...», вміщених у грудні 1996 р. в газеті «Час»¹⁶. Водночас, доконечно потрібно вчитися в І. Франка відповідальності за слово, за все, що діється доокруж, адже призначення еліти, інтеліґента – служити шляхетним ідеалам, «рятувати від загуби» загал. Рівно ж І. Франко брав на себе обов’язок «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя»– і закликає до цього подвижництва молодь. Водночас застерігає її від «усякої моральної гнилизни»¹⁷, щоб не загубити «скарби духу». Якщо ми відмовимося від себе, знов і знов повторював І. Франко, то один на рідній ниві буде вид: безладдя, зависть, пиха пустая і служба ворогові.

У ті часи І. Франко мав підстави нарікати, а то й гостро картати галицьку інтеліґенцію за партикуляризм мислення й дії, невміння (чи не бажання частини «провідників») зосередитися над вирішенням доленосних питань розвитку нації. Дуже рано, маючи енциклопедичні знання, досконало осмисливши спадок багатьох цивілізацій, І. Франко усвідомив,

¹⁶ Див.: Час. – 1996, ч. 46-50.

¹⁷ Докладніше див.: Багам О. Іван Франко і теперішнє становище нації. – Дрогобич, 1991. – С. 9.

що інтегральна істина речей – істина передовсім духу. Звідси покликання письменника і публіциста – нарощувати моральну енергію народу, допомагати людям ставати кращими, свідомішими. Скільки правди у таких судженнях: «Занадто високо розуміючи покликання письменника, я не раз у критичних хвилях не вагався стати вперекір пануючим напрямкам і ніколи не переставав виступати проти безтямности, тупоумія та заско-рузлості не лише серед суспільности, але також і, особливо, серед тих, що беруться провадити та просвічувати її»¹⁸. Брак ясності духу йшов від матеріалістичного виховання, а звідси – зміщення пріоритетів і залежність від вторинних життєвих обставин. Споживацький світ достатку та голого інтересу плодить ледарів та боягузів, ось чому духовна аристократія, яка стоїть на сторожі моральних засад, повинна брати на себе відповідальність за окреслення й впровадження вищої правди життя.

Отже, І. Франко й тут гостро актуальний. В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів», ніби відповідаючи на запити свого великого попередника, говорив про «слабких духом», зажерливих матеріалістів, вважав, що еліта має творити вищу громадську мораль і вищі організаційні форми свого громадського життя. У своїй статті «Діяльний патріотизм» Є. Сверстюк, ратуючи за моральний максималізм, бере у свідки Каменяра: «Бо не герої ми і не богатирі, ні, ми невільники, що добровільно взяли на себе пута»¹⁹;в іншій статті – «Інтеліґенція як самоусвідомлення нації» – Є. Сверстюк у властивій йому проповідницько-апелювальній манері так визначає орієнтири тим, хто хотів би себе відносити до еліти: «Українська інтеліґенція несе місію підіймати моральний дух народу, культивувати ясний і тверезий погляд на себе і на народ... Гнітюче слово зневіри, холодний душ гістерії, цей вияв моральної немочі, не має права публічності».Посилює арґументацію автора поклик на П. Куліша, який недвозначно вказував: «Задачею інтеліґенції мусить бути подавання народові доброго і спасенного погляду на самого себе», так само, як і слова пророка Ісаї: «Коли б Господь не лишив нам насіння, то ми стали б, як Содом, і подібні були б до Гоморри»²⁰. Аристократія –

¹⁸ Докладніше див.: Молода Україна. – 1926. – Кн. 6. – С. 10-12.

¹⁹ Сверстюк Є. Діяльний патріотизм // Українське слово. – 1994. – 8 верес.

²⁰ Сверстюк Є. Ітеліґенція як самоусвідомлення нації // Час. – 1996. – 2 лют.

панування кращих, за Арістотелем. Нині радше слід наполягати на визначенні «шляхетність зобов’язує», тобто мати більше обов’язків від інших, бути безкорисливим оборонцем загального добра, готовим «покласти душу й тіло» за свободу. Де немає жертовності й обов’язку – там немає справжньої аристократії. Про це багато міркували Хосе Ортега-і-Гассет, який цілком слушно писав, що «історія не знала іншої аристократії, ніж та, що вміла привернути до себе душі, породжуючи своєрідне поле духовного тяжіння, що підкорювало інших владою прикладу»²¹; Олесь Гончар, який наполягав на «духовній гігієні» суспільства, засуджував «бруталізацію і криміналізацію життя»²².

Нині нам загрожує середній моральний рівень проводу нації, тож інтеліґенція має стрепенутися. Можливо, певною мірою допоможе визначити орієнтири на майбутнє міжнародна конференція, що відбулася у Львові 18-20 квітня 1996 р. і матеріали якої вийшли окремим збірником²³.

Це теж стосується осягнення свого минулого. І. Франко недаремно наголошував: «історик... мусить із документів відгадати і відтворити перед читачем дух і характер часу, мусить віднайти поза тисячами дрібниць основну течію, поза відірваними явищами великий закон р о з в о ю...»²⁴.

7. Від аналізу – до «нових обсервацій»

Як відомо, надія випливає з правди. І. Франко глибоко розумів, що правда була, є і залишиться довіку основою багатства народу. Там ви для правди святої Сильний збудуйте опліт, Там ви огонь невгасимий Чесної думки паліть!

²¹ Ортега-и-Гассет X. Этюды об Испании. – К., 1994. – С. 77.

²² Гончар О. Нотатки із сьогодення // Літературна Україна. – 1994. – 10 лют.

²³ Див.: Національна еліта та інтелектуальний потенціал України. – Львів, 1996.

²⁴ Винар Л. Історичні праці Івана Франка // Збірник «Української літературної газети» 1956 – Мюнхен, 1957. – С. 62.

Брехня не повинна поставати в серцях, від неї – один крок до насильства, до тотального нігілізму. Життєздатні культури надзвичайно рідко піддаються нігілізмові: на перешкоді йому стає самоочевидність культурних вартостей. З покоління в покоління правда простоїть ціла, вона вічно пускає живе коріння від серця до серця. І. Франко знову й знову нагадує нам: «По всій земли рівняйте стежку правді», «Прийдесь за правду твердо встати».

Під сучасну пору, коли з арени історії поволі відходить епоха великого обману, не можемо лише проклинати та принижувати її. Ми зобов’язані залишити чесні свідчення. Треба прориватися словом далі, поставити питання про відповідальність людиноненависницьких ідей, відтворити автентичну версію часу. Т. Шевченко, наслідуючи Ісаю, написав пречудовий вірш «Радуйся, ниво неполитая», в якому висловлює глибоку віру в те, що «на землю правда прилетить», тоді «незрячі прозрять», «німим отверзяться уста», «прорветься слово, як вода»²⁵. Але це не лише сподівання. Т. Шевченко, І. Франко, сотні й тисячі творців слова-правди в Україні діяли в ім’я неї. І. Франко ненавидів тих, хто служив «неправді, підлоті», зборював олжу, глибоко вірив у те, що «трисне з-під зла й пересудів правда жива на землі». Зрештою, він мав цілковите право сказати: «Прочищую путь волі й правди сміло».

І. Франко, отже, доводить, що призначення публіциста морально-етичний вплив на загал. Він передбачав, що від аналізу ми неодмінно переходитимемо до синтези, «нових обсервацій»²⁶. На передній план сьогодні виходить публіцистика д у м а н н я. Ми повинні і поборювати ганебне тимчасове, і обґрунтувати вічне.

Наостанку нагадаємо, що Іван Франко задовго до Олени Теліги «засвітив» і розвінчав «партачів життя», зневажив фарисеїв (і «своїх», і чужих), які живуть егоїстичними інтересами, а вищі принципи лише проголошують. Він дав нам ключ до розуміння нинішньої ситуації, коли ані комуністичний деспотизм, ані західний вульгарний релятивізм й гедонізм неспроможні вичавити людське, Богоподібне в людині.

Два великі мудреці України – Шевченко і Франко залишили нам, журналістам, у спадок шляхетний мотиваційний вибір. Тарас Шевченко вимолював у Бога «святеє слово», щоб «людям серце розтопить».

²⁵ Шевченко Т. Твори: В 3 т. – К., 1961. – Т. 1. – С. 600.

²⁶ ЛНВ. – 1907. – Т. 38. – С. 507.

Іван Франко звертався до молоді, пробуджував серця і сумління, щоб «переродити душі, випрямити хребти». Це й залишається нашим обов’язком під сучасну пору.

Публіцистичний текст Івана Франка (чи у вигляді метафоричної поезії, чи поданий у вигляді статей, есеїв, коментарів та ін.) дає нам підстави зробити такий висновок. Він є: а) носієм певної світоглядної системи; б) психолого-індивідуальним феноменом; в) інформаційно-дидактичним фактором; г) носієм морально-естетичних засад; ґ) евристично-гносеологічним чинником. Не випадково донині ми сприймаємо цей текст як ваговитий серйозний та інтеліґентний спосіб співрозмови. Національна журналістика якраз і повинна відображати інтелектуальну та шляхетну українську політику, формувати психологічний образ України у світі. «Доки триває життя, – пише Євген Пашковський, – доти триватиме біль зневіри, поразок, роз’єднань і зрад, й місія справжньої літератури – гоїти душу... Якби не класична література, хто б арис-тократизував наш дух, випікав би залізом маловірство, відступництво, підлість?»²⁷. Повною мірою ці думки стосуються і світоглядної публіцистики Івана Франка.

²⁷ Апофатика від Пашковського // Українське слово. – 1999. – 1 лип.

Запитання для самоконтролю

1. Актуальність творчої мотивації І.Франка: «Двигни з пітьми люд робучий, розхитай в нім ясні думи, виплекай братерську згоду».

2. «Поза межами можливого» – програмна націєтвірна і державотвірна стаття.

3. На найвищих орбітах європейської політики.

4. Розкриття демагогії марксизму.

5. Відданість ідеалам рідного народу.

6. Енциклопедизм світоглядної публіцистики Івана Франка.

7. «Не мовчи!» – стрижнева ідея творчості І. Франка.

8. Прогностичний потенціал світоглядної поезії, публіцистичних виступів І. Франка в українській та міжнародній пресі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аверинцев С. За культуру цноти // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1990. – Вересень.

2. Аверинцев С. Будущее христианства в Європе // Новая Европа. – 1994. – № 4.

3. Аверинцев С. Связь времен. – К., 2005.

4. Авторханов А. Технология власти. – Посев, 1976 (Франкфурт-на-Майні).

5. Александров Д. Н. Риторика. – М., 2000.

6. Алексеенко И. Р., Кейсевич Л. В. Последняя цивилизация? – К., 1997.

7. Алексиевич С. Люди слишком просто убивают друг друга... // Столица. – 1991. – Ч. 22.

8. Алексиевич С. Приватизация правды // Литературная газета. – 1994. – 20 июл.

9. Алексиевич С. Мы с вами одного безумия люди. Светлана Алексиевич – Эльке Либс // Литературная газета. – 1995. – 22 февр.

10. Алексиевич С. Чернобыльская молитва. Мне кажется, я записываю будущее... // Литературная газета. – 1996. – 24 апр.

11. Алексиевич С. Сколько человека в человеке? // Зеркало недели. – 1998. – 24 янв.

12. Апресян Г. 3. Ораторское искусство. – М, 1972.

13. Аристотель. Собр. соч. – М., 1984. – Т. 4.

14. Балда Т. Українські видання за кордоном: призначення, завдання, переспективи // Збірник праць науково-дослідного центру періодики 318

Львівської бібліотеки АН ім. В. Стефаника. Випуск 14. – Львів, 2006. – С. 9-16.

15. Бердяев Н. Смысл истории. – М.: Мысль, 1990.

16. Бертран К.-Ж. Будущее журналистики: не прогноз, а мечта // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 1993. – №1. – С. 70-79.

17. Бовин А. Поговорим по существу. – М., 1986.

18. Буряк В. Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості. – Дніпропетровськ, 2001.

19. Бюкенен П. Смерть Запада. – М., 2003.

20. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. – К., 2004.

21. Варварцев М. Джузеппе Мадзіні. Мадзінізм і Україна. – К., 2005.

22. Владимиров В. М. Журналістика, особа, суспільство: ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ. – К., 2003.

23. Вовканич С. Інформація. Інтелект. Нація. – Львів, 1999.

24. Волковский Н. Л. История информационных войн. Часть 1. – Часть II. – СПб., 2003.

25. Табор Н. Відповідальність як зворотний бік свободи // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2006. – Вип. 28. – С. 240-244.

26. Гавел В. Загрози національній свідомості // День. – 2001. – 16 трав.

27. Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика. – К., 2001.

28. Гальтунг Ю., Несс А. Політична етика Ганді. – Львів, 2001.

29. Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К., 1993.

30. Голованов В. Дорога к храму // Литературная газета. – 1989. – 23 авг.

31. Горбачов М. С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу. – К., 1987.

32. Платон. Горгій // Діалоги. – К.: Основи, 1995. – С. 155-223.

33. Гриценко О. Суспільство. Держава. Інформація. – К., 2001.

34. Гриценко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. – К., 2002.

35. Давидчак X. Авторитет правди // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2006. – Вип. 28. – С. 176-182.

36. Демократія. Антологія. – К., 2005.

37. День і вічність Джеймса Мейса. – К.: Бібліотека газети «День», 2005.

38. Дорофтей О. Концепція польськомовної публіцистики Івана Франка // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2006. – Вип. 28. – С. 23-50.

39. Емерсон Р. Природа // Генри Торо. Уолдо, или жизнь в лесу. – М: Худ. лит., 1986.

40. Енцикліка Святішого Отця Івана Павла II до всечесних братів єпископів, до духовенства і чернечих чинів, до вірних вселенської церкви і всіх людей доброї волі в соту роковину енцикліки Rerum nova-rum. – Львів, 1992.

41. Еріксен Т. Тиранія моменту. – Львів, 2004.

42. Животко А. Історія української преси. – Мюнхен, 1989-1990.

43. Житарюк М. Г. Четвертована, але жива. Закордонна преса про політичні процеси в Україні напередодні Другої світової війни: Монографія. – Львів: За вільну Україну, 1997. – 128 с.

44. Залізняк Б. В. Часопис Миколи Шлемкевича «Листи до Приятелів» як тип універсального видання. – Львів, 2003.

45. Зарубежная журналистика. Ежегодник. – 2005. – М., 2006.

46. Засурский Я. Десять лет свободы печати в России // Вест. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 2001. – № 1.

47. Зернецъка О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. – К., 1999.

48. Іван Павло II. Переступити поріг надії. – Київ-Львів, 2005.

49. Игнатов Н. Г., Мотков С. И. Роль СМИ в процессе формирования общественного мнения // Вест. Моск. ун-та. Серия 10. Журналистика. – 1997. – № 1.

50. История печати. Антология. – М., 2001.

56. Конфуций. Уроки мудрости. – Москва-Харьков, 1999.

57. Краус В. Нігілізм сьогодні, або терплячість світової історії. – К., 1994.

58. Крейн Б. Истоки современного мира. История западной мысли. – Roma: Edizioni Aurora. – 1971.

59. Кримський С. Універсали українського менталітету // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1992. – Ч. 9-10.

60. Кюстін А. де. Правда про Росію. – Торонто, Канада: Політична бібліотека Ліги визволення України, 1958. – Ч. 13.

61. Лакутюр Ж. Кодекс журналіста // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1990. – Ч. 11.

62. Лалл Дж. Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід. – К., 2002.

63. Лернер М. Развитие цивилизации в Америке (Образ жизни и мыслей в Соединенных Штатах сегодня). – М.: Радуга, 1992. – ТТ. 1-2.

64. Лильо Т. Я. Комунікація. Ідентичність. Глобалізація. – Львів, 2004.

65. Лібералізм. Антологія. – К., 2002.

66. Лозинський М. Часопис «Місіонар» у незалежній Україні (1992-1997) // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2006. – Вип. 30. – С. 262-266.

67. Ляхович Є. Форма і зміст українських визвольних змагань. – Мюнхен, 1960.

68. Маццини Дж. Эстетика и критика. Избранные статьи. – М.,

1976.

69. Мельник А. Трансформаційні парадигми сучасних ЗМІ за Ум-берто Еко // Вісник Львівського університету. – Сер. журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 85-91.

70. Мельгунов С. П. Красный террор в России. 1918-1923. – М., 1990.

71. Мілош Ч. Поневолений Розум. – Сучасність, 1985.

72. Мильтон Дж. Ареопагитика. Речь о свободе печати, обращенная к английскому парламенту (1644). – Казань, 1905.

73. Михайлов С. Колумнистика. Американский опыт // Журналист. – 1998. – № 6. – С. 61-63.

69. Мельник А. Трансформаційні парадигми сучасних ЗМІ за Умберто Еко // Вісник Львівського університету. – Сер. журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 85-91.

70. Мельгунов С. П. Красный террор в России. 1918-1923. – М., 1990.

71. Мілош Ч. Поневолений Розум. – Сучасність, 1985.

72. Мильтон Дж. Ареопагитика. Речь о свободе печати, обращенная к английскому парламенту (1644). – Казань, 1905.

73. Михайлов С. Колумнистика. Американский опыт // Журналист. – 1998. – № 6. – С. 61-63.

74. Москаленко А. 3. Теорія журналістики: Підручник. – К.: Експрес-об’ява, 1998.

75. о. Музичка І. Іван Франко – українському народові невідомий християнин // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2006. – Вип, 28. – С. 59-67.

76. Націоналізм. Антологія. – К., 2000.

77. Неллє-Нойманн Е. Європейський Союз – щаслива зоря для Німеччини // Deutschland. – 1995. – Серпень. – С. 6-9.

78. Нова Польща. Спеціальний український номер. – Варшава. – 2001. – С. 144-179.

79. Олешко В. Ф. Психология журналистики. Учебное пособие. – Тюмень: Изд-во Томского государственного университета, 2006.

80. Онацъкий Є. Українська мала енциклопедія. – Буенос-Айрес, 1959.

81. Ортега-и-Гассет X. Эссе об Испании // Иностранная литература. – 1993. – № 4.

82. Островерха М. Nihil novi. – Штутгарт, 1946.

83. Папська рада з питань соціальних засобів комунікації // Вісник Львівського університету. Серія журналістики. Випуск 21. – Львів, 2001.

84. Паскаль Б. Думки про релігію. – Львів: Місіонер, 1995.

85. Пашковський Є. Щоденний жезл: Роман-есей. – К., 1999.

86. Петровская И. Человек, которому верили все // Известия. – 1999. – 19 июня.

87. Пітерс Джон Дарем. Слова на вітрі. Історія ідеї комунікації. – К., 2004.

88. Помян К. Європа та її нації. – Львів, 2003.

89. Полянський І. Світоглядна і розслідувальна публіцистика України: концептуальний погляд на їх функціональну спроможність // Вісник Львівського університету. Серія журналістика. – 2004. – Вип. 25. – С. 130-136.

90. Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. – Львів, 1996.

91. Прайс М., Круг П. Благоприятная среда для свободных и независимых средств массовой информации. Оксфордский университет (США). 1 декабря 2000.

92. Проблемы медиапсихологии-2. Сборник. – М., 2003.

93. Пронина Е. Е. Психология журналистского творчества. 2-е издание. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2003.

94. Прохоров Е. П. Исследуя журналистику. Учебное пособие. – М., 2005.

95. Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику. – М., 2003. – ТТ. 1-2.

96. Расторгуев С. П. Философия информационной войны. – М., 2001.

97. Рашкевич М. Український символізм як явище в історії світової думки // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 108-115.

98. Різун В. В. Загальна характеристика масової інформаційної діяльності. – К., 2000.

99. Родионова И. А. Политическая карта мира. Учебно-справочное пособие по географии. – М., 2001.

100. Сарагоса Федерико Майор. Завтра всегда поздно. – М., 1989.

101. Сверстюк Є. Добігає час тисячоліття // Українське слово. – 2000. – 6 січ.

102. Сверстюк Є. Свобода слова і культура думки // На святі надій. – К.: Наша віра, 1999.

103. Свитич Л. Профессия: журналист. Учебное пособие. – М., 2003.

104. Святий Августин. Сповідь. – К.: Основи, 1996.

105. Семотюк О. Застосування контент-аналізу в дослідженнях преси як масового джерела // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 68-73.

106. Сенека. Моральні листи до Луцілія. – К., 1996.

107. Сент-Екзюпері А. Планета людей. – К., 1980.

108. Современный Адам Смит. «Экономист», Лондон // За рубежом. – 1990. – № 40. – С. 10-11.

109. Солоухин В. А. При свете дня // Под крышей мавзолея. – Тверь, 1998.

110. Теліга О. Партачі життя // Голос України. – 1992. – 7 берез.

111. Титаренко М. Світоглядна публіцистика: спроба полемічного дискурсу // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – Вип. 28. – Львів, 2006. – С. 118-135.

112. Токвіль А. де. Давній порядок і Революція. – К.: ЮНІВЕРС, 2000.

113. Токвіль А. де. Про демократію в Америці. – К., 1999.

114. Торо Г. Уолдо, или жизнь в лесу. – М: Худ. лит., 1986.

115. Ученова В. В. У истоков публицистики. – М., 1989.

116. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів, 2000.

117. Федорика О. Два аспекти // Листи до Приятелів. – 1954. – Ч. 12.

118. Федченко П. М. Преса та її попередники. – К., 1969.

119. Фонд защиты гласности. Профессиональная этика журналистов. Т. I. Документы и справочные материалы. – М., 1999.

120. Франко I. Поза межами можливого // Літературно-науковий вістник. – 1990. – Жовтень. – Рік III, том XII, книжка X. – С. 1-9.

121. Фросар А. Світ Івана Павла II. – Львів, 2001.

122. Хоменко Т. ЗМІ в контексті міжкультурного діалогу доби глобалізації // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 62-67.

123. Хоменко Т. Публіцистика І. Франка як приклад національного типу мислення // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2006. – Вип. 28. – С. 17-22.

124. Церква і соціальна комунікація. Найголовніші документи Католицької Церкви про пресу, радіо, телебачення, інтернет та інші медіа (1936-2003). – Львів, 2004.

125. Чаадаев Петро Якович. Філософічні листи. Апологія божевільного. Уривки та різні думки (1828 – 1950-ті роки) / Упорядник М. Г. Житарюк. – Видання перше. – Львів, 2005. – 168 с. (Переклад з російської М. Г. Житарюка, В. А. Житарюк).

126. ЧапекК. Бесіди з Т. Г. Масариком. – Львів, 2001.

127. Чижевський Д. Нариси з історичної філософії на Україні. – Нью-Йорк, 1991.

128. Шиллер Г. Манипуляторы сознанием. – М., 1980.

129. Шкраб’юк П. Іван Франко і митрополит Андрей Шептиць-кий на тлі взаємин аристократичної та демократичної еліт // Вісник Львівського університету. – Серія журналістика. – 2007. – Вип. 30. – С. 116-122.

130. Шлемкевич М. Новочасна потуга // Верхи життя і творчосте. – Нью-Йорк-Торонто, 1958.

131. Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. 2-е видання. – 1949.

132. Шри Ауробиндо Гхош. Человеческий цикл. – Казань, 1992.

133. Шумилов О. Містичний ключ до України. – К., 2003.

134. Щуплакевич Р. Одкровення європеїзму. – Дрогобич, 2007.

135. Bronk A. Zrozumieć świat współczesny. – Lublin, 1998.

136. Dziennikarstwo. Media. Społeczeństwo. – Warszawa. – 2005.

137. Courtois S., Werth N.,Panue J.-L., Paczkowski A., Bartosek K., Margolin J.-L. Czarna księga komunismu. Zbrodnie, terror, prześladowania. – Warszawa, 2001.

138. Cronkite W. A Reporter’s Life. – New York, 1996.

139. Dobek-Ostrowska В., Tras J., Ociepka B. Teoria i praktyka propagandy. – Wrocław, 1997.

140. Dobek-Ostrowska В. Komunikowanie masowe a demokratyzacja systemu politycznego // Współczesne systemy komunikowania. – Wrocław: Wyd-wo Uniwersytety Wrocławskiego, 1998.

141. Dziennikarski etos. – Olsztyn, 1996.

142. Ellul J. Propaganda. The Formation of Men’s Attitudes. – New-York, 1965.

143. Eco U. Pięć pism moralnych. – Kraków, 1999.

144. Fallaci O. Wściekłość i duma. – Warszawa: Cyklady, 2003.

145. Gonzalez Olegario de Cardedal. List do przyjaciela-dziennikarza // Dziennikarski etos. – Olsztyn, 1996.

146. Jan Paweł II. Istota, wielkość i odpowiedzialność sztuki i publicystyki // Wiara i kultura. – Rzym-Lublin. 1988.

147. Kunczik M., Zipfel A. Wprowadzenie do nauki o dziennikarstwie i kommunikowaniu. – Warszawa, 2000.

148. Kowalczyk A. Stanislaw. Giedroyc i «Kultura». – Wroclaw, 2000.

149. Legutko P., Rodziewicz D. Mity czwartej władzy. – Kraków, 2002.

150. Media a demokracja. – Lublin. 2007.

151. Media a polityka. – Rzeszów. 2007.

152. Multimedia vision // Deutschland. – 1996. – № 1.

153. Niewęglowski W. Dziennikarz – nosiciel integralnej wizji człowieka i świata // Dziennikarski etos. – Olsztyn, 1996.

154. Puzynina J. Słowo – Wartość – Kultura. – Lublin, 1997.

155. Pulitzer J. The college of journalism // North American Review. – 1904. – May.

156. Richard P. Revisiting the Stone Age // The Washington Post. – 1993. – 7 Sept.

157. Sartori G. Mniej informacij, więcej dezinformacij (fragmenty książki «Homo videns») // TV Wizja. – Warszawa, 1998.

158. Schmidt M. Nauczanie dzinnikarstwa w Europie. Przegląnd // Media i dziennikarstwo na przełomie wieków. – Warszawa, 1998.

159. Tischner J. W krainie schorowanej wyobraźni. – Kraków: Znak, 1997.

160. Thomson O. Historia propagandy. – Warszawa, 2001.

161. Toeplitz. Dokąd prowadzą nas media. – Warszawa. – 2006.

162. Viatteau A. Od komunizmu do globalizmu. Propaganda – sztuka przekonywania czy oszukiwania // Zeszytyprasoznawcze. – 1996. – № 3-4. – S. 39-50.

163. Dziennikarski etos. Z wybranych zagadnien deontologji dziennikarskiej. – Olsztyn, 1996.

164. Wywiady prasowe wszech czasów. – Warszawa, 2005.

165. Wolert W. Szkice z dziejow prasy światowej. – Kraków, 2005.

166. Włady mediów // Wprost. – 1997. – 14 września. – S. 54-55.

167. Żakowski J. Trwoga nadzieja. Rozmowy o przyszlości. – Warszawa, 2003.

168. Wolny-ZmorzyńskiK. O twórczości Ryszarda Kapuścińskiego. Proba interpretacji. – Rzeszów, 1998.

169. Zasepa T. Media. Człowiek. Społeczeństwo. Doświadczenie euro-pejsko-amerykańskie. – Czenstochowa, 2000.

170. Zanussi K. Prawda czy towar? // Dziennikarski etos. Z wybranych zagadnień deontologji dziennikarskiej. – Olsztyn: Lux Mundi, 1996.

СТУДЕНТСЬКИЙ НАУКОВИЙ СЕМІНАР

Вивчаючи матеріали мас-медіа про голодомор в Україні 1932-1933 pp., студенти спеціалізації «Міжнародна журналістика» під керівництвом доц. Т. Я. Лильо та асист. І. С. Полянського підготували спеціальний номер газети, що висвітлює цю подію. Матеріали широко використовуються в навчальному процесі.