Вернути в журналістику правдолюбство і моральний пафос

Публіцистика, яка останніми роками виконала роль месії, оголивши жахливе минуле імперії та комунізму, недвозначно довела, що логіка безоглядної боротьби веде до боротьби, позбавленої логіки, до розгулу так званої революційної стихії. Отже, якщо ми залишимося у полоні нетерпимості, фанатизму, – злу не буде кінця. Вихід один – повертатися до етики ненасильства. Мусимо переосмислити своє минуле через формування історичної свідомості, яка є найвищою духовною та етичною вартістю людини, одночасно збагнути свою місію – реабілітувати добро. Тоталітарна пропаганда знищила етичну вартість історіографічної культури. Відновлення її є необхідним для виваженої оцінки минулого.

Такий підхід допоможе уникнути концептуального сум’яття в погляді на світ і, зокрема, на призначення журналістики.

Кілька принципових зауваг.

1. Розмаїття засобів передачі та тлумачення інформації, крім позитивних аспектів, спричинило інфляцію слова, а у формі телебачення – тривіальну культуру. Рукопис подає навколишній світ як ідею, зображення – як предмет. Так само велика кількість пропозицій цілком не гарантує адекватного мислення, себто думання, бо в усьому світі замало якісних видань, преси думок. В Україні таку пресу ще треба сформувати. Найгірше те, що в журналістиці склався культ випадку, надмірно переважає інформативна, відображальна функція. Зникає, відтак, еліта нації (нам її, щоправда, свідомо винищили, а нині блокують її відтворення різними хитромудрими способами, у тому числі шляхом формування масової, точніше бульварної, журналістики). Еліта як втілення благородства, сумління, інтелекту, гідності, милосердя. На наших очах відбувається процес підривання, паплюження, «охохмлювання»

фундаментальних засад буття – релігійно-національних вартостей. Чи у багатьох виданнях, які ростуть як гриби після дощу, на першому плані є найчільніші принципи й засади, які можна висловити словами Бог, Україна, Свобода?

2. Американський професор, лауреат Нобелівської премії Тед Сміт, дивуючись суцільному негативізмові, що «випирає» з більшості видань і телебачення, запитував: «Чому вони такі цинічні, хіба вони не можуть бути конструктивнішими? Адже це суперечить глибоким людським прагненням до впорядкованого світу, що має вічні опори, за котрі ми можемо триматися».Французький учений Жан Бодріяр у своїй популярній книзі «Екстаз комунікації» стверджує: «Суспільство тотальної інформації – це безсоромне суспільство, де можна демонструвати що завгодно, як завгодно і кому завгодно». Політичні діячі, вбивці та їхні жертви, спритні гендлярі, ниці інстинкти, патологічна зловтіха, безсоромність... Водночас трагедія Чорнобиля, голод у Сомалі – все однакове перед безоглядністю мас-медіа. Відтак руйнуються критерії добра і зла.

3. Журналістика досі не може похвалитися конструктивністю понятійного апарату, влучністю нового просвітленого слововжитку. Куди спрямовується мислення, які мотиви викликає воно у споживача інформації, до чого спонукає і від чого застерігає? Ілюстрацією такого понятійного сум’яття може слугувати дискусія на сторінках американського журналу «Медіа стадіє джорнел» («Media Studies Journal») щодо поняття справедливості²⁵.

Журналістика може зробити багато, щоб зупинити небезпечну тенденцію – витіснення етичного абсолютизму релятивізмом. Обов’язково мусить функціонувати спільний критерій одухотворення. Маємо зняти тоталітарний шар свідомості загалу, прищепити людям, спільнотам гуманістичне світобачення. Висловимо це словами Франціска Ассізького: «Нести правду туди, де панує брехня, віру – туди, де панує сумнів, злагоду – туди, де панує розбрат, надію – туди,де панує відчай». Сказані вони у XIII столітті. У кабінеті Маргарет Тетчер ці велемудрі слова були вміщені в рамці над її робочим столом.

²⁵ Докладніше див.: Землянова Л. М. Что такое справедливость? (дискуссия на страницах «Медиа стадис джорнел»). – Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 1999. – № 5. – С. 84-96.

Не лише місія ретельного чесного інформатора й коментатора, а передовсім місія будителя має стати серцевиною публіцистики. Хіба не ставив перед собою і нами завдання Шевченко «людям серце розтопить», поставити на сторожі «малих отих рабів німих» слово? Не можемо ігнорувати того, що масованість фактів, які не несуть нових моральних осягнень, перекриває джерела світла. І тоді може виявитися пригніченим, а не просвітленим складний, поранений внутрішній світ людини, може виникнути озлоблення й відчуження.

Соціальний, політичний прогноз, визначення тенденцій розвитку, створення політичної філософії відновленої Української держави – це насущні завдання насамперед якісної преси. І у цьому разі наша українська держава, зважаючи на нинішній стан речей, на інформаційну блокаду і засилля бульварщини, для того, щоб взяти розгін у впровадженні державного мислення і державної відповідальності (а на зигзагах історичного процесу держава стає найвищим втіленням політичних змагань нації, бо інакше поки що не зреалізується сенс історії), мусить:

а) взяти на державну дотацію якісну, опінієтворчу пресу в усіх регіонах України, можливо, передусім на Сході і Півдні;

б) подбати про інфраструктуру (розповсюдження, технічне оснащення та інше);

в) створити єдиний центр інформаційної – у найширшому розумінні цього слова – політики, як тут, в державі, так і з таким розрахунком, щоб повсюдно у світі про Україну говорили українці, а не чужинці, до того ж – українофоби;

г) забезпечити підготовку в університетах публіцистів-мисли-телів, які зможуть висловити виразну, концептуальну думку, стануть апостолами гідності людської особистості, нації, поборниками прав людини, захисниками її нескінченного удосконалення.

Саме держава на нинішньому перехідному етапі має пильно стежити за тим, щоб вернути в журналістику правдолюбство і моральний пафос, щоб лицемірство й аморальність не стали пружинами життя, особливо молоді, яку піддають нині вкрай цинічному обстрілові – як зі Сходу, так із Заходу.

Створення якісної преси допоможе повернути той стан, коли видання були ініціаторами шляхетної політики, розквіту мистецтва, науки. Адже вони повинні організовувати смаки, навчати норм гуманного

співжиття, духовно виховувати суспільність. Або, кажучи образно, підносити людей на висоту шляхетних ідей, стати паспортом людських душ, криницею знань про далекі світи і найближче оточення, отим вогнем, що висвітлює пласти історії, архітектором, який вибудовує моделі сучасного і накреслює візію майбутнього. Якісні видання слід створювати на національній базі, ментальності власної нації, таких її психологічних ознаках, як селянськість (культура), солідаризм, емоційність, ідеалізм, релігійність. Тоді матимемо законодавців життя, гідного людини. Такі видання (наприклад, «Літературна Україна») зберігатимуть благородну виразність, предметну арґументацію, джентльменський тон розмови, літературну витонченість.

Мандат журналістики – вираження потреб усього суспільства на противагу приватним інтересам. Так звана інтернаціоналізація мас-медіа за тоталітарного режиму на Сході і надмірна комерціалізація їх на Заході привели (ясна річ, не однаковою мірою) до розмивання багатьох понять, вартостей (історія, традиція, істина, сенс, реальність, новаторство, мовний репертуар, стиль). Повернення до релігійно-національного менталітету, відродження національної ідеї спроможні не лише очистити клімат життя людини і співжиття спільнот, але й витворити національну журналістику з тим глибинним світосприйманням, яке шанує традиції культури, плекає однозначні моральні орієнтири, щоб зберегти найголовніше – діяльну думку, завдяки здоровому інстинктові нації не толерує тотальний анархізм, зацікавлена у відродженні милосердя, впровадженні в масову свідомість етики терплячості, мобілізації інтелектуальних, духовних, моральних, матеріальних ресурсів народу, створенні атмосфери розуміння, причетності, стурбованості, виробленні нових сенсожиттєвнх орієнтирів.

Прилучення читача, глядача і слухача до інтелектуальної свободи і політичного плюралізму стає кроком до елітарності. Непоневолена свідомість і психологія плюс звільнена національна ідея вже дали плід: можемо вести мову про український національний текст як феноменологічне явище, репрезентований Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко, Оксаною Пахльовською, Дмитром Степовиком, Іваном Дзюбою, Сергієм Кримським, Анатолієм Погрібним, Павлом Мовчаном, Сергієм Плачиндою, Юрієм Пригорницьким, десятками публіцистів з діаспори. Українська журналістика вже є сама собою, хоча бракує

наукових теорій, інфраструктури, техніки, платні та ін. Найважливіше – принцип адекватності відображення дійсності і Людини дедалі активніше утверджується в нашому слові. Водночас маємо і низький аналітичний рівень, і перевагу описово-зображального методу над психологічною динамікою, і зросійщення мови у переважній більшості видань, особливо на телебаченні.

Вкрай важливо оживити душі, інтегруватися у світ не зиску, а творчості, не безоглядної боротьби, а порозуміння, не негативізму, а поміркованості, що передбачає чин задля правди, але що важливіше – бажання так чинити, щоб це стало категоричним імперативом журналіста, усіх його спонук.

Газета «Голос України» 19 грудня 1992 р. опублікувала лист Євгена Сверстюка «Лише закон свободу може дати, або як розв’язність і легковажна хоробрість у зайців стала модою». Приводом до виступу знаного у світі письменника й есеїста стали публікації ніби-українських газет «Независимость» і «Киевские ведомости», які постійно послуговуються демагогією, практикують інсинуації, агресивний та брутальний спосіб розмови з читачем, зачіпливість, аморалізм. Ці видання репрезентують позанаціональні космополітичні сили. Хоч і хизуються вони об’єктивністю і незалежністю, фактично, повністю залежачи від аморального бізнесу, демонструють марксистсько-ленінське світосприймання, яке емансипувалося до плебейського, свобода для журналістів названих газет самоусвідомилась як безкарність, а надутий радянський патріотизм оголився до відвертого цинізму. І все це потрошить душу нещасного читача і будить тугу за хоча б сталінським порядком. І скрізь криком душі маскується позиція, яку виставляти в наготі перед народом соромно. Оцінюючи виступ у газеті «Независимость» Юрія Айвазяна, котрий під’юджує хіба що «глубоко плевать», вдався до брутально-зневажливих епітетів на адресу Михайла Гориня, Євген Сверстюк порушив низку кардинальних питань діяльності преси в Україні. Зокрема, ми мріяли про час для чесної думки і чесного слова, такого променистого слова, що має замінити мову догідливих рабів – «рабів лінивих і лукавих». Але незалежність деяких газет зірвалася з короткого прив’язу, пустилась берега й почала «гуляти з тими, хто платить». Автор цитує знамениті слова Гете: «Лише закон свободу може дати». А закон – це повага і самоповага. Схиляння перед

святинею. Шанування батьків і краю батьків. Одне слово, це Бог у серці і його Заповіді.

Кілька витягів: «Хочеться особливо наголосити на принципі поваги. Маленький біблійний епізод про Хама, який підглянув і осміяв батькову наготу, виріс у цілу науку, яка застерігає людей проти сповзання в хамство. Нині, за моторошного економічного сповзання, найстрашніше все ж таки – моральне сповзання суспільства до хамства»;«Людина серцем чує, де є любов, яка будує («Нехай жодне гниле слово не виходить з вуст ваших, тільки те, що будує» – вчив апостол Павло). Де шукати надії, що підіймає. Де шукати святині, яка додає сил. І де знайти людей, у яких є щось святе за душею»; «Важко розібратися в джунглях тих «незалежних» і «независимых» видань, від яких віє духовною пустотою і таким дефіцитом любові, що руки опускаються. І вся ця сльота лягає на вівтар, ще гарячий від учора принесеної жертви. «Ви там ближче з ними знаєтеся, – сказала одна бабуся, загортаючи в газету пучок калини. – Хай вони не думають, що для нас усе згодиться. Бо треба мати Бога в серці, щоб мати право до людей говорити, щоб дати їм якусь радість і надію. Воно ж і земля родить не від холодного дощу, а таки від сонечка».

Екстремістська критика створює хаос, безлад, винаходить внутрішніх ворогів, леліє програму покірної пошлості, одностайно захоплюється сконструйованими груповими кумирами, створює нову вульгарну естетику. Псевдопророки, керовані духом зла, володіючи більшістю мас-медіа у світі, щоденно вкидають у душі людей убивчий камінь – популістське шумовиння, зневагу до святинь, зваблюють людей, передовсім молодих, життям без обов’язків. І тому використовують не виважене, стримане, праведне слово, що оживляє і просвіщає, а знахабніле слово-розтлінник. Тож як важливо не капітулювати перед цим організованим злом, перед цими, за висловом Євгена Сверстюка, «духами печерними», які перетворили червону газету у кримінально-руду, «і брудний потік став пійлом для маси».