Правда – найвищий етичний ідеал

Найголовніше завдання журналіста – служити правді й справедливості. За Великим тлумачним словником сучасної української мови, «ПРАВДА – 1. Те, що відповідає дійсності; істина. // Певна сукупність достовірних відомостей про що-небудь. // Дійсний стан речей. *Образно. Дійти правди. 2. Правдивість; правильність. // чого, у знач, означ. Який відповідає істині, дійсності. 3. Справедливість; порядок, який ґрунтується на справедливості; прот. кривда. // Соціально зумовлене розуміння справедливості. *Образно.** по правді– справедливо. 4. Уживається як назва кодексів середньовічного права. 5. у знач, присудк. сл. Справді, насправді. // чому і без залежного слова. Уживається як запитання у сполуч. з част. хіба не, ч и, н ев ж ета без них. 6. у знач, вставн. сл. Справді. // Щоправда. СПРАВЕДЛИВІСТЬ, – 1. Властивість за знач. справедливий.2. Правильне, об’єктивне, неупереджене ставлення до кого-, чого-небудь. 3. Людські відносини, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам»¹.

Таким чином, правда-справедливість випливає з кількох засад: а) жоден журналістський твір не може бути сумлінним, якщо обминає факти істотної ваги або значення, тобто повинна забезпечуватись повнота картини; б) адекватності; в) честі, тобто недопустимо відволікати споживача інформації від суті справи чи спрямовувати людей на манівці; г) чіткості викладу, щоб уникнути двозначності («Платон мені товариш, але істина – дорожча»); ґ) прагнення зробити людей кращими через пробудження найшляхетніших ідеалів.

¹ Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: ВТФ «Перун», 2002. – С. 916; 1180.

Правда – найвищий етичний ідеал. Але з найдавніших часів вона зазнавала різних, іноді – суперечливих, тлумачень. Софісти, наприклад, жонглювали парадоксами і багатозначними словами, не дошукувалися істини, не переймалися думкою про добро, а виловлювали «у свої тенета нерозумних, постійно зваблюючи їх очікуваними великими насолодами»². Натомість Сократ наполягав на доконечній потребі дошукуватися істини, бути справедливим у словах, застерігав від розпаскудженості душі. Пізніше, коли Христос сказав Пилатові: «Я на те родився і прийшов у світ, щоб свідчити істині. Кожен, хто від істини, слухає мій голос», Пилат скептично зауважив: «Що таке істина?»³.

Вже у новітні часи американець Вільям Джемс намагався довести, що правда має бути інструментальною чи функціональною: школа прагматизму навчала, що правда вимірюється її практичністю, корисністю, доцільністю. Оголошуючи у своїх працях «Наукові основи психології», «Прагматизм» та інших усі предмети об’єктивної дійсності продуктом «чистого досвіду», «потоку свідомості», Джемс і його послідовники обґрунтовували такий розвиток модерних суспільств, який нині знайшов вираження у формулі: прогрес вимірюється нагромадженням об’єктів. Хибність цього постулату, до слова, розвінчав український публіцист О. Федорика ще у 50-х роках XX століття, коли вже намітилася виразна прагматична тенденція економізації всіх наших зусиль. У статті «Здеградований дух» він, аналізуючи наслідки масового виробництва і масового збуту, культу практичних осягів, рутинності зла, індиферентності щодо нього, конформізм, дух бізнесу, кар’єри, політиканство, комерціалізацію ЗМІ, виснував: «Щораз менше лицарського духа в житті, в наших взаєминах, зате щораз більше крамарського вирахування, навіть у приязні. І в міру того, як затрачуються між нами риси правдивої духовної великости, щораз більше громадських прав набирає духова малечість: жадоба слави, псевдовченість, професійна зависть і акторсько-гротескове провідництво»⁴.

Кожний з великих філософів минулого творив «свою» правду. Скажімо, теорія «філософської герменевтики» Ганса-Ґеорґа Ґадамера,

² Горгій // Платон. Діалоги. – К.: Основи, 1995. – С. 172.

³ Івана, 18:37-38.

⁴ Листи до Приятелів. – 1955. – Ч. 10. – С. 3.

учня видатного німецького філософа Мартіна Гайдегґера, піддала радикальній критиці позитивістське, сцієнтичне поняття пізнання, правди, традиції, досвіду, мови. Гадамер у своїй фундаментальній праці «Правда й метод», що побачила світ у 1960 році, доводить, що правда відкривається поступово у процесі історичного розвитку. Тобто він розуміє правду процесуально: людина завдяки мовно визначеній традиції завжди знаходиться у світі пізнання (inter medias res), зберігаючи динаміку шляхом діалектики питань і відповідей. Водночас Гадамер стверджував, що за мету людства може служити лише життя, в якому панують культура і різноманітність форм⁵.

Щодо наукової правди: незважаючи на усі досягнення науки і техніки, наше спільне існування технологічно, екологічно, соціально не стало назагал життєздатним. Сьогодні не можемо більше допускати морального нейтралітету щодо розвитку знань, незалежно від наслідків їхнього використання. Науку не можна більше розглядати як абсолютного охоронця правди, бо не дає явної певності.

Отже, маємо справу з різними теоріями правди: кореспонденційною, або класичною (повідомлення чи судження збігаються з дійсністю), когеренційною (умовою правдивості є стислий зв’язок між твердженнями однієї теорії, системи), прагматичною (правдивість суджень узалежнена від їхньої інструментальної придатності для діяльності), семантичною (вона уточнює кореспонденційну теорію). Поза науково-філософським і поточним поглядом на цю проблему, докладніше з’ясуємо суть релігійної правди, радше – метафізичної, оскільки, по-перше, месіанський тип журналістики не завершився. Можливо, він по-справжньому починається, адже слід рятувати людину як Особу. По-друге, прогрес «невіддільний від моральності, від теологічного виміру життя. Коли ми ставимо запитання щодо поступу, то першим є запитання не «скільки?», а «для кого?»⁶. А це означає, що з історії мусимо брати вогонь, а не попіл, продовжувати традиції тих журналістів різних часів і народів, які сповідували моральний тип мислення (людина людині – брат).

⁵ Hermeneutyczne pojęcie poznania, prawdy i doświadczenia // Andrzej Bronk. Zrozumieć świat współczesny. – Lublin, 1998. – S. 131-135

⁶ Майор Ф. Прогрес – для кого? // Кур’єр ЮНЕСКО . – 1998. – Лист. – С. 8.

Метафізична правда – це і є Дух Божий. Правда як вартість абсолютна черпає свою могутність з віри. Августин на прикладі свого життя (книга «Сповідь») доводить основоположне – «Бо Слово Твоє – вічна Правда»⁷.У цій велемудрій книзі знаходимо багато сенсожиттєвих орієнтирів для кожної людини, рівно ж – для творчої особистості. Назвемо кілька: «...звернений до нас Твій Дух доброти говорить нам так: «Сини людські, доки ж будете млявого серця? Чому ви любите суєту й шукаєте брехні?»; «Серце... воліє знаходити радощі в правді, а не в лицемірстві. Отже, воно буде блаженне тоді, коли без перешкод і прикростей радітиме єдиною Правдою, від якої походить усяка правда»; «...кожен не доведений до ладу дух стає карою для самого себе»⁸.

Ми, журналісти, повинні намагатися повніше відчувати моральну відповідальність, розвиваючи розуміння, що– добре, а що– погане, що– вічне, а що – дочасне. І тоді «мешканці світу навчаться правди»⁹. Нагадаємо, що під словом «правда» Ісус Христос мав на увазі натхненну Богом інформацію, зокрема інформацію про Божу волю, яка збережена для нас у Біблії¹⁰. Людині ніколи не вдасться власними зусиллями віднайти цілісну правду життя. Необхідне якесь божественне відкриття. Уже сама книга природи показує, що є щось набагато вартісніше, ніж чисто матеріалістичне тлумачення життя. Власне, якби правда була недосяжна, чому б Ісус Христос говорив: «Пізнаєте правду, і правда визволить вас»¹¹.До того ж, чому слово «правда» сотні разів трапляється у Християнському грецькому Святому Письмі у зв’язку з вірою? Бог є Словом, яке дає нам життя. Але це слово треба пізнати, осмислити цю найвищу вартість, відкинути ілюзії та обман, поборювати байдужість, неясність та пристрасті; відтак правда зродить добро, воістину зробить нас вільними, дасть свободу і відчуття радісної надії. Правда, отже, стає джерелом постійного оптимізму.

Свого часу Женев’єва Табуї висловила цікаве судження: першими справжніми публіцистами були біблійні пророки. Напевно, тому

⁷ Святий Августин. Сповідь. – К.: Основи, 1996. – С. 122.

⁸ Святий Августин. Сповідь. – К.: Основи, 1996. – С. 153, 191, 14.

⁹ Ісаї, 26:9.

¹⁰ Івана, 17:17.

¹¹ Івана, 8:32.

що вони стали аристократією істини, – досить уважно перечитати і емоційно ввійти у їхні повчання. Взявши за основу життя пошук і утвердження істини, Божої правди, яка має стати правдою людини, вони саме пробуджували оте сокровенне, що робить наше життя сенсовним, а душу – готовою до плодотворної дії. Там ми побачимо ідеал світла і справедливості. Можливо, вони поступалися нам у знанні дійсності, але не мають рівних за глибиною переконання і самовідданості. Засновує, веде за собою тільки це! Найкраще вираження кінцевої мети ідеалізму – царство Боже. Проповідь Ісуса на Горі – найдосконаліший закон цього царства: взаємна любов, смиренність, доброта, безкорисливість завжди будуть правилами досконалого життя.

З точки зору журналістського фаху заслуговують на увагу такі моменти. Перше: вони просвіщали не тільки розуми людей, але й їхні серця; навчати – не лише передавати інформацію. Їхні правдиві слова викликали зміну розуму через вплив арґументів або моральних міркувань. За допомогою переконливих доказів Павло спонукував людей змінити їхній спосіб мислення. Друге: щира заанґажованість у життя громад. Вміння слухати їх стало запорукою того, що люди висловлювали свої справжні почуття. Лагідні, але поставлені з розумінням питання часто можуть допомогти нам досягнути серця співрозмовників. Причому треба вислуховувати обидві сторони. Третє: простота пояснення. Ісус проповідував ясно й привабливо. У Нагірній проповіді він вживав просту мову. Але в ній знаходимо найглибші істини, які будь-коли були висловлені. Нам слід зосереджувати увагу на тому, що важливіше. І, зрозуміло, мусимо сповнюватися ентузіазмом. «Духом палайте», – зазначає Павло¹².

Щораз частіше й виразніше теоретики й практики журналістики, політологи, письменники, культурологи, релігійні діячі наголошують на тому, що правда – це «криниця живої води, з якої можна черпати все більше й більше; це означає глибше пізнавати Творця»¹³, що «свобода без істини – шлях егоїзму»¹⁴, що «нічого кращого, ніж Біблія, особливо Новий Заповіт, особливо Нагірна проповідь Христа, не буде

¹² Римлян, 12, 11.

¹³ Węnź. – 1998. – № 9. – S. 22-23.

¹⁴ Особистий архів автора: Радіо Свобода. – 1997. – 5 жовт. (із виступу Івана Павла II у Бразилії).

і не може бути створено»¹⁵, що «правда і свобода або існують разом, або разом гинуть»¹⁶.

Українська традиція акцентує увагу на тому, що правда – це насамперед втілення Божої та людської справедливості відповідно до слів Христа: «Я – дорога, істина і життя»¹⁷. Згадаймо Шевченкове: «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», «Учи... неложними устами сказати правду», «Молітесь Богові одному, молітесь правді на землі», «Мені ж, о Господи, подай любити правду на землі», «Встане Україна... Світ правди засвітить», «Борітеся – поборете: Вам Бог помагає; за вас сила, за вас воля і ПРАВДА святая».

Вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її у творах і у всьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити в ряди апостолів правди. Він постійно сповнювався непохитним оптимізмом, що «буде правда на землі». Відтак вона стає гаслом відродження. Євген Онацький у своїй «Українській малій енциклопедії» особливо підкреслює: «До України він звертається з таким запальним словом: «Скажи, що правда оживе, натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово Розтлєнноє, а слово нове Меж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе»¹⁸. Памфил Юркевич, речник «філософії серця», «глибокого серця», писав: «Правда засвоюється людиною, стає її внутрішнім придбанням, її скарбом лише тоді, якщо вона зачіпає серце людини. Лише за таку думку, що живе у серці людини, вона може боротися, обороняючи цю думку з саможертвою та героїзмом, бо тільки для серця це є можливо. Думки інших людей цікавлять нас не самі по собі, а в залежності від того, чи є вони дійсними, сердечними переконаннями людини. Нас цікавить не сама думка людини, а ставлення людини до цієї думки, – чи хвилює правда серце людини»¹⁹.

¹⁵ Рубеж веков. Бросок в неведомое. На анкету «МН» отвечает Юрий Щербак // Столичные новости. – 1999. – 11-18 мая. – С. 11.

¹⁶ «Правда і свобода або існують разом, або разом гинуть» (витяги із книг Івана Павла II «Дар і Таємниця», «Переступити поріг надії», Енцикліки «Віра і розум» та кількох його висловлювань // День. – 1999. – 21 трав. – С. 21.

¹⁷ Івана, 14:7.

¹⁸ Онацький Є. Українська мала енциклопедія. – Буенос -Айрес, 1959. – Т. 6. – С. 1468.

¹⁹ ЧижевсъкийД. Нариси з історичної філософії на Україні. – Нью-Йорк, 1991. – С. 147.

Іван Франко, своєю чергою, доводив, що правда має виміри релігійні, філософські, наукові, життєві, вона – явище не тільки пізнавальне, а передовсім моральне. Адресуючись до серця, Франко закликає: «Там ви для правди святої Сильний збудуйте опліт, Там ви огонь невгасимий Чесної думки паліть!»²⁰.Згадаймо ще одного речника морального типу мислення – Миколу Шлемкевича, філософа, публіциста, політичного діяча. Свою працю «Українська синтеза чи українська громадянська війна» він починає такими умовиводами: «Є різні правди в духові. Є правди-догми, що їх небесна чи земна сила каже визнавати... Говоримо про логічні й математичні правди-ак-сіоми, що визначаються повною розумовою ясністю і виразністю. Є правди-висновки... І є правди-інтуїції, що їм ми віримо без доказу, віримо з якоїсь внутрішньої потреби... Кожна жива людина і кожна молода і здорова культура носять у собі такі правди. Вони неначе злиток золота, що з нього виковуються блискучі нитки мислення, творчости, життєвого стилю»²¹.

Для середніх віків найвищою була правда-віра. Чи не тому людина тоді залишалася цілісною, не розчленованою на функції? А в центрі світосистеми був Бог! Нові часи найвищою правдою зробили наукову. Для доби, в осерді якої стоїть проблема класів, партій, націй, центральною стає правда-справедливість; місце церковно-релігійної, потім – науково-розумової займає соціологічна правда.

Отже, мислення нової доби зрівнялося з глибинною спадщиною українського народу. З давніх-давен аж донині правда-справедливість залишається наскрізною ідеєю нашого життя, думок, праці та боротьби. Пошуки царства справедливості стали найглибшим мотивом українського світогляду, і саме це дає українству перевагу на маршрутах у XXI століття. Українську духовність формували поети, вчені, публіцисти, що палали пафосом правди-справедливості, пафосом, невгасиме джерело якого знаходиться в українській субстанції. Митрополит Іларіон, Володимир Мономах, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Олена Теліга, Валерій Марченко, Ліна Костенко, Василь Стус, Євген Сверстюк і сотні

²⁰ Франко І. Повне зібр. творів: У 50 т. – К., 1976. – Т. 1. – С. 56.

²¹ Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. – Вид-во «Заграва» (Німеччина), 1949. – С. 5.

інших викристалізовували український дух. Вони передовсім – шукачі справедливості в людському співжитті. Бо справедливість – основна цінність, пробний камінь і святості, і мудрості.

Зборення олжі, водночас розкриття великої вартості та сили правди звучать і нині не просто як проповідь доброчинності, а як програма, спрямована на зміну і суспільної свідомості, і суспільного буття. Свобода людини зумовлена її зв’язком зАбсолютом. Якщо правду не шукати щоденно (а цим повинна займатися концептуальна публіцистика передовсім), то вона щоденно втрачається, переходить в абстракцію; водночас – схематизується, якщо не проймається любов’ю і милосердям. Західний позитивізм і марксистська «утопія» мають спільні корені у предметній свідомості. «Комунізм і капіталізм– близнята,– писав вже згадуваний О. Федорика у грудні 1954 (!) року. – Це різні симптоми тієї самої недуги, вони з двох протилежних сторін приспішують процес повного обездуховлення і обезкультурнення модерних суспільств. Вони розіп’яли Слово-Бога»²². Світ, в якому бракує правди, віри чи альтруїзму, є світом нелюдським. Доведений до крайнощів безлад перестає бути плідним; його руйнацію прискорюють мас-медіа, 70 відсотків яких базуються на негативізмі, оскільки обрали замість правди зиск і маніпуляцію.