Пріоритет макротексту

Щоб примножувати мудрість, треба постійно переосмислювати своє минуле, звіряти з досвідом інших народів. Це допоможе перекодову-вати інформацію у знання, а знання – у розуміння. Просвіщати – означає виводити людей зі стану безсилля і вести їх до всебічного, ширшого, дієвішого розуміння суспільства й можливостей діяльності окремих особистостей. Якщо сьогодні історики, інші фахівці, переглядаючи пожовклі річники публікацій журналу «Культура», що виходив понад п’ятдесят років польською мовою у Парижі за редакцією легендарного Єжи Гедройця, знаходять у них ключ до загадок історії, до складних шляхів людської думки, – бачимо у цьому вміння створити з часопису орган опінії, поставити редакційний аспект вище від фінансового, а також – відчуття післанництва, моральну й фінансову незалежність; «Культура» стала потужним інтелектуальним вогнищем, що радикально змінило свідомість багатьох поляків, їхнє бачення свого минулого й майбутнього – у загальноєвропейському контексті й, передусім, у контексті відносин з найближчими східноєвропейськими сусідами.

Більшість публікацій цього видання, як і американського часопису «Форін Афферс», української «Літературної України», німецької «Цайт», японської «Асахі сімбун», російської «Нєзавісімой газети», багатьох інших газет і журналів світу, репрезентує макротекст, тобто «ідею як текст, що відзначається позачасовою деонтологічністю, аксіологічною актуальністю, прагненням до істини, рівнем постановки проблеми»¹⁵.

Якщо за умови глобалізації комунікаційного простору, запровадження новітніх інформаційних технологій та домінування відео образів,

¹⁴ Шлемкевич М. Новочасна потуга (ідеї до філософії публіцистики...). – Нью-Йорк; Торонто, 1958. – С. 145.

¹⁵ Лильо Т. Глобалізація комунікаційного простору і процеси національної ідентифікації у посткомуністичному світі: Автореферат кандидатської дисертації. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – С. 10.

гедонізації інформації більшовики, які прийшли в демократію, і демократи, які навчилися робити з інформації бізнес, конкретні факти, події, коментарі до них подають не з погляду істини, а з погляду свого іміджу (маємо справу зі специфічними вільновідпущеними рабами), то відповідальна журналістика, стисло – публіцистика, ставить метою осягнути суть події, а не відображати її офіційну версію, проаналізувати глибинні течії, які можуть призвести до виникнення серйозних проблем, дбає про «добру службу» (соціальна відповідальність, етичний аспект), плекає і загальнонародну, і вселенську солідарність, але таку, що спирається на інтенсивне духовне життя, вибудовує у свідомості людей світ з обов’язками перед Богом, правдою-справедливістю, етичною відповідальністю за істину. Кожна стаття, інтерв’ю чи есе Світлани Алексієвич (Білорусь), Євгена Сверстюка (Україна), Вацлава Гавела (Чехія), Сергія Аверинцева (Росія), Йозефа Тішнера (Польща) прояснюють та пояснюють суперечливі події сучасної трансформаційної кризи людства. До прикладу. Виступаючи на III Всесвітньому форумі українців 18 серпня 2001 року, Іван Дзюба фахово, тобто передусім з морального погляду, схарактеризував і психологічне тло події, і зазначив «гострий дефіцит вітчизняного інтелектуального продукту на рівні точних і ефективних розв’язань наших болючих проблем», і зактуалізував проблему відродження гідності української людини, і сказав гірку правду про власну вину у трагедіях 1654 року, Полтави, подіях 1917-1920 років, і про найголовніше сьогодні – влада «не подолала того відчуження між собою і народом, яке було успадковане з радянських часів. Навпаки, це відчуження ще поглибилося. Доленосні рішення, як і раніше, приймаються кулуарно. Влада на всіх рівнях не стала ні прозорою, ні підзвітною народові. І не стане, поки в нас не укладуть повноцінні структури громадянського суспільства, які її контролюватимуть і постійно тиснутимуть на неї»¹⁶. Далі – істотне уточнення: потрібний тиск розумних альтернатив, за якими – усвідомлені й грамотно інтерпретовані інтереси великих і дієвих організованих суспільних груп.

Акценти розставлені чітко: альтернативи мають бути «розумними», а інтереси «усвідомленими й гранично інтерпретованими». Це – вже завдання публіцистики. Саме вона відкриває шлях для осягнення

¹⁶ Дзюба І. Відродити гідність української людини // Літературна Україна. – 2001. – 30 серп.

вищої мудрості. Маємо не тільки автентично виражати суще, а й стимулювати переконливим словом плодотворну дію кожної людини зосібна і спільноти тотально. При цьому слід зберігати рівновагу між непохитністю і милосердям.

Певна річ, завдання синтезу завжди складне: загальний еклек-тико-синкретичний хаос сучасності загрожує доконати і без того розхитане почуття духовного стилю і смаку. З цього приводу є всі підстави беззастережно сприйняти рекомендацію Володимира Короленка. Журналіст, який бере на себе обов’язок оцінювати інших людей, навіть вирішувати їхню долю, не повинен «піддаватися софізмам найближчих практичних міркувань», а керуватися вірою, яка говорить людині своє «non possumus» – «не можу», бо «в історії найважливіша істина»¹⁷.

Після останніх подій у США (терористичний акт у Нью-Йорку), коли спали емоції, усе частіше поважні видання й експерти-публіцисти закликають прискіпливо переосмислити саму архітектоніку ліберальної демократії, влаштування суспільства, ролі держави, визначення пріоритетів на фундаменті засадничих вартостей, а не поточних меркантильних чи суто політичних інтересів. Щоправда, і до «переломного» вівтірка 11 вересня 2001 року морально чутлива частина Заходу застерігала про злу систему речей саме в лоні цієї цивілізації. Запопадливим наслідувачам чужих варіантів організації суспільства варто було б прислухатися бодай до таких міркувань німецького вченого Гайнца-Йозефа Нюхеля, що прозвучали в доповіді на міжнародній конференції «Християнин і політика» (30.06-04.07.2004, Львів): «Політична втомленість, невдоволення партіями, поширюваність менталітету «моя хата скраю» щораз більше характеризують ситуацію у німецькому суспільстві. Ще кілька років тому такий настрій спостерігався переважно серед молоді, але зараз він поширився на всі вікові категорії. Відхід виборців від великих партій, зростаюче число громадян, які не беруть участіу виборах, перевага радикальних партій, які сподіваються вирішити комплексні проблеми сьогодення через прості емоційні фактори і популістські гасла, – сигнал тривоги для демократії». Знаний учений і політик відверто говорив про крах прогресивної віри в безмежний потенціал політики, про бездіяльність, яка рівнозначна

¹⁷ Важнее всего истина (Из высказываний В. Г. Короленко) // Журналист. – 1988. – Ч. 8. – С. 104.

згоді на будь-яке рішення політиків, про необхідність зміни еліт, бо «демократія повинна існувати в щоденному житті, а не в теоретичних трактатах». Демократія не може існувати без довіри. Довіра – центральне поняття не лише особистого, а й суспільного та політичного життя. Багато людей звертає увагу насамперед на особистість, її послідовність і переконливість, а не на професійну компетентність, партійно-політичну та іншу приналежності. Це відповідає тому чинникові, що і в демократії владу потрібно надавати людям, а не апаратам. Німецький учений стурбований тим, що відповідальність політиків перед Богом і сумлінням відходить на задній план: «Сумлінність і самоконтроль видаються більше непотрібними, відколи зовнішні механізми контролю нібито забезпечили максимальну прозорість політики»¹⁸.

Якщо цивілізація сподівається вирватися за межі нинішнього варварського самогубного егоїзму, вона має повернутися до органічної солідарності, до джерел віри й національних традицій, що вибудовувалися в культурі, засобами культури і для культури. Значно гостріше виглядають зазначені вище проблеми у США, в яких ліберальний тоталітаризм набув загрозливих форм і зловісного змісту. Зрозуміло, це жодним чином не виправдовує злочинні дії терористів, але чинить ситуацію прозорішою для зіставлення, кращого розуміння – відтак корекції.

Якщо, за висловом професора Джеймса Мейса, «у будь-якій державі західного типу ЗМІ відіграють надзвичайно важливу роль у процесі визначення людьми своєї спільної долі»¹⁹, то належить позбутися і ідеологем плаского меркантилізму, який став сенсом суспільного існування, і зомбування новітніми так званими піарними технологіями, які за умов тотального економічного контролю за ЗМІ уможливлюють безперешкодне маніпулювання масовою психікою, а, отже, й улюбленою лібералами «громадською думкою». Принагідно: єдиної громадської думки не може бути, їх – безліч. Причому, як слушно висловився постійний автор вже названої «Культури» Збігнєв Фльорчак, масовий споживач демонструє «розумове лінивство». Тому журналіст «продає сенсацію», або викручується гумором. Гірше: ми присвоюємо загалові кваліфікацію, якої той не має, бо не може мати,

¹⁸ Особистий архів автора.

¹⁹ Мейс Дж. Чернетка історії // День. – 2001. – 14 верес.

а саме – спроможності розуміння політики. Журналісти охоче покликаються на різні соціологічні опитування, на різні думки людей, які вештаються вулицями. «Далеко звідси до публіцистики, яка є відповідальною публічною службою, тому не може бути на службі в так званої суспільної думки»²⁰.

На порядку дня сучасного етапу «зміни імен» – подолання суперечності між духовно гуманною і позбавленою змісту матеріально-технологічною культурою. На високому рівні не тільки аналітичності, а й синтезу, що є також знаменням часу, досліджує ці проблеми журнал «Дойчлянд» (Німеччина). Він подає цілісну арґументацію і речників «суспільства знання», «інформаційної цивілізації», і фахівців, які досліджують діалог між культурами. У спеціальному номері «Діалог культур» розкрито усі аспекти проектів у контексті проголошення 2001 року Роком діалогу між культурами. «Культурне розмаїття – це основа цивілізаційного багатства людства, і воно має особливе значення в епоху глобалізації. Водночас різна культурна ідентичність часто є причиною криз та конфронтацій. Міжкультурний діалог, дискурсивне ознайомлення з поглядами інших культурних груп та їхнє бачення нас самих – одне із найважливіших завдань XXI століття»²¹, – орієнтує часопис читачів, і на наступних 26 сторінках висвітлює різноманітні елементи цього діалогу у формі есе, інтерв’ю та повідомлень про форуми. Культуру розглядають як динамічну систему, яка виражає широкий спектр духовних ідей. Окремі автори обґрунтовують гостроактуальну тезу про те, що релігію, і діахронно, і синхронно, слід розглядати як універсальний феномен.

У контексті епічного бачення світу щораз виразніше видно докорінну помилку лібералізму, яка полягає в тому, що він надає зовнішній свободі онтологічного статусу сутності, відтак на практиці часто відсте-жуємо витончений деспотизм. А в екстремальних ситуаціях він набуває вкрай агресивного характеру. Це добре ілюструє коментар письменника Фредеріка Форсайта «Кінець самообману», вміщений у газеті «Століч-ниє новості». Матеріал рясніє такими сентенціями: «Удар у відповідь буде дієвим лише тоді, коли об’єднаний демократичний світ визнає, що

²⁰ Докладніше див.: Florczak Z. Teraz państwo // Kultura. – 1995. – № 4. – S. 3–21.

²¹ Див.: Deutschland. – 2000. – № 3. – С. 39.

його одержимість правами людини повинна відійти в тінь – інакше неминуче повториться 11 вересня»; «Нам слід використати свою величезну економічну потугу, щоб повністю ізолювати і зруйнувати країни, які надають притулок терористам»; «Нам слід ожорсточити наші серця і визнати існування країн-ізгоїв»²².

Виникає питання: як можемо виелімінувати негативізм із арсеналу засобів публіцистики? Адже пам’ять читачів (слухачів) не повинна бути збентежена, стурбована тоталітарними катаклізмами. Публіцист-концептуаліст має допомогти людям пробитися до плодотворних джерел, до свого коріння, до релігійно-національної традиції, оскільки космополітизм – нікчемний, як висловився Ісайя Берлін. До честі української публіцистики, вона віддавна поставила цю проблему (Є. Сверстюк, Л. Костенко, Є. Пашковський, О. Гончар, Г. Паламарчук та ін.). В одній із найвагоміших публікацій – статті Олександра Маслака «Ліберальний тоталітаризм» не тільки досліджено його генезу й сутність, а й зроблено спробу висунути альтернативу. Вона – у традиційному, органічному суспільстві. Належність до окресленого стану в традиційному суспільстві визначалася не стільки матеріальним становищем, або ж професійними здібностями, скільки причетністю до сакрального архетипу, який був органічною складовою світового ієрархічного ладу. Людина може претендувати тільки на ту свободу, яка відповідає її архетипній суті. «Подолання політичного лібералізму (пошук альтернативи для нього),– зазначає автор, – має розпочатися саме з подолання соціального механіцизму. Потрібен новий поворот до органічного сакрального суспільства. Побудова такого суспільства неможлива без повернення до традиційних духовно-релігійних цінностей, відновлення розуміння природи і суспільства як складових єдиного ієрархічного божественного ладу, на усеосяжних засадах якого тільки і можливо взаємоузгодити принцип безумовної свободи особистості й принцип суспільних зв’язків»²³.

²² Форсайт Ф. Конец самообмана // Столичные новости. – 2001. – 18–24 сент. – С. 5.

²³ Маслак О. Ліберальний тоталітаризм // Перехід-IV. – 2001. – Ч. 1 (6). – С. 47–50.