Наукові погляди на журналістику

Завжди доречно зіставляти методологічно-теоретичні постулати з результатами їх практичної реалізації. Позитивізм, екстраполюючи своє бачення історії на медійну сферу, остаточно, ще після Другої світової війни, визначився щодо функцій преси. Дослідження під назвою «Вільна і відповідальна преса», проведене Комісією Хатчинса наприкінці 40-х років XX сторіччя (Hutchins Comission), як критерії ефективності виділяє п’ять можливих функцій преси. Вона може: а) надавати «правдивий,

повний і зрозумілий звіт про поточні події у тому контексті, в якому вони набувають сенсу», що можливе за об’єктивного висвітлення подій; б) бути «форумом для обміну думками і критичними висловлюваннями», що почасти означає, що газета повинна бути «колективним провідником» суспільного діалогу, і хоча б певною мірою репрезентувати думки й погляди, протилежні думкам і поглядам редакції; в) показувати «типову картину, що відображає представництво різних суспільних груп»; г) «репрезентувати і роз’яснювати цілі й цінності суспільства»; д) надавати «повний доступ до поточної інформації», сприяючи цим здійсненню права громадян на одержання інформації²¹. Комісія визначила три загальні завдання, без виконання яких преса не може відігравати своєї політичної ролі: надавати інформацію, просвіщати суспільство з тим, щоб воно могло здійснювати самоуправління, і прискіпливо стежити за діями влади.

Відтоді діапазон поглядів на журналістику значно розширився.

У своїй монографії «Біля джерел публіцистики» В. В. Учьонова, нагадуючи про розпрацювання предмету, структури, функцій, методів, специфічних для такого феномена культури, наводить найприйнятніше, на її думку, визначення публіцистики як «специфічної галузі суспільно-політичної творчої діяльності, що має метою актуальний ідеологічний вплив на суспільну думку, на свідомість і поведінку мас»²². Підкреслюється зв’язок публіцистичної творчості з художньою літературою, історіографією, юридичною і політичною діяльністю, педагогікою. Багато цінних спостережень знаходимо в розділах книги щодо становлення публіцистики в античній культурі, у Середньовіччі, в період Відродження. Зазначено провідну роль ораторської майстерності, проповідництва, різних форм усних повчань та усної полеміки в оперативному масовому політичному спілкуванні. Вони продуктивно і безперервно взаємодіяли з фольклором. Але автор пов’язує самовизначення публіцистики із звільненням її «від середньовічного релігійного синкретизму, від всеохопної духовної диктатури церкви»²³.

²¹ Прайс М., КругП. Благоприятная среда для свободных и независимых средств массовой информации. Оксфордский университет (США). 1 декабря

²² Горохов В. Публицистика и ее эффективность. – М., 1981. – С. 99.

²³ Ученова В.В. У истоков публицистики. – М., 1989. – С. 213.

Принципово інший підхід до природи, ролі публіцистики знаходимо в українського філософа, вченого й журналіста Миколи Шлем-кевича. Він виходив із того, що функцією духовної культури має бути встановлення порядку у первісному душевному хаосі, надання ясної форми природному станові душ, організація духовності. Для свідомості людини вирішальними є дві ділянки духовної культури – ідеологічно-світоглядна й мистецька. Перша саме й встановлює порядок ідей, думок. Крізь призму ідеології людина краще розуміє світ і події в ньому. Але сучасні ідеології перетворилися в агітку.

Професор Л. Г. Світіч у навчальному посібнику «Професія: журналіст» порівнює журналістську професію з літературною творчістю, мистецтвом, наукою, історією, політикою, правознавством, риторикою, проповідництвом, педагогікою²⁴. Пьотр Легутко і Доброслав Родзєвіч у книзі «Міфи четвертої влади» нагадують, що Едмунд Берк свого часу назвав журналістів «четвертим станом» (the fourth estate). Тим часом в жодній країні не зреалізовано ідеї: мас-медіа є системою, що саморегулюється в ім’я публічного добра. Моральні вади журналістів суспільно шкідливі, оскільки такою є природа засобів переказу інформації. Не забуваймо, що «демократія вимагає публічних дебатів мовою, зрозумілою широким колам громадян, які мають різні погляди і неоднакову за якістю освіту. Тому більшість учасників цих дебатів мусить визнавати ті самі елементарні вартості, яким має слугувати публічна, зокрема політична діяльність, розуміти ту саму мову, нарешті, – мати можливість пізнання тих самих фактів, подій, опінії, що мають істотне значення для розуміння суті справи»²⁵.

Німецькі вчені Міхаель Кунцік і Астрід Зіпфель вважають, що «журналістика – це професійна діяльність осіб, які у масових мас-медіа виконують функції збирання, перевірки, добору, опрацювання і розповсюдження інформації, коментарів, а також розважальних матеріалів»²⁶. Вони ж переконані, що засадничо журналісти не вписуються в однорідну суспільну категорію, оскільки у розвинутих країнах рекрутуються зі

²⁴ Свитич Л.Г. Профессия: журналист: Учебное пособие. – М., 2003.

²⁵ Legutko P., Rodziewicz D. Mity czwartej władzy. – Kraków, 2002 – S. 8-9.

²⁶ Kunczik M., Zipfel A. Wprowadzenie do nauki o dziennikarstwie i komunikowaniu. – Warszawa, 2000. – S. 68.

«середнього класу»; по-друге, у різних медіях завдання журналістів деколи принципово відрізняються; по-третє, погляди журналістів щодо своїх обов’язків істотно суперечливі. Наприклад, у Німеччині журналісти, які постачають розважальну інформацію, в очах реципієнтів виглядають тупими, жадібними до сенсацій, натомість у щоденних газетах домінують інші критерії добору працівників, відповідно поважнішим є трактування цих журналістів споживачами інформації. Найчастіше зазначаються дві постави журналістів: нейтрально-об’єктивна і суспільно заангажована.

Щораз предметніше з’ясовуються психологічні проблеми сучасної журналістики. Учені факультету журналістики Московського державного університету випустили у 2002 році збірник наукових статей «Проблеми медіапсихології». Відомий дослідник преси Е. Пронін, наголошуючи на тому, що «у сучасній масовій комунікації щораз більшого значення набувають феномени і артефакти, головним фактором яких стає їхня психологічна компонента», приходить до висновку: мислення-спілкування-поведінка людей, включених у масову комунікацію, стало іншим; практично будь-який журналістський текст може тепер стати частиною соціальної практики, її функціональним елементом. Він наполягає на появі у глобальному інформаційному просторі нової медіареальності, психологічної terra incognita. Оскільки, на думку Проніна, у сучасній комунікації виявляється тенденція до зрощування журналістики і психології (звідси поява нових жанрів: фокусоване інтерв’ю, нарис на основі глибокого тестування, огляд з психоаналітичним пропрацюванням символіки і т. ін.), традиційні поняття теорії журналістики вже застаріли. Нині журналістський текст спирається не на ідеологію, а на ментальні структури, базові вартості і страхи масовидної людини. Змінилася комунікативна поведінка аудиторії. «Інтерактивний реципієнт виходить за межі класичної схеми «two-step-communication», і комунікатор втрачає в його очах ауру «лідера думок»²⁷.

Самі журналісти ставляться до психологічної компоненти мас-медіа виключно інструментально, як до джерела додаткових можливостей маніпуляції. З’явилося поняття «типосиндром» (синдром

²⁷ Проблемы медиапсихологии. – М., 2002. – С. 11.

категорій свідомості), що нагадує відомі в історії символічні визначення журналістських ролей: «розгрібачі бруду», «підручні партії» і т. ін. На основі масиву даних соціологічних опитувань через факторний (за групою різних чинників), дискримінантний (шляхом виключення) і кластерний (на підставі якогось одного істотного чинника) складено підсумкову таблицю психотехнічного моніторингу:

Типосин-дром Категорії свідомості	«Лицар гласності»	«Плюй-бой»	«Пікейний жилет»	«Кілер»	«Сам собі інтерв’юєр»	«Зомбі»
1. Цільова спрямованість	Духовне наставництво	Самоствердження	Інтелектуальне домінування	Розправа	Утримання влади	Духовне закабаления
2. Декларована соціальна роль	Просвітитель	Той, хто викриває	Експерт	Месник	Духовний лідер	Жрець моралі
3. Адреса апеляції	Суспільна думка	Про- тестний електорат	Еліта суспільства	Особливо важливі персони	«Народ»	Електорат, який сумнівається
4. Опорний комунікативний прийом	Публіцистичність	Площадна риторика	Імітація суспільної думки	Витік інформації	Самореклама	Інформаційне насильство
5. Ставлення до осіб, які при владі	Конструктивне протиборство	Шантаж	Змова	Васальна відданість	Кланові зв’язки	Сліпа покора

На нашу думку, маємо справу не тільки із зомбуванням масової аудиторії, а й зі спекулятивним науковим зомбуванням, якими б модними словами це не прикривали. Порушується питання, як пристосуватись до так званих нових реалій, а не як змінити орієнтири творчої діяльності, ушляхетнити їх.

Повернемося до висновків Е. Проніна. Він неоднозначно ставиться до того факту, що редактори, продюсери, засновники видань замовляють психологам конкретні дослідження аудиторії, текстів, реклами. І цілком вмотивовано: залежно від світоглядної позиції журналіста чи видавця ці дані можна використати й з підступною метою, що стало

правилом. Зрощення пропаганди з рекламою в кінцевому підсумку загрожує будь-якому діячеві інформаційною дискредитацією, щойно він не спрацюється з олігархами медій. Цілком поділяємо судження Е. Проніна щодо потреби переорієнтації і підвищення психологічної компетентності професіоналів масової комунікації. Соціотерапія, психологізація навчання студентів-журналістів (курс «Психологія журналістики») – річ доконечна.

Але мало констатувати «гостру методологічну недостатність самої теорії журналістики», яка часто змінювала фокусування концепцій від «колективного пропагандиста, агітатора й організатора» до «четвертої влади», а також саму «маніпулятивну природу» мас-медіа. Маємо підстави нагадати, що жодні практичні методики підвищення ефективності впливу журналіста на людину чи спільноту, жодні імідж-мейкерські технології і статистичні прийоми маніпулятивної соціології не дадуть позитивного результату, якщо в основі діяльності мас-медіа домінуватимуть засади «купівлі-продажу», а не принцип ВЛАДИ ПРАВДИ. Інформаційна громадянська війна не припиниться, якщо на основі позитивізму нас закликатимуть до «об’єктивності», «толерантності», тобто посутньо – до релятивізму.

Водночас не можемо погодитися й з таким постулатом Е. Проніна: «Суть методології в її свободі, як від зазіхань ідеології, так і від претензій прикладної науки»²⁸. Треба було чітко зазначити, що свободи без істини не буває, як і незалежності – від сумління. Але це вже сфера релігії, Закону Життя. Визнавши людину істотою релігійною, погодившись з Едмундом Берком, що в основі громадянського суспільства має бути саме релігія (не плутати з фальсифікованою релігійністю), доведеться зректися і марксистського, і неоліберального позитивізму. «Свобода методології» – чистий евфемізм, тому Пронін, висловивши чимало справедливих і продуктивних думок з проблем медіапсихоло-гії, не наважився на останній крок – ревізію самої методології, яка в обидвох варіантах матеріалізму допровадила до культурної катастрофи, – людину відлучили від своєї органічної стилістики.

Ще в давнину життя розглядалося як привід для розвитку раціональної, етичної, естетичної, духовної істоти. Антика наголошувала

²⁸ Проблемы медиапсихологии. – М., 2002. – С. 17.

тільки на трьох перших чинниках. Азія йшла далі, сприймаючи їх як опорні камені для духовного сходження. Тому насамперед шанували своїх святих, релігійних засновників і мислителів, своїх духовних героїв. Це кореспондує з думкою Івана Павла II: «Співжиття людей не має за кінцеву мету ні ринок, ні державу, бо людське життя несе в собі унікальну цінність, якій повинні служити і держава, і ринок. Людина – це перш за все той, хто шукає істину, прагне жити в правді, поглиблюючи своє знання про неї шляхом діалогу, який включає минулі і майбутні покоління»²⁹.

Можемо з цього зробити такий висновок: душевний автоматизм людської чутливості й доброти є першоосновою журналістської майстерності. Люди, наділені такою основоположною якістю, також повинні йти в науку, ставати за кафедри, готувати кадри для журналістики думання, етичного переживання, шляхетної візії. Етика несхитних засад має домінувати над етикою ситуації. Чому ми так рідко ставимо запитання: яким має бути журналіст як особа, яким має бути вчений, викладач вищої школи? Натомість прагнемо удосконалити мас-медіа, майже цілковито ігноруючи моральні, інтелектуальні, мотиваційні параметри творчої особистості. Журналістика є такою, яким є журналіст, культура є такою, якою є людина. Було б на часі перекласти українською мовою цінний збірник наукових праць і рефлексій, що вийшов у Польщі (Ольштин, 1996) під назвою «Етика журналістики» (Dziennikarski etos). На високому рівні аналітичності обговорено проблеми функціонування кодексів журналістської деонтології, ролі журналіста як носія інтегральної візії людини і світу, відповідальності медій, етичні наслідки маніпуляції в мас-медіа, незалежності журналіста на службі правді й людині, моральності формування суспільної думки, вибору – правда/товар, захисту Слова від слова. Орієнтир саме такого підходу вже маємо: у 2004 році Український Католицький Університет у Львові видав найголовніші документи Католицької Церкви про пресу, радіо, телебачення, інтернет та інші медіа (1936-2003) обсягом 438 сторінок. Нарешті й на посткомуністичному

²⁹ Енцикліка Святішого Отця Івана Павла II до всечесних братів єпископів, до духовенства і чернечих чинів, до вірних вселенської церкви і всіх людей доброї волі в соту роковину енцикліки Rerum novarum. – Львів, 1992. – С. 69.

просторі з’являються підручники, монографії, посібники, які сягають джерел високої творчої думки³⁰.