Багатоликість брехні й одне слово правди

Лазар Каганович

Є щось символічне у тому, що «останнім із могікан» більшовизму став Лазар Мойсейович Каганович. На його очах і за його участю витворювалася найжорстокіша система в історії людства. На його ж очах, але всупереч його бажанню й волі, ця система розпалася під тягарем своїх злочинів. Він користувався славою «талановитого організатора». У всіх його біографіях ця слава неодмінно присутня. Не перечимо. Але – «організатор» чого? «Організатор» де? «Організатор» як?

Усі дослідники підкреслюють: у сталінському більшовизмі Каганович став копією найближчою до оригіналу – до самого Сталіна. Ця спорідненість мала не фізичний, а психологічний характер. Хоча Каганович намагався бути схожим на Сталіна і фізично. За Леніна він

одягнув європейський костюм та відпустив борідку «а-ля Ілліч», а за Сталіна змінив костюм на сталінську куртку, бороду зголив, і відростив вуса «а-ля Сталін». Такі, як Каганович, завжди гримуються «під когось».

У своїй книзі «Технологія влади» А. Авторханов, колишній номенклатурний працівник ЦК ВКП (б), а потім репресований, згодом опинився в еміграції, докладно й переконливо описує кар’єру Л. Кагановича, яка почалася 1920 року з Туркестану. Провівши більшовизацію Середньої Азії, він, починаючи з травня 1925 року, опиняється на посту генерального секретаря ЦК компартії України. Сталінськими методами Каганович знищує українську комуністичну інтеліґенцію, свідомих українців. А на початку 30-х років організовує масове знищення українського селянства. Голодомор в Україні – найтрагічніша сторінка XX сторіччя. «Наркомголод», як називав Кагановича сам Сталін, послідовно, вкрай жорстоко «вичищував» найсвідоміших представників української нації. Розправа із селянством тривала до 1934 року, в розпорядженні Кагановича було 25 тисяч «найкращих синів партії».

Авторханов пише: «Відтоді його постійно кидають з одного «вузького місця на інше». Він побував на чолі майже всіх господарських міністерств. Проте, де б Каганович не з’являвся, він усюди знаходив шкідників» і ліквідацію «вузьких місць» починав з ліквідації людей. З усіх старих більшовиків єврейського походження залишився лише Каганович. Яку роль відігравав сам Каганович у цій розправі? Завжди найпідлішу...

Після Другої світової війни Сталін знову згадав «організаторський» талант Кагановича до репресій і чисток. У березні 1947 року його призначили генеральним секретарем ЦК компартії України. Каганович довів, що не втратив вміння «чистити»: сотні тисяч українців були депортовані в Середню Азію, Казахстан і Сибір як «фашисти» і «вороги народу».

Чи ми, українці, маємо про це забути?

 

Волтер Дюранті

Майже два десятиліття, починаючи з 1921 року, матеріали московського кореспондента «Нью-Йорк Таймс» Волтера Дюрантіне сходили з перших шпальт газети. За його допомогою американці ознайомлювалися з «успіхами» і «завоюваннями» більшовицького режиму. Він вихваляв бузувірські ідеї й закони Сталіна, а страшний голодомор 1932-1933 років в Україні спритний журналіст пояснює тим, що селяни не зрозуміли всіх «благ» і «переваг» колективізації. Дослідники творчої спадщини Дюранті вважають її «найбільшою брехнею» в історії світової журналістики, а самого кореспондента - уособленням журналістського цинізму та лицемірства. Зокрема, будь-які розмови про голод Дюранті називав «абсолютним абсурдом». Описуючи репресивну політику Сталіна, він пояснював її мотиви і наслідки відомими прислів’ями: «хто не працює, той не їсть», «ліс рубають – тріски летять»... «Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, – пояснював Дюранті, – але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням». Водночас, 26 березня 1933 року в приватній розмові з працівником британського посольства у Москві Вільямом Стренджем, він підтвердив факт смерті 10 мільйонів людей внаслідок дефіциту харчів.

1932 року Дюранті отримав Пулітцерівську премію – «за безсторонні змістовні репортажі з Росії». Престижна нагорода надихнула деяких його цинічних колег на висновок, що для їхньої журналістської кар’єри необхідно потурати брехні на догоду впливовим видавцям і престижним організаціям. Рік по тому, після визнання Вашингтоном СРСР, на обіді, даному на честь радянського міністра закордонних справ Максима Литвинова у розкішному готелі «Уолдорф-Асторія», коли настав час вітати Дюранті, оплески були такими бурхливими, що, за словами американського критика Александра Уолкотта, складалося враження, ніби визнали не тільки Росію, а й Волтера Дюранті. Це був час, коли одне слово правди могло зберегти життя мільйонів людей.

Дюранті помер 1957 року в 73-річному віці від внутрішнього крововиливу, ускладненого емфіземою легенів.

 

Михайло Кольцов

Кольцов Михайло Єфимович(справжнє прізвище – Фрідлянд). Уродженець Києва. У 1920 – 1930-ті роки – найпопулярніший журналіст Країни Рад. Починаючи з 1922 року, матеріали Кольцова регулярно друкували в «Правде». Автор нових форм радянської журналістики. У 1923-му реанімує дореволюційний «Огонек» – так з’явився перший в СРСР ілюстрований тижневик. Потім за редакцією Кольцова починає виходити сатиричний журнал «Чудак». З його легкої руки народжуються «Женский журнал», «За рулем» і «За рубежом».

Водночас Михайло Кольцов був і найбільшим журналістом-міжнародником. Природна схильність до авантюр і тісне співробітництво з ОДПУ – НКВД допомагали йому проникати буквально всюди. Перебуваючи за кордоном, Михайло Фрідлянд не лише викривав буржуазну дійсність, а й формував на Заході привабливий імідж Країни Рад. З його ім’ям пов’язана ціла низка блискучих пропагандистських акцій. Він щиро захоплювався Батьком народів. Програма будівництва Нового Світу, запропонована Сталіним, буквально зачарувала журналіста. Кольцов ретельно підтримує усі найважливіші «заходи» режиму: від форсованої індустріалізації до викриття шкідників і ворогів народу, від будівництва тисячами в’язнів Біломорканалу до боротьби з «релігійним дурманом». Він оспівує колективізацію села, без утоми викриваючи куркулів і саботажників.

Таланти Кольцова виявилися затребувані й 1933 року, коли в Україні, на Кубані лютував більшовицький голодомор. Звістка про трагедію досягла Європи. Чимало ліберальних західних ЗМІ навмисно нехтували інформацією, що ганьбила соціалістичну державу. Зате білоемігрантська преса активно публікувала повідомлення про страшний голод в Україні (щоправда, оперуючи терміном «Південь Росії»). Кольцов отримав завдання – у будь-який спосіб дискредитувати «наклепників» в очах європейської громадськості. Для удару було вибрано паризький тижневик «Возрождение». У присутності юристів спритний Кольцов уклав парі зі своїми французькими колегами – мовляв, він

переправить у газету сфабрикований лист про жахи голоду, нібито надісланий з СРСР, і редакція опублікує цю «маячню». Оскільки селяни навряд чи могли мати знайомих у Парижі, журналіст склав послання від імені городянки, жительки Дніпропетровська (Катеринослава). Ось російський текст кольцовської фальшивки:

«Возьми меня отсюда, родной. Не могу больше держаться! А Сережа умирает, без Шуток, поверь. Держался до Августа кое-как, но Больше держаться не может. Если бы ты был, Леша, здесь, ты понял. Ощутил бы весь ужас. Большевики кричат об урожае, А на деле – ничего, На деле – гораздо голоднее Даже стало, чем раньше. И что самое страшное: Терпя, страдая, не видишь Слабейшей надежды на улучшение. Как билось сердце тридцатого Августа, когда на Садовой Я увидела у здания Городской тюрьмы толпу, разбивавшую Автомобиль Наркомпрода, услышала яростные, Злые крики «хлеба». Но Едва показался броневик, как Толпа разбежалась, словно зайцы.

Алексей, не верь газетам, Пойми, что наш чудесный Екатеринослав вымирает постепенно и Чем дальше, тем хуже. Алеша, мне известно, что Ты женился. Пусть так, Алеша. Но все-таки, Если ты человек, если Ты помнишь старую любовь, Выручи, умоляю, меня и Сережу от голодной смерти. Я готова полы подметать, Калоши мыть, белье стирать У тебя и жены. Юрий продался, устроился недавно Контролером в УКРВОД, он Лебезит передо мною, вероятно, Ему страшно, что я Выдам его прошлое. Все Екатеринославские без конца завидуют Тебе. Масса безработных, особенно Учителей, потому что школы Областной центр сильно сократил. Большинство металлургических заводов Стоят, закрыты на зиму. Сережа – большой, но помнит Своего папу. Он растет Русским. Целую, Лиза».

Дотепний автор вбудував у лист криптограму. При прочитанні першої літери кожного п’ятого слова виходив такий меседж: «НАША БЕЛОБАНДИТСКАЯ ГАЗЕТА ПЕЧАТАЕТ ВСЯКУЮ КЛЕВЕТУ ОБ СССР». Лист містив і інші пастки – наприклад, згадування ліквідованого 1923 року Наркомпроду.

Редакція «Возрождения» впіймалася на вудку, і лист було надруковано. Журналіст одразу розгорнув гучну викривальну кампанію, підриваючи довіру західної публіки до будь-яких повідомлень про український голод.

Михайло Кольцов не забув виступити з уїдливим, мерзенним фейлетоном і в радянській пресі. Він розповів читачам про емігрантську газету, котра «день у день доповідає про людожерство і трупожерство в СРСР», і докладно описав операцію, розпочату ним для «викриття зухвалого обману, брехні, безвідповідальності та цинізму». Заодно Кольцов розкрив причину особливої уваги Рад до білогвардійського органу: «Нещодавно редакція «Ренессанса», зібравши стос якихось «справжніх листів і людських документів» про жахи радянської дійсності, надіслала їх в Лігу Націй, втім, без будь-якого, результату». Автор-жартівник пропонував переслати в Лігу Націй і його підробку – вона, мовляв, настільки ж достовірна, як і інші свідчення про голод в СРСР...

Після відрядження до Іспанії Михайло Кольцов повернувся героєм. Його обрали депутатом Верховної Ради, призначили головним редактором всесильної «Правди». Неприємний осад залишила тільки зустріч зі Сталіним у Кремлі. Жартівливо величаючи Кольцова «доном Мігелем», вождь звернувся до нього із запитанням:

– У вас є пістолет?

– Є, товаришу Сталін.

– А ви не збираєтеся з нього застрелитися?

– Ні, з якого дива.

– Я на вашому місці знав би, як вчинити зі своєю зброєю.

12 грудня 1938 р. Кольцов був арештований НКВД. Під тортурами Кольцов зізнався в антирадянській діяльності та шпигунстві. У лютому 1940 р. його розстріляли... Кольцов став жертвою тієї самої нелюдської системи, котру створював із допомогою власного пера. Досьогодні його ім’я носить один із бульварів Києва...

(За матеріалами «Дзеркала тижня»)

Ґарет Джонс

Валлієць Ґарет Річард Воган Джонс

народився в Баррі й був убитий в Монголії напередодні свого тридцятиліття. Він отримав ступені з французької мови в Уельському університеті й із середньовічних та сучасних мов у Трініті-коледжі в Кембріджі. Вільно володів французькою, валлійською, англійською, німецькою та російською мовами.

Більше зацікавлений журналістикою, ніж академічним життям, 1931 року Джонс переїздить до уолл-стрітівського офісу PR-фірми доктора Іві Лі. Джонс був одержимий невгамовною цікавістю і прагненням спілкуватися з великими людьми свого часу. І він робив це – розмовляючи з доктором Йозефом Геббельсом, Френком Ллойдом Райтом, Бернардом Паре, Ептоном Сінк-лером, Уолтером Ліппманом та Уїльямом Рендольфом Херстом... Також, 23 лютого 1933 року Джонс став першим ненацистським журналістом, що був запрошений полетіти з фюрером до Франкфурта на приватному літаку Гітлера, т. зв. Ріхтгоффені. Згодом він напише: «Якби цей літак зазнав катастрофи, вся історія Європи змінилася б».

З Німеччини він їде до СРСР. 6 березня 1933 року з Москви разом з Малькольмом Маґґеріджем таємно прямує до Харкова для перевірки чуток про великий голод. Ґарет Джонс вийшов з потягу Київ-Харків на маленькій станції серед степу. Це було суворо заборонено.

Ґарет Джонс про це знав. В одній зі своїх статей він писав: «Я твердо вирішив побачити на власні очі, як насправді живуть селяни. Це тяжке завдання, бо журналістам заборонено відвідувати села. Єдине, що можна зробити, – це купити квиток до одного з великих міст, а тоді таємно, на півдорозі вийти з поїзда».

Те, що побачив в українських селах Ґарет Джонс, глибоко вразило його. «Село зустріло мене неприродною тишею, я довго блукав, поки натрапив на живу душу», – правдиво передає гнітючу дійсність Ґарет Джонс. Напівпорожні села, люди, що ледве пересувалися, опановані однією думкою: «Де знайти кусень хліба?»; напівживі діти із спухлими животами та благаючими очима. Страшне слово ГОЛОД звучало з уст

невинних жертв... «Мене мучило питання, – писав Ґарет Джонс, – чому люди вмирали з голоду в одній із найбагатших сільськогосподарських країн світу? Я питав селян: звідки голод? Вони відповідали: «Це не вина природи, це вина комуністів. Комуністи зробили з нас рабів». Його кишеньковий щоденник зберіг слова сільського голови: «Раніше ми мали коней, корів, свиней та курей. Нині ми помираємо з голоду. Раніше ми годували світ. А нині вони забрали геть усе... Я б мав запросити вас та пригостити як гостя курятинкою, яйцями та файним білим хлібом. Але зараз ми і хліба не маємо в хаті. Вони вбивають нас».

29 березня 1933 року, відразу ж після повернення із Совєтського Союзу, Ґарет Джонс дає в Берліні прес-конференцію, викриваючи голод в Україні як рукотворний злочин. На всій території США були подані звіти у «Evening Post News Service» про жахливу трагедію українського села. Серію статей Ґарета Джонса про голод в Україні друкує «Hearst press».

Це спровокувало майже негайну відповідь Дюранті в «Нью-Йорк Таймс» від 31 березня: «Росіяни голодні, але не голодують». Принижуючи Джонса, Дюранті так виправдовував примусову колективізацію сільського господарства: «Неможливо засмажити яєчню, не розбивши яєць». Приховуючи правду, він писав: «Нема ніякого фактичного голодування чи смертельних випадків від голоду, але є широко розповсюджена смертність від хвороб через недоїдання».

Джонса помітили. Совєтський міністр закордонних справ Максим Литвинов оголосив його персоною нон-ґрата. Джонс потрапляє у списки осіб, за якими має стежити таємна поліція. Як і Маґґерідж, він був неодноразово осуджуваний та нехтуваний. 17 квітня у листі до Маґґеріджа Ґарет Джонс зазначає, що Дюранті «є звичайним брехуном», і скаржиться на те, що його власні статті про голодомор цензурував редактор «Манчестер Ґардіанс» Уїльям Кройзер.

«Ви не хочете знати того, що відбувається в Росії, і ви не хочете, щоб ваші читачі це знали також. Якби ці люди [жертви] були євреями чи неграми, тоді ваше справедливе обурення було б безмежним. Ви б опублікували фотографії пошматованих спин... Ви відмовляєтесь публікувати правду про ці страждання, або ж ті факти, які роблять цю правду важливою – і це в той час, як «Манчестер Ґардіан» переповнена розповідями про те, що нацисти роблять євреям і що поляки роблять

з українською меншістю в Силезії», – пише Маґґерідж, припиняючи співпрацю з цією газетою.

Отримавши заборону на в’їзд до СРСР, Джонс звертає увагу на конфлікт між імперською Японією та Китаєм. Джонс опинився в Манчукуо (Монголія), де 12 серпня 1935 року його вбивають.

Офіцер, що проводив розслідування, лейтенант Королівських військ Міллар звітував, що тіло Джонса прибуло з однією кулею в голові, двома – в грудях. Добираючись з Японії до Внутрішньої Монголії, він був у товаристві осіб, що нині відомі як совєтські агенти. В Токіо Джонс мешкав у готельному номері, який використовував для таємного радіозв’язку з Москвою совєтський шпигун Ріхард Зорґе. Коли Гарет Джонс відбув у свою останню подорож, він їхав у авто, що було надане містером Пурпісом, керівником компанії Востваґ Фюр, яка була прикриттям совєтської шпигунської мережі на Далекому Сході.

 

Роберт Конквест

Роберт Конквест- один із найбільших інтелектуалів сучасності. Народився 15 липня 1917 року у Грейт-Малверні (Велика Британія). Його батько – американець, мати – англійка. Освіту здобув в Оксфордському та Гренобль-ському університетах. Історик, політолог, дипломат, письменник, літературний критик, лінгвіст, перекладач, журналіст. У 1946–1956 роках працював на дипломатичній службі. Згодом – літературним редактором лондонського Spectator, у Лондонській школі економіки, у Колумбійському університеті, у «мозковому центрі» Республіканської партії США – «Фонд спадкоємства». Був постійним радником Маргарет Тетчер під час її перебування в опозиції та на посаді прем’єр-міністра. Нині – провідний науковий співробітник Гуверівського інституту Стенфордського університету. Автор поетичних і прозових творів, перекладів і літературознавчих статей. Член Британського літературного

товариства, Британського міжпланетного наукового товариства, автор науково-фантастичного роману й оповідань. Його перу належать твори про стародавні епохи, середньовіччя й XIX століття. Але світового визнання він зажив передусім як найвідоміший на Заході радянолог. Чи не найбільший резонанс викликала книжка Конквеста «Жнива скорботи» (1986). Вона й до сьогодні залишається найвідомішою у світі книгою про Україну.

Виморювання голодом українських селян у 30-ті роки Конквест порівнює зі «спустошеннями ворожих територій, що їх здійснювали Чингісхан та інші завойовники минулого». На основі вивчення архівних матеріалів і свідчень очевидців Конквест переконався, що селянство підрадянської України стало жертвою страхітливого експерименту – «терору голодом». «Немає жодного сумніву, що звинувачення в ґеноциді має прямий стосунок до Радянського Союзу та його дій в Україні». Цей ключовий висновок «Жнив скорботи» спирається на положення ухваленої в грудні 1948 року резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Про запобігання злочину ґеноциду та покарання за нього». «Голодомор, – наголошується у дослідженні, – супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтеліґенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове». «Історично, – доводить Конквест, – українці – це стародавня нація, яка вижила наперекір усім лихоліттям ...Свобода для України є чи має бути ключовою моральною і політичною проблемою для всього світу». У радянські часи дипломатичні представники за квотою так званої УРСР у радянських посольствах і в ООН намагалися спаплюжити його ім’я, зокрема у західній пресі. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня «за привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932–1933 років актом ґеноциду українського народу». З величезного доробку Конквеста українською мовою перекладено лише два його твори – «Жнива скорботи» та «Роздуми про сплюндроване сторіччя».

 

Малкольм Маґґерідж

«Мене завжди вражало те, що говорячи про великі трагедії нашого століття – Аушвіц, Хіросиму та інші, – люди ніколи не згадують про український голод. Проте Сталін знищив набагато більше людей протягом 1930-х років, ніж загинуло в результаті гітлерівської ліквідації євреїв». Ці слова належать відомому англійському журналісту і письменнику Малкольму Маґґеріджу.Така позиція англійського журналіста викликає повагу хоча б тому, що він стояв на тих засадах, в яких чинники совісті та моралі стоять вище за меркантильні інтереси: «Поки у житті я ще діятиму чи думатиму, ніколи не забуду того, що бачив. Ідеї можуть родитися й завмирати, але є щось важливіше, ніж ідея. Це – хлібороби, що в снігу на колінах жебрають шматка хліба», – писав Маґґерідж у книжці «Зима в Росії».

Саме Маґґерідж став одним із перших західних журналістів, хто зазирнув за лаштунки театру сталінського режиму, привідкривши чорну завісу таємності, яскраво розмальовану видуманими картинами досягнень соціалістичного будівництва. Отже, англійський журналіст зробив спробу відкрити західним читачам правду про те, «чим був радянський режим, як він діяв і які наслідки мав для сусідніх країн».

Головний філософський висновок, який зробив для себе Маґґерідж, а загалом і для всіх сучасників народження радянської системи вклався в один рядок: «Я зрозумів, що в цілому ідея створення людьми справедливого і гуманного суспільства засобом застосування влади є фантазією». Реальністю ж для Маґґеріджа назавжди залишилися хлібороби-жебраки. Ось чому це дало підстави журналістові стверджувати, що «ніхто не досяг такого рівня майстерності в блюзнірстві, видаючи себе за гуманітаріїв-пацифістів та реформістів-революціонерів, як більшовики».

 

Джеймс Мейс

Ваші мертві вибрали мене... Ці слова належать ще одному праведникові Слова, корінному американцеві з індіанського племені черокі, відомому історикові й журналістові Джеймсу Мейсу(1952–2004 pp.). Мейс отримав ступінь доктора історичних наук (Університет Мічігану), розпочав дослідження Великого голоду в Україні ще в 1981 році. Через рік виступає з доповіддю про Голодомор на Міжнародній конференції з проблем голокосту та ґеноциду. арґументовано висловлює переконання, що, з метою централізації влади у своїх руках, Сталіну необхідно було знищити другу радянську республіку, а отже, вигубити українське селянство, українську інтеліґенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ґеноцид.

...Знищити духовність України, – писав він, – було неможливо без підриву її основи – селянства. Без цього було неможливе тотальне підкорення України, її моральне й політичне загарбання. Тому Сталін обрав ґеноцид як невід’ємний елемент тоталітарного правління, як метод вторгнення в Україну. В одній із своїх статей Джеймс Мейс назвав Україну постґеноцидним суспільством, яке й досі переживає біблійні трагедії. Професор не уточнив, яку з них він мав на увазі. Проте відповідь можемо знайти у його численних застереженнях-зверненнях до відомого визначення ґеноциду, який має дві фази: першу, коли руйнують національну модель пригнобленої групи, і другу, коли нав’язують національну модель гнобителя тим, кому дозволено лишитися серед живих...

Для ґрунтовнішого дослідження української трагедії Мейс вивчив українську мову і, за його словами, став напівукраїнцем, без чого, вважав, не можна заглибитися у весь трагізм Голодомору.