Вища школа – кузня світоглядних думок

Щораз більше теоретиків і практиків журналістики переконуються у потребі фундаментальної журналістської освіти. Університет – вища школа. Отже, на відміну від середньої, він повинен забезпечити вищий рівень навчання. Щодо журналістики, то, крім навичок суто професійного характеру (методика організації матеріалу, зразки підготовки матеріалів різних жанрів, моделювання теле- і радіосю-

⁹ Прутцков Г.В. Введение в мировую журналистику. – Москва, 2003. – Т. І. – 415 с, Т.П. – 453 с.

жетів, номерів газет й журналів, володіння технологією, оргтехнікою та інше), на перший план має виходити підготовка професіоналів для високоякісної журналістики, без якої ми не отримаємо потужного автентичного демократичного суспільства.

Аксіологічний аспект тут є визначальним. Коли ми ставимо питання, що повинен журналіст знати, вміти і робити, то саме досвід світової публіцистики може дати нам продуктивну відповідь: знатисвіт і людину, вмітипояснювати і прояснювати явища, факти, події, нарешті – пробуджувати Богоподібне в людині.Вирішальний – світоглядний– чинник має базуватися переважно на власній ментальній, культурній, звичаєвій, суспільно-політичній, духовній основі, традиціях власної освіти. А це неминуче висуває на перший план виховний ідеал, що його обґрунтував Г. Ващенко.

Один з батьків-засновників модерної Італії, публіцист найвищої проби Джузеппе Мацціні, відчуваючи потребу осягнути ідею, котра б зробила людину кращою і врятувала націю як невигубний вічний дух, ще у XIX сторіччі знайшов, на нашу думку, переконливі напрямки, за яких оптимістичні мотиви набувають предметного звучання. Ось ці слова-поради: «Досліджуйте загальнолюдську традицію з усією старанністю, з усією неупередженістю, з усім розумом, даним вам від Бога: кожного разу, коли ви виявите одностайне і незмінне вираження думки людства, що збігається з голосом, який іде з глибини вашої свідомості, знайте, що у вас в руках – частка абсолютної істини. З такою ж увагою досліджуйте традицію своєї епохи, своєї нації, її ідеї, прагнення, що тепліє в ній: там, де ваша внутрішня свідомість збігається з колективними прагненнями, можете бути певні, що володієте часткою відносної істини. Ви повинні втілити обидві ці істини у своєму житті, виразити і подати їх іншим у міру Вашого розуміння і Ваших сил... Ви повинні прийти до кінця свого життя так, щоб сумління не докоряло Вам: «Ти знав частку істини, ти міг допомогти її здійсненню, але не зробив цього». Таке для мене найзагальніше вираження обов’язку»¹⁰.

Від самого початку випуску тижневика «Молода Італія» (1831) аж до активної участі в якісних англійських виданнях наприкінці століття,

¹⁰ Маццини Дж. Эстетика и критика. Избранные статьи. – М, 1976. – С. 395–396.

незважаючи на енергійну стилістику, чітко бачимо виховний мотив у концепціях Мацціні. Типовий приклад: «Якщо, пропагуючи наші принципи, ми не постараємося поліпшити людей, об’єднати їх, вирвати їх з-під влади безтямного егоїзму, котрий їх пожирає, – то все надаремно. Чи буде одна форма правління, чи інша – незмінними залишаться ті ж труднощі, та ж нерівність, ті ж злидні»¹¹.

Зразок властивого розуміння суспільства («моральна Італія моєї душі»), ролі творчої особистості якраз і залишив ідеолог італійського Рисорджименто Д. Мацціні. Щоб «готувати людей до прийняття істини», потрібно, на його думку, досліджувати плодотворні традиції минулого і своєї епохи, своєї нації. Його світоглядна публіцистика – золотий фонд світової журналістики. Ось ще деякі його міркування: «Вселяй життя в бездушні серця, просвіщай, пам’ятай, що потрясіння зайве, якщо воно не служить розкриттю глибокої істини, що картина не має жодної користі, якщо з її глибини не видно променю надії»; «Слово має бути глибокоморальне, оскільки воно є тінь істини... Не можемо зупинятися на матеріалізмі фактів»; «Є правда історична (істина фактів) і правда моральна (істина принципів)», перша спрацьовує постфактум, друга застерігає від хибних кроків у майбутньому; «Щоб історія народу була повною, її не можна відділяти від літератури, поезії, мистецтва... Матеріалізм, який розчленовує життя і який дістав назву аналізу, вбиває, а не виявляє суть життя... Відродимо віру, виженемо матеріалізм, обмежимо всюдисущий аналіз межами відведеного йому завдання, тобто підтвердження того чи того синтезу»¹².

Саме публіцистика Мацціні, розбудивши не одне покоління революціонерів і демократів, у тому числі в Україні, допомогла вимоделюва-ти справдешню Європу на базі християнських і національних вартостей. Але нині, на жаль, Захід зрікається свого пасіонарного минулого.

Вже тоді, в середині XIX століття, у середовищі народів з’явилися подібні публіцисти (скажімо, Томас Карлейль, Ральф Емерсон, Гавлічек Боровський, Олександр Герцен), вони ж – письменники, політики, культурологи, громадські діячі, філософи, які втілювали найшляхет-ніші ідеали.

¹¹ Цит. за: Кирова К.З. Жизнь Джузеппе Мадзини. – М., 1982. – С. 52.

¹² Докладніше див.: Маццини Дж. Эстетика и критика. Избранные статьи. – М., 1975.

Продуктивний – у сенсі ушляхетнення мотивації мислення й дій людини – курс освітнього процесу доконечно виелімінує невігластво і неправильне використання знань. Маємо на увазі застосування здобутих знань для різноликого зла: утвердження ненависті як норми життя, мамонізму як домінуючого життєвого орієнтиру. Пам’ятаймо, як зловживали знаннями більшовики й нацисти, а нині – демоліберали, які гримуються під гуманістів і речників загальнолюдських цінностей, хоч насправді удосконалили усі мислимі й немислимі канони фарисейства. Давно доведено, що первісні цілі освіти – стимулювати здатність людини мислити, творити і взаємодіяти з іншими. Єдине, що залишалося на маргінесі розмислень, освітніх формул, канонів, методологічних і методичних правил, – потреба постійної мобілізації сумління.Якщо ж це стане стрижнем виховного процесу, триєдине завдання освіти матиме досконалу мотивацію, отже, й результат. Нагадаємо ці завдання: перше – збагнути й передати цінності минулого (принагідно зішлемося на мудрість Першої книги Вед: «Нехай прийдуть благородні думки до нас з усіх сторін»), друге – втілити плодотворні завоювання сучасного, звісно – в усіх царинах знань, третє – підготувати людину до плідного сприйняття майбутнього. Не перечимо, що освіта полягає в оснащенні людини певним набором фактажу протягом певного часу. Так само очевидним виявився орієнтир на безперервний – тривалістю у життя – процес, який включає формування внутрішнього світу особистості – інтелектуального, морального, духовного.

Розширити поняття освіти з етапу до процесуможна лише за умови надання освіті пріоритету з боку держави й суспільства. Школи, тим паче університети – кузні світоглядних думок, тут виростають паростки майбутнього. На нашу думку, схему підготовки фахівців в університеті можна подати у такому вигляді (див. на наступній сторінці).

Щоб сформувати ефективне суспільство, слід водночас змінювати і мислення, і структури. Освічене суспільство несумісне ні з наживою, безтямним споживанням, ні з технократією, яка веде до монополізації знань певною групою (космополітичною елітою чи навіть «золотим мільярдом»), ні з бюрократією, яка схильна до затуманювання усього, що стосується сфери управління.

Освіта завжди передбачає потребу передавання від старшого покоління молодшому структурно організовану, відповідальну картину суспільно-історичного і культурного розвитку. Молоде покоління мусить здобувати освіту високої якості, яка б стимулювала творчу особистість до активної участі у навчальному процесі, розширювала б коло знань про навколишній світ і прищеплювала б духовні цінності, що можуть змінити життя на краще. Коли у навчальному процесі є кілька основних циклів – суспільно-політичні дисципліни, філологічні й дисципліни спеціалізації – освітня програма має наголошувати на високих моральних нормах фахівця. І нічого тут не змінює принципове реструктурування, яке відзначається насамперед двома процесами: глобалізацією та інформаційно-технічною революцією. Певна річ, людина повинна розвивати у собі здатності, які б дозволили їй швидко пристосуватися до зміни ситуації й нових вимог. Поряд із знаннями, тут ідеться в основному про так звані «soft skills», тобто гнучкість, здатність працювати в колективі, самостійність, уміння ставити, розв’язувати проблеми, мобільність, культурну чи інтелектуальну компетентність. Свого часу міністр освіти ФРН Едельгард Бульман заявила, що «випуск-

ники навчальних закладів потребують різних видів знань: необхідно мати так звані інтелектуальні знання, які є результатом самостійного і критичного осмислення фактів та інформації й можуть розширюватися, але також і прикладні знання, що допомагатимуть вирішувати проблеми у світі праці й у суспільстві. Щоби цього досягнути, молодим людям треба навчитися вчитися»¹³.

Однак, щоб не спричинити деформацію духовного світу «гомо інформатикуса», мусимо навчити молоду людину адекватно сприймати національну культурну спадщину, втілену в літературі, мистецтві, інших сферах осягнення істини. Люди перестають мислити, коли перестають читати. Володимир Бурбан на сторінках «Дзеркала тижня» ставить питання однозначно: «Отож, педагогіка. Чи потрібна вона при-хватизованому, варваризованому, комп’ютерно-«макдольтизованому» суспільству? Чи потрібні йому «старі корогви» вічних донкіхотів – Яна Амоса Коменського, Жан-Жака Руссо, Йогана Генріха Песталоцці, Адольфа Дістервега, Григорія Сковороди, Януша Корчака, Антона Макаренка, Григорія Ващенка, Василя Сухомлинського і, власне, Костянтина Ушинського?»¹⁴. Відтворюючи й коментуючи чільні думки з праць Костянтина Ушинського «Рідне слово», «Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології» (перша перевидавалася 150 разів!), публіцист закликає не бути легковажними забудьками: «Ми є тими, що ми пам’ятаємо».

Навчання – нескінченний процес, спосіб життя. Варто ґрунтовно застановитися і над досвідом чотирьох історичних моделей університетів – наполеонівської (потужний важіль для обстоювання єдиної національної ідентичності), гумбольдтівської (джерело «дослідницького університету», орієнтованого на «посування вперед кордонів знань»), ринково орієнтованої (США: «корисне знання»), інституційно автономної (Велика Британія: увага до розвитку персонально кожного студента разом зі своїми інтелектуальними чеснотами), і над спадком високогуманної освіти в Україні ще з княжих часів. Нагадаймо бодай Мономахове повчання – не лютувати словом.І тоді ми виелімінуємо

¹³ Справа майбуття. Освіта. – Розмова з міністром освіти Едельгард Бульман // Deutschland. – 2001. – Лютий-березень. – С. 53-54.

¹⁴ Бурбан В. Якби нас вчили так, як треба... // Дзеркало тижня. – 2006. – 4 лют. – С. 13.

фатальний вид невігластва – поверховість, еклектизм, пристосуванство, а також допоможемо утвердитися ідеалові як джерелу енергії, відкриємо нові горизонти соціального розвитку, коригуючи тим самим хід історії. Вона тому й багата, що людина шукає правди в «інших», неіснуючих світах, що їх неможливо уявити собі з допомогою екстраполяції реальних умов. Рівно ж – випрацюємо стійкий імунітет проти страху, корупції, демагогії.

Підкреслимо, що навчати– означає бути посередником між знаннями та особистістю. За законами психоаналізу, освіта здійснюється через процес передачі. Не маємо права допустити профанації великих слів, великих ідей та емблематичних постатей народів. Гарантією збереження плодотворного спадку попередніх поколінь є пізнання духовності як повітря, в якому живе добро, світить краса і дихає дух істини. Знайомлячись з історією світової журналістики, її теоретичними засадами й практичними осягами, усвідомлюємо доконечну потребу збереження феномену культурного й цивілізаційного багатства планети.

Вища школа на те й покликана, щоб журналіст/публіцист мав добротні знання з рідної мови(духовний адекват дійсності), історії(історична свідомість є найвищою етичною й духовною вартістю людини), філософії(Ортега-і-Гасет справедливо наголошував: жити – означає філософствувати, звідси й термін Миколи Шлемкевича «світоглядна публіцистика»), культури(символи, герої, звичаї, вартості), літератури(саме література, зокрема поезія, розкрила найбільше істин), психології(у книгах В. Роменця «Психологія творчості», «Історія світової психології» акцент зроблено на культурологічному підході до психології людини замість орієнтації на вульгарну соціологізацію; маємо виходити на глибоке тлумачення проблем психологічної творчості, залучаючи в коло оцінок великі прозові і поетичні твори, шедеври образотворчого мистецтва, архітектури і т.д., адже історико-психологічний контекст творчості дає потужний згусток пізнавальної енергії), релігії(мова про інтелектуальне, художнє та літературне багатство релігійної спадщини; інтелектуал має допомагати споживачам інформації відродити в сьогоденні цінності, нагромаджені протягом віків), іноземних мов(народи потребують одні одних, пізнати, чим багаті інші народи – значить самому збагатитися; першоджерела тут незамінні), політики(у тлумаченні Т. Масарика: «Політика – найвищий творчий вияв культури»), економіки(пізнання

культури й механізмів ринкових відносин, у тому числі у системі ЗМІ), права(йдеться не тільки про функціонування демократії, правової держави, громадянського суспільства, а йпро місце журналістики як «четвертої влади», радше – влади правди), етики творчості(домінування етики фундаментальних засад, а не ситуативної етики, деонтологічна свідомість журналіста), менеджменту (вироблення уміння керівництва творчим процесом, взаємовідносин з інституціями держави, суспільства, споживачама інформації, опанування найновішими технологіями та ін.), зі суто журналістських дисциплін(історія, теорія преси, методика організації матеріалу, жанри, моделювання видань, теле- і радіопередач, організація роботи редакцій, соціологія мас-медіа і т. д.).