Позбутися селективної моралі

У кожній країні у всі часи, за усіляких умов знаходилися подвижники, які увесь запал серця, увесь талант віддавали благородній справі. Не так давно пішов з життя Володимир Маняк, який зробив першу спробу зібрати під однією обкладинкою – чорною, немов щойно зорана рілля і важка цвинтарна плита водночас – свідчення сотень людей, які чудом уціліли, вижили під час голодомору 1932-1933 pp., – «33-й: голод». Таку назву дістала ця Народна Книга-Меморіал, чимало матеріалів з котрої раніше публікувалися в українській пресі. Журнал «Жінка» вмістив детальну розмову з дружиною і помічницею, співавтором книги Лідією Коваленко під назвою «Час збирати каміння». Лише за вісім місяців загинуло вісім мільйонів людей. В інтерв’ю є такий багатозначний момент. До Л. Коваленко звертається кореспондент Людмила Шушуріна: «Нині нерідко доводиться чути: «Годі ятрити рани, годі дивитися в минуле! Давайте жити майбутнім!». Відповідь дано з гідністю і розумінням ситуації, що склалася у світі: «Я не стану зараз доводити хибність і водночас небезпечність подібних тверджень. Та хочу сказати: ми й розпочали нашу роботу з думкою про майбутнє. Річ у тім, що ставлення у світі до самого факту незалежності України далеко не одностайне. А ми таки хочемо посприяти її широкому визнанню. Зокрема, довівши, що голод в Україні був засобом підкорення її Москві, виявом її безмежної залежності від Кремля і кремлівських «мрійників» злочинців

⁵¹ Giovanni Sartori. Mniej informacij, więcej dezinformacij // TV. Wizja. Wydanie specjalne. – Warszawa, 1998. – S. 26-35.

вислідом продажності української партійної старшини. Голодомор не був трагічним «випадком», не природа й аж ніяк не наша земля винна у смерті мільйонів. На жаль, і це треба доводити. Як і те, що не можна й нині продавати хліб на цій землі за ціною, недоступною звичайній людині.

А коли не боятися дивитися правді у вічі, то треба зрозуміти: од тридцятих голод в Україні практично так і не дав про себе забути. Йдеться навіть не про фізичну смерть людей. Він зостався в їхній озлобленості. Зостався в тому, що народ забув – праця може бути щастям. Зостався в небажанні, страхові селян брати землю»⁵².

У попередніх розділах ми вже аналізували позицію Малькольма Маггеріджа, Джеймса Мейса щодо голодомору в Україні 1932-1933 pp. Цілком протилежну позицію зайняв московський кореспондент «Нью-Йорк Таймс», лауреат Пулітцерівської премії Уолтер Дюранті. З його допомогою американці знайомилися з «успіхами» і «завоюваннями» більшовицького режиму. Він вихваляв бузувірські ідеї і закони Сталіна, а страшний голодомор 1932-1933 років в Україні пояснював нерозумінням селянами «благ» і «переваг колективізації». Дюранті сприймається донині як найбільший брехун в історії світової преси⁵³. Принагідно: нині крайній цинізм демонструють такі журналісти, як «метр» американської тележурналістики, «двійник» Влада Лістьєва – Леррі Кінг, який зухвало кпить з Ісуса Христа⁵⁴; українські журналісти Микола Вересень (його кредо: «правда – це така універсальна гидота»)⁵⁵; Олесь Бузина, який в газеті «Киевские ведомости» вдався до несусвітенного спотворення життєвого шляху і творчості Тараса Шевченка⁵⁶. Оголюючи атмосферу безцеремонності, безсоромності безбатченків, Євген Сверстюк справедливо пише: «На висотах Духу не діє принцип: «Ти – мнє, я – тєбє»⁵⁷.

⁵² Час збирати каміння // Жінка. – 1992. – Ч. 10.

⁵³ Вісті з України. – 1993, Ч. 36.

⁵⁴ «Двойник» Влада Листьева носит широкие подтяжки и не боится угроз // Комсомольская правда. – 1995. – 22 марта. – С. 7.

⁵⁵ Вересень М. Правда – це така універсальна гидота... //День. – 1997. – 26 верес. – С. 17.

⁵⁶ Бузина О. Вурдалак Тарас Шевченко // Киевские Ведомости. – 1999. – 12, 19, 26 июня. – С. 12, 13,12.

⁵⁷ Сверстюк Є. Шевченко під оптичним прицілом // Час-Time. – 1997. – 6-12 берез. – С. 10.

Але повернемось до прикладів зі знаком «плюс». Із зарубіжних публіцистів добротний рівень компетентності, до того ж – з яскраво зазначеними елементами морального підходу до своїх обов’язків, протягом десятиліть можна було помічати в діяльності Тетяни Тесс, Олександра Бовіна (Росія), Уолтера Кронкайта (Сі-Бі-Ес), Ришарда Капусьцінського та ін. Так, Тесс, міркуючи про внутрішню інтеліґентність публіциста, зазначала, що точність, абсолютна, безумовна, ніколи нами не зігнорована, – обов’язкова. Вона є неодмінною умовою нашої праці.

Р. Капусьцінського вважають асом польського художнього репортажу, жанру, який дозволяє «рефлексувати над світом», колекціонером подій, дослідником і репортером, подібним до Геродота, інтелектуалістом, гуманістом, найсміливішим, найпроникливішим журналістом світу, водночас - літератором, який бачив терор, смерть, тиранію, революції, голод. І все це описав гранично чесно, дохідливо, переконливо. В одній творчій особистості бачимо соціолога, філософа, політичного публіциста. Це дозволяло йому досліджувати «глибину психології людини та її місце у світі вартостей»⁵⁸.

У своїй стислій манері заняття журналістикою схарактеризував О. Бовін: «Заняття нею передбачає наявність сумління, думок, мужності. Сумління – щоб було соромно працювати абияк. Думок – щоб було що сказати людям. Мужності – щоб мати сумління і думки»⁵⁹. Іншого разу він зосередив увагу на індивідуальній манері мислити, власній стилістиці, які є результатом життєвого досвіду, освіти, загальної культури. Слід віддати йому належне: свого часу Бовін підтримав агресію СРСР проти Афганістану. Але, збагнувши що й до чого, знайшов мужність привселюдно покаятися, опублікувавши на сторінках журналу «США: экономика, политика, идеология» докладну статтю «Досвід самокритики»⁶⁰.

Якщо підійти до справи з погляду психології, то можна помітити таку закономірність. Є публіцисти, яким байдуже, як розвиватимуться події. Є й такі, яким не байдуже, але які вважають, що від них особисто

⁵⁸ Wolny-Zmorzyński К. О twórczości Ryszarda Kapuścińskiego. – Rzeszów, 1998. – S. 204.

⁵⁹ Бовин А. Поговорим по существу. – M., 1986. – С. 250. Бовин А. Опыт самокритики // США: экономика, политика, идеология. – 1989. – Ч.7. – С. 44-49.

нічого не залежить: все буде як буде, навіть якщо буде навпаки. І є, нарешті, прекрасна категорія журналістів, які вважають, що їхні виступи, заанґажованість у найболючіші проблеми сучасності можуть вплинути на події, змінити ту чи іншу ситуацію на ліпше. Себто своїм словом, можливо, отим однісіньким, своєю поставою перехилити чашу на користь правди-справедливості й забезпечити перемогу.

Українка Галина Паламарчук на сторінках «Літературної України» у популярному розділі «Наголос» писала: «Слід мати на увазі, що є... вища, творяща правда нашої мудрості... Подвійна мораль, як леп, насідала на наших душах і душила їх. Душила порядність, доброзичливість, стриманість, сором рвати, гребти, брехати, душила такт, доброту, вміння стати на місце іншої людини»⁶¹.

Справді, як би ми не афішували те, що публіцист – це політик, економіст, філософ і т. д., усе-таки на першому плані має бути, як висловлювалася широко відома у світі італійська публіцистка Оріана Фалачі, «моральна позиція у будь-якому питанні». Тому її «кожна професійна зустріч забирає шматочок душі і серця». Хоча у процедурному плані «інтерв’ю перетворюється в гру за досягнення істини», «оригінальністю Фалачі є емоційна заанґажованість при розмові з іншою людиною» (широко відомі її інтерв’ю з Г. Кісінджером, У. Колбі, Індірою Ганді, Нгуєн Ван Тхієу, Алі Бхутто, Хайлє Селасіє, Хомейні), «постійний натиск» на владу і власть імущих, особливо диктаторів, хоча сама вона висловлюється таким чином, що «інтерв’ю є боротьбою і актом любові». З точки зору фаху судження експертів про творчість цієї неординарної, якоюсь мірою типової для Заходу постаті заслуговують на докладне вивчення⁶².

Так само запалюючими прикладами цивілізованого, одержимого, грамотного пошуку правди можуть служити Степан Колесник, нескорений голос якого неодноразово проривався зі сторінок тижневика «Україна» та інших українських видань і був «непідвладний постановам, інструкціям і традиціям тих років..., оголене серце письменника

⁶¹ Паламарчук Г. Залучити до активу совість // Літературна Україна. – 1987. – 26 лют.

⁶² Арико Саито. Да ступиш леда. Един поглед в дьлбочина верху техниката за интервюиране на Ориана Фалачи // Сьвременне журналистика. – 1988. – Ч. 1. – С. 210.

не приймало облуди і фальші, руки не піднімалась писати про щасливе «тогодення»; грузин Іраклій Гоцірідзе, який самотужки дослідив витоки, механізм втілення, позицію найвищих державних чинників і результати зловісних подій у Тбілісі у 1989 році, коли імперська армія жорстоко розправилася з протестуючими людьми, – приватне розслідування Гоцірідзе не лише в іншій ситуації відроджує славні традиції американських «розгрібачів бруду», зокрема Лінкольна Стеффенса, але й, можливо, є прообразом нових дипломатичних відносин між народом і владою, цих двох високих договірних сторін, пов’язаних спільною долею; литовець Юріс Поднієкс – репортер, автор знаменитого фільму «Чи легко бути молодому?», що його побачили у 68 країнах, який дотримується принципу: «У мене було відчуття, що я можу чимось допомогти людям, показати руку цього монстра – Системи, котра маніпулює нами».

Але ще про двох публіцистів, громадян із великої літери, треба сказати докладніше, бо такі, як вони, прокладають шляхи до переорієнтації журналістики в бік альтруїзму. Мова про англійця Віктора Зорзу та білоруску Світлану Алексієвич.

Справа журналіста – писати, і Віктор Зорза за півстоліття написав багато ґрунтовних статей, есе, інтерв’ю, оглядів. Однак він – один з тих небагатьох журналістів, про котрих пишуть. Англійський і американський оглядач зі світовим іменем вважався на Заході проникливим «радянологом», тривалий час вів знамениту щотижневу колонку у «Вашингтон пост», але часто мав клопоти з правлячими колами як у столиці США, так і в Москві. Останні вісім років жив відлюдником в індійському селі в Гімалаях. Зорза одержав найвищу журналістську премію Великобританії за передбачення з дивовижною точністю вторгнення радянських військ до Чехословаччини 1968 року. У нього померла від раку двадцятип’ятирічна дочка Джейн. Про те, як умиротворено помирала вона в англійському хоспісі (лікарня для безнадійних онкологічних хворих), Віктор Зорза і його дружина Розмарі розповіли спочатку в газеті «Вашингтон пост», а потім у книзі «Шлях до смерті. Жити до кінця». Свого часу він організував хоспіс у Санкт-Петербурзі. Це втілення його ідеї організувати мережу таких лікарень у всьому світі. Отже, вирішив він, справа журналіста – діяти.

Народився Віктор Зорза у Західній Україні, яка до війни належала Польщі. Коли у 1939 році радянські війська увійшли туди, його родину вислали до Сибіру. Згодом був зарахований до польського війська, опинився в Англії. Збагнув природу зла в постатях Гітлера і Сталіна. Ось кілька витягів з інтерв’ю Віктора Зорзи кореспондентові газети «Известия» Олександрові Васинському: «Я зненавидів насильство. Ще до табору, коли із Західної України під час «чистки» висилали багатьох підозрілих поляків, українців, євреїв, коли влаштовувались облави на молодих людей, коли тисячі нещасних везли на схід у переповнених вагонах, як худобу... Скільки людей гинуло під час переїзду! Зараз, коли відкрилися таємниці Куропат, інших цвинтарів НКВД, розумієш, що навіть тут доля дала тобі шанс. Це були раби, як, власне, стали рабами і радянські люди, захоплені Гітлером. Коли я почав усвідомлювати, в якому світі живу, я вирішив зробити все, щоб у світі було менше насильства, – не має значення, в тоталітарних країнах чи на Заході.Я дуже добре вивчив вашу систему. Я прочитав усього Леніна, законспектував 7 чи 8 томів Сталіна. Я хотів зрозуміти, чому революції вбивають не лише чужих, але й власних дітей...».

Віктор Зорза прагне виконати ще одне прохання дочки, окрім відкриття хоспісів. Якось, коли вони здійснювали кругосвітню подорож, дочка була вражена злиденністю людей третього світу. «Їх мільярди. Я поїду в Гімалаї, буду писати звідтіля, щоб проблему усвідомили всі. А щоб її зрозуміти, треба показати її зсередини. Це план мого життя. Мені кажуть: ти ж не експерт з проблем третього світу. Добре. Але я можу стати експертом з одного гімалайського села, де проблемою є все – вода, медична допомога, тарілка чечевиці... Я не буду писати взагалі, я опишу селянина на ймення Джоша, якого усьому світові стане жаль. Адже помирати з голоду не менш страшно, ніж від раку. Я мрію, щоб у всіх газетах з’явилися щотижневі колонки, що апелюють до сердець благополучних людей. Нехай це буде, якщо хочете, новий жанр журналістики в газетах і на телебаченні»⁶³.Таким чином, політична публіцистика проти насильства, місійність у Гімалаях стали гілками одного стовбура, іпостасями однієї віри.

⁶³ Васинский А. Умереть по-людски // Известия. – 1990. – 7 сент.