Сучасна преса світу і проблеми морально-екологічної кризи на зламі епох

Кожна історична доба – це сторінка у божественній книзі Провидіння. Час постійно залишає по собі невитравний слід. Відтак маємо вчитуватися у цей «слід». Під сучасну пору, коли ми воювали один проти одного, і всі програли, коли, незважаючи на свої знання і могутність, люди нещасні, як ніколи, коли більше смутку, ніж радості, коли світ зазнає виняткових струсів, – потрібно негайно викорінювати непорозуміння між народами, а також переосмислити своє минуле і свою місію.

У нашу добу скажених темпів технологічного розвитку, некон-трольованої глобалізації економіки, навального поширення засобів

¹⁶ Горгій. – У кн.: Платон. Діалоги. – К.: Основи, 1995. – С. 167.

¹⁷ Там само. – С. 169.

¹⁸ Там само. – С. 211.

комунікації та інформації, насильства та розбрату, тероризму та голоду, морального релятивізму і примітивної мас-культури, заглади довкілля, розламів у старому світовому порядку ми зобов’язані шукати нові шляхи до того, щоб врятувати людський рід від небезпек і загроз початку XXI століття.

Не зайвим буде повторити вже сказане: найстрашнішу загрозу для людини і людства становить сьогодні сама людина. У тоталітарних суспільствах «маси» стали політичним матеріалом для згубних експериментів, за демократичного (радше ліберального) влаштування життя виконують, здебільшого, вузьку функцію у системі виробниц-тва-споживання, «результатом цієї абсурдної етики функції є збіднення особи»¹⁹.

Тому насаджування посткомуністичним країнам, де збурені великі сили, як добра, так і зла, ліберальної доктрини є не лише хибним орієнтиром, але й небезпечним для усього людства. Адже вона надто індивідуалістична, раціоналістична, матеріалістична й абстрактна²⁰. До того ж, коли лібералізм виходить поза економіку, він неминуче конфліктує з християнськими і традиційно-народними вартощами²¹.

Про те, що треба освоювати нові методи діяльності та мислення, виробляти здатність заново визначатися та змінюватися, давно застерігали людство речники народів – публіцисти, філософи, політологи та ін. Докладно аналізуючи тенденції розвитку світу, вони збагнули глибоку істину: життя й моральний прогрес, що є сенсом історії, можливі лише в культурі, засобами культури і для культури. Нагадаємо, що культура складається з багатьох елементів, які розподіляються на чотири категорії – символи, герої, ритуали та цінності.

Про бездуховність цивілізації, потребу вивести мораль з-під тотального іга політики, ідеології, позбутися економічного деспотизму багато писали Т. Карлейль, Р. Емерсон, Д. Мацціні, Г. Честертон, А. Шеп-тицький, Т. Масарик, О. Шпенглер, І. Франко та інші володарі дум «західної цивілізації». Ці ідеї є стрижневою лінією журналу «Листи до

¹⁹ Ченчіні А. Любитимеш ГОСПОДА БОГА ТВОГО. – Львів: Вид-во оо. Василіян, 1993. – С. 22.

²⁰ Онацький Є. Українська мала енциклопедія. – Т. IV. – С. 643.

²¹ Amsterdamski P. Krzyż na droge // Exlibris: – Dodatek Życia Warszawy. – 1994. – Ч. 60. – С. 9.

приятелів», 176 чисел якого вийшли протягом 1953-1967 pp. за редакцією відомого українського есеїста і філософа М. Шлемкевича.

Дивовижно точний діагноз розвитку світу у XX ст. дав майже 50 років тому інший український вчений – Є. Ляхович: «Здається, ми вже добігаємо останнього акту започаткованої кілька віків тому драми, в якій поставлено на першому місці тіло, а не духа; знання, а не мудрість; погляд, а не істину; аналізу, а не синтезу; форму, а не зміст. І нині бачимо наслідки: ми набули вигоди, а втратили почуття щастя; накопичили майно і почуваємось бідними; обвішались бомбами і трясемось з переляку; всупереч нашим досконалим інструментам – заблудили; всупереч величезному знанню – здурніли»²².

Це сталося тому, що ми схаотизували нашу здатність відчувати істину. Тим часом сенс повнокровного життя треба віднаходити постійно. І передовсім заанґажованою у ці пошуки має бути журналістика, стисло – публіцистика як форма незгасної активності людського духу²³, як одна з найбільших світових потуг, споріднена з релігією, наукою, філософією, мистецтвом, політикою та іншими сферами знань.

Саме такий підхід бачимо у виступах на традиційних колоквіумах «Людина у сучасній науці», що відбувалися у літній резиденції Івана Павла II. Філософи, історики, соціологи (вони ж – і блискучі публіцисти) різних країн у процесі дискусій з’ясовували прикмети світу, в якому живемо, а також його драматичні очікування, прагнення і властивості, бо розуміння сучасних речей неможливе без діалогу з традицією, вивчення історії не сприймається як «обов’язок пам’яті», а для освітлення душі.

Особливої уваги заслуговують виступи професора великої Папської теологічної академії в Кракові Йозефа Тішнера. Йому належить розробка концепції «мислячої надії». Надія випливає зправди. Треба усвідомити, що рабство підрізало почуття відповідальності, чи, радше, глибоко переінакшило наставления людей. Чуже насильство не дає змоги людині взяти відповідальність за буття собою. Ось чому надія є тією духовною потугою, що дає змогу позбутися розпачу. Розпач знищує глибше, ніж сумнів. Звідси випливає: щоб визволитися, людина мусить

²² Ляхович Є. Форма і зміст українських визвольних змагань. – Нью-Йорк, 1960. – С. 36.

²³ Лось Й. Свідомість своєї місії. – Львів, 1993.

повірити у власну гідність. Сама правда є вже надією. Вибираючи буття у правді, людина вибирає вартість і у цьому виборі здобуває гідність. За таких умов «прочитання» власної історії стає виховною справою. Цей вибір і є початком визволення. Бо ж першим вибором упосліджених і знедолених є вибір історії, що її треба продовжити. І таким чином почуття гідності не починається з нуля.

Якщо ми усвідомимо собі велич тих, які утверджували людську і національну гідність, найвищі вартості буття (починаючи від Володимира Мономаха через Тараса Шевченка до Василя Стуса), то викристалізує-мо своє буття у правді. Національну ідею треба піднести в ранг ідеалу. Як слушно доводить Оксана Забужко, ми не маємо права відмовлятися від себе, бо інакше «відкриваються ворота для всякої підлості»²⁴. Додамо, що аксіологія та онтологія українців глибоко закорінені в концепції релігійності, гармонії з природою, усесвітом. Меркантильність, що її нині нам нав’язують, не може бути духовним покликанням.

Однак ще про міркування Й. Тішнера. Оскільки найзнаменні-шою ознакою державницької людини є ставлення до національної спільноти, народ стає Вітчизною.У такому випадку ставлення до Вітчизни виражає одне слово – Служба. Вітчизна є великим колективним обов’язком, це спільнота обов’язків, яка формує дух. Герменевтика мислення постійно шукає надії. Хто не служить, той грішить, хто зраджує Вітчизну – зраджує Бога. Цю думку можна доповнити так: збереження національної ідентичності є кровним обов’язком кожного народу, саме так зберігається людство як гармонійна, багатобарвна цілість. Адже уніфікація усього, планетарне зодноріднення на базі «гомо економікус» і примітивної мас-культури, заклики до «асиміляції та інтеграції»²⁵ неминуче ведуть до деградації людської суті й природи, яка втілює Божі закони²⁶.

Навіть такий «рафінований» політик, як Ален Безансон свого часу, аналізуючи тоталітарно-комуністичний варіант зодноріднення,

²⁴ Лось Й. Держава – «дублер»? // За вільну Україну. – 1994. – 18 лют.

²⁵ Шлезингер А. Этническая обособленность // Америка. – 1992, июль. – С. 13.

²⁶ Див.: Торо Г. Уолдо, или жизнь в лесу. – М.: Худ. лит., 1986; Tischner J. Nadzieja szukająca prawdy // Człowiek w nauce współczesnei. Paris. – Societe d’ editions internationales. – Editions du dialogue, 1988.

знайшов, на нашу думку, чи не вирішальну причину наявного стану речей: «По суті, комуністичний режим встановився внаслідок усуспільнення (захоплення державою) засобів спілкування, а не засобів виробництва. Задовго до фабрик і полів були захоплені видавництва, газети, засоби масової інформації... Відновити слово людське, повернути особистості органи мови, право користуватися власною мовою набагато важливіше, ніж відновити ринок»²⁷.

Отже, правда набуває не лише пізнавального значення, а передовсім – морального. Уся система несправедливих стосунків між людьми й народами, так старанно вивершена протягом століть соціальними і політичними інженерами, неминуче розвалювалася від одного правдивого слова.

Іти за істиною – означає бути вільним. А в надзвичайних обставинах немає нічого рятівнішого для змученого розуму, нічого більше зміцнюючого для самоповаги, ніж відстоювання і служіння істині. Адже в цьому й полягає людська гідність. Хіба падіння комунізму і розпад російської імперії не засвідчує це надто виразно? Підкоряючись істині, жодна людина не буде принижена, навпаки. Це єдиний шлях, що веде до свободи. Невипадково видатний політик і есеїст Вацлав Гавел акцентує: «Заклик до відповідальності за слово є завданням моральним»²⁸. Журналістика зосередженої задуми вимагає сильної особистості: з людською і національною гідністю, ясним християнським поглядом на світ, благочестивим способом мислення, виробленим імунітетом проти олжі, страху, корупції.

Микола Шлемкевич докладно з’ясовує у своїй книзі «Українська синтеза чи українська громадянська війна» суть правди-догми, правди-аксіоми, правди-інтуїції та ін. У деяких речах з ним можна сперечатися, але в найголовнішому він має рацію, а саме: «Українську духовність, а значить і життя, формували поети, вчені, публіцисти, що горіли патосом правди-справедливості, патосом, що його невгасиме джерело в українськім народі... Усі вони в першу чергу шукачі справедливості в людському співжитті. Вона є основною цінністю, пробним каменем

²⁷ Besanson A. Present sovietique et passe russe. – Paris, 1980. – S. 221–222.

²⁸ Literarny tyzdenik. – 1989. – 8 pros.

і святості, і мудрості, а не навпаки»²⁹. Правда як найвищий етичний ідеал вимодельовує відповідну журналістику, яка, власне, і є «службою правді», а журналіст має бути не лише архітектором громадської думки, але й вихователем мас та ковалем, виробником духовної еліти нації та Церкви³⁰.

Зразком високопорядної журналістики є, наприклад, журнал «Нешнл джіогрефік», що його видає з 1888 р. Американське географічне товариство. Його принципи: поважати самобутність будь-якої раси і нації, будь-якої культури, не друкувати ні слів, ні світлин, що зневажають ту чи іншу націю, мати справу з фактами, а не з чутками й передсудами, усвідомлювати відповідальність перед світом за мир і благополуччя людей. Наклад цього унікального видання – понад 10 млн примірників.

Інший приклад – газета «Оссерваторе романо». У перекладі – «Римський оглядач». З 1861 р. ця щоденна політико-релігійна газета репрезентує «зважене, обдумане, оцінене» слово, дбає про те, щоб наше суспільство було суспільством братів, а не вбивць, ревно стежить за тим, щоб не сіяти сьогодні того, що завтра може принести гіркі плоди³¹.

Вже під сучасну пору газета «Зюддойче цайтунг» виносить на першу сторінку слова президента ФРН Р. Герцога, виголошені під час відзначення 50-річчя Варшавського повстання: «Герцог просить про вибачення німецькому народові за його злочини і пропонує дружбу Німеччини»³². Напрошується аналогія: чому Росія, інші країни не вибачилися перед українським народом за голодомори, грабунки і ГУЛАГи?

Криза людини спричинила порушення екологічної рівноваги. Оцінюючи нинішню ситуацію в Україні, зішлемося на такий факт прадавньої історії. Геродот описує наші землі захоплено: «Четверта ріка – це Борисфен. Вона найбільша серед них після Істру і, на мою думку, вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку. Отже, серед інших рік Борисфен

²⁹ Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. – 1949. – С. 5–7.

³⁰ Шидловсъкий Є. Катедра правди // Місіонер. – 1994, червень. – С. 20.

³¹ Leoni F. «L’Osservatore romano». Origini ed evoluzione. – Napoli, 1970.

³² Süddeutsche Zeitung. – 1994. – 2 August..

найбільш корисний людям, бо навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, порівняно до інших із каламутною водою, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі...»³³.Нині ж, внаслідок «прогресу», усі видання, радіо, телебачення послідовно закликають зупинити атаку на довкілля.

Григорій Кривошея на сторінках журналу «Кур’єр ЮНЕСКО» ставить питання руба: «А що далі?» Зазначивши, що донедавна при-родноресурсний потенціал України був наймогутнішим в Європі, на прикладі водних ресурсів автор робить висновок, що «здатність Дніпра до самоочищення майже вичерпана», а 23 тисячі малих річок втратили як господарське, так і природоохоронне значення³⁴. Схвильований, наповнений переконливим фактологічним матеріалом, монолог Олександра Шарварка під назвою «Кревнопоєднаність, або ще раз про те, чому недужа «всеплодющая мати» надрукувала газета «Літературна Україна». Стрижнем аргументації знаного письменника й есеїста є теза святості поняття – «любити землю». Земля є матеріальним еквівалентом народного духу. Кілька витягів: «Під Чорнобилем іще росте гірка трава нашого цивілізованого варварства, наших збанкрутілих понять і уявлень про світ», «Без елементарної чесності – немислима квітуча економіка»;автор обґрунтовує концепцію гармонійної триєдності: земля – любов – людина³⁵.

Незважаючи на руйнівну дію хижацького господарювання, ми ще зберегли найродючіші на Землі ґрунти. Але на них вже зазіхають мондіалісти. Ось чому журнал «Україна» вирішив глибше дослідити цю проблему, розкриваючи плани, за якими наш народ мусив бути виселеним, а наші землі – заселені «Інтернаціоналом». Голодомор передусім мав на меті витіснити українців із споконвічної землі, на якій ще праукраїнці-трипільці вирощували тверду пшеницю. У низці номерів³⁶ Василь Мазорчук досліджує, як виводять формулу окупації чорноземів. Серія статей названа промовисто – «Зерно неправди»;

³³ Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К., 1993. – С. 192.

³⁴ Кривошея Г. А що далі? // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1993, липень. – С. 9.

³⁵ Літературна Україна. – 1989. – 23 листоп.

³⁶ Мазорчук В. Зерно неправди // Україна. – 1994. – Ч. 15-19.

висновки автора базуються на автентичному «прочитанні» відкритих листів реформаторів-аграріїв. Про суть закликів одного з них В. Мазорчук пише так: «Спекуляція українськими чорноземами їм вже, мабуть, і вночі сниться. «Якщо немає можливості повернути кредиті сплатити податок, – повчає агітатор за продаж української землі, фахівець із статистичної фізики І. Р. Юхновський, – то це вже банкрутство, і господарство іде з молотка. Куплена ж земля стає приватною власністю, і, в принципі, не може бути забраною, бо це суперечило б декларації про права людини»³⁷.

Цей же журнал через публікацію міркувань Юрія Липи дає переконливу відповідь усім гендлярам нашої землі, речникам «єдиного економічного простору» і фальшивих просторікувань про «права людини». Фрагменти з праці Юрія Липи «Призначення України» названі публіцистично загострено: «Чи ж не є це моральним обов’язком українця – свою кров спасти від пониження чи ганьби?». Нагадаємо, що блискучий публіцист і вчений акцентував на тому, що «найвищий, найвеличніший провідник для українців – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість»,що у «своїй хаті є своя правда»³⁸. Національна гідність – корінь і основа всього.

Журналістика може зробити багато, щоб зупинити небезпечну тенденцію – витіснення етичного абсолютизму релятивізмом. Місія будителя людського в людині мусить неодмінно стати серцевиною усіх публікацій про морально-екологічну кризу людства. Входження у сферу слова має означати усебічне аргументування консолідації, а не конфронтації, зняття опозиції «свого» і «чужого», повернення до максими «возлюби ближнього свого» і реалістичного розуміння опонента, інакше кажучи, емпатії, якщо скористатися терміном американського психолога Р. Уайта³⁹.

Завданням публіцистики є заанґажування людства у процес очищення, повернення сенсу життя, обнадіювання. Саме таку роль виконують публікації розділу «Зелений простір» у журналі «Кур’єр ЮНЕСКО», фактологічно переконливі, науково обґрунтовані, морально

³⁷ Мазорчук В. Зерно неправди // Україна. – 1994. – Ч. 17–18. – С. 4.

³⁸ Там само. – Ч. 19-20. – С. 3.

³⁹ White R. Fearful Warriors, A. Psychological Profile of U. S. – Soviet Relations. – N. Y., 1980.

насичені матеріали часопису «Золоті ворота», який видає товариство «Україна», «Нешнл джіогрефік», «Гео» (Німеччина) та багато інших. Майже кожна поважна газета чи журнал ведуть розділ «Право і мораль», порушують проблему моральної реформації людства. На противагу прагматичному типу мислення щораз виразніше в журналістиці утверджується моральний підхід. Нині гостро й актуально звучать висновки правника світової слави Богдана Кистяківського: «Право не може бути поставлене поруч з такими духовними цінностями, як наукова істина, моральна досконалість, релігійна святиня»⁴⁰.

Згангренизований матеріалізмом світ мусить зійти з історичної арени. Людині судилася краща доля, ніж бути пересічним з’їдачем хліба, манекеном для речей, знаряддям оглупления і приниження параноїдаль-ним політиканством, примітивними й потворними розвагами, трибом у машинерії та функцією системи економічного деспотизму.

Заперечити свою марноту можемо, досягнувши рівноваги. Про це нагадує колишній голова Відділу суспільної інформації ЮНЕСКО Д. Падгаонкар: «...Знаходити рівновагу між постійними вимогами економічного поступу, породжуваного розвитком науки й технології, ефективним керуванням людськими й природними ресурсами, повагою до прав людини, захистом довкілля, утвердженням культурної самобутності, не вдаючись до агресивності й апологетики, а також постійною увагою до духовних і моральних запитів людей у всьому світі. Перебільшення ролі однієї з таких вимог коштом інших, може, якраз і є причиною того, що світ котиться не туди, куди годилося б»⁴¹.Інакше кажучи, маємо вдарити у великі дзвони благовісту, примирення і каяття.